The Sociocultural Image of Rusins-Rusnaks in the Works by Oleksandr Havrosh.pdf Панівна тема творчості Олександра Гавроша - письменника, жур-наліста, публіциста, драматурга - життя народів Закарпаття як істори-ко-географічного краю, цього багатонаціонального, полікультурного середовища, що мае складну історію, сповнену трагічних і світлих сто-рін спільного буття. Митець широко обізнаний з традиціями, побутом, віруваннями, історичними перипетіями численних народів колишньоі Підкарпатськоі Русі, що відображено в його журналістських статтях, подорожніх нарисах та есеях, травелогах, п’есах, сценаріях тощо. І в Литература и литературоведение 89 документальному фільмі «Маленькі історіТ Руського Керестура» про закарпатську діаспору в СербіТ, і в повістях, присвячених конкретним історичним діячам-вихідцям Закарпаття («Загадковий Духнович», «У пошуках Івана Сили», «Таемниця Ерделі» тощо), і особливо в збірці подорожніх есеТв «Точка перетину» лунае ідея унікальності багато-вікового толерантного співіснування представників багатьох культур і національностей на одній територіТ, що е дуже важливим у часи духовного роз’еднання й перебудови світу. Так, у передмові збірки, в якій представлено «індивідуально-авторську есеТстичну транскрипцію теми множинності й взаемодіТ в сучасній УкраТні та у світі в цілому» [8: 458], ідеться про лемків, поляків, словаків, циган, німців, волохів, гуцулів, бойків як представників цілого. Автор наголошуе на феномені Закарпаття як територіТ, де пануе «національне та релігійне розма-Тття» [4: 4], підкреслюючи унікальний досвід мирного співіснування народів на цих теренах: «За тисячу років тут не було масштабних національних протистоянь. Ба більше: якщо твій сусід іншоТ віри чи мови мав свято, то в ці дні теж припиняв роботу, демонструючи повагу до нього» [4: 4]. У спадщині О. Гавроша чимало також е про вихідців ПідкарпатськоТ Русі, котрі через різні історичні обставини опинилися за межами Укра-Тни, однак зберегли автентичну мову, традиціТ, культуру. Автор активно цікавиться украТнцями-русинами у Словаччині, СербіТ, Польщі тощо. Це підтверджують його публіцистичні праці, непоодинокі переклади творів на білоруську, польську, сербську, словацьку мови тощо. Нашу увагу привернув твір «Блукаючий народ» про украТнців-ру-синів у СербіТ. Цей роман-травелог написаний на підставі власноТ подорожі автора до Воеводини, де живуть русини - переселенці з Карпат. Твір покликаний відтворити менталітет, показати побут, традиціТ, звичаТ, вірування, історію, культуру, релігію русинів-руснаків, котрі оселилися там понад 270 років тому. Комунікативна стратегія автора, окреслена на початку твору («я Тхав за красивою легендою» [3: 5]), перетворюеться насправді на пошук себе, власноТ самоідентифікаціТ з «блукаючим народом», котрий відкриваеться очікувано й неочіку-вано водночас. І йдеться тут не про традиційне для роману-подорожі окреслення концептів «свій» / «чужий», «свій» / «інший» тощо. Ідеться передусім про ідентифікацію на рівні «наш» / «інакший», тобто нам належний і змінений, видозмінений, пересотворений, розчинений, але такий, що зберіг первісне підфунтя, адже, насправді, точок перетину виявляеться більше, ніж автор очікував. Основне завдання книги, яке перед собою поставив автор, - розкрити сутність руснацтва як історико-культурного феномену. Описавши життя 15-тисячноТ русин-ськоТ громади в СербіТ, котра, на думку автора, представляе одну з Cl ii I 2021. № 66 90 наисгаріших украінських діаспор, наголошено на тому, що нащадкам карпатських переселенців удалося зберегти И створити особливу етнічну групу в нових умовах. Цей народ мае свою мову, культуру, греко-католицьку церкву у переважно православній Сербіі - і це справді викликае подив. Митець наголошуе на феномені русинів, котрим удалося зберегти власну ідентичність і практично не асимі-люватися з іншими народами Европи через низку причин: сумирну вдачу, толерантне ставлення до представників інших культур і релігій, перевагу звичаевого права тощо. Відчуваеться, що подорожі, що стала підфунтям роману, передувала тривала підготовча робота з вивчення обставин переселення русинів: опанування історичних та етнографічних джерел, публіцистичних праць (М. Врабель, В. Гнатюк, Я. Рамач, С. Франкль, Я. Югас), вивчення філологічних праць, пов’язаних із русинською мовою та літерату-рою (О. Дуліченко, Ю. Тамаш), фольклором (О. Тимко), знайомство з творами митців-представників русинськоі громади (О. Духнович, М. Ковач, Г. Костельник, О. Мітрак, М. Шанта), перегляд сьогочасноі украінськоі, сербськоі та русинськоі преси, зокрема, газети «Неділя», часописів «Руське слово», журналів «Руснак» і «Шветлосц», діяльності видавництва «Руське слово», знайомство з науковою спадщиною викладачів кафедри русинськоі мови і літератури, яка функціонуе на філософському факультеті Новосадського університету, перегляд інших джерел, дотичних до проблематики, цікавоі украінцям і русинам з обох боків кордону. З метою створення всеохопного образу сербських русинів автор подекуди в текст роману вірші русинською мовою та іншими мовами про русинів, фрагменти прозових творів, публіцистичних праць, пов’язаних із обраною проблематикою тощо. Книга написана украінською, однак чимало лексем, висловів, цілих фрагментів тексту введено русинською мовою, багато з них - без перекладу. У низці інтерв’ю, що постають частиною роману, автор подекуди зберігае відповіді мовою оригіналу, лише інколи перекладаючи окремі поняття чи вдаючись до коротких коментарів з метою уникнути непорозуміння. Окремі назви есеів, що е розділами твору, презентовано русинською, сербською мовами: «Здраво, Нові Сад! Здраво, Србія!», «Горуцо, не?», «Чісті тоті погарі чі не?», «Русинско народно позориште», «Чао, Србія! До відзеня, руснаці!» Назва всього твору - «Блукаючий народ» - метафорична: латин-ським висловом «Gens ѵада», що означае «народ, що блукае», О. Гав-рош окреслив головне ество русинського народу, представники якого е нащадками мешканців Підкарпатськоі Русі: народ-переселенець, народ-борець за власну ідентичність. Цей народ цілком свідомий, Литература и литературоведение 91 що через низку зовнішніх і внутрішніх обставин подекуди стае предметом геополітичних суперечностей. Однак зовнішні обставини буття його цікавлять менше. Його виразники більшою мірою зосере-джені на внутрішніх аспектах збереження власноі тожсамості. Тож ті русини, з яким авторові довелося спілкуватися кілька тижнів і які потім постали персонажами роману з документальним підфунтям, показані переважно не в політичних протистояннях, а в конкретних діях, учинках, спрямованих на збереження й примноження традицій і звичаів громади. Композиційно твір складаеться з 83 есеів, об’еднаних единою ліні-ею подорожі до Сербіі, насамперед до автономного краю Воеводина, де компактно проживають русини. Основні місця подорожі, описані в тексті, - Новий Сад, Дюрдоф, Руський Керестур, Коцур, села в округах Кула та Шид тощо. Не всі з творів можна назвати подорожніми есеями, трапляються й такі, котрі можна віднести до портретних («Су-ботні бесіди з духовною особою», «Руснацький “Франко”», «Епископ Карпатськоі Украіни»), публіцистичних («Поверніть нам кирилицю»), історичних («Що було спочатку?», «Хто намалюе історію?», «Gens Vaga» - «Блукаючий народ», «Історичний парадокс», «Холера як по-рятунок»), науково-популярних («Професор і його школа», «Кривава сорочка з музею старожитностей»), історичних («Руський Керестур: перша кров») тощо. Окрему групу складають есеі, у яких автор уда-еться до коментування чинних праць про життя русинів як у наш час, так і сто років тому. Відтак роман, заявлений автором як художній твір, насправді е поеднанням власне художнього, документального, публіцистичного та наукового письма. Тут сучасні описи мешканців Паннонськоі долини межують з історично-довідковою інформаціею, зібраною з різних джерел, а фрагменти інтерв’ю з конкретними пред-ставниками громади переплітаються з вільним переказом чи прямим цитуванням етнографічних та історичних праць минулого про русинів як переселенців, доповнюються авторськими ментативами. Так, автор неодноразово звертаеться до наукових розвідок Володимира Гнатюка, зокрема до його «Етнографічних матеріалів з Угорськоі Русі», надру-кованоі ще 1897 р., намагаючись знайти спільне й відмінне в житті русинів зараз і сто років тому, удаючись до пояснень, коментувань, роз’яснень тощо. Наприклад, О. Гаврош цитуе працю В. Гнатюка в есеі «Сторічне полотно видатного майстра»: «Хто нині зайде до руснацькоі хати, поговорить із домашніми і проведе паралелі із іхніми земплин-ськими братами та й із нашими галичанами з багатьох сіл, побачить, що бачванці, порівняно з іншими русинами, е европейськими у пов-ному значенні цього слова. Ми можемо тільки прагнути, щоби русини чимшвидше стали рівними бачванськими у багатстві та матеріальній 92 g J Ml 'Clin 2021. № 66 культурі» [3: 139-140]. Потім він коментуе слова видатного етнографа, котрий фактично один із перших установив приблизну прикордонну межу в розселенні украінців та словаків, про освіченість, вихованість русинів, іх акуратну манеру господарювання, поціновування краси в оздобленні оселі, культуру харчування тощо. Вивчаючи «Блукаючий народ» як зразок роману-травелогу, Н. Розінкевич пише, що його «сюжет розвиваеться двома шляхами: екскурс в історію та опис сьогодення украінців у Сербіі. Двоплановий маршрут (реально-фізичний та уявно-метафізичний) дае можливість перетнути різносторічні часові шари інтертекстуального простору для того, щоб вибудувати темпорально об’емний образ “блукаючого народу”» [5: 168] - так автор називае украінських сербів, які одними з перших переселилися з Карпат до Паннонськоі рівнини. Підтриму-ючи в цілому позицію дослідниці щодо таких особливостей розвитку подій, уважаемо все ж за потрібне уточнити, що сюжетна організація роману, підфунтя якого все-таки документальне, складніша і мае дві чіткі лініі розвитку. Так, перший сюжет обертаеться навколо самих русинів-руснаків (автор описуе подорож у 550 км від Ужгорода до Нового Саду, повністю занурюеться в історію й сучасність людей, які там проживають, звертаеться до історичних екскурсів, документальних ілюстрацій сказаного, вкрапляе описи побачених краевидів і фраг-менти інтерв’ю з представниками руснацькоі діаспори тощо). Другий сюжет, пов’язаний із самим автором-мандрівником, який свідомо чи несвідомо відшукуе точки ідентифікаціі з нащадками великого народу, який не завдяки, а всупереч намагаеться зберігати мову, розвивае літературу, інші види мистецтва в не найкращих для себе умовах тощо. Це підтверджують численні одкровення автора в книзі на кшталт «я вражений таким феноменом» [3: 121], «я усвідомлюю, що балканські нюанси міжнаціональних стосунків для мене все ще малозрозумілі» [3: 32], «я захоплений різними проектами вченого» [3: 259]. Однак набагато частіше трапляються конструкціі «наш», «ми», чим підкрес-люеться близькість, дотичність автора до сербських русинів: «ми мовчки стоімо біля плити, під якою покоіться тіло владики Діонізія» [3: 70], собор став «місцем зустрічі багатьох культур, ...двох наших традицій - староі руськоі (руснацькоі) та новітньоі (украінськоі)» [3: 240]. Це підтверджують і окремі назви есеів травелогу: «Геополітика на двох», «Руська химера Мадярщини», «Руснацький “Франко”», «Чому Гавриіл Костельник став украінцем?», «Маленька Сербська Украіна» тощо. Сюжетна лінія, пов’язана з гомодіегетичним наратором, від імені якого ведеться оповідь, цікава також обставинами власне мандрівки, переміщення, фіксаціі побаченого (фестивалі, виставки, школи, музеі, храми, цвинтарі русинів тощо). Литература и литературоведение 93 Саме на постійному переплетінні двох сюжетних ліній і вибудо-вуеться образ соціокультурного сприйняття русинів очима сучасно-го украінського письменника, інакше можна було б говорити про художній, ілюзійний чи інші образи. Феномен іх сприйняття постае результатом потрійноі інтенціональності - етнічноі, художньоі та ідеологічноі. Етнічний модус сприйняття в цьому процесі буде пер-винним актом пересотворення реальності сприймаючою свідомістю, а художній та ідеологічний модуси сприйняття - вторинним і третин-ним. Відповідно, про об’ективність відтвореноі реальності у романі як художньому творі не йдеться, адже сприйняття відбуваеться крізь призму художньоі свідомості, тобто побачене наживо співвідносить-ся з його системою цінностей і знань. Однак варто зазначити, образ соціокультурного сприйняття не е винятково художньо-суб’ективним, адже в романі наведено чимало й документально! інформаціі, е відси-лання до історичних, етнографічних, філологічних праць, фрагментів інтерв’ю тощо. Відтак роман «Блукаючий народ» синтезуе художне й документальне начало та може розглядатися як гібридне утворення, у якому авторська присутність е визначальною (у відборі матеріалу, його систематизаций в оцінці подій, що відбуваються), однак створення власного образу - не самоціль, головне - образ самого русинського народу як унікального феномену в европейській історіі: «Я ж згадував перших поселенців, які вгрузалися босими ногами у масну землю... Прийшли чорною біднотою під назвою “блукаючий народ”, тягнучи вози на своіх плечах. Але й досі, через два з половиною століття, все ще блукають. У пошуках істини. У пошуках дороги до отчого краю. У пошуках дороги до себе.» [3: 306]. Також підтвердженням того, що образ сербських русинів - першорядний у творі, е факт винесення його метафоричного найменування - «блукаючий народ» - у заголовок роману. З огляду на це, цілком зрозумілою постае креативна компетенція авторського ментативу, презентована в тексті. Вона в такий спосіб охоплена широким контекстом і зумовлена широкою гамою відчуттів: власною етнічною і культурною приналежністю, історичними знання-ми, професіею журналіста й письменника, побаченим і переосмис-леним, у відповідний спосіб систематизованим. Оповідач не лише інформуе про те, що відбувалося з русинами упродовж останніх двох століть, але й за законами жанру неминуче задае адресатові певний кут зору на референтні поди, пропонуе іх імпліцитну інтерпретацію. Отже, перша сюжетна лінія - основна у творі. Образ русинів-ру-снаків, як іх сприймае автор-мандрівник, у романі презентовано за допомогою низки чинників: через образи пересічних людей, що жи-вуть буденним життям, ведуть віками усталений спосіб життя, самим 94 ■ДОа л. Ml lyf < Ci ii I 2021. № 66 своім есгвом утверджуючи власне існування на сербських теренах; через образи видатних представників культури, передусім літераторів, музикантів, істориків, фольклористів тощо, хто свідомо, цілеспрямова-но зберігае власну ідентичність у сербському Воеводині та околицях; через образи тих, у кого випала нагода взяти інтерв’ю або просто подискутувати про минуле й сучасне Сербіі та Украіни, тож ці образи в соціокультурній презентаціі русинів цікаві не так по собі, скільки експертною думкою, несподіваними рефлексіями, відкриттями про етнічний, мовний, релігійний, освітній складники буття переселенців з Карпат, історичні чинники іх переселення, адаптаціі, культурно! та соціально! асиміляці! тощо. Важливим чинником у створенні образу «блукаючого народу» е історичні екскурси, вкраплення у тканину тексту довідковоі, науковоі та науково-популярно! інформаціі про нащадків рутенів-русинів-руснаків, доповнення тексту власноруч зробленими світлинами. Так, цілком очевидно, що описане в тексті роману-подорожі походження етнонімів «русин», «руснак», «рутен» [3: 5-6] цілком суголосне позиціі дослідників, котрі професійно займаються вивченням історичного буття цього народу. Скажімо, думка О. Гавроша-митця про походження цих понять - це своерід-не повторення позиціі відомого історика С. Суляка, котрий писав: «Рутени - середньовічна латинська назва руських, а русини - непра-вильне утворення множини від однини русин. Самі русини називали себе в однині русин, а в множині - руськими, віру свою - руською, свій народ і мову - руськими... Другий етнонім населення Карпатськоі Русі - руснак. Населення Карпатськоі Русі здавна проживало у сусідстві з католиками-поляками. Саме слово “руснак” виникло як протиставлення слову “поляк”. Руснаками (русняками) називали русинів іх сусіди поляки, словаки, чехи» [7: 29-30]. Образ русинського народу, що спершу уявляеться мозаічним, роз-митим, вибудовуеться у цілісність поетапно. Автора цікавлять щонай-менші деталі й обставини життя сербських русинів: мовні особливості, народна музика, хореографія, розвиток літератури, живопису, стан шкільництва, просвітництва, преси, музейноі справи, фестивальноі діяльності тощо. Так, наприклад, спілкування з викладачем керестур-ськоі гімназіі Владіміром Бессерміні дозволило авторові розповісти, що літературну мову руснаки запровадили від безвиході: на ситуацію наклали відбиток історичні обставини приеднання Воеводини до складу Югославського королівства і обмеженість функціонування церковнослов’янщини, котра перестала задовольняти потреби освіти і культури. Бесіда з танцюристом Юліаном Маліком стала підфунтям розповіді про руснацьке хореографічне мистецтво. Виявилося, що руснаки фактично не мають його як власного виду творчості, адже пере- Литература и литературоведение 95 селилися тоді, коли мистецтва танцю як такого не існувало. Натомість мають виразні власні ознаки у порівнянні з іншими народами: руснаки танцюють у парі, тоді як серби стають у коло або лінію і, тримаючись за руки, обличчям до гостей, рухаються в такт мелодіі. Скромні здобутки руснаків у мистецтві живопису не заважають авторові милуватися до-ступними для споглядання полотнами, котрі викликають роздуми. Ска-жімо, милуючись роботами місцевого самоука Янка Чижмаря, котрий передусім відтворюе на полотнах місцеві пейзажі, автор пише: «Його зображення Руського Керестура навіюе незбагненну тугу і смуток. Як сказав би отець Малацко: “Я - руснак, а значить - песиміст”. Справді, важко бути оптимістом, коли твій народ зникае на очах» [3: 98]. Деталі руснацького оздоблення оселі, одягу, кухні, традицій громади також стають предметом усебічноі обсерваціі допитливого оповідача. Однак найбільш цікавими е авторські ментативи про етнокультурний мен-талітет русинів у контексті культурно-цивілізаційних викликів, як-от про сумирну, миролюбну, неконфліктну вдачу русинів («Руснак звик перед силою відступати. Він брав гору своею гнучкістю, витривалістю, невибагливістю. І виживав» [3: 165]; «в руснацькому фольклорі не зустрінете войовничих ноток. Добрі хлібороби, як правило, погані вояки» [3: 165], природну скромність у власній популяризаціі («У руснацькій історіі мало героів. Не було в них свого панства чи знаті. Хіба священники та вчителі» [3: 114]); працьовитість, уміння госпо-дарювати («руснаки довго живуть, бо увесь час працюють» [3: 64]); схильність до меланхоліі як «своерідне набуття себе в історіі» [2: 33] («ось така вона, сучасна руснацька поезія - сумна, меланхолійна, самозаглиблена. Філософська. Екзистенційно-тужлива. Дуже мало в ній веселого. Зрештою, звідки взятися гумору в народу. Якого щораз дедалі меншае» [3: 189]), внутрішня з’еднаність і згуртованість («Я не знаю жодного руснака, який би не був ангажований до громадського життя. Почуття спільноти в нас дуже розвинене, але, на жаль, тільки локально... Багатьом ближча вузька карпаторусинська оріентація, ніж широка загальноукраінська» [3: 272]). Соціокультурна презентація русинів як спільноти в романі О. Гавроша відбуваеться передусім через відтворення образів людей - конкретних носіів етнокультури, що передають різноманітний дос-від від покоління до покоління. Звісно, автор передусім зупиняеться не на описах міст, селищ, природи тощо. Якщо таке й відбуваеться (наприклад, в описах Руського Керестура), то у вічі авторові впадае передусім те, що стосуеться знову ж таки життя русинів: школи, музеі, виставки, пам’ятки культури. О. Гавроша насамперед цікавлять люди -представники сербських русинів, які, на його думку, унікальні своею ідентичністю з украінцями та іншими карпатськими народами. Автора 96 ■ДОа л. Ml lyf < Cl ii I 2021. № 66 цікавлять як видатні русини, знані у слов’янському та балканському середовищі, так і пересічні громадяни. Друга група чисельніша, адже не всі русини гучно заявляють про себе у світі. Тим не менш із по-одиноких голосів, розчинених у тексті, вимальовуеться більш-менш цілісний образ народу-переселенця, який прагне бути народом, тобто національною та етнічною едністю, а не етносом, групою, народністю тощо. За художньою логікою автора, його формують фермер Владімір Кочіш і епископ Юрій Джуджар, адвокат Симеон Сакач і священик Дарко Рац, викладач гімназіі Владімір Бессерміні і режисер Владімір Надь, чиновник Желько Ковач і пасічник Микола Шанта, філолог Юліан Тамаш і журналіст Мирон Жирош тощо. Персоносфера роману покликана охопити якнайширші верстви населення, презентувати думку представників інтелігенціі, селянства, духівництва тощо. Відтак з конкретно! долі, світогляду, переконань кожноі окремоі людини вимальовуються загальні проблеми русинського народу, котрі автор хоче донести до читача. Тож у зв’язку з цим варто підкреслити, що в романі немае персонажів першого чи другого плану. Усі вони вимальовуються лінійно, адже всі е частиною цілого. Автор не надае перевагу професорам чи фермерам, його однаковою мірою цікавлять сучасні сербські русини і іх далекі предки. Часто думка про того чи іншого представника культури формуеться на підставі аналізу творів минулого та іх сучасних інтерпретаторів в Украіні та Воеводині. Такою е авторська стратегія: накопичений досвід про переконання та спосіб життя русинів-руснаків як представників народу покликані відтворити складність буття цього маленького народу-переселенця, який у тексті названо «працьовитим», «обережним» і «добрим» [3: 154]. Важливо також відзначити, що світогляд, світосприймання і сві-тосприйняття русинів у Сербіі, іх міркування, задіяність у дискусіях, іх бажання заявити про себе ужгородському письменнику в сукуп-ності створюють народне світовідчуття у свідомості митця. Усі вони ідентифікують себе тою чи тою мірою з русинами / украінцями, усі вони усвідомлюють складність цих процесів на сербських теренах. Так, викладачка музики Лідія Пашо, міркуючи про вкрай скромну гастрольну діяльність украінсько-руснацького гурту «Рома», зауважуе: «Нас немае стільки, щоб мати постійну публіку... Ми у вічній боротьбі за збереження своеі ідентичності. Тож про кар’еру чи бізнес на цій ниві не може йтися» [3: 112]. А письменник Михайло Ковач, міркуючи про власну ідентичність, констатуе: «Маемо русинів, які не хочуть бути украінцями, і украінців, які не хочуть бути русинами. Але пере-важна більшість людей вважають себе русинами-украінцями. Чи не ганьблюся своеі прадавньоі назви, як не соромився свого русинства ні Іван Франко, ні Василь Стефаник, ні Ольга Кобилянська, ні Василь Литература и литературоведение 97 Гренджа-Донський. Всі вони називали себе русинами. Адже стара Русь - ядро слов’янства» [3: 204]. Русинам, що залишили помітний слід в історіі та культурі народу, автор присвячуе окремі розділи. Так, у розділі «Руснацький “Франко”» ідеться про Михайла Ковача, відомого письменника, газетяра, активного громадського діяча. Портретний есей цього митця створено з урахуванням його творчості та згадці автора про особисту зустріч із ним в Ужгороді 1999 р. О. Гаврош порівняв русинського митця з Іваном Франком, тоді як самі русини шанобливо називають його «Учителем». Митець усебічного обдарування, творець у різних жанрах, перекладач, «найплодовитіший бачванський літератор» - таку характеристику надано русинському письменнику в есеі. Здійснюючи огляд його спадщини, автор з сумом констатуе, що «чудові за силою мовленого слова і трагічні за правдою життя оповідання Михайла Ковача про бачванських руснаків так і не стали частиною украінського літературного дискурсу, хоча вже десять років існують в украінському перекладі. Бачкай далі залишаеться невідкритим островом в океані украінськоі діаспори» [3: 205]. В есеі «Епископ Карпатськоі Украіни» ідеться про владику Діонізія Няраді, видатного подвижника русинського народу. Автор детально зупиняеться на біографіі цього діяча, розповідае про обставини його навчання та власну освітню та організаторську діяльність за несприят-ливих обставин угорськоі окупаціі. Особливий акцент у творі зроблено на культурній діяльності владики, його прагненні постійно підвищувати рівень освіти священиків, заснувати греко-католицький тижневик. По-біжно торкаеться автор обставин його смерті, котрі до кінця не з’ясовані: е версія, що епископа отруіли. «Одне слово, людина епоха. І якщо може надатися якесь порівняння, то епископ Няраді був для руснаків тим, ким для закарпатців сто років до згаданих подій був епископ Андрій Бачинський, з якого розпочався “золотий вік” Срібноі землі - епоха просвітництва і культури» [3: 197]. Також автор в окремому творі створюе опуклий образ Гавриіла Костельника, називае його «трагічною постаттю». В есеі, спеціально присвяченому цьому діячу мови, літератури та історіі, ідеться про життя та обставини смерті «ерудованоі особистості із запальним, гарячим темпераментом» [3: 179], діяча, «що здобув славу видатного проповідника» [3: 179]. Будучи спершу греко-католиком, змушений був стати протопресвітером Російськоі православно! церкви з метою збереження життя і вірян церкви 1946 р. Спеціально наголошено, що він займався літературною, перекладацькою діяльністю. У творі описано складний життевий шлях людини, котра неодноразово змушена була обирати між громадськими інтересами та особистими вподобан- 98 g J Ml 'Clin 2021. № 66 нями на користь перших. Найбільша заслуга Гавриіла Костельника в тому, що він написав «Граматику бачванско-рускей бешеди» (1923), де, поряд із розглядом проблем морфологіі та синтаксису руськоі літературноі мови, було чи не вперше в історіі іі існування кодифі-ковано графічну систему та визначено основні принципи орфографіі. Окремі розділи ціеі праці було присвячено проблемам фонетики, словотворення та лексикологи руськоі мови. Відтворені образи конкретних представників русинського народу потрібні авторові насамперед для того, щоб, по-перше, відшукати й озвучити справжні причини й обставини збереження власноі уні-кальності, адже цей досвід може бути корисним для інших численних народів-переселенців у Европі, і, по-друге, назвати сучасні проблеми цілісності і повноти діяльності русинів у Сербіі, спричинені процесами глобалізаціі, постіндустріальними викликами, змінами геополітич-них управлінських компетенцій тощо. Так, Н. Розінкевич, аналізуючи загальну проблематику роману, називае такі причини збереження ідентичності руснаків: греко-католицька віра, мова, кириличне письмо, національна свідомість, підтримка шлюбів у межах громади тощо. Наприклад, говорячи про демографічну політику русинів у Сербіі, вона спеціально зазначае, що «руснаки дбають про продовження роду» [6: 65]. Названі вище чинники збереження людського капіталу цілком слушні, з огляду на роман як художній і документальний твір. Вочевидь, до названих обставин збереження власноі ідентичності варто додати й особливості етнопсихологіі самого народу, спокон-віку націленого на консервативні установки власного існування. Так, К. Бьор серед інших прикмет консерватизму як політичноі (національно!) доктрини наводить такі: «Консерватор несе службу memoria - службу пам’яті і відданості цій пам’яті, зберігаючи іі від забуття. Відданість традиціям - хай навіть у більш сучасній формі - консерватор вважае своею найважливішою задачею, котру він у той же час розуміе як служіння суспільству, у якому він живе» [1: 14]. Судячи з тексту роману, підфунтям прихильності віками уста-леного способу життя стала природна лагідність, гнучкість русинів, невойовнича налаштованість на співжиття з іншими народами до переселення і після цього, прагнення мирного життя а priori. Універ-сальною обставиною виживання русинів у Сербіі як самодостатньоі спільноти письменник називае глибинну аполітичність представників цього народу з давніх-давен: «Вони жили на землі, не бралися до влади, до уряду, політики. І по них можна сказати, що щасливим е той народ, який переживае драматичні, важкі моменти. Щасливий народ, який може записати у літописі, що в такий-то рік не трапилося нічого надзвичайного. Він просто щасливий, що живий-здоровий, Литература и литературоведение 99 що бачить, як сходить вранці сонце і як увечері заходить. Що живе і дае можливість жити іншим» [3: 251]. Образ русинськоі громади був би неповним, якби автор не озвучив передусім сучасні проблеми існування русинськоі спільноти у Сербіі. Головні з них такі: новітня еміграція за кордон, передусім до Канади; змішані шлюби внаслідок словакізаціі, мадяризаціі, сербі-заціі тощо; процеси урбанізаціі, що спричиняють міграцію молоді до міст, де можливості кроскультурноі взаемодіі суттево посилюються, натомість послаблюеться переживання власноі тотожності з певною етнічною спільнотою. Чи не найважливішими проблемами існування русинів у Сербіі як багатонаціональній краіні названо недостатню увагу до нацменшин у цій державі, малоефективне впровадження передових практик і досвіду національних рад щодо захисту націо-нальних спільнот, зумовлену складною політичною ситуаціею в самій краіні через сепаратистські настроі та міжетнічні протистояння, що не припиняються до цього часу. Однак докоряе автор і украінській владі, котра практично ніяк не допомагае своій діаспорі у Сербіі. Політичні кроки Украіни щодо захисту прав нацменшин, як і захисту прав закордонного украінства, митець вважае недостатніми, однак потенціал такоі діяльності називае невичерпним. Поодинокі акти на рівні культурних заходів, проведених в украінському Закарпатті та сербському Воеводині, автор «Блукаючого народу» вважае радше приемним винятком, аніж традиціею. Так, О. Гаврош чимало розповідае про спільні проекти, фестивалі, літературну і мовознавчу співпрацю, видавничі здобутки тощо. Однак про повноцінну, належну підтримку Украіни (економічну, правову, політичну, культурну) русинів у Сербіі не йдеться, тож автор закидае украінським можновладцям бездіяльність у збереженні русинів як народу (нацменшини): «Я ще довго гортаю книжки, думаючи про цих 15 тисяч людей, “горстку, маленьку щопту”, яка ділиться на два протилежні ідеологічні табори... І Украіна теж у цьому винна. Бо майже ніяк не дае про себе знати. Важко вірити в батьківщину, яка навіть не знае про твое існування. Ба, навіть не здогадуеться» [3: 53-54]. Звісно, вважае автор, роботу держави з представниками діаспори мае бути переглянуто і визначено нові принципи співпраці. Отже, створений образ русинів у романі-травелозі О. Гавроша «Блукаючий народ» постае всебічним і всеохопним, адже автор наголошуе на сильних та слабких аспектах буття цього народу за сучасних обставин, побачених наживо. Головний соціокультурний акцент автора - унікальність сербських русинів, котрі майже три століття зберігають свою ідентичність, будучи відмежованими від кореневого простору. Роман, що поеднуе документальне і художне 100 ■ДОа л. Ml lyf < Cl ii I 2021. № 66 начала, спонукае письменника вивести своерідний код збережен-ня й примноження ціеі тожсамості й надалі, виведений засобами художнього письма: створення правових умов, котрі закріпили б статус русинськоі етнічності в усіх місцях іх компактного прожи-вання, з огляду на сучасні умови іх існування, а не лише історичні обставини; створення й активне поширення інформаційно-змістов-ного поля, включаючи широкий суспільний дискурс про проблеми й можливості розвитку русинів; створення й популяризація нових фінансово-економічних, культурних, освітніх практик, необхідних для добробуту русинськоі громади; активне використання сучасних інформаційно-комунікативних технологій, віртуального середовища для відтворення етнопсихологіі, культури, мови русинів; підтримка розвитку художніх та мовно-освітніх практик усередині громади і, головне, поза нею; використання соціальних технологій для підтрим-ки сімейного виховання, як і технологій адаптаціі та інкультураціі мігрантів та емігрантів, котрі приеднуються до русинськоі громади за сучасних обставин тощо.

Скачать электронную версию публикации