Угорские русины в исследованиях Владимира Гнатюка: археология памяти | Русин. 2020. № 59. DOI: 10.17223/18572685/59/10

Угорские русины в исследованиях Владимира Гнатюка: археология памяти

Статья посвящена феномену угорских русинов в трудах украинского академика начала ХХ в. Владимира Гнатюка. Проблема рассматривается с использованием принципа В. Дильтея Wirkungszusammenhang (комплекса взаимодействий), а также идеи временных пластов В. Козеллека и теории археологии знания М. Фуко. Фундаментальной методологией исследования стала историческая герменевтика. Внимание обращено на разные сферы бытия и жизнедеятельности угорских русинов: историческую, религиозную, культуроведческую, этнографическую, филологическую, психологическую и др. На историческом уровне, в соответствии с научными интересами В. Гнатюка, центральный момент - это происхождение и истоки русинов на территории Венгрии. Рассмотрены многие исторические источники, касающиеся этого вопроса, и дискуссия ученых конца ХІХ - начала ХХ в. Аспекты религиозных и культурных особенностей этноса излагаются в фокусе трудов В. Гнатюка «Русинские поселения в Бачке» (1898), «Словаки или русины?» (1901), «Этнографические материалы с Угорской Руси» (1897-1911) и др. Автор подчеркивает проблему национальной идентичности угорских русинов в осмыслении многих историков, лингвистов, этнографов и др., а также на основании свидетельств представителей разных социальных групп этноса. Широкая филологическая сфера представлена на нескольких уровнях. Первой и наиболее острой является проблема аутентичности русинского языка как специфического диалекта с его фонетическими, лексическими, семантическими особенностями и его места в системе других славянских языков. Литературоведческий аспект раскрывает взаимосвязь устных фольклорных и рукописных источников русинов со старославянской книжной и церковной традициями. Также исследования фольклора доказывают правомерность некоторых исторических гипотез относительно прошлых событий этнической группы. Устные народные истории, рассказы, легенды, духовные песни подчеркивают взаимосвязь угорских русинов с русинами Галиции. Утверждая плюрализм научных воззрений, академические позиции В. Гнатюка рассматриваются в контексте теоретических концепций его предшественников, современников и последователей, а также оппонентов. Затронутые проблемы анализируются в их динамическом взаимодействии, вследствие чего феномен угорских русинов интерпретируется интегрально и многогранно. Каждый дискуссионный вопрос указывает векторы дальнейших исследований во многих проекциях.

Ugrian Rusins in the works of Volodymyr Hnatiuk: the archeology of memory.pdf Класична герменевтика утвердила думку, що часова дистанція, яка віддаляе дослідника від досліджуваного явища, з одного боку, уможливлюе ширше поле зору, з іншого - виконуе роль фільтру, що відкидае усі зайві деталі, залишаючи лише важливе і показове. Від часу зацікавлення феноменом карпатських русинів нас віддаляе відрізок у кілька століть - достатній для підведення певних підсум-ків та узагальнень. Мета нашого дослідження полягае в осмисленні 180 g J Ml 'Ci ii I 2020. № 59 угроруського феномена, зокрема словесних пам'яток русинів у працях Володимира Гнатюка. Аналіз окресленого кола проблем здійснюватиметься із Дільтеевою настановою Wirkungszusammenhang - комплексу взаемодій [1]. При цьому братиметься до уваги теорія французького філософа та історика культури Мішеля Фуко, викладена в його праці «Археологія знання» (І969) [10]. Нас цікавить проблема відчитування глибших підвалин історичних тактів, яку вчений трактуе метафорично як зняття пізніших культурно-історичних нашарувань з увагою до аналізу трансформацій, «вторгнень в історію» та «розколів у геологічному ландшафті історіі» [10: 45], а також його інтенція розглядати історію в широкому сенсі - як історію ідей, історію науки загалом. З філологічноі точки зору, в цій концепціі важливим е зв'язок мови і подій (у мові пропонуеться бачити поверхню для символічноі проекціі подій та процесів), увага до міжмовних конфігурацій, мовних формацій у іх зіставленні та протиставленні. Французький вчений пропонуе підхід, при якому «археологія описуе мови як практики, що конкретизуються у стихіі архіву» [10: 210], однак із суттевим уточненням - тривкі і нетривкі фунти історіі формуються мовними пам'ятками, водночас «це наука про плинні мови, про неоформлені твори, про непов'язані між собою теми. Радше аналіз думок, аніж знань, радше аналіз помилок, аніж істин, аналіз не форм думки, а типів ментальності» [10: 216]. Згідно з М.Фуко, археологічне дослідження тим і відрізняеться від епістемологічних чи «архітектонічних» описів, що «завжди виступае у множині: воно здійснюеться в багатьох регістрах; воно перескакуе через проміжки та розриви; воно мае свою область там, де едності взаемонакладаються, розділяються, фіксують своі грані, протистоять одна одній і утворюють між собою прогалини» [10: 246]. Такий підхід е особливо продуктивний, коли маемо справу із фрагментарними чи розрізненими фактами, спорадично віднайденими рукописами (до того ж багато з них потрапили в руки дослідника у доволі пошкод-женому стані). Також пропонуемо залучення методологіі «часових пластів» Райн-гарта Козеллека («Часові пласти». 2000) [6]. У своіх дослідженнях німецький вчений розглядае історичний час як такий, що «складаеться з багатьох пластів, котрі взаемно відсилають один до одного, однак ніколи не е цілком залежними один від одного» [6: 34]. У своіх вис-новках він пропонуе підхід, що дае змогу відкривати нові способи прочитання відомих джерел, розглядати історичні проблеми у ракурсі «темпоральноі багатоплановості» й пропонувати «нові тлумачен-ня минулого у довгостроковій перспективі» [6: 85-86]. При цьому береться до уваги «археологія минулого» та певні історичні зсуви, Антроплогия 181 у т. ч. й «зрушення у досвіді». Наукова концепція Козеллека цінна ще й тим, що вчений акцентуе увагу на методі «усноі історіі» («oral history»), без якого «неможливо розкрити змістовне наповнення досвіду та комплексний зміст подій взагалі» [6: 59]. Він передбачае «визначення достовірності свідчень шляхом іхнього взаемного порів-няння; залучення для перехресного контролю письмових свідчень або надписів» [6: 59]. Це і е той формат наукового пошуку, в якому працював В. Гнатюк. Розгляд праць Гнатюка у такому ракурсі становить новизну нашо-го дослідження. З-поміж численних наукових розвідок найбільшоі уваги заслуговують дві основоположні праці, які стали каталізатором наукового вивчення русинів, викликавши бурхливу полеміку та інте-лектуальні дискусіі. Це було зумовлено багатогранністю досліджень В. Гнатюка, який кожну проблему закроював дуже широко, використо-вуючи запропонований В. Дільтеем принцип Wirkungszusammenhang. Осмислюючи питання походження, історіі, окремішності угорських русинів, він залучав площини етнографіі, філологіі, релігіезнавства, фольклористики, культурологи, антропологіі та ін. у іх тісному зв'язку. Центральною постае Грунтовна розвідка «Руські оселі в Бачці (в полудневій Угорщині)», опублікована 1898 р. в другій частині 22 тому «Записок Наукового товариства імені Шевченка». Бачку як осередок угорських русинів Гнатюк вибрав для дослідження не випадково. Здійснюючи експедиціі ціею територіею, вивчаючи доступні йому документи, він з'ясував, що це місце найбільшого скупчення русинів на цих землях (статистично - перше місце за чисельністю, перевищу-ючи навіть кількість мадярів, не говорячи вже про інші етнічні групи), а також історично - перший пункт численного заселення русинів на югославсько-угорській територіі. Відправною точкою власного бачення проблеми В. Гнатюк обрав проблему походження русинів на вказаній територіі. Він здійснив огляд уже існуючих студій на цю тему, загалом вважаючи іх недоклад-ними. Неточності окремих з них починаються із неприпустимого, на думку вченого, сплутування назв «Банат» і «Бачка», які часто фігурують у статтях без розуміння того, що це різні територіі: Бачка - «окремий комітат, названий Бач-Бадрог1... що лежить між Тисою і Дунаем», в той час, як «Банат розташований зліва від Тиси» [3: 1]. Подібні хиби він зараховував на карб кабінетних вчених, що намагалися з'ясувати проблему, не бувши на досліджуваній місцевості. Гнатюк, неодноразово перебуваючи на цих землях в експедиціях, намагався прояснити деякі затемнені факти. Першочергового значення набувае факт походження русинів на цих територіях. Аналізуючи існуючі розвідки, опубліковані в «Правді», 182 рая Ml vf < ci ii I 2020. № 59 «ДѢлі», «Кіевскій Старині» та інших наукових часописах, Гнатюк най-докладніше зупиняеться на кількох теоріях. Перша з них Грунтуеться на праці В. Лукича «Угорська Русь». Гнатюк не погоджуеться з думкою Лукича, який початок поселенців-русинів у Бачці «відсувае» аж до кінця ХІ - початку ХІІ ст.: «Коли Кольоман коло 1100 р. був з своТми військами на Руси, де помагав Сьвятополкови против Володаря і Василька Ростиславичів і против Давида Ігоревича і де оженив ся з Предславою, донькою князя киТвського Сьвятополка - з тоюж Предславою прийшло багато руських родин на Угорщину і оселилось в Бачськім комітаті». На думку Гнатюка, «се здогад опертий на старій теориТ руських міфаций» [3: 2]. Друга теорія, яка часом поселення русинів у Бачці вважае ХѴІІІ ст., мае більшу кількість апологетів. Зокрема, це автори статей «Поселения запорожцев в Банате» («Кіевская старина», 1881), «Задунайская Сечь» («Кіевская старина», 1883), а також Ол. Барвінський в «ІсториТ Руси». Згідно з ціею теоріею, «Бачванські русини то потомки запорожських козаків, що в 1785 р. перейшли австрийську границю і осТли в БанатТ» [3: 2]. Ця теорія набувае статусу офіційноТ версіТ, закріпленоТ у німець-комовній «Ethnographie der oesterreichischen Monarchie», однак із приміткою: «Die Kosaken wurden 1775 aus Russland in Folge Aufruhrs, vertrieben und gingen spater als Ansiedler zum Ackerbaue uber, starben aber, da sie sich nicht verehelichten, bald aus» (Козаки були вигнані з РосіТ в 1775 році в результаті повстання, а пізніше перейшли як поселенці в сільське господарство, але незабаром вимерли, тому що не одружувалися). В. Гнатюк не погоджуеться із такою точкою зору, заперечуючи ТТ так: «Запорожці не були нТколи в тих селах, в котрих тепер живуть русини. ЧернТг1 подае з Бачки околицю Зенти за таку, де були запорожці. Та Зента від теперішних руських осель досить далеко. Колиж були і де іще, а лиш ЧернТг про те не знае, то анТ не вимерли, як він думае, анТ не зляли ся з нТким, як думае д. В.А. але справдТ виеміГрували назад. Доказом того може бути се, що про запорожцТв нема анТ жадних народних переказів між русинами в БачцТ, коли про иньші, давнТйші подТТ е такі перекази, анТ письменних звісток, хоть то неможлива річ, щоби вони не могли заховати ся, колиб справдТ істнували» [3: 3]. Тут показовим е приклад того, наскільки великоТ ваги Гнатюк надавав фольклорним переказам - народному переданню, тяглості історичноТ пам'яті. Хоча документальні пам'ятки теж вважав вагомим доказом, наголошуючи: «Що знов теперішні руські оселТ заселили русини з ПівнічноТ Угорщини, про те сьвідчать не лиш народні перекази, але, як я чув, і урядові акти в архіві в Зомборі. Я не мав змоги переглянути Тх і повідписувати, але хто се зробить, той причинить ся до цТлко- Антроплогия 183 витого осьвіченя істориТ руських осель, покритих до тепер мракою таемничости» [3: 3]. На основі зібраних матеріалів, зокрема й писаних хронік, які йому вдалося знайти у Керестурі, Гнатюк розгортае власну теорію появи русинів у Бачці: «Полуднева Угорщина, нищена довголТтними турецькими війнами, не мала зовсТм принадного виду навіть тодТ, коли турки примушені були уступати з неТ. Села і місточка попалені, перестрашені люде довго не хотТли показувати ся в ті сторони, де не могли бути безпечні анТ що до свойого майна, анТ житя. Доперва за панованя Кароля VI та МариТ Тереси відносини змінили ся. Пусті, обширні землТ почали заповнювати ся поселенцями ріжних наций, ріжних вір, місточка почали відбудовувати ся. Урядови залежало на тім, щоби урожайні землТ полудневоТ Угорщини як найскорше населили ся, тому поставив як найприступнТйші умови для кольонистів. Русини Земплинського комітату і сусТдних дочули ся про те рівнож, а що Тм не найліпше поводило ся, умовили ся між собою і в кількох громадах, в ріжнім часТ, пустили ся на долину. За кілька років дійшло число родин осадників до кількох соток; вони заселили одну велику пустиню і заложили тим способом нинТшний Керестур. Частина Тх знов осТла в знищенім селТ, Коцурі, і дала почин до нинТшноТ руськоТ оселТ тоТж назви. Про населюване Керестура і Коцура заховала ся у тамошних людий ще до нинТ згадка» [3: 4]. На підтвердження своТх думок В. Гнатюк подае записані під час експедицій народні оповідання про заселення цих територій зем-плинськими русинами. При тому первісними осередками він вважае лише Керестур та Коцур, усі інші поселення - дочірними, що вини-кли у зв'язку зі значним збільшенням кількості русинів унаслідок сприятливих умов і високого рівня добробуту. «Так повстали ще отсТ руські кольонТТ в Бач-Бодрогу: Старий Вербас, Дюрдево і Новий Сад... Рівночасно почали русини переходити Дунай і осТдати ся в сусТднім Славонськім комітатТ, Сримі. Там заложили руські кольонТТ в отсТх місцевостях: Петровці, МиклошевцТ, Грабово, Беркасово, Шід, Бачинці і Митровиця» [3: 7]. У всіх цих поселеннях дослідник спостеріг спільні риси побуту та культури, що стало доказом Тх генетичного та духовного зв'язку. Ще одним аргументом щодо етнічноТ спорідненості е той факт, що «бачванські і сримські русини відвідують себе на більші сьвята, на празники, звані там “кірбайами” від нТмецького Kirchweih, на кожді родинні важнТйші випадки як весіля, похорон і т. др. Стоячиж в таких зносинах, не затрачують спільних прикмет, що характеризують одних та других» [3: 7]. Наступна важлива проблема - чисельність русинських поселень - теж практично е майже невирішуваною з огляду на різні чинники, 184 g J Ml 'Ci ii I 2020. № 59 передусім релігійний. Офіційна статистика, як вказуе Гнатюк, е неточною. На його думку, «більше можна вірити шематизмови, бо майже вс! русини е греко-католики» [3: 8]. Однак важко знайти шематизми давніх років. Тому підрахунки е приблизними: «число вс!х руських душ в Бачці і Сримі доходить до 12 або 13 000. З того 9 000 душ при-падае на Бачку, решта на Срим» [3: 8]. Водночас лише одне поселення е «зовс!м чисте», «непомішане з другими нациями» - Керестур. Всі інші - територі!, де співіснуе по кілька чи й кільканадцять націй. В Коцурі основу становлять русини, мадяри і німці; у Вербасі - русини, серби і німці; У Новім Саді - всі націі, які е на Угорщині, при чому кожна мае свою школу і церкву. Такий мультикультуралізм значною мірою позначився на побуті русинів та спричинив помітні відмінності. Впливи, що змінили окремі звича! русинів, не стерли національно! пам'яті, що виявляеться у збереженні культури і споріднюе !х із «земплинськими братами - ба навіть і нашими галичанами з многих сіл» [3: 8]. Единою культурологічною відмінністю е те, що «бачванці супроти других русинів - европейц! в повнім значіню того слова» [3: 9]. Передусім це виявляеться у добробуті та матеріальній культурі. Ще одну трудність у з'ясуванні кількості русинів становить той факт, що, хоча переважна більшість русинів е греко-католиками, - серед них е й представники православно! віри та протестантських конфесій, зокрема найбільше назоре!в. Водночас з-поміж сусідніх народностей теж е значна кількість греко-католиків. За свідченням В. Гнатюка, більшість русинів належать до невелико! Крижевськоі епархіі, що налічуе 20 000 душ, дві третіх з яких становлять русини, а одна тре-тя - хорвати. Греко-католики е й серед сербів та словаків. Суміжна проблема полягае в тому, що, хоча всі школи е конфесійними (кожна церква утримуе своі школи), але в русинських школах викладання ведеться угорською мовою, що стае основним джерелом мадяризаці! та денаціоналізаці! русинів. У цьому Гнатюк убачае серйозну проблему, яку необхідно негайно вирішувати. «Як в Бачц! мадяризують ся русини, так в Сримі стають вони хорватами. Розуміеть ся, скорше можна вивчити ся русинови по хорватськи, як по мадярськи; тому в Славоні! ще більша небезпечність для руських поселенц!в, н!ж в Угорщин! що до винародовленя. Коли теперішні відносини в Бачц! і Сримі не змінять ся і зістануть на будучність такі самі, то наших кольонистів чекае там нехибна смерть национальна. Друге покол!ння !х не буде вже звати себе русинами, лиш хорватами або мадярами. З сього знов вийде шкода нашій наци! і то подвійна, бо з винародовленням наших поселенц!в не лиш побільшуть ся ряди наших ворогів, але і пропаде для нас раз на все одна з красших частин нашо! суспільности» [3: 10]. Ця праця Гнатюка стала основоположною в його науковому дороб- Антроплогия 185 ку. Вона значно активізувала заторкнуті в ній концепці!, спричинивши бурхливу дискусію в академічних колах усього дотичного до цих проблем національного пограниччя. Про рівень і розмах ціе! диску-си можна зробити висновок на основі наступно! фундаментально! студі! «Словаки чи русини? (Причини до вияснення спору про націо-нальність західних русинів)», оприлюднено! в XLII випуску «Записок НШТ» 1901 р. У цій праці вчений розширюе і поглиблюе концепціі попередньо! розвідки, звертаючи увагу на найбільш дискусійні мо-менти, зокрема щодо національно! ідентичності угорських русинів. Ця праця стала відповіддю на окремі закиди рецензентів на «Руські оселі в Бачці», які висловлювали протилежні погляди до обГрунто-ваних Гнатюком. Він вважав за необхідне відреагувати на всі запе-речення опонентів Грунтовним дослідженням, яке би не залишало жодних сумнівів щодо правоти його поглядів. Тут перевага Гнатюка виявилася у тому, що він неодноразово відвідував досліджувані тери-торі!, збираючи фольклорні та документальні підтвердження власних суджень, а також підтримуючи тісні контакти з представниками ру-синських громад різних місцевостей, серед яких були люди різного віку, соціального статусу, роду діяльності. Тому в цій праці він значною мірою спираеться на погляди самих русинів щодо обговорюваного кола питань, що набувае особливо! ваги аргументаціі. Першим здобутком у цій праці е посутне розширення джерельно! бази. За два-три роки, що пройшли після виходу першо! студі! Гнатюка, він намагався максимально систематизувати існуючі публікаці! на цю тему. Найдавнішою академічною працею, в якій досліджуеться питан-ня русинів, він вважае розвідку Ф. Гендльовіка (Fahnrich Handlowik) «Ethnographische Notiz zur Geschichte der Saporoger Kosaken sammt Tracht Abbildung» (1789). Проте, він не зміг знайти !! повного тексту, хоча довгий час шукав у бібліотеках Львова, Відня, Праги [4: 1], але ще не полишав наді! розшукати в угорських бібліотеках. Тому відправною точкою дослідження проблеми національно! ідентичності русинів стае Грунтовна монографія Павела Йозефа Шафарика «Слов'янський народопис» («Slovansky narodopis», 1849 [1]), в якій автор двічі згадуе русинські поселення в Бачці та Сримі, чітко вказуючи на русинську національність жителів цих поселень. Проаналізовані раніше праці Гнатюк згадуе побіжно, зазначаючи, що він вважае !хні висновки необГрунтованими. Більш детально він зупиняеться на праці М. Павлика «Про русько-укра!нські народні читальні» (Наукова бібліотека, кн. 2-3. Львів, 1887). Відповідно, він розширюе власну джерельну базу іншими працями, які цитуе М. Павлик, наприклад, додаеться ще одна версія заселення русинами угорських земель у статті «Русины в Сербской Воеводине» («ВѢстник». 186 g J Ml 'Ci ii I 2020. № 59 1852. Ч. 44). Хоча і М. Павлик використовував раніше вказані В. Гна-тюком праці (зокрема, ЧерніГа), тому він також повторюе й версію про заселення русинів Бачанського повіту 1785 р. за наказом цісаря Йосифа ІІ, який прийняв 8 000 запорозьких козаків, які втекли із Росіі після зруйнування Запорізькоі Січі. Але для В. Гнатюка більший інтерес становлять монографіі, ви-дані в Угорщині: «На Угорщині мае майже кождий комітат окрему, присьвячену йому монографію. Бачка мае такі аж три монографіі: Ф. Томаша, С. Івані і С. Франкля. € ще й окрема статя про Бач. Русинів в мадярськім етноГрафічнім журналі “Ethnographia” (Т. І), що виходить у Будапешті, написана д. М. Враблем, давнійшим учителем в Керестурі і теперішним редактором будапештенськоі "НедѢлГ . В усіх тих трьох моноГрафіях говорить ся дуже мало про русинів, але всі автори вважають іх русинами, хоч С. Франкль і згадуе, що вони говорять "русько-словацьким діялектом" [3: 7]. У цих працях аналізуються риси національного характеру, побуту, народноі творчості, якими русини вирізняються з-поміж інших народностей. Найбільше виразно ці риси виявляються у жителів Керестура, яке, за свідченням С. Франкля, називають "Руським Римом" [4: 8]: «... наші русини - потомки горішних угорських малорусинів. Сей народець тихий з природи, спокійний, недовірюе нині вже так комунебудь, як давнійше; він роботящий, тому його радо наймае кождий на роботу, терпеливий, знае віддати почесть панам, досить товариський і побожний. Жінки роблять так само тяжкі роботи як мужчини: копають, орють, косять і т. д. Через те й видно на них добробут, особливо на одежі...» [4: 9]. «Найважнійшим доказом руськости бачванських кольоністів» В. Гнатюк вважае брошуру д. Кутліка «Bac-Sriemask Slovaci. Sostavil Felix KutUk» (Nemecka Palanka, 1888), оскільки іі автор не тільки бачванський уродженець, але й словак, свідомий своеі народності, парох сусіднього з Керестуром села Кульпіна, який, знаючи культурно-історичні обставини тіеі місцевості, зачислив би поселенців Бачки до словаків, якби мав на те підставу. Подібна точка зору домінуе і у публікаціях, присвячених народній словесності регіону. Найбільшу кількість рецензій спровокував вихід «Русского соловея» д. Враблева. Зокрема В.Гнатюк зупиняеться на рецензіі І. Франка («Жите і слово». 1894. Т. 1), в якій він наголосив, що найбільш цінне в цій книзі «збірка пісень бачванських русинів, т. е. того руського острова, що живе на півдні Угорщини. З тих сторін доси не було майже ніяких записів етноГрафічних і для того д. Враблеви належить ся подяка за подане хоч невеличкоі збірочки пісень бачванських русинів» [4: 10-11]. Антроплогия 187 Переломною точкою у поглядах на національність бачванських русинів став вихід праці В. Гнатюка «Руські оселі в Бачці». Основни-ми опонентами украінського вченого стали проф. Пастрнек і проф. Соболевский. Перший рецензент у «Веснику словянских старожит-ностей» різко розкритикував позицію Гнатюка: «Автор не считает "русинов" Южной Угорщины за автохтонов или за древних поселенцев. По его мнению, они поселились здесь лишь в XVIII веке, когда австрийское правительство сзывало в опустошенную турками Южную Угорщину колонистов отовсюду. Его описание быта этих "русинов" любопытно; многочисленные записи песен и рассказов дают ясное понятие об их языке. Последний, однако, не оставляет сомнения в том, что эти "русины" - чистые словаки, именующие себя "русскими"только потому, что они униаты» [4: 11]. Таку ж позицію зайняв проф. Соболевский, опублікувавши в «Этнографическом обозрении» статтю під заголовком «Не русские, а словаки» (1898). Ще одна рецензія проф. Ф. Пастрнека була оприлюднена у чеському філологічному журналі «Listy fiLoLogicke» (1898). Обидва рецензенти роблять своі висновки виключно на основі фонетичного аналізу мови записів Гнатюка. Задля переконливості власних міркувань В. Гнатюк спочатку цитуе всі 11 позицій докладного аналізу проф. Пастрнека, нижче комен-туючи кожну із зазначених позицій окремо по черзі, цитуючи інші філологічні джерела, з чого робить висновок, що говір бачванських русинів не можна беззастережно назвати словацьким. Остаточний висновок знаходить підтвердження у статті «Русь Угорская» Ізмаіла Срезневського, який вважае «отсі прикмети угро-руського "наречия" останками давноі старини» [4: 22]. Найпереконливішими доказами національно! ідентичності ба-чванців, на думку В. Гнатюка, е ставлення до ціеі проблеми самих представників етносу. Тому він опрацьовуе архіви листів до «Зорі», «Просвіти», д. Павлика, а також до себе особисто, в яких розглядаеться це питання. Перший лист від керестурського селянина, опублікований в «Зорі» 1880 р., е вкрай промовистим, оскільки його автор не тільки називае себе і своіх братів русинами, а й говорить про національну спорідненість із галицькими русинами: «А многи пришли из Галичины и мой дедо бул з Галичины из под реки Вислы, за то его назвали Виславский» [4: 3]. Найбільшоі ваги тут набувають листи, написані до Гнатюка на його прохання висловити своі міркування стосовно статей Пастрнека і Соболевского, які він надіслав адресатам. Розлогі відповіді він подав повністю без коментарів. Вони гармонійно доповнюють один одного, оскільки писали іх різні люди з різним життевим досвідом - два бо-гослови, учитель і селянин. Вкінці В. Гнатюк підсумовуе і систематизуе 188 рая Ml vf < ci ii I 2020. № 59 всі аргументи. До вказаних вище рис додаються ще численні рукописи, писані переважно церковнословянською мовою, які вказують на руську літературну традицію, а не словацьку: слідів словацькоТ історичноТ чи літературноТ традиціТ нема ніяких, а, якби вони походили від словаків, то такі сліди мусили б бути. Единим контраргументом може бути мова, справді дуже пословачина, але, на думку вченого, мова не може бути «рішучим чинником» при відповіді на питання про національність. Цю тезу Гнатюк доводить на прикладі інших націй: ірландці втратили свою мову і говорять переважно англійською, але ні вони самі, ні інші люди не зараховують Тх до англійців; це саме стосуеться евреТв, які говорять мовою тоТ краТни, в якій живуть, але Тх ніхто не зараховуе до націТ, мовою якоТ вони розмовляють. І з цього робиться висновок, що існуе щось інше, по чому слід розпізнавати національну приналежність народу [4: 38]. У другій частині праці Гнатюк наголошуе на тому, що питання національности бачванських русинів тісно пов'язане з питанням про ідентичність русинів західних комітатів, щодо якого е значно більше наукових джерел і точиться тривала полеміка. Тут з-поміж близько двох десятків авторитетних джерел дослідник наголошуе на фунтовый праці Бідермана «Die ungarischen Ruthenen, ihr Wohngebiet, ihr Erwerb und ihre Geschichte» (Innsbruck, І, 1862; ІІ, 1867), в якій згадуеться про едикт МаріТ Терези, виданий на користь руського духовенства, який був не на руку мадярам, але вони були вимушені його визнати з огляду на велику кількість русинів на тих територіях. Релігійний аспект стае основним каменем спотикання щодо націо-нальноТ приналежності, бо не всі русини були греко-католиками, але й ними були не лише русини. Наголошуючи на тих джерелах, які утверджують думку, що русини віддавна заселяли ці «спірні» закарпатські територіТ, В. Гнатюк виявляе наукову поміркованість. Аналізуючи працю І.П. Філевіча «Угорская Русь и связанные съ нею вопросы и задачи русской исторической науки» (Варшава, 1894), в якій автор висловлюе гіпотезу, що руська колонізація по той бік Карпат могла відбутися ще до приходу на ці територіТ мадярів у XIII ст., коли король Бейла IV намагався залюд-нити спустошені татарами краТ, а врешті у XIV ст. під Кориятовичем, про що свідчить величезна кількість руських топонімів, - Гнатюк піддае сумніву цю теорію, зазначаючи, що подібні назви не вказують виключно на русинів, а можуть бути ознакою болгарських чи слова-цьких поселенців чи представників інших слов'янських народностей. Утім проблема розрізнення слов'янських етносів не е виключно проблемою Угорських земель. Подібні суперечності існують і щодо інших територій. Показовим прикладом е порушена подібна про- Антроплогия 189 блема у статті уродженця Галичини Наумовича про Галицьку Русь («Славянскій Сборникъ» І, 32-33) чи ще одного галицького русина Я.Ф. Головацького («Славянскій Сборникъ» ІІ, 83) [4: 68]. Нерозв'язність складного мовно-релігійного вузла спонукала проф. А.Л. Кочубинсь-кого до такого не вельми наукового судження: «По моій думці одна правда: що православне, те руське, але що не православне, то ще не конче словацьке» («Заграничный отчет о занятиях славянскими наречиями». Записки Новор. унив., 1876) [4: 69]. Тому на підставі релігіі теж не можна визначити національність. Отже, варто шукати інших чинників, найголовнішим з яких стае фольклорно-обрядові звичаі і традиціі та риси самосвідомості. Результати подальших пошуків у цій царині В. Гнатюк узагальнив у розлогій розвідці «Угроруські духовні вірші» [5], написаній на широкому фактичному матеріалі. Це дослідження постае не лише вагомим кроком у з'ясуванні специфіки русинських словесних пам'яток. Вчений вважае, що зібрані тексти з рукописів належать до періоду кількох попередніх століть й можуть «кинути певне сьвітло» на походження украінськоі давньоі літератури в цілому, зокрема «принесуть дещо цікаве для характеристики нашоі поезіі взагалі з ХѴІІ-ХѴІІІ вв.» [4: 1]. Методологічно у цій праці В.Гнатюк і вдаеться до герменевтичного підходу В. Дільтея з урахуванням різних контекстів, і водночас засто-совуе той принцип, який М. Фуко окреслив як «археологія знання», адже вченому доводиться мати справу з різними пластами національно! пам'яті й культурно-історичних епох. Рукописні збірники русинів, які аналізуе вчений, виявляються мініатюрною моделлю різночасових та різнонаціональних нашарувань. Ці пам'ятки словесності містять вірші, писані церковнослов'янською мовою із більшим чи меншим впливом народно! мови, до того ж, різних діалектів, а також вірші, в основі яких - чиста народна мова. Із текстуальних впливів - запози-чення віршованих форм із народнопісенноі традиціі, елементи поезіі давніх письменників (як-от Івана Некрашевича), перегуки із творами почаівського Богогласника 1790 р. Аналіз текстів русинських рукописних збірників дае підстави робити висновок про стан розвитку мови й про високий рівень то-гочасноі загальноі освіти. Ступінь культурного розвитку він пов'язуе із культурними осередками, школами та інституціями, ширшими колами суспільності, існуванням наукових товариств та академій, а також від рівня культури тих сусідніх народів, з якими доводиться жити й спілкуватися. Осмислюючи рівень духовних віршів русинів попередніх століть, В.Гнатюк наголошуе на ролі іншонаціональних впливів: «Угорські русини черпали проте тоді свою осьвіту з двох ріжних культур: мадярськоі й польськоі (через Галичину), які знов 190 рая Ml vf < ci ii I 2020. № 59 стояли в звязи з загальною західноевропейською культурою. Через те угорські русини не стояли тоді культурою низше від своіх сусідів - як се мае місце нині - і хоч численних доказів на те не маемо ще нині, то все таки е факти, що вказують на те» [5: 3]. Серед найважливіших факторів впливу вчений називае університет в Тирнаві (Nagy Szombat), де була окрема фундація для богословів Мукачівськоі епархіі, якій належала особлива роль у піднесенні просвіти між угорським духовенством. З цього середовища виходили відомі богослови, що ставали професорами, крилошанами й навіть епископами. Другий осередок такого ж рівня був у ЯГрі. Подібною була роль василіанських монастирів, де працювали відомі доктори богословія та філософіі. В кінці ХѴІІІ - поч. ХІХ ст. учені угорські русини займали кафедри у Львівському університеті, були ректорами семінарій у Львові та Відні. Численні рукописи, церковні та світські документи е свідченням тогочасного розвитку русинськоі мови та рівня національно! свідомості. Важливо, що вже у ХѴІІ ст. русини мали свою вищу школу, багато народних шкіл та семінарій, де викладали вчителі слов'янськоі, руськоі, грецькоі, латинськоі та еврейськоі мов. Угорські русини мали катехізис, перекладений із латинськоі мови на руську священиком із Галичини Іваном Корницьким, свій буквар для народних шкіл, що був надрукований у монастирській друкарні в Грушеві. Щодо рівня освіти, то більшість учителів народних шкіл закін-чили по 6-8 гімназіальних класів і володіли чотирма мовами - русь-кою, мадярською, латинською, німецькою. Безумовно, при вивченні русинського писемного спадку усі ці впливи повинні бути враховані. Як вказуе етнограф, «про стан сеі освіти, не тільки інтеліГентних сфер, але й народніх мас, говорять нам власне ті рукописи, які переховали ся там доси, з попередніх віків» [5: 6]. Якщо ж говорити про «археологію знання» і відчитування минулих культурно-історичних нашарувань, то слід враховувати два вектори: по-перше, пласти минулого, зафіксовані у самих текстах рукописних збірників; по-друге, нашарування в історіі іх досліджень. Щодо другого, В. Гнатюк наголошуе на першорядній ролі покійного ігумена мукачівського монастиря Анатоля Кралицького, який зробив «перший пролом» у публікуванні статей на цю тематику в унГварському час. «СвѢт» (1868. Ч. 2, 8; 1870. Ч. 15-16, 19); ігумена монастиря в Боро-няві Матея Врабеля, який у 1899 р. надрукував «цікаву мукачівську літопись» в унГварській «Науці»; О. Колесси, який запропонував короткі звістки про окремі угорські рукописи у «Хроніці Наукового товариства ім. Шевченка» (Ч. 4) та ін. Окремо акцентуе на ролі докладного опису деяких угроруських збірників, який здійснили І. Соколов, Л. Петров, др. В. Охримович, а особливо - на докладній праці І. Франка Антроплогия 191 «Карпато-руське письменство ХѴІІ-ХѴІІІ вв.», в якій проаналізовано 8 угроруських рукописів. Вчений подае детальну інформацію про джерела цих пошуків і публікацій, про існування подібних писаних книг у приватних колекціях, архівах, бібліотеці Відня, інших книгозбір-нях. Сам же зосереджуеться на аналізі ще неописаних 12 рукописів і робить висновок про те, що «Тх лТтературна вартість не мала і то не тільки для самого угроруського, але й взагалТ для цТлого нашого старшого письменства» [5: 8], і про те, що «богацтво рукописних памяток на Угорській Руси дуже значене» [5: 9]. Намагаючись відшукати шляхи формування цих духовних пла-стів, Гнатюк говорить про роль певноТ традиціТ у переписуванні цих пам'яток, у процесі чого якісь елементи ймовірно відсіювалися, а якісь модифікувалися. Важливими е усі зібрані В. Гнатюком паралелі й подібні тексти, порівняльні аналізи різних версій одного твору, від-мінності між народними варіантами запозиченими із «Богогласника» чи інших відомих джерел. Вчений вважае важливим зафіксувати цю траекторію зміни чи розвитку. Він вказуе на те, що власник 4 рукописів із Бачинець д. Туринський мае «незвісні... старші рукописи», з яких робив новіші версіТ, однак невідомо, чи він «переписував все потоком, чи робив який вибір» [5: 9]. Він наголошуе на існуванні між селян фахових переписувачів, які взимку сидять над переписуванням різних творів, і зазначае, що в усній традиціТ УгорськоТ Руси Тх раніше називали «чорнокнижниками». Як бачимо, вчений звертае увагу на важливість дослідження цих духовно-історичних пластів один за одним у намаганні дошукатися Тх першооснови, однак визнае: «Про початок повстаня тих рукописів на разі не можна подати багато позитивних звісток, хоч при дальших дослідах вони певно призбирають ся. В кождім разі сконстатувати можна вже тепер, що переважна частина тих рукописних творів не оригинальна, що се перерібки відповідних чужомовних творів. Та в каждім разТ не можна відмовити тим перерібкам значноТ дози орігі-нальности. Належить при тім зазначити, що деякі річи в тих рукописах зовсТм ориГінальні і руські (хоч не конечно угроруські), а се особливо дотикае великого числа духовних віршів... Очевидно, укладчиками тих ріжних збірників були інтелТГентні люди, передовсТм сьвященники. Що дотикаеть ся переписування і ширення рукописів, то певна річ, що в першій лТнТТ і розповсюджували Тх сьвященники» [5: 9]. Учений свідомий того, що допомогти у відшукуванні часових пластів у Тхній послідовності могли би давніші рукописи, однак збереглося цих «старих рукописів» дуже мало. А відповідь на те, чому Тх майже не залишилося, очевидна: «завважимо, серед яких полТтичних обставин приходило ся жити угорським русинам у попереднТх віках. Напади 192 рая Ml vf < ci ii I 2020. № 59 турків, перед якими війська мусіли ховати ся в глубокі гори, численні домашні угорські усобиці, революциі семигородських князів, вічні переходи військ вздовж і поперек Угорщини, нищене, яке за тим ішло, палене монастирів і переховуваних у них книг, образів і т. и. се все було причиною, що старших рукописів переховало ся мало» [5: 10]. Ще одніею причиною дослідник називае нищення цих пам'яток священиками ХіХ ст., які вважали іх «еретичними», «шкідливими», такими, які «треба було піддати сожженію». В. Гнатюк намагаеться проаналізувати не тільки послідовність історичних пластів, а з урахуванням «часових зсувів» осмислити ті фактори, під впливом яких ці пласти формувалися й остаточно кри-сталізувалися або ж руйнувалися. Він вказуе на відмінності у текстах із різних територій (Північноі Угорщини і Південноі - Бачки і Сриму), на різні впливи, зокрема польський, словацький і сербський, знову ж таки - не однакові на різних землях; а також на іхні перегуки з гали-цькими творами чи іхні специфічні особливості, які відрізняють іх від інших текстів, що походять з інших місцевостей. Він наголошуе, що в русинських збірниках майже відсутні тексти світські, хоча в галицькій традиціі вони переважають. Також - що давніші рукописи в основному прозові, а новіші - «заповнені віршами, переважно духовними». У своему полі зору він завжди зберігае увагу до історичних пластів, усвідомлюючи, що, окрім поетичноі вартості, ці писемні пам'ятки «мають іще иншу, як причинки до пізнаня і храктеристики епохи, серед якоі витворювали ся, та людей, що іх творили і користували ся ними довгі часи і доси ще користують ся...» [5: 11]. Важливо, що тексти, як і археологічні нашарування, мають своі сфери поширення: деякі містять описи загальноісторичних подій, інші - особливо писані бачванським діалектом - містять інформацію, «важну для ілюстрациі традициі місцевих подій, передаваних із поколіня на поколіне аж до найновіших часів» [5: 11]. Зібрані й описані рукописи «Етнофафічних матеріялів з Угорськоі Руси» (1897-1911) постають і апробаціею висловлених Гнатюком постулатів, і іхньою наочною ілюстраціею. Це теж виявляеться на різних рівнях: на мовному, історичному,світоглядно-ідеологічному, поетологічному. Важливою прикметою «археологіі знання» у методі В. Гнатюка е детальний опис досліджуваних рукописів, який відповідае описові археологічних знахідок у буквальному сенсі: він звертав увагу на найдрібніші деталі, які могли бути вказівкою на важливу культурно-історичну інформацію, час і місце появи цих пам'яток. Ми цілком свідомі того, що часова дистанція, яка віддаляе нас від періоду Гнатюкових досліджень, трансформуе й модифікуе ті історичні пласти, які кристалізувалися кілька століть тому. Водночас на іхньо- Антроплогия 193 му місці додаються нові грані, зокрема й щодо оцінки Гнатюкових досліджень, або ж того нашарування, що можна було би означити як «дослідження про дослідження». Найвагомішим у цьому сенсі е науко-ва діяльність Миколи Мушинки у сфері окреслено! проблематики, що найпоказовіше виявилася у його працях «Володимир Гнатюк - перший дослідник життя і народно! культури русинів-укра!нців Югославі!» (Керестур, 1967) [9], «Володимир Гнатюк - дослідник фольклору За-карпаття» (Париж - Мюнхен, 1975) [8], «Володимир Гнатюк - життя та його діяльність в галузі фольклористики, літературознавства та мовознавства» (Париж - Нью-Йорк - Сідней - Торонто, 1987) [8]. У них він дае не лише аналіз діяльності

Ключевые слова

русины, В. Гнатюк, этнография, фольклор, диалект, этнос, национальная идентичность, исторический след, Rusins, V. Hnatiuk, ethnography, folklore, diaLect, ethnos, national identity, historical trace, русини, В. Гнатюк, етнографія, фольклор, діалект, етнос, національна ідентичність, історичний слід

Авторы

ФИООрганизацияДополнительноE-mail
Лановик Зоряна БогдановнаТернопольский национальный педагогический университет им. В. Гнатюкадоктор филологических наук, профессор кафедры теории и методики украинской и всемирной литературыm-z@ukr.net
Лановик Марьяна БогдановнаТернопольский национальный педагогический университет им. В. Гнатюкадоктор филологических наук, профессор кафедры теории и методики украинской и всемирной литературыm-z@ukr.net
Ковалец Лидия МихайловнаЧерновицкий национальний университет им. Ю. Федьковичадоктор филологических наук, доцент, профессор кафедры украинской литературыlidijakovalets@gmail.com
Всего: 3

Ссылки

Герменевтика. Психология. История (Вильгельм Дильтей и современная философия). Материалы научной конференции РПУ / Под ред. Н.С. Плотникова. М.: Три квадрата, 2002. 208 с.
Гнатюк В. Етноґрафічні матеріяли з Угорської Руси. Т. 3: Казки з Бачки. Нови Сад: Руске слово, 1986. 318 с.
Гнатюк В. Руські оселі в Бачці (в Полудневій Угорщині) // ЗНТШ. 1898. Т. ХХІІ, кн. 2. 58 с.
Гнатюк В. Словаки чи русини? (Причини до вияснення спору про національність західних русинів) // ЗНТШ. 1901. Т. XLII. 81 с.
Гнатюк В. Угроруські духовні вірші // ЗНТШ. 1902. Т. XLVI. Вип. 2. 22 c.
Козеллек Р. Часові пласти. Дослідження з теорії історії / Пер. з нім. Київ: Дух і літера, 2006. 436 с.
Мушинка М. Володимир Гнатюк - дослідник фольклору Закарпаття. Париж - Мюнхен, 1975. // ЗНТШ. Т. 190. 118 с.
Мушинка М. Володимир Гнатюк - життя та його діяльність в галузі фольклористики, літературознавства та мовознавства. Париж - Нью-Йорк - Сідней - Торонто, 1987 // ЗНТШ. Т. 207. 332 с.
Мушинка М. Володимир Гнатюк - перший дослідник життя і народної культури русинів-українців Югославії. Руски Керестур. Руске слово, 1967. 70 с.
Фуко М. Археологія знання / Пер. з франц. Київ: Основи, 2003. 326 с.
 Угорские русины в исследованиях Владимира Гнатюка: археология памяти | Русин. 2020. № 59. DOI: 10.17223/18572685/59/10

Угорские русины в исследованиях Владимира Гнатюка: археология памяти | Русин. 2020. № 59. DOI: 10.17223/18572685/59/10