Культурная жизнь Закарпатья накануне и в годы Первой мировой войны | Русин. 2016. № 2 (44). DOI: 10.17223/18572685/44/15

Культурная жизнь Закарпатья накануне и в годы Первой мировой войны

Первая мировая война стала глубоким цивилизационным кризисом, который принес с собой разрушение старого империалистического мышления и образование новых национальных государств. Для порабощенных народов война стала непредсказуемой исторической возможностью заявить о своих национальных домогательствах. Роль Украины во время войны, ставшей для народа братоубийственной, была, несомненно, значительной. И речь не только о геополитическом факторе, но и о многочисленных человеческих и материальных потерях. Не оставалось в стороне военных действий и Закарпатье, культурное положение которого в годы войны и характеризует данный очерк. Специфическое политическое и культурное положение Закарпатья накануне военных действий повлияло на его дальнейшую судьбу в процессе послевоенного раздела мира. Карпатские русины оставались подневольным крестьянским народом, без собственных институтов, кроме церкви. Почти все исследователи истории Закарпатья единодушны в том, что к началу Первой мировой войны еще не сложились соответствующие социальные, этнополитические, культурные и духовно-психологические предпосылки для общественной консолидации карпатских украинцев. Отсутствие названных предпосылок обусловлено прежде всего причинами объективного характера. Карпатоукраинцы не имели государственной традиции, надлежащего уровня социальной стратификации общества, влиятельных общественных организаций. Едва ли не единственным объединяющим фактором была униатская (греко-католическая) церковь, однако ее роль в культурной консолидации украинского края по разным причинам, не всегда от нее зависевшим, была далеко не однозначной, а то и деструктивной. С началом войны венгерская власть усилила мадяризационные действия в крае. В частности, были отменены кириллический шрифт (заменен на латинский) и юлианский календарь, запрещены все славянские праздники, местная интеллигенция преследовалась. Таким образом, Первая мировая война обострила и без того тяжелое социально-экономическое и культурное положение Закарпатья, принесла с собой значительные человеческие потери.

The cultural life of transcarpathia before and during World War I.pdf «Матір’ю катастроф ХХ століття» небезпідставно називають Першу світову війну, що являла собою глибоку цивілізаційну кризу. Війна стала не тільки закономірним наслідком загострення суперечностей між європейськими державами, а й проявом їхньої внутрішньої кризи, у сфері міжнаціо-нальних відносин зокрема. Як пише англійський дослідник Норман Дейвіс у книзі «Європа: історія»: «Великі історич- ні катастрофи стають наслідком фатального поєднання загальних і конкретних причин. Без "конкретних" причин глобальні не призвели б до воєнного лиха 1914...» (Дейвіс 2000). Для поневолених народів Перша світова війна стала здебільшого непередбаченою історичною нагодою заявити про свої національні домагання. Більше того, війна поставила етнополітичні проблеми в розряд пріоритетних у міжнародній політиці. Роль України в часи війни, що стала для народу братовбивчою, була, безсумнівно, значною. І мова не лише про геополітичний фактор, а й про численні людські та матеріальні втрати. За роки війни в складі російських армій пе- ребувало приблизно 4,5 млн наддніпрянців, а в Австро-Угорській - понад 300 тис. галичан, буковинців, закарпатців. Нажаль, значна частина українців, а в їхньому числі і закарпатці, так і залишилися в статусі національних меншин, увійшовши внаслідок розпаду Австро- Угорської імперії та повоєнного поділу світу до складу населення інших держав. Темі воєнного лихоліття 1914-1918 рр. у європейських країнах присвячено тисячі наукових праць, у яких, однак, мало місця від- ведено подіям в Україні, а ще менше безпосередньо на Закарпатті. В останні роки науковці досить часто звертаються до даної проблема- тики, однак на сьогодні не вдається цілком висвітлити всі її аспекти. Це в першу чергу стосується і тематики даного нарису. Специфічне політичне і культурне становище Закарпаття напередодні воєнних дій, вплинуло на його подальшу долю в процесі післявоєнного поділу світу. Виходячи з історичного факту, що закарпатські землі ще в XII ст. були приєднані до Угорського королівства, європейські держави продовжували вважати Закарпаття інтегральною частиною Угорщини. Натомість Російська імперія, на випадок успішної для неї війни, виношувала плани об’єднання під царською короною всіх східнослов’янських народів, включаючи з карпатоукраїнцями. Ситуація ускладнювалась тим, що карпатські українці вступили у ХХ ст. без усталеної самоідентифікації. Більше того, як зазначав І. Ли- сяк-Рудницький, Карпатська Україна - один із тих відсталих регіонів Європи, населення яких ще й у нашому сторіччі (йдеться про ХХ ст.) тривалий час не мало викристалізованої національної свідомості (Левенець та ін. 2008: 175). Інший відомий дослідник О. Бочковський говорив про закарпатських русинів як про таких, що «історією і гро- мадськістю забуті чи свідомо нехтувані, над якими офіційна політика проходить байдуже» (Бочковський 1932: 8). Байдужістю до долі закарпатців була позначена і політика офіцій- ного Відня, який повністю віддав їх на відкуп Будапешту. Останній не тільки не зважав на необхідний соціо-культурний розвиток населення краю, а й взагалі відмовлявся визнавати будь-які права за місцевим населенням. Сутність етнополітичної доктрини угорської влади досить чітко була висловлена в заяві одного з провідних державних діячів Угорщини початку ХХ ст. А. Аппоні: «...Якщо мадяри є панами-госпо- дарями, то інші раси мусять бути слугами, і поки ці відносини існують, є абсурдом говорити про рівність» (Шандор 1992: 184). Становище Закарпаття у Першій світовій війні ускладнювалося ще й ти фактом, що не тільки закарпатське, а й взагалі українське питан- ня загалом не викликало політичної зацікавленості у країн Антанти. У 1915 р. англійський історик А. Тойнбі писав: «Багато зневажених національностей здобули визнання впродовж війни, але приклад українців є найбільш вражаючим. Нація тридцяти мільйонів, а ми ніколи не чули її назву» (Скоблик 1998: 29). Відносно ж карпатських українців, то не тільки Захід не знав про них, а й значна частина українського населення по інший бік Карпат. Так, до прикладу, до- слідник історії українських січових стрільців С. Ріпецький писав, що українці інших областей дуже мало знали про цю забуту частину України (Ріпецький 1995: 81). Карпатські русини залишалися підневільним селянським народом, без жодних власних інституцій, окрім церкви. Представники останньої хоч і намагалися підтримувати культурний розвиток краю, створю- ючи окремі товариства, як от «Общество святого Василія Великого», акціонерне товариство «Уніо» тощо, однак культурний та етнонаціо- нальний прогрес ту майже не спостерігався. Майже всі дослідники історії Закарпаття одностайні в тому, що на початок Першої світової війни ще не склалися відповідні соціальні, етнополітичні, культурні та духовно-психологічні передумови для суспільної консолідації кар- патських українців (Левенець та iн 2008: 177). Відсутність названих передумов зумовлювалася передусім причинами об’єктивного ха- рактеру. Карпатоукраїнці не мали державницької традиції, належного 234 2016, No 2 (44) рівня соціальної стратифікації суспільства, впливових громадських організацій. Чи не єдиним об’єднуючим чинником була уніатська (греко-ка- толицька) церква, проте її роль в культурній консолідації українців краю з різних причин, не завжди від неї залежних, була далеко не однозначною, а то й деструктивною. Відомий історик І. Лисяк-Рудни- цький так коментував ситуацію в краї: «Греко-католицька церква, як єдина національна установа закарпатців і їх офіційна репрезентація, стала поволі слухняним знаряддям денаціоналізаторської політики Будапешта» (Лисяк-Рудницький 1993: 719). Багато дослідників за- значають, що впродовж ХІХ ст. «...з угро-руського духовенства по- стало нове мадярське панство, яке мало свої культурні й економічні інтереси цілком противні інтересам простої русинської людности» (Пекар 1997: 122). Виходячи з цього, карпатські українці фактично не мали своєї національної еліти, яка б спрямувала рух за національне самовиз- начення свого народу. Не була вироблена літературна мова - ті, хто не піддавався мадяризації, розмовляли підкарпатським діалектом. Все це різко контрастувало з тим, що відбувалося в житті інших слов’янських народів, українців Наддніпрянщини і Галичини в тому числі. До того ж населення Закарпаття було занадто строкатим. На невеликій за обсягом території поруч з русинами проживали угорці, словаки, євреї, румуни, німці, цигани та інші народності. За даними угорської статистики, на початок 1914 р. населення Закарпаття налічу - вало понад 848 тис. осіб, з них етнічних українців було лише близько 406 тис. (Левенець 2008: 178). Перша світова війна порушила звичний неспішний ритм існування далекої від політичної та будь-якої іншої помітної активності провін- ції. Тисячі русинів, мобілізованих до армії, не лише змінили звичний спосіб життя. Змін зазнала їхня свідомість. Як писав Еріх Цьолнер в своїй «Історії Австрії»: «...на початку війни в Австрії, як і в інших країнах, серед представників різних прошарків населення панував бадьорий бойовий дух, відомий як "дух 1914 року". До армії масово зголошувалися добровольці, які не вміли реально оцінити ситуацію, однак їм не бракувало патріотизму та віри в швидку перемогу» (Ць- олнер 2001). 2 серпня 1914 р. у Львові створено Головну Українську Раду (ГУР) на чолі з К. Левицьким, яка 3 серпня звернулася до населення з маніфестом виступити на боротьбу проти царської імперії. Подібну політичну відозву до буковинських українців видав Союз українських парламентарних і сеймових депутатів із Буковини. На Закарпатті таких закликів не було в силу його політичної неактивності. Значно 235 История Карпато-Днестровских земель с древнейших времен меншим був і патріотичний запал щодо вступу до військ. Ситуацію в краї збурювала і позиція Російської імперії, яка з перших же днів війни продемонструвала прагнення здобути симпатії українців - підданих Австро-Угорської імперії. Вже в серпні 1914 р. з’явилася «Відозва до слов’ян», в якій містився заклик зустрічати російських воїнів як визволителів. Судячи з реакції австро-угорського військового командування, поширення «Відозви» серед солдат було сприйнято як серйозна загроза ворожого впливу на свідомість як вояків, так і цивільного населення. Безпосередньою відповіддю Австро-Угорщини на російсь- ку відозву можна вважати наказ Вищого військового командування про заборону поширення «Відозви», яка закликає до зради імперії та «старого доброго імператора». Перша світова війна, хоч і не принесла з собою на Закарпаття значних руйнацій, не могла не вплинути на соціально-економіч- не становище населення краю, яке і без того було вкрай важким. Про економічний занепад дізнаємося з архівних матеріалів. Деталь- но описав воєнні роки історик-краєзнавець 70-х рр. ХІХ - початку ХХ ст. Т. Легоцький, який залишив нам рукопис щоденника - праці «Наша світова війна», що наразі зберігається в Державному архіві Закарпатської області (ДАЗОa). У праці збережені дані широкого аспекту як економічного та і культурного становища Закарпаття в роки Першої світової війни. Культурне життя краю з початком війни стало ще занедбанішим. До вже існуючих заборон додалися нові, як от, наприклад, з’явилися цілі списки забороненої в краї літератури. Зазначимо, що до числа забороненої літератури потрапляли й ті видання, які, по суті, не мали призначення виступати, як вище названа «Відозва», у якості пропаган- диської зброї у протиборстві Антанти і Троїстого (Четвертного) союзу, але в умовах війни набули саме такого статусу. Йдеться, наприклад, про надруковані на території Російської імперії молитовники, іншу релігійну літературу тощо. З початком війни угорська влада посилила асиміляційний тиск на карпатських українців, небезпідставно вважа- ючи їх проросійськи налаштованими. Преса Угорщини висловлювала побоювання, що серед «рутенського населення Верхніх провінцій (Felvidek - так називали офіційні органи Закарпаття) обманутого мо- сквофільською інтелігенцією, може знайтися чимало агентів царизму, колишніх людей Росії» (Нариси історії Закарпаття 1993: 365-366). Із Закарпаття від органів місцевої влади до Будапешта систематич- но надходили повідомлення про прояви симпатій до наступаючої в Карпатах російської армії, як і до російських військовополонених. Ще у перші дні війни наджупан Ужанської жупи граф Стараї повідомляв 236 2016, No 2 (44) міністра внутрішніх справ Угорщини: «В руських селах помітний рух. Скрізь виявляються симпатії до росіян, сподіваються на їх прихід, одверто виявляють з цього приводу радість» (Качій 1965: 42). Дані зауваження не могли не вплинути на політику угорських властей щодо русинського населення. Особливо відчутними зміни були в сфері культури. Вже в 1914 р. вийшло урядове розпорядження, згідно з яким навчання руській мові в руських церковних школах обмежувалося 3-5 класами. В державних школах руська мова взагалі була забо- ронена, як і у навчальних релігійних закладах. Навіть без офіційної заборони руська мова була в скрутному становищі. До прикладу в мукачівській державній семінарії, що відкрилась у вересні 1914 р., з 21 учня, зарахованого на перший курс, русинів було лише три. У на- ступному навчальному році серед 26 прийнятих першокурсників був лише один українець (Пагиря 1994: 78). Найбільш популярне періодичне видання «Неделя» стало вихо- дити мадярським правописом. Однак до кінця 1914 р. і принаймі на початку 1915 р. вона видавалася кирилицею. Газета закликала русинів показати приклад палкого патріотизму і підтримувати «свою країну». Дане видання також мало стати слухняним органом мадя- ризації місцевого населення, яке незважаючи на всі зусилля влади ще повністю не втратило своєї української ідентичності, і «...коли більшість підкарпатської інтелігенції й справді була мадяризована, то народні маси від цього вбереглися... Угорщина й далі зоставала- ся до індустріальною, нерозвиненою країною, не здатною створити відповідні передумови, потрібні для зміни мислення і національних почуттів цілого народу» (Магочій 1994: 46). У 1915 р., коли російська армія заволоділа значною частиною Кар- пат, угорський уряд прийняв рішення відмовитись від використання в школах і церквах Закарпаття кирилиці, оскільки, як вважала влада, вона зберігає традиції слов’янської культури серед русинів. Дане рі- шення викликало опір серед релігійної та світської інтелігенції краю, тому уряду не відразу вдалося здійснити задумане. Та все ж таки влітку 1916 р. було прийнято закон No 169, який ліквідовував кири- лицю, тобто забороняв її вивчення у церковних і світських школах. Замість кирилиці запроваджувалася латинська абетка у поєднанні з мадярською фонетикою. Аргументи А.Волошина, члена комісії з переробки граматики, про те, що мадярська фонетика не відповідає руській мові, були відкинуті. За новою граматикою почали видавати підручники, релігійну лі- тературу, періодику. У культурно-духовній сфері заборонялося все, що, на думку влади, могло мати політичний підтекст, особливо щодо проявів антивоєнних настроїв чи москвофільства. Заборонялося 237 История Карпато-Днестровских земель с древнейших времен церковні обряди називати руськими, з церковних календарів вилу- чалися слов’янські свята, заборонили навіть юліанський календар і ввели григоріанський. Мадяризація продовжувалася також по лінії перейменування топографічних назв місцевостей і населених пунктів, українських прізвищ та імен. Було заборонено видання єдиного на той час русинського часопису «Наука». З офіційного вжитку вилу- чався навіть термін «рутен», яким самі ж угорці споконвіку називали закарпатських русинів. Натомість офіційно почали вживати назву «греко-католицькі угорці» (Левенець та iн. 2008: 183). У асиміляції русинів угорська влада активно і цілеспрямовано використовувала греко-католицьку церкву, постійно втручаючись в церковні справи. Державні чини повністю перебрали на себе конт- роль над церковним життям на Закарпатті. Ще напередодні війни на Закарпатті була створена окрема мадярська єпархія. Метою її створення було «перемішати українське й румунське населення з мадярським... щоб прискорити мадярщення меншин» (Пекар 1997: 100). Проте Будапешт цим не задовольнився і на початку війни почав вимагати, щоб русинські приходи були приєднані до мадярських. Фактом є й те, що змадяризована греко-католицька церква під тиском державних структур угорської влади, зайняла вірнопіддан- ську позицію щодо Угорщини. До речі, саме її ієрархи, насамперед група греко-католицьких священиків Березького комітату, на початку 1915 р. звернулися до угорського уряду з петицією, в якій просили ліквідувати назву «русин», запровадивши замість неї назву «ма- дяр» або ж «католик східного обряду» (Левенець та iн. 2008: 184). Красномовний приклад такої старанно декларованої про угорської орієнтації знаходимо в документі, що зберігається в ДАЗО під назвою «Меморандум греко-католицького священика с. Білки про врегулю- вання національних і релігійних питань на Закарпатті» (ДАЗОb). Автор документу Олодарь Романець, прагнучи очисти угорських русинів від підозр у москвофільстві, покладає провину за ворожі впливи не лише на великоросів, а й таких самих підданих дуалістичної імперії - галицьких русинів. (ДАЗОb: 8). Цей документ зайвий раз підкреслює ступінь відокремленості Угорщини та потужності її асиміляторської політики. Греко-католицька церква не заперечувала проти усунення кири- лиці, першою почала пропагувати латину. Ще у 1915 р., прагнучи ліквідувати кирилицю за допомогою священицтва, міністр освіти насамперед звернувся саме до ієрархів греко-католицьких єпархій з вимогою, щоб церква переходила на григоріанський календар, відмовилася від кирилиці й користувалася лише латиною мадярської транскрипції. Як тільки у Будапешті було схвалено план цих транс - 238 2016, No 2 (44) формацій та рекомендовано запровадити їх у русинських школах, пряшівський єпископ Стефан Новак заборонив використовувати у церковних школах написані кирилицею підручники. Одночасно єпархія почала видавати профінансований державою тижневик «Nase oteczestvo», основним завданням якого була пропаганда латини й демонстрація відданості греко-католицької церкви Угорщині. Захоплено вітала заборону кирилиці угорська преса. У присвячених цьому питанню публікаціях журналісти говорили про занепад кири- личного письма, схвалювали дії пряшівського єпископа й дорікали тим, хто не поспішав з переходом на латину. Одна з будапештських газет 10 жовтня 1915 р. писала: «Впровадивши мадярські букви, мож - на би з руського простака зробити людину, бо до цих пір він лише вегетує життям скотини» (Пап 2003: 603). З тими, хто чинив опір асиміляції, угорська влада жорстоко розправ- лялася, особливо в перший період війни, коли події на фронті склада - лися не на користь Австро-Угорщини. Будь-які прояви москвофільства чи навіть підозра в ньому жорстоко каралися. Після повернення австро-угорської армії на тимчасово зайняті російськими військами території розпочиналися пошуки тих, хто співчував чи, тим паче, до- помагав росіянам. Лише в жовтні 1914 р. були заарештовані понад 800 жителів ряду сіл. Багатьох засудили до 20-25 років ув’язнення. Покарання і страти були масовими. Звинувачених у «державній зраді» селян і міщан розстрілювали за вироками воєнних польових судів чи взагалі без будь-якого суду. Попри високий ступінь асимільованості та демонстративний угорський патріотизм греко-католицької церкви, священики також не користувалися довірою з боку влади. У перший рік війни було арештовано понад 30 священнослужителів. А загалом упродовж воєн - них років, як повідомляє сучасник тих подій, о. Іриней Кондратович, духовенство знаходилося під пильним поліцейським наглядом, при цьому у двох закарпатських єпархіях було заарештовано понад 100 духовних осіб, половина з яких були інтерновані до інших регіонів держави (Кондратович 1924: 100). Отже, фактично в роки війни склалася ситуація, коли, як писав один із дослідників історії Закарпаття І.Поп, бути русином стало не тільки непрестижно, а й небезпечно, бо за атмосфери шовіністичної істерії і офіційної русофобії власті у кожному національно свідомому русині бачили потенційного російського шпигуна. Репресії змушували закарпатців відмовлятися від національно-етнічної ідентичності, пра- вославної віри, називати себе мадярами греко-католицького обряду (Поп 1996: 7). До того ж необхідно мати на увазі, що можливість про- тидіяти асиміляторським акціям уряду була практично знівельована 239 История Карпато-Днестровских земель с древнейших времен умовами воєнного стану. Не завжди виправданим було і покладання цілковитої провини в мадяризації шкіл і ліквідації кирилиці лише на духовенство, як то наголошується, зокрема, в радянській історіогра- фії. Безумовно, духовенство, як уже зазначалося, було причетним до денаціоналізації українців Закарпаття, проте не більше, ніж в руслі загальнодержавної політики. Так, за дотриманням священнослужи- телями нового григоріанського календаря слідкувала жандармерія. То ж у дні свят за старим календарем священики не лише не прово- дили богослужінь, а зі страху перед можливими ексцесами зачиняли церкви. Мукачівську єпархію, яка противилася закону про скасування кирилиці у 1916 р. було зобов’язано негайно переписати всі церковні книги угорською транслітерацією. І тільки влітку 1918 р., за нового уряду в Будапешті єпархія відкликала латинську церковну літературу. А дещо пізніше уже фактично приречена влада видала указ, яким визнавала права русинської мови у всіх школах. З поразками російської армії і, відповідно, придушення москво- фільства у суспільному та культурному житті Закарпаття посилювались позиції угрофілів. У всій тогочасній про угорській пресі провідною темою стає пропаганда єдності інтересів угорців і русинів. «Русини є такою самою складовою частиною мадярства, як і чистокровний мадярський нарід, і між ними обома є тільки та різниця, що один з них говорить по-мадярськи, а певна частина другого говорить по-руськи. Національних устремлінь русини не мають і ніколи не мали», - писала у січні 1918 р. ужгородська газета «G ό r ό g katholikus Szemle» (Греко- католицький огляд) (Шандор 1992: 180). При цьому зауважимо, що на відміну від українців Галичини, які у воєнних успіхах імперії Габсбургів бачили можливість національного самовизначення, в громадській думці закарпатців таких думок ще не було. Нечисленні поборники української ідеї, які не емігрували за океан, майже до кінця війни так і не мали ані своїх друкованих органів, ані громадських організацій. А тим часом, в імперії, яка терпіла поразки у війні, зростала «шпигу - номанія» та «пошук ворога». Як свідчать численні документи, за нака - зами з Міністерства внутрішніх справ Угорщини на місцях складалися списки осіб, запідозрених у шпигунстві. На тіл суцільної настороженості особливо підозрілими видавалися військовополонені, які поверталися з Росії. Міністр внутрішніх справ неодноразово давав розпорядження місцевим окружним начальникам спостерігати за їхньою поведінкою та діяльністю, конфісковувати привезену ними літературу. Свідчен - ням цих подій є циркуляри, що один за одним з’являлися упродовж 1918 р. і практично до завершення війни (Белаусов 1957). Негативно впливала на культурний розвиток карпатських українців майже відсутність у них дієвих зв’язків не тільки з національно-виз- 240 2016, No 2 (44) вольним рухом у Наддніпрянській Україні, а й навіть з сусідньою Га- личиною. Як зазначав у свій час М. Драгоманов, Угорська Русь духовно відрізана навіть від Галичини більше, ніж Австралія від Європи. Якщо наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. галицькі громадські діячі нехай і не організовано, а здебільшого спонтанно, за власною ініціативою вда- валися до поширення національної ідеї серед українців Закарпаття, то в роки війни така діяльність фактично припинилася (Світлик 2010: 235). Більше того, створена у 1915 р. у Відні Загальна українська рада не брала фактично до уваги інтереси українців Закарпаття, принаймні в її програмній декларації немає жодної згадки про цей край. Пізніше деякі представники інтелігенції Закарпаття намагалися налагодити контакти з відомими діячами галицького руху, однак їхня співпраця не увінчалася успіхом. За умов тривалої етнічної та соціально-культурної невизначеності долі русинів ініціативу перебрала на себе офіційна влада та проугор- ськи налаштовані течії закарпатсько-української громади. Склалася ситуація коли, наприклад, в 1916 р. журнал «Ukrania» писав: «Рішуче й раз назавжди проголошуємо, що в Угорщині українці ніколи не були, ані тепер їх нема. Той народ, що живе в північно-східних жупах і який ми називаємо рутенами, протягом століття злився з мадярами, а його інтелігенція вже цілком мадярська і то не лише мовно, а й на- ціональним почуттям» (Ванат 1979: 42). Того ж 1916 р. інше угорське видання так писало про закарпатських українців: «Є у нашій вітчизні одна народність, що нараховує близько 300 000 душ, яка в теперішніх воєнних обставинах заслуговує на нашу увагу: се русини. Народністю себе вони вже не зовуть, лише мадярами. Політичних аспірацій не мають ні в українському, ні в російському напрямі» (Волошин 1923: 84). Ці слова були досить влучними враховуючи, що Будапешту дійсно вдалося політично, економічно й адміністративно ізолювати Закар- паття від Галичини і Буковини, а також значною мірою паралізувати культурні взаємини між ними. В часописі «Ukrania», яка «поставила собі метою вияснити перед мадярським громадянством українські справи і пропагувати спіль- ність обох націй» (Дорошенко 1992: 48), висловлювали свої погляди відомі угорські політики, урядовці, наукові діячі, літератори. У програмі часопису було ознайомлення читачів з історією, етнографією, куль- турним та господарським життям України й висвітлення мадярсько- українських взаємин в історичній, економічній, культурно-науковій царинах. Однак, українське населення Закарпаття виступало тут з «мадярського боку», а під Україною розумілися тільки «...ті області, які обіймає українське населення по другім боці північно-східних Кар- пат: у Галичині, на Буковині та в південній частині російського низу» (Дорошенко 1992: 48-49). Закарпаття до уваги взагалі не бралося. Таким чином Перша світова війна загострила і так важке со- ціально-економічне і культурне становище Закарпаття, принесла з собою значні людські втрати. Згідно з урядовою статистикою 1920 р., у Першій світовій війні загинуло понад 30 тис. вихідців із Закарпаття. Проте невідоме число загиблих у боях, померлих від ран та у таборах полонених у межах краю. Поки що не маємо спеціальних досліджень. Про значні втрати свідчать кладовища на місці баталій та лікувальних установ. Найбільші фронтові госпіталі для австро- угорських і німецьких солдатів функціонували біля Хуста, Ужгорода, Мукачева, села Тересва (Тячівський район). Там помирали від ран, захворювань, епідемій. Окрім цього Перша світова війна прямо чи опосередковано загострила національну проблему. Спричинивши розпад поліетнічних імперій, вона обумовила становлення нових геополітичних реалій у світі, за яких національно-визвольні рухи стали переростати в національно-демократичні революції. Про свою незалежність заявили Українська Народна Республіка, Польща, Чехо- словаччина, Західно-Українська Народна Республіка. Не було серед них лише українського Закарпаття. Власних зусиль для національного самовизначення у закарпатських українців забракло, допомоги ззовні вони не отримали, «не вписав- шись» у концепцію «контрольованого розпаду Австро-Угорщини», якою її бачили США і країни Антанти. Не було підтримки щодо на- ціональних прагнень русинів із боку більшовицької Росії, яка більше переймалася проблемами власного виживання, одночасно виношу- ючи плани експорту соціалістичної революції у світовому маштабі. Проблема соборності українських земель не булла пріоритетною і в діяльності Центральної Ради, принаймі на перших порах її дія- льності. Вирішення проблеми політико-правового статусу Закарпаття пере-брала на себе заокеанська русинська еміграція, яка прийняла рішення про входження Закарпаття на правах автономії до складу майбутньої Чехословацької республіки. У кінцевому підсумку, доля Закарпаття, як і інших українських земель, булла вирішена у колі чу- жих геополітичних інтересів, які на десятиліття роз’єднали українські землі у складі нових державних утворень.

Ключевые слова

москвофільство, інтелігенція, Австро-Угорщина, греко-католицька церква , мадяризація, русини, MoscophiLism, карпатоукраїнці, InteLLectuaLs, Greek CathoLic Church, Austro-Hungary, Rusins, Magyarization, Carpathian Ukrainians, москвофильство, интеллигенция, Австро-Венгрия, греко-католическая церковь, русины, мадяризация, карпатоукраинцы

Авторы

ФИООрганизацияДополнительноE-mail
Свитлык Неля МихайловнаУжгородский национальный университеткандидат исторических наук, доцент кафедры истории Украиныnelyasvitlyk@mail.ru
Всего: 1

Ссылки

Хроніка Закарпаття (1867-2010). Ужгород: Видавництво УжНУ «Говерла», 2011. 312 с.
Цьолнер Е. Історія Австрії. Львів, 2001.
Скоблик В. Два підходи до української проблеми у контексті між цивілізаційних взаємин // Науковий вісник УжДУ. Сер. Історія. 1998. Вип. 2.
Шандор В. Закарпаття, історично-правовий нарис від ІХ ст. до 1920 р. Карпатський Союз, Інк., Нью-Йорк, 1992. 292 с.
Поп І. Homo Totalitaricus? Історія Закарпаття: критичні роздуми // Карпатський край. 1996. No 5-7.
Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. Львів, 1995. 285 с.
Світлик Н. Культурні контакти між західноукраїнськими землями середини ХІХ - початку ХХ століття // Питання історії України. Збірник наукових праць. Чернівці, 2010. Т. 13. С. 231-237.
Пап С. Історія Закарпаття: У 4 т. Івано-Франківськ, 2003. Т. 3.
Пекар А. Нариси історії церкви Закарпаття. Рим-Львів, 1997. Т. І-ІІ.
Пагиря В. Відлуння Карпат. Сторінки історії. Ужгород, 1994.
Магочій П.-Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948). Ужгород, 1994. 296 с.
Нариси історії Закарпаття. За редакц. І. Гранчака. Т. 1: З найдавніших часів до 1918 року. Ужгород, 1993. 436 с.
Лисяк-Рудницький І. Закарпаття // Енциклопедія українознавства / За редакцією В. Кубійовича. Т ІІ: Словникова частина. Репринт. Львів, 1993.
Качій Ю. Зв’язки населення Закарпаття з російськими військами в роки першої світової війни // Архіви України. 1965. No 6.
Кондратович І. Исторія Подкарпатской Руси для народа. Ужгород: Книгопечатня акційного товариства «Уніо», 1924. 114 с.
Левенець Ю., Панчук М., Войналович В. та ін. Закарпаття в етнополітичному вимірі. К. : ІПІЕНД імені І.Ф. Кураса НАН України, 2008. 682 с.
Дейвіс Н. Європа: історія. Киiв, 2000.
Дорошенко Д. Угорська Україна. Ужгород, 1992.
Ванат І. Нариси новітньої історії українців Східної Словаччини. Кн. 1: 1918-1938. Братислава-Пряшів, 1979.
Волошин А. Спомини. Ужгород, 1923.
Державний архів Закарпатської області. Ф. 1550. Наша світова війна. Оп. 2. Спр. 36-39. 891 арк.
Державний архів Закарпатської області. Ф. 4. Меморандум греко-католицького священика с. Білки про врегулювання національних і релігійних питань на Закарпатті. Оп. 1. Спр. 738. 12 арк.
Бочковський О. Боротьба народів за національне визволення. Подєбради, 1932.
Белаусов В.І., Ваш І.М. та ін. Шляхом Жовтня. Збірник документів. Т. (1917-1923 рр.). Ужгород, 1957. 555 с.
 Культурная жизнь Закарпатья накануне и в годы Первой мировой войны | Русин. 2016. № 2 (44). DOI: 10.17223/18572685/44/15

Культурная жизнь Закарпатья накануне и в годы Первой мировой войны | Русин. 2016. № 2 (44). DOI: 10.17223/18572685/44/15