Міжнародні аспекти утворення і формування Молдавського князівствадо кінця XIV ст..pdf Територія Молдавії здавна перебувала в зоні пересікання інтересіврізних держав Центрально-Східної Європи, які справили значнийвплив на становлення молдавської державності. Ядром її форму-вання була область, розташована у верхніх течіях рік Молдова іСірет (пізніша Буковина), де виникли головні центри майбутньогокнязівства - Сучава, Серет та Радівці (Редеуць). Як міста вони вжеіснували в XIV ст., хоча їхнє виникнення слід віднести ще до другоїполовини ХІІ - першої половини ХІІІ ст.Існують вагомі підстави вважати, що в той час зазначена територіяі міста перебували в складі Галицького (Галицько-Волинського)князівства. На це вказують об'єктивні документальні свідченняугорського походження стосовно угорсько-руського кордону на півднінинішньої Сучавщини, а також відомості про церковну приналежністьмолдавських земель до Галицької митрополії. Ще М. Грушевсь-кий звернув увагу на документ короля Андраша ІІ, який у 1228 р.передав великому скарбникові, магістру Діонісію помістя Сеплок уСемигороді (Трансільванії), конфісковане у бана Сімеона, який бравучасть у змові проти королеви Гертруди. У документі зазначено межіцього помістя. На сході межа доходила «ad alpes Clementis et inde adRusciam» [8, № 56, с. 49; 6, № 191, с. 234]. Гори Клемента -це части-на Східних Карпат, яка іниніназивається Келемен, звідки витікаєр.Дорна. Вона тече на північ івпадаєу р. Бистрицю поблизу м. ВатраДорней (у Сучавському повітіРумунії. М. Грушевський так проко-ментував цей факт: «Отже, руська границя лежала десь недалеко відтих alpes Clementis, на північ або на схід, на верхівях Бистриці Сявказівка на територію теперішньоїполудневоїБуковини яко на Русьособливо інтересна» [13, с. 460].Угорський документ 1228 р. заслуговуєна цілковиту довіру, томущо він мав внутрішньоприватний характер, адже стосувався приват-ного володіння. Судячи з його змісту, кордон між Руссю й Угорщиноюпролягав по р. (Золотій) Бистриці яка й пізніше слугувала прикордон-ною річкою між Молдавським князівством й Угорським королівством,а з 1775 р. -між Буковиною іСемигородом. Хоча майже всірічки напівдні Буковини мають слов'янські назви, проте навряд чи була ви-падковою ідентичність назви тамтешньої Золотої Бистриці і галицькоїЗолотої Бистриці (Солотвинської) [18, с. 22-23].Отже, документальна вказівка і дані гідронімії свідчать про те,що кордон між Галицьким князівством й Угорщиною пролягав поПівденнобуковинських Карпатах. Нещодавно було висловлено сміливудумку, що південний кордон князівства проходив між ПівденнимиКарпатами і Дунаєм, вздовж земляного валу, який місцеве румунськенаселення називає Бразда луй Новак [26, с. 19, 22].Після монголо-татарського нашестя територія Молдавії опини-лася під безпосередньою владою загарбників, хоча навряд чи цявлада поширювалася на область у верхній течії Молдови і Сірету.Вона продовжувала перебувати в складі чи сфері впливу Галицько-Волинського князівства, якщо взяти до уваги присутність серед йоговищих урядовців осіб східнороманського походження. Так, в угоді1334 р. останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ Болеслава здержавою Німецького ордену в Прусії згадуються бояри ОлександрМолда(в)ович і Бориско Кракула [1, № 7]. З договору 1335 р. відомо,що останній займав посаду львівського воєводи [1, № 8]. (Зовсім не-ясно, на якій підставі деякі автори вважають Олександра Молда(в)-вича «німецьким жителем» м. Байя [16, с. 182].)По смертіхана Узбека в 1342 р. Золоту Орду охопили гостріусобиці Це суттєво змінило міжнародну обстановку на сходіЄвропічим скористалися Польща, Угорщина та Литва. 2 лютого 1345 р.угорське військо, очолюване комесом секеїв А. Лакфі розгромило ко-чових татар у битвіпоблизу м. Роман (нинів Румунії. Походи секеїву південну частину Східного Прикарпаття відбувалися інаступнимироками. Проте найбільших втрат татари зазнали внаслідок епідеміїчуми («чорноїсмерті») в 1347 р. [27, с. 23; 9, с. 335]. Після цьогоПольща й Угорщина, якіще раніше уклали військово-політичнийсоюз, загарбали Галицьке князівство (1349 р.) [18, с. 28].У джерелах кінця XIV -першоїполовини XV ст. територія міжСереднім Дністром іВерхнім Сіретом окреслювалася як Шипинсь-ка земля. Їїназва походила від села Шипинців, розташованого насхід від Снятина. Цей населений пункт був широко відомий черезміжнародніярмарки, які щоправда, документально зафіксовано лишев XVI ст. На снятинськіішипинські«прикордонніярмарки» звернувувагу такий авторитет у галузіекономічноїісторії як Ф. Бродель [12,с. 271]. (У російському перекладійого праціназва поселення пере-дана як Сіпеніті що єнеправильно прочитаним східнороманськимвідповідником Spenit). Розташовуючись на Берладському шляху, цейвинен був відігравати помітну роль у торговельному обміні між жите-лями Галицької землі і тієї території, яка лежала на схід від Шипинціві не мала єдиного адміністративного центру. Мабуть, з огляду на за-значену обставину земля, розташована за цим селом, що було добревідоме населенню навколишніх країв завдяки періодичним ярмар-кам, й одержала назву Шипинської. Однак всупереч поширеному по-гляду [23, с. 21, 23], Шипинці ніколи не були політичним центромоднойменної «землі».Шипинська земля складалася з Цецинської, Хотинської і, можливо,Хмелівської волостей, або держав (цей термін згодом набув перева-жаючого значення у східнороманській формі «цінут» як позначенняадміністративно-територіальних одиниць Молдавського князівства).Волості-держави відповідали тогочасним повітам у галицькихволодіннях Польщі. Шипинська земля майже співпадала з територієюнинішньої Чернівецької області [23, с. 25], але до неї не належалимісцевості, розташовані між верхів'ями рік Сірету і Сучави й уздовжправого берега Черемошу.На початку ХХ ст. в історіографії поширився погляд на Шипинськуземлю як автономне утворення, що перебувало спочатку під владоюмонголо-татар, а потім - польських королів. Зокрема, М. Кордуба вва-жав, що вона «менш-більш до половини XIV в. належала татарам».Щоправда, він заперечував твердження австрійських істориків прозагарбання ШипинськоїземліПольщею у серединіXIV ст. ідоводив,що вона «вже перед р. 1358 (...) належала до молдавськоїдержави»разом із Покуттям, яке перебувало в складіМолдавіїдо 1393-1394рр. [17, с. 162, 164, 166, 171]. На думку А. Жуковського, ця земляспочатку перебувала у складіГалицького князівства, але поступововтрачала з ним зв'язки, «стаючи автономною одиницею, залежноювід татарського хана». Після занепаду українськоїдержавностівона«короткотривало була незалежною (1340-1349), щоб від 1349 р. виз-нати зверхність Польщі». НаприкінціХIV ст. частина їїпотрапила підвладу Молдавського князівства, а в 1499 р. вона «повністю відійшладо Молдавіїіперестала існувати як окрема одиниця» [15, с. 111, 143].Згідно з ІМ. Новосівським, після 1342 р. Покуття іБуковина чи їїчастина опинилися «у фактичному володінніПольщі». В 1387 р. Вла-дислав ІІзнову захопив «Галичину, разом із частиною Буковини, що-найменше так зв. Шипинецьку (Шипинську) Землю» [19, с. 850-851].За Б.О. Тимощуком, із середини XIV ст. Шипинською землею назива-ли ту частину ГалицькоїРусі яка потрапила під владу молдавськихбояр. «Ця українська територія в складіМолдавського князівства»мала автономію, яка поступово втрачалася, а на керівних посадах вній утвердилися молдавськібояри [23, с. 21-22].Наведенігадки слушнілише з огляду на те, що за добисередньовіччя, в умовах відсутностіцентралізованого управління табюрократичного апарату, кожна область (земля) існувала цілком ав-тономно. Їхня відособленість могла посилюватися у кризовіперіоди,зокрема в час захоплення їїзагарбниками політичних центрів держав,до складу яких входили тічи іншіобласті Щодо Шипинськоїземліто суть справи полягаєвсе ж у тому, що вона з середини XIV ст. буласпірною територією, на яку претендувало декілька держав, передусімПольща, Угорщина та Молдавське князівство, яке стало незалежнимвід Угорського королівства в 1359-1364 рр. [18, с. 30-31].Близько 1352 р. король Людовік Іорганізував у південній частиніСхідного Прикарпаття окреме воєводство іпризначив туди намісникомДрагоша з Марамуреша [27, с. 25-27]. Прибувши зісвоїми людьми«на край татарських кочовищ» (адже степова частина межиріччя Пру-ту іДністра ще декілька десятиліть перебувала під владою татар), він«насадив перше місто на ріціна Молдавііпотім насадив місто Банюй іншіміста по ріках іпо криницях» [2, с. 57-58]. Літописець, якийжив через 150 років після цих подій, не відав про те, що існуюче вйого час м. Баня (Байя) спочатку мало назву Молдава, по-угорськи-Moldvabanya, тобто Молдавська Копальня, або Баня (місце, видо-бутку, точніше, випарювання солі. За назвою цієїфортецівоєводствопочали називати Молдавським, або Молдавією [27, с. 22, 28].Книжник XVII ст. С. Даскал повідомив переказ про ціподії вста-вивши їх у текст хроніки Г. Уреке. Він оповів легенду про мисливцівз Марамуреша (Ардяла, Семигороду), які потрапивши в долинур. Сучави, зустріли пасічника Яцька, русина, ідомовилися з ним проспільне заселення землі що не мала володаря. Він привів русинів, якізаселили долину Сучави іСірету від м. Ботошан до верхів'їв, а руму-ни розселилися униз по р. Молдаві[7, с. 28]. Отже, в народній пам'ятімолдаван до XVII ст. включно зберігалися легендарнівідомостіпроте, що в серединіXIV ст., коли створювалася молдавська державність(дескелікатул церій), на територіїу верхніх течіях річок Сучави іСірету проживали русини (українці. Водночас у легендінемаєзгадокпро ВерхнєПопруття іСереднєПодністров'я, які очевидно, залиша-лися за межами Молдавського воєводства.Деякіісторики вважали, що Шипинська земля потрапила під вла-ду польського короля одночасно з Галичиною, тобто в 1349 р. [29, с.10; 27, с. 28-29]. Вони посилалися на передану Я. Длугошем заявупольських «прелатів ібаронів» на сеймі1448 р. стосовно конфліктуміж Польщею іЛитвою через західну частину Поділля. Останнізая-вили, що Подільську землю відбив у татар Казимир ІІІ який «збуду-вав або з каменю або з дерева багато замків, а саме: Кам'янець, Хотин,Цецин, Бакоту, Брацлав, Меджибіж та інші» [4, т. 5, с. 48]. Отже, за-явники зарахували замки Хотин іЦецин до Поділля, а їхнєспоруд-ження приписували Казимиру ІІІ Проте цізамки було збудовано щев ХІІІст. [18, с. 27]Казимир ІІІне мав відношення до звільнення Поділля з-під владитатар. Це зробили литовськікнязіКоріятовичі яківідбудували замкиу Смотричі Бакоті Кам'янці«івсю землю Подільську осіли» [3, с.66]. Вони розпочали просуватися на Західне Поділля з 1343 р., тобтоодразу після смертіхана Узбека [25, с. 45], а в 1352 р. оволоділи Брац-лавщиною [10, с. 11].Таким чином, заява польських «прелатів ібаронів» на сеймі1448 р. базувалася на домислах, некритично сприйнятих деякимиісториками. Вона суперечила іншому повідомленню Я. Длугоша -про похід польського війська на Шипинську землю в 1359 р. Адже,якби ця територія належала Польщіз 1349 р., то не було б сенсуорганізовувати туди військову експедицію. Проте Я. Длугош описав їїз такими подробицями, якіне могли бути тривіальною вигадкою іякізнайшли підтвердження у рядіінших джерел [27, с. 28-29].Хроніст писав, що 1359 р. у Молдавіїпомер воєвода Стефан, івла-ду захопив його молодший син Петро. Старший син Стефан звернув-ся по допомогу до короля Казимира ІІІ Польське військо у складі11корогов 30 червня перейшло кордон івступило «до ворожоїземлі».Розгромивши дрібнімолдавськізагони, поляки заглибилися в гу-сту пущу. Петрове військо наперед підрізало дерева вздовж дороги інесподівано повалило їх на рицарів, більшість яких потрапила в полон.Серед полонених рицарів був іЗбігнев Олесницький -дід кардиналаЗ. Олесницького, патрона Длугоша. Казимир ІІІвикупив полоненихрицарів, у тому числіОлесницького, який до кінця життя кульгав наобидвіноги, поламанів лісах Шипинськоїземлі Я. Длугош закінчиврозповідь зауваженням, що з часом пущу було вирубано іперетворенов поля [4, т. 3, с. 277-278]. Це даєпідставу вважати, що подія відбуласяу межах теперішнього Кіцманського р-ну Чернівецькоїобл., територіяякого освоювалася скоріш за все через наявність родючих грунтів.Через те, що документи не засвідчують існування воєвод Стефаначи Петра в Молдавіїв 1359 р., сучасніісторики по-різному тлума-чать описану подію. Одніпересувають дату походу на пізніший час -1368 р. [33, с. 129-132] або навіть 1377 р. [34; 22, с. 14-15]. Іншівва-жають, що польський похід не міг бути спрямованим проти властивоїМолдавії яка до кінця 1359 р. перебувала під владою короля Угорщи-ни -союзника короля Польщі[32, с. 205].З огляду на це було висунуто гіпотезу, згідно з якою на північ відМолдавського воєводства існувала «окрема державка», що утвориласяE650-eaoe?iieaaaneieainoaa?noaaiiinoe43в області раніше приналежній до Галицько-Волинського князівства,тобто на Шипинській землі Нею могли управляти воєвода Стефан,а потім його син Петро, згаданіДлугошем [30, с. 11-12; 27, с. 30-33].Частина істориків заперечують цю тезу, вважаючи, що Шипинськаземля в 1359 р. вже перебувала під владою Польщі[31, с. 103-104; 34,с. 149]. Нещодавно було висунуто твердження, згідно з яким «окремудержавку» слід шукати на південь від Шипинськоїземлі-в районім. Серет, тим паче, що цей пункт перебував у зв'язках з Руссю, адженалежав до Галицькоїєпархії Захоплення міста котримсь з молдавсь-ких воєвод (Богданом, Драгошем чи Лацком) могло стати причиноюпоходу поляків саме на Серет [27, с. 37-40]. Проте ця цікава гіпотезане підтверджена жодними джерелами.Найбільш вірогідно, що головна мета походу полягала в захопленніШипинськоїземлі яка могла перебувати під впливом Молдавськоговоєводства, але формально ще вважалася складовою ГалицькоїРусіОстання, згідно з польсько-угорською домовленістю 1350 р., перейш-ла під владу короля Польщі[32, с. 138-139]. Проте лише в 1359 р. дляКазимира ІІІсклалися сприятливізовнішньополітичніумови, щоборганізувати похід на Шипинську землю і«повернути» територію,яка раніше належала Галицькому князівству.В особах «молдавських воєводичів» (за Длугошем) можна вба-чати місцевих державців з Шипинськоїземлі Мабуть, один з нихорієнтувався на Угорщину, бо хроніст зазначив, що воєвода Пе-тро опирався на «угорських провінціалів». Інший -Стефан -шу-кав допомоги у нового правителя ГалицькоїРусі-Казимира ІІІМожливість урядування в Шипинській землідекількох воєвод опо-середковано підтверджується фактом поширення воєводських урядіву західноукраїнських землях упродовж XIV ст. З документів 1334-1335 рр. відомівоєводи у Луцьку, Белзі Перемишлі Львові[14, с.289]. Джерела середини ідругоїполовини XIV ст. зафіксували їх упереважній більшостізамків ГалицькоїіПодільськоїземель [14,с. 308-309]. Беручи до уваги політичну й етно-конфесійну єдністьШипинськоїземліз названими територіями, можна припускати, щона ній теж утвердилася система урядування замкових воєвод. Цепідтверджується знахідкою свинцевоїпечатки, в круговому написіякоїчітко читається слово «woewod». (Їївиявив С.В. Пивоваров улітку2004 р. на городищів с. Зелена Липа Хотинського р-ну, в культурномушарі60-х-70-х рр. XIV ст. Знахідка зберігається у фондах Буковинсь-кого центру археологічних досліджень при ЧНУ.)Після поразки польського війська на Шипинській землів 1359р. й остаточного здобуття Молдавським воєводством незалежностівід Угорщини в 1364-1365 рр. воєводи Молдавіїмогли пошири-ти свою владу на Шипинську землю до гирла Черемошу й Серед-нього Подністров'я. Відголос цих подій передав у XVII ст. М. Ке-лугер, інтерполятор хроніки Г. Уреке, додавши до опису створеннякнязівства відомостіпро поширення молдавськоїдержавностідоДністра іДунаю, а також «вище від Чернівців, де вона (молдавськадержава -О.М.) сходиться з кордоном Польщііз Черемошем» [7,с. 28]. Хоча М. Келугер міг перенести реаліїсвого часу на середи-ну XIV ст., але все ж його відомостіпевною мірою узгоджуються зповідомленням Я. Длугоша, який розглядав Шипинську землю як во-рожу щодо Польщітериторію.Існують підстави вважати, що з приходом до влади в ПольщіЛю-довика Угорського (1370-1382) призначений ним управитель «Русь-кого королівства» Володислав Опольський розташував своїгарнізонив Середньому Подністров'ї тобто на північних рубежах Шипинськоїземлі Можливо, за його наказом було відбудовано замок поблизу с.Зелена Липа нинішнього Хотинського р-ну. Знахідки празьких грошівЯна іКарла Люксембурзьких, модерних предметів озброєння, утому числідесятків «болтів» від арбалетних стріл, панцирних пла-стин та згаданоїпечатки з круговим написом «woewod» свідчать проперебування в цій фортеці умовно кажучи, Володиславової а немолдавськоїзалоги [21, с. 214]. Не виключено, що й долина Пруту вмежах Шипинськоїземліопинилася під його владою, адже укріпленняЦецинського замку було реконструйовано за тією ж схемою, що й Зе-ленолипського. Під час розкопок на Цецинізнайдено аналогічніпред-мети озброєння [24, с. 97-99].Восени 1374 р. Володислав Опольський здійснив похід у Молдавіюіпосадовив на князівський трон угорського ставленика Юрія, який,однак, по трьох роках правління був змушений тікати із сім'єю доЛьвова [27, с. 46-47]. Його втечу могли спричинити заворушення, якімали антиугорське й антикатолицьке спрямування. Мабуть, вони невипадково співпали з нападами литовських військ на Польщу й Га-личину. За деякими відомостями, литовцівторглися й у Молдавію[27, с. 51-52]. Не виключено, що саме завдяки цьому воєводою краюстав Петро Мушат, який молодіроки провів у Великому князівствіЛитовському, де пошлюбив доньку чи близьку родичку князя Ягай-ла. Можливо, саме останній допоміг Петру Мушату здобути владу вМолдавіїблизько 1378 р. [18, с. 35].Після того, як навесніівлітку 1387 р. польське військо прогнало зГалицькоїземліугорців, воєвода Петро Мушат та його бояри, можли-во, побоюючись наступу поляків на Шипинську й Молдавську землі26 вересня того самого року склали васальну присягу королю Владис-лаву ІІікоролевіЯдвізі[5, с. 599-600]. Фактично у рамках феодаль-ного права оформився союз двох держав, якізобов'язалися надаватиодна одній допомогу.Присяжна грамота не торкалася меж Молдавії тому помилко-вим єтвердження, ніби король «чітко обумовив кордони його (Пе-трового -О.М.) князівства по р. Колачин на півночііпо Дністру насході» [20, с. 23-24]. Івсе ж про приналежність Шипинськоїземлідо цього князівства може свідчити той факт, що на початку 1388 р.Владислав ІІ позичивши у Петра Мушата «4 тисячірублів фряжсь-кого срібла», зобов'язався повернути їх упродовж трьох років або жвіддати воєводі його брату Роману та їхнім нащадкам в заставу Галичз волостю і як слушно вважають деякіісторики, Покуття з правомутримувати цітериторіїдоти, поки король не сплатить увесь борг [5,с. 603-605; 20, с. 27; 11, с. 225]. Отже, як предмет можливоїзаставирозглядалися землі сусідніз Шипинською землею, яка, відповідно,повинна була перебувати за межами володінь польського короля.Наприкінціправління Петра Мушата Молдавія оволоділа такожфортецею Монкастро або Маурокастро (Четатя Албе, Білгород) наберезіДністровського лиману. Деякіісторики вважають, що це містоз областю «раніше захопила Литва», а до складу Молдавіївоно пере-йшло «в якостіфеоду» [16, с. 240-241].Ситуація змінилася після смертіПетра Мушата на початку 1392 р.Молдавський престол зайняв його брат Роман, який спочатку продо-вжував зовнішньополітичну лінію попередника й 5 січня 1393 р. видавписьмову обіцянку вірно служити польському королю ікоролеві[5, с.607-608]. Він титулував себе як «милістю Божою господар Іо РоманВоєвода, єдиний великий володар над Молдавією від гір ідо моря»[16, с. 241]. Проте вже восени 1393 р. він підтримав подільського кня-зя Федора Коріятовича проти великого князя литовського Вітовта.Можливо, на початку 1394 р. Роман Мушат вторгнувся на Покуттяй захопив Снятин іКоломию [28, с. 68-69]. Литовціза допомогоюполяків здобули Поділля, після чого князь Федір утік в Угорщину,а його подільськіприбічники відступили з воєводою Романом заДністер.За наказом Владислава ІІу Молдавію вторгнувся литовськийкнязь Свидригайло іполонив воєводу Романа [5, с. 617-618]. По-ляки, мабуть, зайняли замки Цецин іХмелів на Шипинській земліВладислав ІІнадав престол Молдавіїсвоєму ставленику Стефану,який прийняв усіпопередніумови, висунутікоролем. Наприкінці1394 р. посланціСтефана обіцяли йому, що воєвода складе васальнуклятву іне згадуватиме «про Покуття», а «про Цецин іпро Хмелів»домовлятиметься під час особистоїзустрічіз королем [5, с. 609-610].над Шипинською землею, якщо відмовиться від претензій на Покут-тя.6 січня 1395 р. королівськіпосланціприйняли в Сучавіприсягувід Стефана Іта його бояр. Зобов'язання молдавськоїсторони булисформульованіцілком конкретно ів максимальному обсязі Присяжнаграмота містила детальний перелік ворогів Польщі проти яких госпо-дар ібояри повиннібули надавати військову допомогу. Серед них зга-дувалися також німцііхрестоносці власне, Німеччина іНімецькийорден в Прусії[5, с. 612-613]. Очевидно, цізобов'язання перед Поль-щею були однією з умов виведення польського війська з Шипинськоїземліта повернення їїпід владу воєводи.Справді наступними роками ця територія перебувала у складіМолдавського князівства. Так, 3 січня 1397 р. воєвода Стефан видавохоронну грамоту новому державцю Поділля Спитку з Мельштина здозволом їздити до Сучави. Другим у списку бояр-гарантів названоСтепана з Хотина (Stephanus de Chotin). Мабуть, це не випадковість,адже першим замком на шляху з Кам'янця до Сучави був Хотин ідалішлях проходив через хотинську частину ШипинськоїземліСпитковігарантувалася безпека також з боку «людей світлого князяФедора, якіперебувають у нашій землі» [5, с. 616], тобто подільськихприбічників Федора Коріятовича. Їхнєперебування в князівстві зо-крема на Шипинській землі свідчило про те, що Стефан Іне був лишепольською маріонеткою [27, с. 62].Таким чином, упродовж другоїполовини XIV ст. у Молдавіїутво-рилася й утвердилася власна державність у формікнязівства, до скла-ду якого ввійшли також руськіетнічнітериторії-волостіШипинськоїземлі Хоча сусіднідержави неодноразово втручалися у його внутрішнісправи, проте принаймнііз 70-х рр. XIV ст. вони не оспорювали самеправо на існування самостійноїМолдавськоїдержави. Формальнийвасалітет стосовно Польського королівства насправдібув формоювійськово-політичного союзу з низкою взаємних зобов'язань, який напевний час забезпечив Молдавіїсприятливізовнішньополітичніумо-ви для подальшого зміцнення їїдержавних структур та господарсько-го піднесення.

Скачать электронную версию публикации