Национальная программа А. Добрянского на Славянском конгрессе в Праге в 1848 году и стремление украинцев объединить Закарпатье и Галичину в отдельный «Русинский коронный край» | Русин. 2013. № 2 (32). DOI: 10.17223/18572685/32/6

Национальная программа А. Добрянского на Славянском конгрессе в Праге в 1848 году и стремление украинцев объединить Закарпатье и Галичину в отдельный «Русинский коронный край»

В статье проанализирована национальная программа А. Добрянского, произнесенная словацким деятелем И. Гурбаном на Славянском конгрессе в Праге в 1848 г. Отображена его деятельность, направленная на объединение Закарпатья и Галиции в единую административно-территориальную единицу, рассмотрены национальные требования закарпатцев, зафиксированные в «Памятнике русинов венгерских».

National Program A. Dobriansky the Slavic Congress in Prague in 1848 and the desire to unite Ukrainian Transcarpathia an.pdf Революційні події у Європі 1848-1849 рр., які ввійшли в історію під назвою «Весни народів», торкнулися й Західної України, яка входила до складу Австрійської імперії. Вони проявилися у пробу - дженні українського національно-політичного життя, підвищенні рівня національної самосвідомості русинів (українців) та активіза - ції їх боротьби за свої національні та культурні права в Габсбурзь - кій монархії, прагнення об’єднати Галичину та Закарпаття у єдину адміністративно-територіальну одинцю - «Руський коронний край». Окремих аспектів порушеної автором статті проблеми, у своїх дослідженнях торкалися П.І. Білак та В.В. Пальок 2 , І.С. Брик 3 , С.В. До - бош 4 , С.П. Зеркаль 5 , М.Ю. Кашка 6 , І.Г. Коломієць 7 , М. Наваловський 8 , С. Пап 9 , Й. Перені 10 , П.С. Федор 11 , В. Шандор 12 та ін. Не зважаючи на те, що жоден із зазначених авторів не приділив даній пробле - мі окремої розвідки, ними було висвітлено ряд важливих аспектів участі українців на Слов’янському конгресі, діяльності А.І. Добрян - ського, спрямованої на реалізацію проекту об’єднання Закарпат - тя та Галичини, діяльності закарпатської делегації у Відні у жовтні 1849 р. Проте, у висвітленні порушеної проблеми в науковій літе - ратурі є чимало неточностей, а ряд важливих питань залишаються маловивченими та дискусійними. До останніх, зокрема, належать авторство українсько-словацьких національних вимог, висловлених на Празькому конгресі словацьким діячем Й.М. Гурбаном, участь А. Добрянського в організації даного з’їзду. Потребує детальнішого висвітлення питання намірів українського діяча домогтися у 1849 р. об’єднання Закарпаття і Галичини в єдиний коронний край та при - чини відмови українців від реалізації даного проекту. Однією з кульмінаційних подій революційного періоду в Європі у 1848-1849 рр. став Слов’янський конгрес (з’їзд), який проходив 2-12 74 2013, No 2 (32) Українську сторону на конгресі представляла Головна Руська Рада, яка направила до Праги трьох делегатів: Г. Гинилевича, І. Борисике - вича та О. Заклинського. Вони від її імені виступали за поділ Галичи - ни на дві провінції: С хідну - українську та З ахідну - польську, проти чого гостро виступали поляки, за пропозицію яких остаточно вирі - шити дане питання мав Крайовий Сейм і Державна Рада 22 . Українці Закарпаття не послали на конгрес жодного делегата, оскільки за основними їх представниками стежила жандармерія і вони рятува - лися тим, що переховувалися на дальніх пара фіях або відправилися до Галичини. Так, А. Добрянський з кількома однодумцями знаходи - лися у свого батька на парафії у Завадці (Спішський комітат), а потім - у священика О. Яницького, на парафії в Мальцові біля Бардиєва 23 . Та не зважаючи на те, що закарпатський «будитель» особисто на цьо- му з’їзді присутній не був, свою програму (утворення «Руського ко - ронного краю») конгресу він все-таки запропонував, ознайомивши з нею попередньо Ф. Палацького і Ф. Рігера 24 . Вона була прийнята з великим натхненням, так як чеські і словацькі лідери в той час та - кож мріяли про створення окремої адміністративно-територіальної одиниці, яка б складалося із Чехії, Моравії й Словаччини 25 . На Слов’янському з’їзді вимоги русинів Закарпаття, напрацьовані А. Добрянським, були викладені в петиції (меморандумі) словаць кої делегації, яку зачитав словацький діяч Й.М. Гурбан 26 . У ній містилися наступні вимоги: 1) визнання угорською владою словаків та україн - ців окремими народами, забезпечення у сеймі рівних прав між трьо- ма національностями; 2) утворення окремих словацького та русько - го (українського) сеймів зі спеціальною постійною словацькою та українською комісією, наділеною правом і обов’язком представляти і захищати їхні права, скликати сейм, відхиляти всі розпорядження мадярських міністерств, небезпечних для українців та словаків; 3) надання можливості вільно засновувати народні школи (початкові (елементарні), реальні, міські), вчительські семінарії, гімназії, ліцеї, академії, політехнікум й один університет зі словацькою та україн - ською мовами навчання; 4) відкриття за державні краєві кошти словацько-української кафедри для мадярів та мадярської - для словаків і українців; 5) визнання національної рівноправності всіх народів Угорщини; 6) звільнення з в’язниць незаконно ув’язнених українців та словаків, які захищали свої національні права та не - допущення у майбутньому аналогічних арештів; 7) надання права словакам та українцям засновувати товариства, які мали сприяти розвиткові їх національностей 27 . На противагу думці ряду істориків, які вважають, що автором руських програмних вимог у меморандумі Й. Гурбана був А. Добрян - 75 Èñòîðèÿ ðóñèíîâ ський 28 , дослідниця М. Кашка заперечує таке твердження, оскільки, на її думку, наступні програмові заяви і документи А. Добрянського, що стосуються руського питання у революції 1848-1849 рр., істотно різняться з меморандумом Й. Гурбана. Спираючись на аналіз лише однієї праці політика (а точніше, на якомусь невідомому скороче - ному варіанті «Проекту політичної програми для Русі австрійської» 1861 р.), вона стверджує: «В програмах А. Добрянського ми ніде не знаходимо мотиву спільних дій русинів і словаків, або навіть ство - рення якихось спільних державних органів. Така співпраця супере - чила концепції А. Добрянського» 29 . На такій підставі автора вважає, що меморандум Й. Гурбана був лише його ініціативою й не був спільним програмним документом словаків і русинів Угорщини 30 . Однак, мусимо зазначити, що А. Добрянський насправді співпра - цював з представниками словацького національно руху ще з почат - ку 1840-х рр. Детальний аналіз його національно-політичних про - грам 31 і політичної, зокрема парламентської, діяльності 32 показує, що упродовж більш як 50 років він стояв на захисті національно- культурних і політичних прав словаків 33 , висував проект створення окремого змішаного Русько-словацького комітату 34 та автономного Чеського національно-адміністративного району, де б проживало чеське та словацьке населення Габсбурзької монархії 35 , брав участь у створенні «Словацької матиці» 36 і т. д. Таким чином, міркування М. Кашки про те, що український політик не співпрацював зі словаць - кими діячами чи його програми не торкалися словацького питання й не передбачали розв’язання спільних зі словаками національно- політичних проблем, виглядає непереконливим. У зв’язку з чим ми притримуємося думки тих істориків, які стверджують, що виголоше - ний Й. Гурбаном меморандум є спільною національною програмою русинів і словаків, а А. Добрянський був його безпосереднім авто - ром чи співавтором 37 . Повертаючись до розгляду виголошеного на конгресі Й. Гурбаном меморандуму, підкреслимо, що зазначений у ньому перелік вимог свідчать про те, що українці й словаки вимагали рівних прав з угор - цями. В той час слов’янські народи ще вірили, що Л.Л. Кошут буде дотримуватися політики рівноправності та демократії, а це, у свою чергу, зміцнювало їх надію на можливість майбутньої реорганіза - ції Австрії у федерацію рівноправних держав. Слід наголосити й на тому, що на Слов’янському конгресі словацький вчений та суспільний діяч Л. Штур пішов далі вищезазначеної петиції. Він вимагав, щоб з’їзд боровся за збереження слов’янських народів, а не Австрійської монархії: «Наша ціль полягає в тому, щоб зберегти себе. Перш за все ми повинні служити собі, а не іншим. До цього часу Австрія стояла, а 76 2013, No 2 (32) ми гинули. Що сказав би світ, якби ми не турбувалися ні про що, крім збереження Австрії! З загибеллю Австрії ми не загинемо» 38 . Невідо - мо, як відреагував би на ці слова А. Добрянський. Однак, беручи до уваги той факт, що він, ще перебуваючи в Чехії, висував ідею реор - ганізації адміністративно-територіального устрою Австрії за націо - нальним принципом 39 , можна припустити, що їх позиції у питанні необхідності збереження та захисту слов’янських народів монархії від загрози повної асиміляції та втрати власної національної само - бутності під тиском пануючих націй в імперії повністю збігалися. Відмінність полягала лише в тому, що Л. Штур припускав можливість самостійного і незалежного існування слов’янських народів після розпаду Австрії, а український діяч - ні, оскільки єдину можливість збереження слов’ян Австрії бачив у федеративній перебудові імпе - рії 40 . Таким чином, ідеї словацького діяча мали більш радикальний характер й виходили за межі федеративної концепції А. Добрянсь - кого, обмеженої рамками габсбурзького легітимізму. Загалом же на конгресі було розроблено кілька проектів феде - рації слов’янських народів у межах Габсбурзької монархії, однак жоден з них не був остаточно затверджений. Так, проекти К. Лібель - та й М.О. Бакуніна не прийняли, бо вони охоплювали слов’ян, котрі проживали за межами Австрії. Відкинули й проект Ф.А. Заха, який охоплював усі народи Австрії 41 . Більшість із розроблених проектів включали в себе два основні пункти: забезпечення повної націо - нальної рівноправності всіх народів імперії і перетворення Австрії, не порушуючи її кордонів, на федеративну державу під скіпетром Габсбурзької династії (монархії). У зв’язку з цим вважаємо слушними зауваження А.Дж.П. Тейлора про те, що Слов’янський конгрес поєд - нував австрославізм із слов’янським націоналізмом 42 . На жаль, жод - ний з обговорюваних проектів не був остаточно й офіційно схвале - ний та реалізований з’їздом, оскільки вже 12 червня 1848 р. він був дочасно розпущений у результаті проведення у Празі військових дій між австрійським військом та чеською гвардією 43 . Таким чином, надії, які покладалися українцями та іншими народами на з’їзд у Празі, їх прагнення добитися національної рівноправності та перет - ворення Австрії на федерацію не здійснилися. Однак, було досяг - нуто й позитивних результатів. Як зазначає один з найвидатніших політичних діячів Галичини кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. К.А. Левицький, своєю присутністю на конгресі українська делегація на міжнародному рівні заявила, що руський (український) народ, який був тоді маловідомий і вважався частиною польського чи російсь - кого народу, є самостійною нацією, готовою до боротьби за свої політичні та національні права 44 . 77 Èñòîðèÿ ðóñèíîâ А. Добрянський та інші західноукраїнські діячі під час «Весни на - родів» сподівалися отримати підтримку у розв’язанні національно - го питання з боку Відня, який йшов їм на зустріч лише тоді, коли йому це було вигідно. Та чи мали українці в цей час інший шлях, чи могли вони одержати допомогу від Л. Кошута, який був одним з лідерів угорської революції, виступав проти офіційної австрійської влади і прагнув до проголошення незалежності Угорщини? Чи могли українці надіятися на те, що Кошутове повстання, яке переросло в революцію, забезпечить свободу і рівноправність для всіх народів Угорщини? Як показала історія, ні угорська революція, яка деклару - вала «рівність, братерство і свободу», була спрямована на те, щоб мадяри закріпили свою владу над іншими національностями в Угор - щині. Угорські революціонери на чолі з їх лідером повністю ігнору - вали права немадярських національностей Угорського королівства і цим відкинули їх на бік консервативних сил, віденської влади та імператорського двору 45 . А. Добрянський був переконаний у тому, що Л. Кошут не надасть українцям, як і іншим слов’янським народам імперії, жодних прав і до їхніх вимог не прислухається. У такій ситуації можна було покладати - ся лише на власні сили та надіятися на хоча б мінімальну підтримку з боку Відня. При цьому український політик добре усвідомлював і слабку позицію українців Закарпатті і відсутність там достатньої кіль - кості відданих національній справі громадсько-політичних діячів. У зв’язку з цим він спрямував свої зусилля на налагодження контактів і співпраці з єдиною у той час українською національно-політичною організацією на західноукраїнських землях - Головною Руською Радою у Львові, членом якої був з самого початку її утворення, та розробці спільної національно-політичної програми розв’язання національних проблем українського населення Габсбурзької монар - хії. З цією метою він розробив проект об’єднання Закарпаття з Гали - чиною 46 й, перебуваючи у Львові, брав активну участь громадсько- політичному житті Галичини, зокрема у діяльності Головної Руської Ради 47 . 5 квітня 1849 р. на надзвичайному засіданні Головної Руської Ради він виступив з петицією, яку від імені русинів, які населяли Угорщи - ну, мав передати імператору. У ній містилася пропозиція об’єднання Закарпаття з Галичиною. Члени Ради підтримали дане клопотання й прийняли рішення від імені Головної Руської Ради вислати до Від - ня спеціальну депутацію, яка б і представила цей проект цісарю 48 . Аналізуючи ці події, український історик та публіцист А. Кущинський справедливо зауважив: «... маємо приклад, коли власне закарпа - тець (А. Добрянський. - Р.М.) дав ініціативу домагатися національної 78 2013, No 2 (32) волі й соборності для західних українських земель та потягнув за собою і представників Галичини» 49 . Однак, у зв’язку з тим, що з не - відомих нам причин вислати окрему галицьку депутацію до Відня Рада не змогла, відомий громадсько-політичний діяч Т.І. Леонтович під час її чергового засідання 20 квітня висунув пропозицію, аби перемишльський єпископ та інші русини, які в той час перебували в австрійській столиці, приєдналися до депутації, очолюваної А. Доб - рянським 50 . Невдовзі український діяч передав галицькому губерна - тору графу А.Р.О. Голуховському відповідний меморандум, щоби той вручив його цісарю 51 . У той час династія була у важкому стані і потребувала допомоги. Закарпатський діяч розумів, що цей момент потрібно використати для об’єднання Закарпаття й Галичини, оскільки добитися цього за інших умов буде важко. Оскільки на меморандум українців не при - ходила відповідь, А. Добрянський наприкінці квітня 1849 р. вирі - шив поїхати до Відня, щоб особисто обговорити питання створення «руської провінції» з віденським урядом. Однак далі як до заступ - ника міністра внутрішніх справ (за іншими даними, самого міністра внутрішніх справ 52 ) О.М. Баха його не допустили. Результат перего - ворів виявився катастрофічним для українського політика. Під час розмови заступник міністра внутрішніх справ сказав А. Добрянсько - му, що «уряд не може дозволити, щоб Угорська Русь власними сила - ми звільнилася від влади угорців, так як це обов’язково призвело б до непорядків, і що бажаному об’єднанню Австрійської Русі проти - стоять важливі державні інтереси» 53 . Не зважаючи на отримання негативної відповіді, уже в жовтні 1849 р. 54 (тобто після неповних двох місяців придушення угорської революції) до Відня направилася закарпатська делегація, щоб пред - ставити урядові та імператору Францу Йосифу І свої національно- культурні вимоги. На думку С. Добоша, ініціатором даного заходу був А. Добрянський 55 . За іншими даними, австрійське міністерство видало таємний наказ з вимогою вислати закарпатцям таку депута - цію 56 . У самому джерелі (рукопис О. Яницького, який описує ці події) не має чіткої відповіді на дане питання. Зазначається лише, що без - посереднім поштовхом до вислання депутації став приклад інших народів імперії, які після забезпечення їм у Конституції 4 березня 1849 р. національної рівності вважали своїм моральним обов’язком висловити за це імператору вдячність посередництвом своїх депу - тацій 57 . Після прибуття 9 жовтня до Відня члени делегації, до якої входи - ли А. Добрянський, В. Добрянський, Й. Шолтис, О. Яницький, М. Вися - ник і В. Алексович, зустрілися з українцями Галичини та словацьким 79 Èñòîðèÿ ðóñèíîâ урядовим радником міністерства внутрішніх справ Я. Главачем 58 . Пі - сля того як були вислухані їх зауваження та пропозиції, закарпатсь - ка делегація 13 жовтня оформила остаточний зміст своєї петиції до імператора у вигляді меморандуму «Пам’ятника русинів угорських», який був підписний кожним членом делегації і пізніше опубліко - ваний у «Зорі Галицькій» 59 . На думку М. Русинко, цілком ймовірно, що в початковій версії петиції, сформульованій ще в Закарпатті, була зафіксована важлива вимога про об’єднання Закарпаття та Галичини, від якої, після наради у Відні з галицькими діячами та Я. Главачем, закарпатці вирішили тимчасово відмовитися 60 . Так, у ме - морандумі зазначалося: «Ми маємо наших братів у Галичині, вірних русинів, і до них передусім звертається наше серце, і ми бажаємо з ними об’єднатися політично і адміністративно в окремий "Русь - кий коронний край"» 61 . Після цього О. Яницький вказав на причини тимчасової (допоки не покращиться державне становище Австрії та зникнуть перепони до об’єднання Галичини і Закарпаття) відмови депутації від обстоювання ідеї об’єднання західноукраїнських зе - мель: по-перше, Конституція 4 березня не передбачала зміни кор - донів адміністративно-територіальних одиниць держави; по-друге, небажання ускладнювати й так непросте внутрішньополітичне ста - новище в Австрії 62 . Захищаючи національні та політичні права свого закарпатців, де - путація зазначала у «Пам’ятнику русинів угорських» наступні вимо - ги: 1) оголошення Конституції 4 березня на всій території, заселеній русинами; 2) визнання руської народності в Угорському коронному краї; 3) виділення окремої руської адміністративної області; 4) за - провадження руської мови в школах і адміністрації на цій території, створення руських гімназій та відкриття в Ужгороді Руської академії за державні кошти, а також надання русинам Угорщини можливості навчатись у Львівському університеті; державні посади в руських округах мали займатися переважно корінними русинами, а тим, хто руською мовою не володів, таких посад не надавати; 5) видання разом з галицькими русинами у Відні «Вісника», при необхідності за державні кошти; 6) скасування обмежень на друкування книг кири - лицею; 7) зрівняння русинських чиновників, священників, вчителів і дяків стосовно зарплати у відповідності із зарплатою і чином з іншими жителями краю; 8) надання русинам можливості служити в армії на офіцерських посадах і в адміністративних органах у Відні; 9) забезпечення в армії місця для капеланів греко-католиків; 10) пропорційне представництво русинів в адміністрації тих округів, у яких вони є тільки меншиною 63 . Вимоги української делегації носили справедливий і досить по - міркований характер, оскільки не відходили від закріплених у Кон - 80 2013, No 2 (32) ституції 4 березня положень, але саме на них і базувалися. 14-19 жовтня вони були представлені комісару Угорщину К. Герінгеру, майже всім міністрам та імператору Францу-Йосифу І 64 . Останній, тримаючи в руках переданий йому делегацією «Пам’ятник русинів угорських», сказав: «Мені дуже приємно чути побажання народу русько-угорського, народ руський завжди був вірний Австрійському дому, і тому можете бути впевнені в тому, що ваші виправдані ба - жання будуть виконані» 65 . Поїздка закарпатської делегації до Відня дала позитивні ре - зультати. Австрійська влада частково задовольнила українські вимоги. Зокрема, внаслідок проведеної адміністративно-тери - торіальної реформи 1849 р., згідно якої Угорщина була поділена на п’ять військових дистриктів, був сформований (у складі Кошиць - кого воєнного дистрикту) «Ужгородський (Руський) округ». До ньо - го увійшли Марамороський, Угочанський, Березький та Ужанський комітати і прилеглі райони Земплинського, Шариського, Списького та Абу-Торнянського комітатів з переважаючим українським насе - ленням 66 . Очолив його чех І. Віллец, а референтом і урядовим рад - н и к о м п р и о к р у ж н о м у У ж г о р о д с ь к о м у н а д ж у п а н і б у в п р и з н а ч е н и й А. Добрянський, який фактично і управляв округом, оскільки І. Віллец тільки фігурував на чолі уряду 67 . А це мало неабияке значення для подальшого розвитку «Руського округу» в національній, культурній та політичній сферах. Підсумовуючи вищесказане зазначимо, що висунута А. Добрян - ським програма об’єднання Галичини і Закарпаття не отримала підтримку з боку віденської влади. Та попри це вона, як і спільна українсько-словацька програма на Слов’янському конгресі 1848 р. у Празі, посідає чільне місце в історії суспільно-політичної дум - ки того буремного періоду. Будучи ще відносно молодим, але вже визнаним не лише в Західній Україні, але й у Центральній Європі, політичним та громадським діячем, А. Добрянський розробив пер - шу національно-політичну програму в Закарпатті, у якій порушив «українське питання», разом зі своїми однодумцями вивів його за межі простих декларацій, за межі невеликого закарпатського ре - гіону та підніс його на той рівень, де воно отримало загальноєв - ропейський розголос. Завдячуючи Слов’янському конгресу, русини (українці) на міжнародному рівні заявили про себе як про окремий народ. Події, які відбулися у період «Весни народів», були яскравим прикладом процесу українського національного пробудження. Вони сприяли зміцненню зав’язків між Галичиною та Закарпаттям, підне - сенню рівня національної самосвідомості та консолідації русинів, утворення «Руського округу».

Ключевые слова

the national program, Galicia, Transcarpathia, Slavic Congress, Rusins, Ukrainian, Ruthenian, Dobriansky, национальная программа, Галичина, Закарпатье, Славянский съезд, русины (украинцы), А. Добрянский

Авторы

ФИООрганизацияДополнительноE-mail
Майор Ростислав ИвановичКаменец-Подольский национальный университет имени Ивана Огиенкоаспирант исторического факультета
Всего: 1

Ссылки

Памятник русинов угорских // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. 1972. No 6. С. 70.
Лелекач М. Нові причинки до політичної діяльності А. Добрянського // НЗТП. Ужгород, 1938. Річник 13-14. С. 160.
Отход Вісланства русинов угорских з Відня - Домов // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. 1972. No 6. С. 86;
Макаренко Н. Закарпаття під тиском мадяризації: 1867-1914 рр. // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. К., 2008. Вип. 37. С. 176.
Послушаніе торжественное Высланства у его величества всемилостивейшего царя Франц Іосифа І-го // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. 1972. No 6. С. 82.
Майор Р.І. Діяльність закарпатської делегації у Відні 1849 р. й утворення «Руського округу» // Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка: Історичні науки. Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2011. Т. 21. С. 221-222.
Высланста русинов угорских в Відни... С. 66-68.
Памятникъ русиновъ угорскихъ // Зоря Галицка. Львовъ. 1849. No 90, 91.
Памятник русинов угорских // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. 1972. No 6. С. 70.
Высланста русинов угорских в Відни пред высоким министерством и всесвітлым єго величества троном діланя місяца октобрія 1849 // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. 1972. No 6. С. 67;
Высланста русинов угорских в Відни пред высоким министерством и всесвітлым єго величества троном діланя місяца октобрія 1849 // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. 1972. No 6. С. 66.
Русинко М. Історія «Висланства русинів угорських у Відні 1849 р.» // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. 1972. No 6. С. 64.
Головна Руська Рада (1848-1851): протоколи засідань... С. 122.
Адольфъ Ивановичъ Сачуровъ-Добрянскій // Наука. Вена. 1887. No 2. С. 82
У проекті не йшла мова окремо про Буковину, адже вона упродовж 1786-1849 рр. входила до складу Галичини. 1849 р. Буковину перетворено в окремий коронний край імперії.
Головна Руська Рада (1848-1851): протоколи засідань і книга кореспонденцій / За ред. О. Турія, упорядник У. Кришталович та І. Сворник. Львів: Інститут історії церкви Українського католицького університету, 2002. ХХХІV. С. 10.
Кущинський А. Закарпаття в боротьбі (Спогад). Буенос-Айрес: Видавництво Юліана Середяка, 1981. С. 18.
Проекть политической програмы для Руси австрійской. Львовь, Ставропигійскій институт, 1871. 44 с.; Аидинъ. Где выходъ? Wo hinaus? // Славянскій Векъ. Вена, 1901. No 14. С. 6-7.
Клочурак С. До волі. Спомини / Степан Клочурак. Нью-Йорк: Карпатський Союз, 1978. С. 17.
Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914... С. 35.
Тейлор А. Дж. П. Габсбурзька монархія 1809-1918: Історія Австрійської імперії та Австро- Угорщини. Львів, 2002. С. 66.
Programm zur Durchführung der nationalen Autonomie in Österreich
(Fon einem Slaven). Wien, Verlag des «Parlamentär», 1885. S. 60.
Kronika Slovenska 1: Od najstarších čias do konca 19.storočia / Dušan Kováč. 1. vyd. Bratislava: Fortuna Print, 1998. S. 507.
Майор Р. Парламентська діяльність А. Добрянського в угорському сеймі та його боротьба проти мадяризації національних меншин Угорщини в 1861-1868 рр. // Проблеми історії країн Центральної та Східної Європи: збірник наукових праць / [редкол.: В.С. Степанков (головн. ред.) та ін.]. Кам’янець-Подільський: Кам’янець-Подільський національний університет ім. Івана Огієнка, 2012. Вип. 3. C.126-130.
Несколько словъ о желаніяхъ угорско-русскаго народа, которы издалъ на немецкомъ языке г. Адольфъ Ивановичь Добрянскій и сократилъ въ русскомъ переводе Иванъ Мироновичъ. Въ Веднъ. Въ печатне армянскаго манастиря. 1861. С. 10-11.
Dejiny Slovenska Zv. 3: (od roku 1848 do konca 19. storočia). 1. vyd. Bratislava: Veda, 1992. S. 545.
ЦДІАЛ України. Ф. 180. Оп. 1. Спр. 21. Арк. 5.
Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. На підставі споминів. Написав д-р Кость Левицький. Львів, 1926. С. 33-34.
Федорь П.С. Указ. соч. С. 5.
Programm zur Durchführung der nationalen Autonomie in Österreich (Fon einem Slaven). Wien, Verlag des «Parlamentär», 1885. S. 60.
Шандор В. Закарпаття. Історично-правовий нарис від ІХ ст. до 1920. Нью-Йорк: Карпатський Союз, 1992. С. 122.
Тейлор А. Дж. П. Габсбурзька монархія 1809-1918. Історія австрійської імперії та Австро-Угорщини. Львів: Класика, 2002. С. 66.
Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІАЛ України). Ф. 180. Оп. 1. Спр. 21. Арк. 5.
Наваловський М. Назв. праця. С. 37.
Федорь П.С. Краткій очерк деятельности А.И. Добрянскаго. Ужгород,«Школьная помощь», 1926. С. 5,10.
Пап С. Історія Закарпаття. Т. ІІІ. Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2003. С. 284-285.
Перени Й. Из истории закарпатских украинцев (1849-1914). Budupest: Akademiai Klado, 1957. С. 43-45.
Коломиец И.Г. Очерки по истории Закарпатья. Ч. 2. Томск: Издательство Томского университета, 1959. С. 143-144.
Наваловський М. Українці й Слов’янський конгрес у Празі 1848 року. Харків: ДВУ, 1930. 60 с.
Кашка М.Ю. Етнополітичний розвиток русинів-українців Закарпаття (середина ХVІІІ ст. - 1867 р.): Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата іст. наук: 07.00.01. Ужгородський національний університет. Ужгород, 2008. С. 124-125, 128-130, 140-142.
Зеркаль С. Українська земля і нарід за Карпатами. Париж: Українська Громада у Франції, 1976. С. 178-179.
Брик І. Слов’янський зїзди у Празі 1848 р. і українська справа. Львів: НТШ, 1920. С. 72-81.
Добош С. Адольф Иванович Добрянский: очерк жизни и деятельности. Пряшев: Дукельская типография, 1956. С. 36-39.
Білак П.І. Роль А.І. Добрянського в суспільно-політичному Русі Закарпаття в середині та другій половині ХІХ ст. // Carpatikа - Карпатика. Вип. 3. Ужгород. 1995. С. 46-47.
 Национальная программа А. Добрянского на Славянском конгрессе в Праге в 1848 году и стремление украинцев объединить Закарпатье и Галичину в отдельный «Русинский коронный край» | Русин. 2013. № 2 (32). DOI: 10.17223/18572685/32/6

Национальная программа А. Добрянского на Славянском конгрессе в Праге в 1848 году и стремление украинцев объединить Закарпатье и Галичину в отдельный «Русинский коронный край» | Русин. 2013. № 2 (32). DOI: 10.17223/18572685/32/6