Русофильство как проявление русинского национального движения в среде униатского духовенства Галичины первой половины XIX в. | Русин. 2018. № 4 (54). DOI: 10.17223/18572685/54/5

Русофильство как проявление русинского национального движения в среде униатского духовенства Галичины первой половины XIX в.

Проанализированы русофильские тенденции в греко-католической среде на Галичине в первой половине Х1Х в., рассмотрены причины возникновения, этапы эволюции, влияние интеллигенции на развитие русофильства. На основе первоисточников охарактеризованы три этапа движения галицкого униатского духовенства к православию: первые проявления русинского национального движения (1792-1830); зарождение проправославных симпатий и русофильских идей среди униатов Галичины (с 30-х гг. Х1Х в. до 1848-1849); апогей проправославных тенденций галицких униатов на базе синтеза русинского национального движения и русофильских идей в 1848-1867 гг. (от начала революции - «Весны народов» до восстановления государственной политики полонизации). Проведенное научное исследование движения за возвращение в православие галицких униатов в первой половине XIX в. сегодня приобретает особую актуальность, поскольку приведенные факты позволяют уточнить противоречивые утверждения униатской историографии и показать, что Галичина не была историческим оплотом унии. На целое столетие позже, чем на центральной территории Украины, уния была предоставлена галичанам, но даже при австрийско-римском покровительстве унии на галицких западноу-краинских землях сохранилось и значимо проявлялось стремление к православию. Подобные тенденции были тесно связаны с русофильством, борьбой за сохранение и развитие русинского языка и народных традиций.

Russophilia as the manifestation of the Carpatho-Russian national movement among the Uniat clergy of Galicia in the firs.pdf Українська греко-католицька церква (автентична назва у XVII- XVIII ст. - уніатська) у Галичині сформувала, а точніше, отримала свою організаційно-ієрархічну структуру 29 червня 1700 р. актом перепід- порядкування православної Львівської єпархії Риму. XVIII ст. для галицьких уніатів пройшло в дусі протиборства дома- ганням Риму латинізувати їх богослужбово-ієрархічний устрій, виріз- нялось прагненням самоцінної національно-церковної ідентифікації. Окрім того, стан уніатів ускладнювався агресивно-прозелітичною політикою владних структур Речі Посполитої та місцевого римо-ка- толицького кліру. З 1772 р. ситуація змінюється: внаслідок першого поділу Речі Посполитої Галичина опиняється під владою Австрії. Імператриця Марія Тереза у 1774 р. дарує безликій унії назву «греко-католицька церква», австрійській уряд підвищує уніатський приходський клір до розряду нижчого панства, беручи на себе матеріальне забезпечення управлінських, приходських та освітніх структур греко-католицької церкви. Однак всупереч старанням австрійської влади та католицької цер- кви з середини ХІХ ст. в Галичині розвиваються дві течії: 1. потужний так званий «русофільський» рух - від відозви за приєд- нання до «Великої України» Народних зборів 1848 р. до популяризації російської мови навіть серед членів Львівської капітули; 2. рух за повернення у православ’я уніатського духовенства та інтелігенції. Важливо вивчити причини зародження та особливості розвитку цих двох течій у першій половині ХІХ ст. Зазначимо, що рух за повернення до православ’я у греко-католи- цькому середовищі першої половини ХІХ ст. як прояв русофільських настроїв до сьогодні не був предметом окремої наукової розвідки. Деякі світські та церковні вчені торкаються цієї теми лише як дру- 76 2018, № 54 горядного доповнення своїх спеціальних тем: історія Київської та Львівської митрополій, історія УГКЦ, історія руського руху в Галичині в ХІХ ст., історія москвофільства, русофільства, українофільства, національного відродження тощо (зі світського середовища - Я.Й. Грицак, А.М. Колодний, В. Осадчий, В.Ф. Кметь (Грицак 1996; Колодний 1997; Кметь 2003; Osadczy 2007), з греко-католицько- го - І. Скочиляс, О. Турій, Г. Лужницький (Лужницький 1954; Турій 1992; Турій 2009; Скочиляс 2010), з католицького середовища - Л. Беньковський и І. Козик (Bieńkowski 1962; Kozik 1973), право- славні - О. Добош, Н.М. Пашаєва (Пашаева 2001; Пашаева 2003; Добош 2006а; Добош 2006b). Мета статті - проаналізувати русофільські тенденції у греко-като- лицькому середовищі Галичини у першій половині ХІХ ст. (причини появи, етапи еволюції, вплив інтелігенції Галичини на розвиток ру- софільства). Русофільство - мовно-літературна й суспільно-політична течія (рух), представники якої відстоювали ідею існування «русского народа», до складу якого зараховували українців, білорусів і росіян. (Майор 2017: 156). На Галичині русофільство зароджується та активно роз- вивається у першій половині ХІХ ст. та тісно пов’язується з рухом до повернення у православ’я. Ми визначаємо 4 етапи цього руху на Галичині: перші прояви русинського національного руху (1792-1830); зародження проправославних симпатій та русофільських ідей серед уніатів (30-ті рр. ХІХ ст. до 1848-1849 рр.); апогей проправославних тенденцій галицьких уніатів на основі син- тезу русинського національного руху та русофільських ідей у 1848-1867 рр. (від початку революції «Весни народів» до відновлення державної політики полонізації); занепад руху за повернення у православ’я під впливом державної політики полонізації Галичини (1867-1900). У статті ми не розглядаємо четвертий етап розвитку руху, що ви- ходить за часові рамки нашого дослідження. На момент приєднання галицьких земель до Австрійської ім- перії уніатська церква перебувала у досить скрутному становищі. Не отримуючи матеріальної допомоги від імперської влади та з боку української шляхти, яка в той час масово переходила з грецького в латинський обряд та піддавалася полонізації, греко-католицька цер- ква була неспроможною утримувати власні богословські навчальні заклади. Великим ударом для уніатського нижчого духовенства стало від’єднання державним кордоном від Києва, який завжди для них був символом початку християнства на Русі (в тому числі Червоної Славянский мир в условиях современных вызовов 77 й Галицької): «Поляки намагалися знищити русинів у Галичині. Уряд австрійський, як за Марії Терезії, так і за його сина Йосифа ІІ, взяв русинів в оборону» (Безсторонный 1893: 36). Народну мову та східний обряд зберігало лише українське дво- рянство Галичини, і лише в домашньому побуті. Вірними народно- сті залишилися дрібні ремісники, селянські кріпаки, провінційне та сільське духовенство. Ставлення до священика було гіршим, ніж до кріпака: у дворянських домах уніатський священик не мав права сидіти за одним столом з господарем, для нього накривали окремий стіл. Щодо уніатського духовенства з боку влади часто застосовувалися тілесні покарання (Энциклопедический словарь 1892: 914). Хоча австрійська фінансова допомога була мізерною для русинів, діями австрійського уряду уніатське духовенство було піднято з тем- ного та неосвіченого стану. У 1774 р. у Відні при церкві на честь св. мч. Варвари було засновано «Barbareum» - семінарію для уніатського духовенства (Українсько-австрійські 1999: 13). Через десять років її було перенесено до Львова, де першим ректором став український галицький діяч М. Щавницький (ректорство 1784-1787 рр.) (Серкіз 1995: 31). У 1787 р. відкрився богословський факультет при Львів- ському університеті, на якому мовою викладання стала народна мова (Українсько-австрійські 1999: 13). Ворожнеча та боротьба русинів з поляками за рівність у правах була постійним та сталим явищем: «Несмотря, однако, на свою при- ниженность, галицко-русское духовенство долго боролось с поляками за права своего народа, сознавая себя русским и употребляя русский разговорный язык, вопреки требованию перешедшего в 1700 г. в унию львовского епископа Иосифа Шумлянского усвоять польскую речь» (Гопцусь 1909: 4). Пізніше, 1844 р., Я.Ф. Головацький у листі до О.М. Бодянського так описував становище уніатського духовенства та його пригноблення поляками-латинянами на початку ХІХ ст.: «В Галиції ж польщина все приголомшила, подавила Русь - русин осві- чений соромиться своєї мови, хапається за польску, нєю говорить, орудує, легше йому висловлюватися польскою, вивченою в школі та у суспільствах, ніж на своїй природженою. Для того й декотрі русини пишуть польською» (Савченко 1930: 15). Поляки активно намагалися контролювати культурну та релі- гійну сфери галичан, домагаючись, щоб «…у русинського народу виробилося для уряду почуття вдячності» (Безсторонный 1893: 56). Без протестів у 1817 р. була прийнята урядова ухвала про викладан- ня по всій Східній Галичині лише польською мовою (Петровський 1945: 20). Однак це було не узгоджено з русинським народом, який 78 2018, № 54 «там, внизу» жив своїм національним життям. Через рік, 22 травня 1818 р., галицький намісник видав новий указ про дозвіл викладання русинською мовою у школі (Безсторонный 1893: 54). У боротьбу між поляками й русинами втрутився навіть папа рим- ський, ставши на захист галицького греко-католицького духовенства та обряду (Добрянский 1885: 50; Безсторонный 1893: 56). Вірогідно, папа побоювався, щоб у галичан взагалі не сформувалася апатія до католицького та уніатського світоглядів. Головною небезпекою Рим- ський престол вважав сусідство Галичини з православною Буковиною: Галичина у подальшому могла піти на зближення з Буковиною і стати ще одним духовним джерелом православ’я для Львову. Уніатська церква, у її безпосередньому підпорядкуванні папі рим- ському, старалася зберігати свої народні руські традиції та протисто- яти полонізації латинян. Уніати вважали, що перехід із православ’я 1596 р. в адміністративне підпорядкування Риму допомогло зберегти їх устрій, однак як в XVI ст., так і в ХІХ ст. проблема була одна і та ж сама - полонізація. На території поділеної Польщі між католиками, уніатами й право- славними постійно точилися дискусії. Якщо на австрійській території православних майже не було, то на території, яка потрапила під владу Російської імперії, зокрема на околицях Варшави, православні могли без державних заборон пояснювати основні доктрини православної церкви, будучи вільними у діалозі з католиками та уніатами. Головна ідея русинів - об’єднання з іншими руськими народами: «Хоча наш руський народ і підпав було під польських королів і панів і вони то завели у нас на час унію, аби нас таким чином знищити і в поляків обернути, але наш народ все те пережив і тепер, слава Богу, сполу- чився з іншими руськими народами і твердо зберігає православну християнську віру, яку дістав при св. Володимирі від святого патріарха із Цариграду і святого Ієрусалиму» (з листа православного христия- нина А. Рондковського до «упорствующего уніата» Йосифа Спустя із Рудна) (Сцусь, Родковский 1884: 11). З цього ж листа ми дізнаємося, чим саме православним не подобається латинська віра: «Подумай сам, Іосафате, над тим добре, а сам побачиш, же того не маєш. Якщо папа помре, то поки латиняки не оберуть у них голову костелу? Хіба тоді їх костел без голови. Так і є. А у нас, православних, є завжди одна голова вічна Іісус Христос, як про те й пише святе письмо» (Сцусь, Родковский 1884: 11). Православні в Польщі ще до Першого Вати- канського собору засуджували надмірну владу папи в церкві. Уніати постійно стежили, щоб православні ідеї не проникали в середовище їх прихожан, оскільки боротьба проти полонізації могла привести до іншої крайнощі - поверненню у православ’я. Такі Славянский мир в условиях современных вызовов 79 побоювання можна побачити у зверненні Львівського греко-като- лицького єпископа Л. Шептицького в 1776 р. до чесько-галицької придворної ради у Відні. У цьому меморіальному записі він перед- бачає відхід українського населення Галичини від уніатської церкви. Л. Шептицький пише, що перш за все потрібно заохочувати світське духовенство до навчання, оскільки «заразлива схизма з допомогою зброї й переслідувань розповсюджується по всій широкій Україні і має такі успіхи, що в хоч Україна (Наддніпрянщина), Поділля та Гали- чина належать різним монархам, проте - це одна нація, споріднена однаковістю мови, звичаїв, обрядів. Тому слід боятися відходу від унії темного народу, якщо духовенство залишатиметься неуками, що стосується Львівської єпархії, то їй загрожує найбільша небезпека. До неї дотикаються схизматицькі Молдавія, Волощина і Поділля, яке межує з Україною» (Правда 1968: 93). «Велика Польща» ще довго після польського повстання 1830- 1831 рр. жила ідеями про галицьке населення, мотивуючи поляків щодо чергової полонізації Галичини. Цьому протидіяли галицькі русини, які вважали, що відновлення Польщі - це не їх справа. У га- личан вже затвердилася ідея руху «на Схід», тобто ідея об’єднання з наддніпрянськими українцями (Зоря Галицка 1848: 1). У семінаріях між русинами та поляками поширювалися не тільки богословські та обрядові суперечки, які часто греко-католиків «повертали лицем» до православного сходу, але й доноси один на одного (Энциклопедиче- ский словарь 1892: 914). Новий етап культурного розвитку Галичини почав зароджуватися ще до польських повстань і навіть до «Руської Трійці». Наприкінці 20-х рр. ХІХ ст. на ниві руського національного відродження непомітно трудився Д.І. Зубринський. Будучи керуючим Ставопігійної типогра- фії в 1830 р., він видає оду «Бог» Г.Р. Державіна мовою оригиналу (Пашаева 2001: 13-14). Освічене духовенство (Д.І. Зубринський, І. Вагилевич, М. Шашкевич та Я. Головацький) трудилося на ниві руського національного відро- дження, непомітно ставало двигуном підняття слов’янських народів над німецькою та польською зверхністю в імперії Габсбургів. Най- більш спорідненими народами для галицького народу були народи на схід від р. Збруч, тобто подоляни та вся Наддніпрянська Україна, до яких вони завжди схилялися, маючи однакову мову, традиції й об- ряди. Національне відродження, пов’язане з діяльністю групи «Руська трійця», мало об’єднати український народ не лише за національними, але й за релігійними ознаками. Діячі «Руської Трійці» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови (Головацький, Вагилевич). Деякі її члени 80 2018, № 54 (М. Ількевич, М. Кульчицький та ін.) були пов’язані з польським ре- волюційним підпіллям. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи історію рідного народу, перекладаючи твори слов’янських діячів наці- онального відродження та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування стверджували, що русини Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову та культуру (Українсько-австрійські 1999: 13). Головацький став першим професором української мови на новоза- снованій кафедрі у Львівському університеті. Саме за його сприянням галицький альманах «Русалка Дністрова» (Русалка 1837: 133) був виданий руською мовою. Це видання відіграло велику роль у галиць- кому літературному відродженні (Українсько-австрійські 1999: 13). В 1834 р. М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич уклали перший український альманах під назвою «Зоря», що породило суперечку між вищим полонофільським уніатським духовенством та русинською інтелігенцією (Серкіз 1995: 32). У липні 1835 р. друкування «Зорі» було заборонено віденською цензурою, а М. Шашкевич як її упорядник підпав під підозру, ніби він цією книгою мав намір викликати анти- патію до латинського духовенства та унії та домогтися зближення з російським урядом та церквою. Таку думку висловлювало вище уніатське духовенство, засуджуючи будь-які, хоч і незначні, погляди в бік православної України. Австрійська влада, не розібравшись до кінця в справі національних діячів, прислуховуючись до скарг митрополичої консисторії, постано- вила заборонити та конфіскувати всі видання «Русалки», а членів то- вариства засудила до ув’язнення у Шпильбург. Уніатська вища ієрархія хотіла припинити діяльність «Руської Трійці», оскільки побоювалася того, що австрійці разом з придушенням польських революціонерів покарають й греко-католицьке духовенство. У цілому «Руська Трійця» стала фундаментом для русофільства та москвофільства на Галичині. Результат роботи цього товариства виявиться аж 1848 р., коли галичани зможуть вільно висловити свою позицію в «Одозві до руського народу». Один із членів цього товариства Головацький до кінця життя буде відстоювати русинські ідеї, та, не витримавши утисків від австрійців та поляків, іммігрує до Російської імперії, прийме православ’я. Австрійська влада, засудивши видання альманаху «Зоря», почала пильно спостерігати за підготовкою до виходу в світ «Русалки Дні- стрової». Галицькі русини через уніатську цензуру у Львові змушені були друкувати свої твори за кордоном (До історії 2001: 70). Після розгону в 1837 р. творців «Русалки Дністрової» діяльність народовців затихла аж до 1846 р. Лише Яків Головацький зі своїм братом Іваном Славянский мир в условиях современных вызовов 81 продовжували працювати: вони видали народною мовою збірку «Венок русинам на обжитку» з посвятою сербському православному патріарху Й. Раячичу (Энциклопедический словарь 1892: 915). У 30-40 рр. ХІХ ст. відбувається таємне листування, а також обміни книгами галичан Зубринського, Вагилевича і Головацького з такими російськими вченими, як М.П. Погодін, М.О. Максимович, І.І. Срезне- вський, О.М. Бодянський та ін. Русинів підтримував також знамени- тий російський лексикограф, етнограф, фольклорист та письменник В.І. Даль, який у кінці 1840-х - на початку 1850-х рр. був тісно пов’я- заний з названими діячами. 1856 р. Даль опублікував у журналі «Со- временник» фольклорне оповідання «Червонорусские предания», у якому він познайомив широкий загал з національним фольклором русинів (Даль 1856). Я.Ф. Головацький у листі до О.М. Бодянського в жовтні 1844 р. писав про складну для уніатської церкви ситуацію. З одного боку, утиски латинян, з другого - бажання простого народу відроджувати свою культуру. На думку Головацького, ті русини, які залишилися православними, мають краще називатися волохами, ніж русинами, як себе називали уніати, бо православ’я для галичан асоціювалося з Буковиною та Валахією. Автор листа підкреслює, що руські уніати й православні в Галичині живуть так, як між собою живуть словацькі протестанти й католики. Православні дивляться на уніатів лише як на міст в римо-католицизм й не можуть зрозуміти, що уніатська церква - це не польсько-латинська (Савченко 1930: 16-17). У роки активізації діяльності «Руської Трійці» та видання «Русалки Дністрової» виникає новий суспільно-культурний рух, який отримав назву «галицьке москвофільство» (Історія Австро-Угорщини 2003: 13-14), - «суміш українського етнографічного патріотизму, російської великодержавності та класового догматизму» (Труханенко 2002: 7). Ліберальний уклад галицького суспільства призвів до того, що ру- сини у 60-х рр. ХІХ ст. розділилися між собою на два ворожі табори: старорусини, або москвофіли, і молодорусини (Дем’янюк 2007: 8). Старорусини самі себе називали «русскими», а молодорусини - «ру- скими», «руськими», потім «народовцями» і ще пізніше «українця- ми». Головна відмінність між цим рухами полягала в потрактуванні національної ідеї (Труханенко 2002: 19). Революція під назвою «Весна народів» суттєво змінила соціаль- но-культурний та етнічно-релігійний розвиток Галичини. Народницькі русинські рухи вже стали легальними та отримали можливість від- крито висвітлювати свої ідеї. Відбулися зміни і в соціальному статусі галицького духовенства, а відносини галицьких українців з поляками загострилися іще більше. Під час цієї революції русинам вдалося, 82 2018, № 54 використавши австрійську лють до поляків, відгорнути полонізацію та запровадити свою культуру, мову й обряд щодо навчальних за- кладів краю. 17 березня 1848 р. в Галичині з’явилася перша руська газета «Пчо- ла Галицька», яку незабаром перейменували в «Зорю Галицьку». Ця газета проіснувала до 1856 р. У перші роки вона притримувалася народного напрямку, друкуючи статті чистою «хлопською» мовою (Энциклопедический словарь 1892: 915). Саме в цій газеті 15 травня 1848 р. був надрукований маніфест Головної Руської Ради «Одозва до руського народу». Головними завданнями були порівняння у пра- вах всіх обрядів (римо-католиків з греко-католиками) та розвиток народної мови й запровадження її в усіх державних закладах. Ма- ніфест став наслідком того, що поляки на початку революції хотіли перетворити Галичину у виключно польський край, не беручи до уваги права і бажання русинів. Тому не дивно, чому саме русинська еліта - уніатське духовенство на чолі з єпископом Г. Яхимовичем - взялося за створення руського уряду. Найголовнішим та найактивнішим осередком галицького народу було духовенство, яке вважало себе русинським і не любило поля- ків-латинників. Для того щоб виразити своє ставлення до революції та показати свою окремішність від поляків-латинників, руське духо- венство публічно виступило 19 березня 1848 р. з вимогою введен- ня руської мови у школи, а в галицькому уряді зрівняння у правах латинського духовенства з греко-католицьким (Osadczy 2007: 30). Одночасно з появою «Зорі Галицької» у світ виходить видання «Га- личо-русскій вѣстник» (ред. Н. Устіанович), а у 1850 р. - нова дитяча «Читанка» народною мовою (Энциклопедический словарь 1892: 915). Але з 1860 р. всі ці досягнення будуть утискатися самими же австрійцями, які знову примиряться з польським двором. Руські настрої домінували навіть серед німців-галичан. Я. Голо- вацький підкреслював, що вони по-різному підтримували русинів, вчилися русинській мові та привчалися до східного обряду, тоді як бракувало руських викладачів, щоб мову не замінили польською. Так, у своїй промові ректор університету висловлював задоволення, що заклад очолюють русинські або русинсько-німецькі представники (Osadczy 2007: 31). Таким чином, австрійська влада була прихильною до процвітання в Галицькому королівстві русинського патріотизму, що унеможливлювало протести місцевого населення. У 1851 р. австрійський уряд після «революційного шуму» лікві- дував Головну Руську Раду. Також імператор відмінив Конституцію. Відновилися утиски щодо русинів. Головну Руську Раду було розпу- щено за сприяння тодішнього галицького намісника поляка графа Славянский мир в условиях современных вызовов 83 А. Голуховського. Саме він головним своїм завданням вважав не допустити налагодження духовного зв’язку Галицької Русі з Росією. Для цього він і сприяв розвитку галицько-руської, або української мови, аби іще далі розійтися з Наддніпрянським народом і з Росією (Труханенко 2002: 23-24). Революція 1848 р. і розділ Галичини на українську і польську по- сприяли подальшому розвитку західноукраїнської культури. Почали відроджуватися народні традиції, а в школах була впроваджена укра- їнська мова. Це стало першим результативним кроком до наближення двох частин українського народу (Українсько-австрійські 1999: 12). Ідейні погляди найвідомішого русофіла Д. Зубрицького, як і інших відомих його однодумців, були досить суперечливими і неодно- значними. Вони визнавали унікальність малоросійського народу, однак, разом із тим, спираючись на історичні підстави, звертали свої погляди до Російської держави - спадкоємиці Київської Русі як до «рятівниці» від польського наступу. Світогляд галицьких русофілів був не національним у сучасному розумінні, а перехідним до нього - історично-територіально-підданським, із намаганням, спираючись на аргументи давнього минулого, відмежувати себе від поляків (Де 1906: 9). Ставлення уніатської верхівки до русофільства було недовірли- вим. Один із тогочасних уніатів писав про русофільство так: «Зате настала інша небезпека, грізніша, а це, напір православ’я, відповідно московської схизми. Придатне поле до тої небезпеки приготували наші доморослі русофіли. Захвалюючи все, що російське, викликали у неосвіченого населення певного роду пієтизм до Росії, а за тим і до православ’я. Це приходило тим легше, що православний обряд з деякими різницями тотожній з нашим» (Греко-католицькая 1928: 4). Події 1848-1849 рр. в Галичині показали, що галичани не стільки стояли за папізм, скільки за національну і духовну єдність з наддні- прянськими «схизматиками» - тобто православною Україною. У цілому на кінець 50-х рр. ХІХ ст. москвофільство стало занепадати та давати дорогу руху народовців. В 1858 р. «Церковна газета» пе- рестала видаватися, з’явився «Церковний вісник для русинів Австрій- ської держави», в першій частині якого було заявлено, що «перш ми старалися писати за формами великоруської мови, нині же хочемо писати за нашим обласним російським наріччям» (До історії 2001: 70). Таким чином, розпочався новий період в історії народних рухів Галичини. Відомий галицький громадсько-політичний діяч, публіцист та літературознавець О. Терлецький писав, що з «Церковного вісника» «віяло духом православ’я і прихільності до Росії» (До історії 2001: 70). Наприкінці ХІХ ст. у Галичині українофільська течія взяла верх. 84 2018, № 54 Наведені події й до сьогодні не було вивчено - вони кардинально суперечать певним уніатським ідеологемам про церковно-народ- ницьке месіанство УГКЦ і взагалі не укладаються у міф про те, що Галичина споконвічно була уніатською. Про це наголошує й наш сучасник протоієрей Василій Петьовка (Петьовка Василій 2006: 30). Проведене нами дослідження руху за повернення у православ’я галицьких уніатів у першій половині XIX ст. сьогодні набуває осо- бливої актуальності, оскільки наведені факти дозволяють висвітлити суперечливі твердження уніатської історіографії й показати, що Гали- чина не була історичним оплотом унії. На ціле століття пізніше, ніж на центральній території України, унія була надана галичанам, але навіть за умови австрійсько-римського протегування унії на галиць- ких західноукраїнських землях збереглося та потужно (особливо у першій половині ХІХ ст.) проявлялося прагнення до православ’я. Таке прагнення тісно пов’язане з русофільством, боротьбою за збереження та розвиток народної мови та традицій.

Ключевые слова

русофильство, русины, национальное движение, униатское духовенство, православие, Галичина, Russophilia, Carpatho-Rusins, national movement, Uniat Clergy, Orthodoxy, Galicia, русофільство, русини, національний рух, уніатське духовенство, православ’я , Галичина

Авторы

ФИООрганизацияДополнительноE-mail
Никольский Евгений ВладимировичВаршавский университетдоктор филологических наук, магистр богословия, профессор кафедры истории русской литературы Института русистикиEugenius-08@yandex.ru
Юган Наталья ЛеонидовнаКиевский национальний университет им. Т. Шевченко; Приазовский государственный технический университетдоктор филологических наук, доцент подготовительного отделения; профессор кафедры русского языка и славянской филологииugannl2@gmail.com
Всего: 2

Ссылки

Безсторонный И. Обєктивний поглядъ на отношеня обрядови въ Всходной Галичинъ. Л., 1893.
Гопцусь П.О. Зарубежная Русь в борьбе за свою національно-культурную самобытность. Народно-просветительная деятельность общества им. М. Качковского в Галицкой Руси, основанного просвятителем ея, о. Іоанном Наумовичем. Полтава: Тип. Ф. Шиндлера, 1909.
Греко-католицькая церква. Її історія від початку аж до наших днів та два життєписи її перших подвижників. Л.: Правда, 1928.
Грицак Я.Й. Нариси історії України: Формування модерної української нації XIX-XX ст. К., 1996.
Даль В.И. Червонорусские предания // Современник. 1856. Т. LIX, № 6. Отд. I. Словесность.
Де є руский клир? Пише брат вірний у Львові, з друкарні народової Манєцких. 1906.
Дем’янюк О.Й. Український молодіжний рух Західної України: від зародження до боротьби за українську державність: монографія. Луцьк: Твердиня, 2007.
Добрянский А.И. О современном религиозно-политическом положении Австро-Угорской Руси. М.: Изд. П.Ф. Левдака, 1885.
Добош О. Римська унія - не для українців. К., 2006.
Добош О. Унія в Україні в ХХ ст. К., 2006.
До історії національних меншин Австро-Угорщини (XIX - поч. XX ст.). Ужгород: Карпати-Гражда, 2001.
Зоря Галицка. Число 1. Львів. Дня 19 мая 1848.
Історія Австро-Угорщини: Програма курсу та навчальна метода. Харьків: ХДАК, 2003.
Кметь В.Ф. З історії становлення Львівської православної кафедри. К., 2003.
Колодний А.М. Український східний обряд. К., 1997.
Лужницький Г. Українська церква між Сходом і Заходом. Нарис історії Української церкви. Філадельфія, 1954.
Майор Р.І. Русофільство на Закарпатті у другій половині XIX - на початку XX ст.: ґенеза, розвиток та ідеологія // Русин. 2017. № 1 (47). С. 154-176.
Пашаева Н.М. Очерки истории Русского движения в Галичине ХІХ-ХХ вв. М.: Гос. публ. ист. б-ка России, 2001.
Пашаева Н.М. Немного об унии в Галичине. М., 2003.
Петровський М.І. Західна Україна (Історична довідка). К.: Укр. держ. вид-во, 1945.
Петьовка Василій, протоїєрей. Православ’я як консолідуюча сила у формуванні національної свідомості русинів // Русин. 2006. № 1 (3). С. 30-31.
Правда про унію. Документи і матеріали. Л.: Каменяр, 1968.
Русалка Днѣстровая. Письмо Корол. всеучилища Пештанского. У Будумѣ. 1837.
Савченко Ф. Західна Україна в листуванні Головацького з Бодянським 1843-1876 рр. К., 1930.
Серкіз Я. Історичне краєзнавство. Навч.-метод. посібн. Л.: Львівський обласний інститут освіти, 1995.
Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія XVII-XVIII століть: організаційна структура та правовий статус. Львів, 2010.
Сцусь И., Родковский А. Письмо упорствующего брата уніата к воссоединившимся православным и ответ ему одного из них. Варшава, 1884.
Труханенко А.В. Акценты, материалы круглого стола: «Русофильство в австрийской Галиции: современные исторические исследования и уроки». Л.: Ахилл, 2002.
Турій О. Вплив реформ Габсбурґів на еклезіальний статус і суспільне життя галицьких греко-католиків наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. Л., 2009.
Турій О. Греко-католицька церква і зародження москвофільства в Галичині. Л., 1992.
Українсько-австрійські культурні взаємини другої половини ХІХ - поч. ХХ століття. Київ; Чернівці, 1999.
Энциклопедический словарь. СПб.:Тип. И.А. Ефрона, 1892. Т. VII.
Bieńkowski L. Organizacja Kościóła Wshodniego w Polsce. Krakyw, 1962.
Kozik I. Ukrainski ruch nаrodowy w Galieji 1830-1848 rr. Krakyw, 1973.
Osadczy W. Święta Ruś. Rozwój i oddziaływanie idei prawosławia w Galicji. Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii CurieSklowskiej. Europejskie Kolegium Polskich i Ukrainskich Uniwersytetow. Instytut Europy Środwo-Wschodniej, 2007.
 Русофильство как проявление русинского национального движения в среде униатского духовенства Галичины первой половины XIX в. | Русин. 2018. № 4 (54). DOI: 10.17223/18572685/54/5

Русофильство как проявление русинского национального движения в среде униатского духовенства Галичины первой половины XIX в. | Русин. 2018. № 4 (54). DOI: 10.17223/18572685/54/5