Народническое движение на Закарпатье в 1860-х - 1918 гг .: генезис, развитие и идеологические основы | Русин. 2015. № 1 (39).

Народническое движение на Закарпатье в 1860-х - 1918 гг .: генезис, развитие и идеологические основы

В статье рассмотрены основные причины возникновения, развитие, идеология и институциональное развитие народовского течения на Закарпатье во второй половине XIX - начале ХХ в. По мнению автора, именно народники определили новые идеологические ориентиры национального движения закарпатцев. Их идеологическая концепция опиралась на постулат существования самостоятельного украинского народа и украинского языка. Проанализирована культурно-просветительская деятельность народников. Автор приходит к выводу, что они сыграли решающую роль в переносе элементов всеукраинской национальной идентичности, сформировавшейся ранее в Поднепровье, Галичине и Буковине, на территорию Закарпатья.

The Populist Movement in Transcarpathia in 1860-1918: Genesis, Development and Ideological Background.pdf Проблеми розвитку українського національного руху у ХІХ - на початку ХХ ст. є однією з найбільш актуальних тем дослідження у сучасній українській історіографії. Вирішальний вплив на розвиток національного руху українців на Закарпатті в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. мала діяльність представників народовської течії. Попри важливість дослідження порушеної проблеми упродовж ба- гатьох десятиліть, особливо в радянський період, вона залишалася практично поза увагою вчених. Її ґрунтовне вивчення не здійснюва- лося і в сучасній історіографії. Лише окремі аспекти даної проблеми порушувалися у працях українських і зарубіжних вчених: І. Жегуца (Žeguc 1965), М. Маєр (Маєр 1968), С. Папа (Пап 2003), В. Шандора (Шандор 1992) та ін. Мета дослідження - визначити основні фактори, що сприяли ви- никненню народовського руху, проаналізувати його розвиток, ідео- логію та інституційну базу, місце і роль народовців в українському національному русі у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Сьогодні в історіографії існують різні погляди щодо часу виникнен- ня та основоположників народовського руху на теренах Закарпаття. На думку історика В. Піпаша, основоположниками даної течії були А.Ф. Кралицький, І. Дулішкович та Л. Чопей (Піпаш 2009: 8). Україн- ський історик В.І. Верига зазначав, що на літературно-мовній ниві зачинателем народовського руху в Закарпатті у третій чверті ХІХ ст. був упорядник шкільних підручників Л. Чопей (Верига 1996: 235). Автори праці «Закарпаття в етнополітичному вимірі» зазначали, що народницький напрямок поволі формувався наприкінці ХІХ ст., а інтенсивно розвивався від початку ХХ ст. (Закарпаття 2008: 158). Видатний український історик-емігрант І.П. Лисяк-Рудницький 134 2015, № 1 (39) та угорська дослідниця М. Маєр притримувалися думки про за- родження даного феномену на зламі ХІХ-ХХ ст., а до його пред- ставників відносили Ю.К. Жатковича, А.І. Волошина та Г. Стрип- ського (Лисяк-Рудницький 1994: 458, 463-464; Маєр 1968: 55-56). Ю.В. Шевельов датував формування народницького руху початком ХХ ст. (Шевельов 1998: 19). На нашу думку, для того аби відповісти на питання, коли саме в Закарпатті сформувалася народовська течія, потрібно насамперед розглянути процес становлення в історичній та громадсько-політичній думці краю української національної концепції, адже саме закарпат- ські вчені, наукові погляди яких опирались на постулат про національ- ну окремішність українців, їх мови, держави та приналежність русинів Закарпаття до єдиної української нації, відіграли важливе значення у становленні даної течії. Одним із перших, хто із закарпатських вчених доводив приналежність русинів Закарпаття до українського народу, був відомий церковний історик, протоігумен І. Базилович. У латиномовній роботі «Короткий нарис фундації Федора Корятовича» (1799, 1804 рр.) стверджував, що Закарпаття є невід’ємною частиною України (термін «Україна» відносив до ХІІІ ст.), яку чітко розрізняв від Московії (Росії) і Білорусії (Данилюк 1997: 68). Дещо пізніше (у 1830 р.) мовознавць та історик М.М. Лучкай у праці «Grammatica slavo-ruthena» з’ясував, що «карпаторуські» діалекти споріднені з іншими «малоруськими діалектами» і цілком відмінні від польських, російських і чеських (Кашка 2008: 109). 1850 р. етнограф та історик А.П. Дешко на основі аналізу лінгвістичних даних стверджував, що «мова карпаторуського народу чітко показує, що він є гілкою народу південно-руського (читай українського. - Р.М.). Проте в його наріччі є деякі особливості від нарічь малоросійського і галицького» (Дешко 1850: 26). У другій половині ХІХ ст. відомий будитель, історик та письменник А. Кралицький зазначав: «І наша Угорська Русь разом з Галичиною належить до малоруської гілки слов’янського племені» (Данилюк 1997: 180). А в львівській газеті «Слово» 1862 р. підкреслював, що закарпатці родом з Наддніпрянщини, «…кров наша є руською; ми сім’я преславної України і незабутнього Запоріжжя…» (К. 1862; Піпаш 2009: 8). Наукове обґрунтування етнічної приналежності закарпатців до української нації дав історик І. Дулішкович. У трьохтомній роботі «Исторические черты угро-русских», опублікованій у 1870-х рр., по- ділив східних слов’ян на «великороссов», «малорусов» і «белорусов», зазначивши, що «угорскіе руссы» належать до «малорусской ветви» (Дулишковичь 1874: 37). Філолог Л. Чопей у 1883 р. уклав і видав «Русько-мадярский словарь» («Rutén-magyar szótár»), у передмові якого висунув тезу, що руська (українська. - Р.М.) мова є самостійною, Èñòîðèÿ ðóñèíîâ 135 а не діалектом російської (Русько-мадярский 1883: Х). Закарпатське («гірське», «карпатське») піднаріччя відносив до «червоно-руського наріччя» руської (малоруської, української) мови (Русько-мадяр- ский 1883: ХХІІІ). Відомий закарпатський громадський діяч і вчений Ю. Жаткович у праці «Етнографіческій очерк угро-русских» підкрес- лював: «Ми тут під словом “русини” тих жителів Угорщини розуміємо, котрі належать до малоруського народу, що живе в Галичині, Буковині й південній Росії…» (Жаткович 2007: 62). Як бачимо, в наукових працях закарпатських вчених і культур- но-громадських діячів чітко проводилася ідея, що русини Закарпаття є складовою окремішнього українського народу, а їх мова - діалект української мови. Незважаючи на те, що в ХІХ - на початку ХХ ст. у краї лише незначна частина інтелігенції усвідомлювала приналежність місцевих русинів до української нації, їх історичні, етнографічні та лінгвістичні дослідження, де вони науково обґрунтовували свої по- гляди, безперечно сприяли поступовому утвердженню тут української національної ідеї, загальноукраїнської національної свідомості й ідентичності, а також важливе значення для розвитку українського на- ціонального руху. Обстоювання ідеї окремішності українського народу та української мови, а також відмова від російської літературної мови, прихильниками якої були русофіли, й обрання народної розмовної мови основою літературної (про що говорити иметься нижче), свідчили про становлення ідейних засад нової концепції моделі національної ідентичності українців та формування у національному житті Закар- паття нової течії (руху) - народовської, першими представниками якої стали А. Кралицький, І. Дулішкович, Л. Чопей, Ю. Жаткович та представники молодшого покоління (народжені у 1870-х та пізніших роках): А. Волошин, Г. Стрипський, Ю. Бращайко, М. Бращайко та інші. Включати до їх числа представників старшого покоління (І. Бази- ловича, М. Лучкая, А. Дешка та ін.) вважаємо недоречним, оскільки народовський рух на теренах Західної України вперше сформувався як окрема ідейна і суспільно-політична течія у Галичині в 1860-х рр. (Добржанський 1999: 153; Янишин 2010: 197-199). Хоча у Закарпатті, як і в Галичині, у першій половині - середині ХІХ ст. були культурно-гро- мадські та політичні діячі, корі визнавали самостійність українського народу та його мови, однак термін «народовці» історично закріпився за представниками 1860-х рр. та пізнішого періоду, а тому некоректно вживати його щодо діячів національного руху більш раннього часу. Зважаючи на це, а також на той факт, що в Закарпатті у 1860-1880-х рр. проукраїнської орієнтації публічно дотримувалися лише поодинокі особи (А. Кралицький, І. Дулішкович, Л. Чопей - група так званих ранніх народовців), датувати зародження народовського руху виключно да- ним (1860-1880-ті рр.) хронологічним проміжком не можна. У зв’язку 136 2015, № 1 (39) з тим, що збільшення представників даної течії та початок їх активної громадсько-культурної діяльності припадає на 1890-ті рр., вважаємо, що формування народовської течії у Закарпатті припадає на 1860- 1890-ті рр. Це був тривалий процес, який затягнувся на три десятиріччя, а не подія, яку можна окреслити рамками одного року. Окрім проведення закарпатськими вченими наукових досліджень, у ході яких в історичній думці краю відбулося становлення української національної концепції, зародженню у Закарпатті народницького руху сприяли ще такі фактори: по-перше, приклад розвитку народовського руху та українського національного руху на інших українських зем- лях, передусім в Галичині, з якою Закарпаття мало найінтенсивніший зв’язок. По-друге, посилення культурних і наукових зав’язків між За- карпаттям і Галичиною (значно меншою мірою з Наддніпрянщиною) у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. По-третє, поява інтелігенції, яка не сприймала як культурно-політичну орієнтацію русофілів (москво- філів) на Російську імперію, так і мадярофільство переважної частини закарпатського духовенства та інтелігенції. По-четверте, проведення угорською владою політики мадяризації українського населення, що стимулювало закарпатців здійснювати протидію даному процесові. Основу соціальної бази народницького, як і русофільського, руху становило греко-католицьке духівництво та невелика частина світ- ської інтелігенції (И.Ч. 1886; Мазурок 2001: 29). У той же час у Галичині народовський рух був представлений головно світською інтелігенцією (студенти, вчителі, письменники, юристи, дрібні чиновники) (Сухий 2003: 121). І якщо в Галичині вже на початку 1880-х рр. керівництво українським рухом переходить у руки світської інтелігенції (Янишин 2003: 17), то на Закарпатті ще й на початку ХХ ст. воно знаходилося у руках духівництва. Ситуація змінилася лише після розпаду Ав- стро-Угорщини 1918 р., коли у керівництві національно-визвольним рухом закарпатців у 1918-1919 рр. вагоме місце посіли представники світської інтелігенції. У цьому (в соціальній базі) й полягала одна з основних відмінностей між народницьким рухом у Закарпатті, з одного боку, та Галичиною з іншого. Що ж торкається ідеології народовського руху, то її стрижень, як у Закарпатті, так і в Галичині та Буковині (Янишин 2003: 13; Добржан- ський 1999: 184), становили два постулати: самостійність української нації (а не визнання його частиною «русского» чи, власне, російського народу, як це тлумачила русофільська (москвофільська) національна концепція) та української мови (при чому формування літературної української мови мало відбуватися на основі народної розмовної мови). У той же час різниця у мовному питанні між закарпатськими та галицькими і буковинськими народовцями полягала у тім, що перші (зокрема А. Волошин, Ю. Жаткович), на відміну від інших, категорично Èñòîðèÿ ðóñèíîâ 137 відмовлялися використовувати в письмі фонетику й виступали за етимологічний правопис (Гнатюк 1897a; О нашемь языкѣ 1907; А.В. 1908; Волошин 1959: 40-41; Мазурок 2001: 18, 31, 57), яким користува- лися русофіли Галичини, Буковини і Закарпаття. А. Волошин, зокрема, вбачав у фонетичному правописі «такий самий крайній блуд», якою була і «строга московщина», вважав його «найбільшим гріхом» проти руської мови і народу й підкреслював, що мова, якою писали галицькі народовці, не малоруська, а лише її ополячене піднаріччя (А.В. 1908). Як і у випадку з русофілами, у правописному питанні у народовців простежувався традиціоналізм і консервативність, прагнення писати за «правилами церковно-етимологічного правопису» (А.В. 1908), що, очевидно, також було наслідком того, що більшість народовців належала до числа духовенства і тим самим була прив’язана до цер- ковнослов’янської писемної традиції. З одного боку, досить парадоксальним виглядає той факт, що провідні представники закарпатської інтелігенції, відстоюючи ідею загальноукраїнської мови й визнаючи її за свою, практично не знали її на рівні тодішніх уже повною мірою викресталізованих загально- народних норм (Жаткович 2007: 28; Мазурок 1993: 219). Як правило, вони писали на тому чи іншому закарпатському діалекті, й іноді з домішками російських чи церковнослов’янських слів. Та говорячи про діалектну основа мови закарпатських діячів, слід погодитися із твердженням В. Статєєвої, котра зазначала, що в цьому й полягала мовна особливість не лише Закарпаття, але і всієї Західної України: спочатку представники демократичного мовного напрямку, відстою- ючи рідну мову в літературі, користувалися не мовою Т. Шевченка - у них яскраво відбивалася місцева діалектна основа (Статєєва 1993: 291). Як слушно підкреслював відомий славіст-мовознавець Ю. Ше- вельов, розмовляти українською мовою в підавстрійській Україні означало говорити своєю власною говіркою (Шевельов 1998: 21), а тому у діалектній основі літературної мови закарпатських діячів немає нічого дивного. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. лише невелика ча- стина інтелігенції розуміла і виступала за необхідність використання в українській літературній мові фонетики. У 1880-х рр. до їх числа входив Л. Чопей (Христоматія 1893: 209), а в 1890-х рр. - незначна група молодого покоління інтелектуалів, які підтримували зв’язки з представниками галицької інтелігенції, зокрема В. Гнатюком (Гнатюк 1897b: 55; Гнатюк 1899: 175). Утвердження у Закарпатті фонетичного правопису та перехід на нього майже всіх українських видань від- бувся пізно - лише у 1930-х рр. (Мишанич 2012: 55). Початок активної громадської та культурно-освітньої діяльно- сті народовців припадає на кінець ХІХ ст. На початку 1890-х рр. В.М. Гаджега, П.М. Гебей та А. Волошин, які представляли молоде по- 138 2015, № 1 (39) коління громадських діячів, виступили з ідеєю відновлення діяльності «Товариства св. Василія Великого» на «народній основі», що стало можливим з призначенням 1892 р. єпископом Мукачівської єпархії Ю.В. Фірцака (Гнатюк 1897c: 330; Штефан 1981: 160, 176; Волошин 1959: 11, 39). 29 серпня 1895 р. в Ужгороді за участі 40-42 осіб від- булося відновлення діяльності «Товариства св. Василія Великого», тимчасовим головою якого обирається Г. Чопей (Гнатюк 1897c: 330; Совѣщаніе 1895; Пап 2003: 397; Mayer 1977: 68-69), а директором - професор теології Д. Гебей. Для того щоб хоч якось зменшити увагу і тиск до товариства з боку влади, приймається рішення про відмову від політичної діяльності (Пап 2003: 398). 23 грудня наступного року на загальних зборах спілки сформували її нову президію. Головою товариства обрали І. Яковича, його заступниками - архидіакона Г. Чопея, кононика І. Туряя, директором - В. Камінського (Волошин 1959: 11). Суттєвим недоліком в його організації було те, що окрім народовців до нього входили прихильники угорської орієнтації, котрі хотіли перетворити спілку на носій мадярської культури, та москво- фільської течії, яких, одначе, було значно менше ніж у 1860-х рр. (Пап 2003: 398; Маєр 1968: 56). Ужгородська спілка видавала «Буквар» М.А. Врабеля і газету «Наука» (Волошин 1959: 11), яка з 1897 р. виходила під редакцією о. Ю. Чучки, В. Гаджеги, А. Волошина й друкувалася етимологічним правописом (Верига 1996: 239; Волошин 1959: 39-40; ДАЗО: 4). Ви- робленої граматичної форми у газети не існувало і кожний дописувач «писав, як умів» (Волошин 1959: 40; Пекар 1997: 218). Незважаючи на заяви редактора 1907 р. про те, що мова «Науки» наближається до народної, до «малоруського етимологічного правопису», у ній було ще чимало російських слів чи росіянізмів (Волошин 1959: 41) і населення розуміло її погано (Бращайко 1908: 179). Натомість «Додаток», який русофіл Є.А. Фенцик видавав розмовною мовою, користувався серед селян великою популярністю (Бращайко 1908: 179). Окрім повільного впровадження чистої розмовної мови, у дру- кованих виданнях негативним моментом у культурно-просвітницькій діяльності закарпатської інтелігенції стало й те, що «Товариство св. Василія Великого» мало на меті заснувати науковий угорськомовний часопис та видавати «Місяцеслов» не лише на руській мові, але й угорській (Рудловчак 1976: 360; Гнатюк 1897с: 330). Це викликало різку критику з боку В.М. Гнатюка: «Гей, люде, схаменіться! Що вам сталося, що подібними ухвалами самі собі на шию петлю закладає- те?» (Гнатюк 1897c: 330) - звертався галицький діяч до закарпатців. Дане зауваження було цілком слушним, адже видання угорськомовної друкованої продукції пришвидшило б процес мадяризації українців Èñòîðèÿ ðóñèíîâ 139 та стало б суттєвою перепоною у поширенні освіти серед селян. З відновленням активної діяльності спілки в ужгородських і будапештських газетах, які видавали угорці, з’явилися статті, що закликали уряд звернути увагу на національний рух українців (Во- лошин 1959: 12). Зважаючи на те, що в Угорщині не було закону про культурні організації, і «Товариство св. Василія Великого» зазнавало постійного тиску з боку влади, 1902 р. його закрили самі ж члени спіли. Натомість, беручи до уваги наявність торгівельного закону, який забезпечував свободу діяльності акціонерних товариств, засновується акціонерне видавниче товариство «Уніо» (Волошин 1959: 14-16; Основаніе 1902: 66-67; Mayer 1977: 82; Žeguc 1965: 99; Нариси 1993: 354). Його головою обрали В. Камінського, заступ- ником голови - М. Поповича (Основаніе 1902: 67), секретарем - А. Волошина (Пап 2003: 402). Окрім них, в управлінні спілкою брали участь В. Гаджега, І. Якович, К. Невицький, що у свою чергу означало відсутність у її складі як представників москвофільського напрямку, так і ренегатів-мадяронів (Пап 2003: 402). Новостворене товари- ство стало виключно народовською організацією, що було великим успіхом у розвитку українського національного руху. Воно відіграло важливе значення у видавництві та розповсюдженні друкованої української продукції та поширенні української національної сві- домості (Штефан 1981: 12). Утвердження національної ідеї та поширення української націо- нальної свідомості здійснювалося народовцями за допомогою пе- ріодичних та неперіодичних видань. Ю. Жаткович на сторінках угор- ськомовної газети «Kelet» принципово поставив питання про те, що мова русинів - українська, а самі русини - це автохтонне населення Закарпаття, яке належить до малоруського (українського) народу (Пап 2003: 534). На підставі вагомих наукових аргументів він доводив, що існує досить аргументів щодо думки про існування окремої україн- ської нації й української літературної мови, абсолютно відмінних від російської нації й російської літературної мови (Лисяк-Рудницький 1994: 464). А. Волошин на шпальтах «Науки», відповідаючи мукачів- ському дописувачу газети на закид, за яким українську мову нібито вигадали аби зробити з руського народу польський, стверджував, що назва «українці» не видумана, це давній етнонімом руського народу, який нараховує більше 25 млн осіб. А йменується цей народ так, бо земля, на якій живе його найбільша частина, називається «Україна». Українці - це «малорусини», а не росіяни («великороси»), між ними існує велика різниця, і це вже давно довела історія, підкреслювалося у статті (Оугрорусинь 1904). Приналежність русинів Закарпаття до українського народу визнавав і І. Бращайко, котрий 1908 р. писав в альманасі «Січ»: Угорська Русь - це «мала частиця українсько-русь- 140 2015, № 1 (39) кого народу» (Бращайко 1908: 186). Газети і журнали, як україномовні, так і угорськомовні, почали активніше пропагувати твори української класики. З українських письменників у періодиці найпопулярнішими були М. Вовчок, Л.І. Глібов, М.М. Коцюбинський, І.С. Нечуй-Левицький, С.В. Руданський, В.С. Стефаник, Ю.А. Федькович, І.Я. Франко, Т.Г. Шевченко та інші, твори яких позитивно сприяли зростанню національної свідомості україн- ців (Нариси 1993: 353; Сілецький 2008: 457). Публікація цих творів сприяла не лише відкриттю інтелігенції та селянам кращих здобутків тогочасної української літератури, але й утвердженню серед читачів думки про існування самостійного українського народу з розвинутою культурою (Сілецький 2008: 457). З 1911 р. стараннями редакції «Науки» розмовною мовою почав видаватися щомісячний ілюстрований додаток «Село», який де факто був часописом і виходив десять разів на рік (Нариси 1993: 355). Для народних шкіл видавалися навчальні книги («Азбука», «Читанка», «Граматика» тощо), велика кількість молитовників, богослужбових книг, календарів, словників й ін. (Нашь народолюбивый 1907; Наше Общество 1907; Акціонерное общество 1911). На початку ХХ ст. на сто- рінках «Науки» богослов М. Мейгеш виступив з ініціативою створення читалень, де б була можливість почитати різноманітну літературу, а народний вчитель або хтось з освічених селян займався поширенням освіти серед місцевих жителів (Мейгешь 1908). Порушення даної проблеми мало дуже важливе значення, адже на той час українці Угорщини мали лише дві читальні: в Куцурі (селище в сучасній Сер- бії), засновану селянами 1878 р. (Павлик 1985: 245; Гнатюк 1901: 4), та в с. Скотарському, організовану в 1890-х рр. греко-католицьким священиком, освітнім і громадським діячем О. Штефаном (Волошин). Великий вплив на зміну суспільно-політичної ситуації в Закарпатті та розвиток національного руху здійснила Перша світова війна, яка суттєво загострила національні проблеми в країнах Європи. Вона поставила національно-політичні питання у ряд пріоритетних в міжнародній політиці, а для національних меншин стала історичною нагодою не лише заявити про свої національні права, але й можливіс- тю боротися за незалежність власної державності (Закарпаття 2008: 173). Отримання державно-політичної самостійності представниками різних націй, зокрема чехами, стало для українців важливим прикла- дом у боротьбі за незалежність своєї держави (Клочурак 1978: 97). У той же час участь закарпатців у воєнних діях для більшості з них була першою можливістю виїхати за межі рідного краю, де вони змогли ознайомитися з творами таких українських письменників, як Т. Шевченко, Л. Українка, І. Франко, І. Котляревський та багатьох інших, й тим самим значно збагатили свої знання з української історії та Èñòîðèÿ ðóñèíîâ 141 літератури, а це, в свою чергу, впливало на розвиток їх національної самосвідомості (Клочурак 1978: 84; Гренджа-Донський 1990: 344). Позитивний вплив на формування останньої та становлення загально- української національної ідентичності серед великої частини русинів здійснили підрозділи українських січових стрільців з Галичини, які, перебуваючи на території Закарпаття, активно проводили серед міс- цевого населення українську національну пропаганду (Штефан 1973: 296; Бабюк 1915; І.С. 1915; Химинець 1996: 45; Назарук 1916: 6-7). Аналізуючи розвиток та ідеологію народовського руху в Закарпатті, зазначимо, що він мав свої особливості (окрім тих, які вже були вказа- ні вище) порівняно з аналогічним рухом на інших західноукраїнських землях, що входили до складу монархії Габсбургів. По-перше, закар- патські народовці, на відміну від галицьких та буковинських, до 1918 р. були цілком аполітичні і обмежували свою діяльність виключно мовно-літературними та культурно-освітніми питаннями. Вони не ви- ступали за створення незалежної Української держави і навіть не по- рушували питання про надання Закарпаттю статусу автономії у складі Угорщини. Як слушно зауважив І. Лисяк-Рудницький, брак самостійної політичної платформи у народовців був очевидним кроком назад навіть порівняно із закарпатськими русофілами (Лисяк-Рудницький 1994: 465). Окрім цього, якщо в Закарпатті народовці до 1918 р. не створили власної політичної газети, організації чи партії, то галицькі представники даного напрямку ще 1880 р. заснували політичний часопис «Діло» (Янишин 2003: 18), 1885 р. - політичну організацію «Народна Рада» (Янишин 2003: 16), а 1890 р. - першу в Україні по- літичну партію - «Русько-українську радикальну партію» (Історія політичної 1926: 234). Вагомим досягненням галицьких народовців стало проведення з 1880 р. всенародних, повітових та громадських віч, що стало невід’ємним елементом політичної культури галичан кінця ХІХ - початку ХХ ст. та зумовили значну активізацію населення, їх участі у політичному та громадсько-культурному житті краю (Яни- шин 2001: 94-95). На Буковині ж перша українська політична партія, очолювана народовцями, - «Національна Рада русинів на Буковині» постала 1905 р. (Добржанський 1999: 294-295). По-друге, у культурно-освітній галузі закарпатські народовці також не досягли тих успіхів, що народовці Галичини та Буковини. Наприклад, у Галичині лише 1908 р. налічувалося 47 філій освітнього товариства «Просвіта» та 2048 читалень (Лозинський 1908: 43, 47), а на Буковині 1902 р. функціонували 64 читальні (Добржанський 1999: 199). У той же час у Закарпатті до 1918 р. були створені лише 2 читальні, а перша «Просвіта» виникла лише у 1920 р. (Карпатська Україна 1939: 133). Не було в Закарпатті і наукової інституції на зразок тієї, яка існувала у Львові, - «Наукове товариство ім. Шевченка» (у 1873-1892 рр. літе- 142 2015, № 1 (39) ратурне, а з 1892 р. - наукове товариство) (Москвофільство 2001: 42). Значно слабше, порівняно з Галичиною і Буковиною, була розвинена й преса та періодика (Шевельов 1998: 16-17; Добржанський 1999: 54; Москвофільство 2001: 42; Стрипський 2008: 267). По-третє, народовський рух у Закарпатті, порівняно з Галичиною та Буковиною, був малочисельним, охоплював «жменьку людей», оскільки основна частина духовної та світської інтелігенції була в більшій чи меншій мірі змадяризована (Лисяк-Рудницький 1994: 465). Як зазначав у 1915 р. В. Гнатюк, у Закарпатті були лише поодинокі особи, які йшли за національним напрямом більш «інстинктивно, ніж свідомо» (Гнатюк 1915). Однак, саме ця «жменька людей» - нечис- ленна група національно свідомих патріотів - започаткувала новий суспільно-політичний напрямок в українському національному русі. У 1860-1890-х рр. на Закарпатті сформувалася нова концепція українського руху - народовська, яка опиралася на постулат існування самостійного українського народу та української мови. Зважаючи на те, що спочатку прихильниками народовства була лише незначна частина інтелігенції, яка не здійснювала широкої громадської ді- яльності, ідейно-світоглядне та інституційне становлення даної течії відбувалося упродовж трьох десятиліть. Народовці визначили нові ідеологічні орієнтири національного руху, надавши йому власне укра- їнського змісту. Саме вони відіграли вирішальну роль у перенесенні елементів загальноукраїнської ідентичності, сформованої раніше в Наддніпрянщині, Галичині та Буковині, на терени Закарпаття. За їх ініціативою відновила діяльність колишня русофільська спілка, було утворене нове товариство «Уніо», яке стало інституційною основою власне народовського руху, видавалася друкована продукція (шкільні книги, газета, популярні видання), здійснювалося поширення серед населення української національної свідомості та національної ідеї. Незважаючи на те, що закарпатські народовці, на відміну від га- лицьких та буковинських, до 1918 р. не змогли сформувати власної політичної партії та достатньо розвинутої комунікаційної структури (зокрема розгалуженої мережі різноманітних спілок та читалень), яка б дозволила розгорнути широку культурно-освітню діяльність, їм усе-таки вдалося перехопити ініціативу у русофілів та мадярофілів у культурно-громадській сфері діяльності, а підвалини їх ідеології визначили майбутній напрямок політичний розвитку національного руху в Закарпатті.

Ключевые слова

Literary Language, identity, Ukrainian (Ruthenians), Transcarpathia, populists, литературный язык, идентичность, украинцы (русины), Закарпатье, народники

Авторы

ФИООрганизацияДополнительноE-mail
Майор РостиславКаменец-Подольский национальный университет им. Ивана Огиенко (Украина)аспирант исторического факультетаmajor.r@mail.ru
Всего: 1

Ссылки

Наше Общество «Уніо» // Наука. Унгваръ. 1907. № 39.
Москвофільство: документи і матеріали. За заг. ред. С.А. Макарчука. Львів, 2001. 236 с.
Назарук О. Слідами українських січових стрільців. Львів: СВУ, Друк. НТШ, 1916. 156 с.
Нариси з історії Закарпаття. Т. І (з найдавніших часів до 1918 року). Відп. ред. Гранюк І.М. Ужгород, 1993. 436 с.
Мазурок О. Юрій Жаткович як історик та етнограф. Ужгород: УжНУ, 2001. 292 с.
Мейгешъ М. Якъ читальнѣ зводити! // Наука. Унгваръ. 1908. № 10.
Мишанич О. Русини: політика, історія, культура. Ужгород: Ґражда, 2012. 352 с.
Мазурок О. Проблеми української мови у листуванні Ю.К. Жатковича з В. Гнатюком // Українська мова на Закарпатті у минулому і сьогодні. Ужгород, 1993. С. 216-221.
Лозинський М. Сорок лїт дїяльности «Просьвіти». Львів: Друк. НТШ, 1908. 76 с.
Маєр М. Закарпатські українці на переломі століть // Жовтень і українська культура. Пряшів, 1968. С. 49-73.
Клочурак С. До волі. Спомини. Нью-Йорк: Карпатський Союз, 1978. 189 с.
Лисяк-Рудницький І. Карпатська Україна: народ у пошуках своєї ідентичності // Історичні есе. В 2 т. Київ: Основи, 1994. Т. І. С. 451-470.
К. Изъ Угорской Руси // Слово. Львовъ, 1862. Ч. 3.
Карпатська Україна. Географія, історія, культура. Львів: Український видавничий інститут, 1939. 160 с.
Кашка М.Ю. Етнополітичний розвиток русинів-українців Закарпаття (середина ХVІІІ ст. - 1867 р.): дис. … кан. іст. наук: 07.00.01. Уж- город, 2008. 227 с.
Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. На підставі споминів. Написав Д-р Кость Левицький. Львів, 1926. 724 с.
Жаткович Ю. Етнографическій очерк угро-русских: комплексне видання. Упоряд. і передмова О.С. Мазурка. Ужгород: Мистецька лінія, 2007. 392 с.
Закарпаття в етнополітичному вимірі. Київ: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2008. 682 с.
И.Ч. Наше равнодушіе одна изъ причинъ бѣдностей нашей // Листокъ. Унгваръ. 1886. № 4.
І.С. З угорської України // Вістник Союза визволення України. Відень. 1915. Ч. 59-60.
Данилюк Д. Історія Закарпаття в біографіях і портретах (з давніх часів до початку ХХ ст.). Ужгород, 1997. 289 с.
Дешко А. О Карпатской Руси // Кіевлянинъ. М., 1850. Кн. 3. С. 19-31.
Добржанський 1999 - Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Чернівці: Золоті литаври, 1999. 574 с.
Дулишковичъ 1874 - Дулишковичъ І. Историческія черты угро-русскихъ. Тетрадь І. Унгваръ: Печатня Карла Іегера и Альберта Ю. Рейпайя, 1874. 135 с.
Гренджа-Донський В. Мої спогади // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. 1990. № 15 (Т. 2). С. 333-422.
ДАЗО. Ф. 151. Оп. 2. Спр. 912. Оголошення єпископа голові міністрів Угорщини з приводу видачі дозволу на видання газети «Наука» на русинській мові в м. Ужгород. 11. ХІІ. - 12. ХІІ. 1903 р.
Гнатюк В. Словаки чи русини? (Причинок до вияснення спору про национальність західних русинів) // Записки наукового товариства ім. Шевченка. 1901. Т. XLII, кн. 4. С. 1-81.
Гнатюк В. Угроруська мізерія // Житє і слово. Львів. 1897. Т. 6. Кн. 1. С. 46-62.
Гнатюк В. Угроруські календарі // Житє і слово. Львів. 1897. Т. 6. Кн. 4. С. 329-335.
Гнатюк Волод. Безцїльні заходи. Кирилиця і русофільство // Дїло. Львів. 1915. Ч. 93.
Гнатюк В. Причинок до істориї зносин галицьких і угорських русинів // Літературно-науковий вістник. Річник ІІ. Том VІІ. Львів: Наукове товариство імени Шевченка у Львові, 1899. С. 162-178.
Волошин А. Спомини. Релігійно-національна боротьба карпатських русинів-українців проти мадярського шовінізму. Філадельфія: Карпатський голос, 1959. 56 с.
Гнатюк В. Сьвітлі духи на Угорській Руси. ІІ // Буковина. Чернівцї. 1897. Ч. 87.
А.В. Правда очи коле // Наука. Унгваръ. 1908. № 38.
Акціонерное общество «Уніо» // Наука. Унгваръ. 1910. № 7.
Акціонерное общество «Уніо» въ Унгварѣ продае // Наука. Унгваръ. 1911. № 4.
Бабюк А. У.С.С. На чужинї. Угорський Руснак // Дїло. Львів. 1915. Ч. 139.
Бращайко І. Декілько слів за угорсько-руське простонародне житє і поезію // Січ: Альманах в пам’ять 40-х роковини основаня товариства «Січ» в відні. Львів. 1908. С. 175-186.
Волошин А. Початки національного пробудження на Підкарпатській Русі. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://litopys.org.ua/ тvolosh/volosh28.htm (дата обращения 17.02.2015)
Верига В. Нариси з історії України (кінець ХVІІІ - початок ХХ). Львів: Світ, 1996. 446 с.
 Народническое движение на Закарпатье в 1860-х - 1918 гг .: генезис, развитие и идеологические основы | Русин. 2015. № 1 (39).

Народническое движение на Закарпатье в 1860-х - 1918 гг .: генезис, развитие и идеологические основы | Русин. 2015. № 1 (39).