Планування інтерєру народного житла українців Закарпаття ХІХ - першої половини ХХ ст..pdf ПЛАНУВАННЯ ІНТЕР'ЄРУ НАРОДНОГО ЖИТЛА УКРАЇНЦІВ ЗАКАРПАТТЯ ХІХ - ПЕРШОЇ ПЛОВИНИ ХХ ст.Закарпатське село відоме своєю мальовничістю, органічним розта- шуванням у ландшафті, особливою психолого-емоційною атмосферою. Наш край ХІХ - першої половини ХХ ст. образно уявляється як «битий, глиняний шлях, дерева, ставок, старенька затишна хатиночка».Народна будівельна творчість - явище історичне, багатовимірне, яке розвивалось у руслі поступу загальнолюдської цивілізації. Вона постійно відчувала вплив різних факторів суспільного, соціально- економічного, морального характеру, вибираючи на вікових шляхах найцінніше, формуючи принципи і тенденції масового житлового будівництва. Вони і визначали зовнішній вигляд, регіональну багато- варіантність, функціональну життєздатність народної оселі.Народне житлове і господарське будівництво українців Закарпаття, як і вся їх культура в цілому, становить невід'ємну частину загально- національної скарбниці українського народу. Водночас, у ньому про- являється і чимало місцевих особливостей, які склались упродовж віків внаслідок відповідних чинників. Цьому сприяла й етнографічна мозаїка серед українського етносу Закарпаття. Зокрема, у досліджуваний пе- ріод серед українців краю розрізнялись етнографічні групи долинян, лемків, бойків і гуцулів. Незважаючи на це, в народному будівництві етнографічних груп українців краю знаходимо більше спільностей, аніж відмінностей.Дослідження традиційних селянських будівель набуло особливої актуальності в останній час, коли відбулись інтенсивні зміни у побуті та культурі закарпатського села. Створення відповідної інфраструкту- ри, естетичного вигляду, функціональне забезпечення життєдіяльності сучасного села вимагало і вимагає від етнологів, мистецтвознавців, художників та архітекторів глибокого і всебічного вивчення тради- ційних типів і форм поселень та садиб, житлових і господарських будівель, виявлення в них цікавих елементів, раціональних будівельно- планувальних прийомів і рішень, врахування особливостей традицій- них розташувань поселень, архітектурно-художнього оформлення і декоративного прикрашення житла тощо. Адже саме у житлі, де про- ходила більша частина життя селянина, втілено розум і мистецькийгеній народу, його матеріальні і духовні потреби та естетичні ідеали.Метою дослідження є інтер'єрне планування традиційного житла українців Закарпаття. Облаштування внутрішнього простору старих селянських хат мало свої локальні особливості. Залежали вони від гео- графічного розміщення, природно-кліматичних умов, розвитку ремесел та промислів тощо. Усе обладнання і предмети в інтер'єрі традиційної закарпатської хати крім своїх основних функцій - створення зручностей для відпочинку, зберігання різних речей, оздоблення - мають і симво- лічне значення. Таке ставлення народжувалося світоглядом селянина, його поетичною душею. Це природно, бо символізація є головною рисою народної творчості.При дослідженні даної проблематики нами використано наукові та науково-популярні публікації, починаючи з середини ХІХ ст. З праць цього періоду варто відзначити статтю-нарис відомого закарпатського вченого, філолога і сходознавця Андрія Дешка «О Карпатской Руси»1, статтю О. Митрака, присвячену народному будівництву «Домики или избы угрорусских крестьян»2.Цінний етнографічний матеріал зібрав у кінці ХІХ ст. священик Юрій Жаткович з села Стройно Свалявського району, опублікувавши угорською мовою працю «Нарис угорських русинів» (1895 р.), пере- кладену на українську мову і в дещо скороченому варіанті надруковану стараннями Володимира Гнатюка в «Етнографічному збірнику» за1896 р.3 У наш час робота Ю. Жатковича опрацьована й перевидана доктором історичних наук професором кафедри нової і новітньої історії та історіографії Ужгородського Національного університету Олегом Мазурком4,5.Важливу роль у вивченні матеріальної і духовної культури Закарпаття відіграв краєзнавчий журнал «Підкарпатська Русь» (1923-1936), редак- торами якого у різний час були такі відомі вчені, як Іван Панькевич, Павло Яцько, Августин Штефан, Василь Гаджега. Частина матеріалів цього часопису присвячена народному будівництву Закарпаття. Дуже складний опис гуцульської хати 1865 р. в с. Кваси Рахівського району подав у журналі Михайло Обідний6.З чехословацьких авторів цього періоду слід відзначити працю Ама- лії Кожмінової «Podkarpatska Rus». Тут подано опис окремих ділянок культури і побуту селян Закарпаття, зокрема Ужанщини, у тому числі певне місце відведено характеристиці зовнішнього вигляду верховин- ського села, житла і господарських будівель. Цінність цієї праці полягає у тому, що вона містить фотографії з різних галузей народної культури, в тому числі житлових і господарських будівель7,8.Ф. Вовк у монографії «Студії з української етнографії та антропології» зробив опис гуцульської гражди, садиб бойків і лемків (так званих «довгих хат», «довгих хиж»)9.У 1940 р. у журналі «Руська правда» опубліковано цікаву, хоча й без вказівки на конкретну місцевість, статтю Федора Потушняка про звичаї та обряди при будівництві народного житла Закарпаття10.Свій внесок у дослідження народного будівництва українців За- карпаття зробив радянський етнограф І.Ф. Симоненко. Він у перші роки радянської влади на Закарпатті зібрав певний польовий матеріал і на його основі зробив спробу визначити планувальні типи поселень і садиб, ареали їх поширення, подав свою класифікацію житлових будівель та еволюцію духової печі11, 12, 13.Характеристиці народного житла карпатських етнографічних груп (гуцулів, бойків, лемків) певне місце відведене у праці П.Г. Юрченка «Дерев'яне зодчество України». Тут розглядаються прикметні риси архітектури житла, конструктивні особливості тощо14.Фрагментарні дані про інтер'єр народного житла українців Закар- паття подано у праці В.А. Маланчук «Інтер'єр українського народного житла»15.Кілька робіт окремим питанням народного будівництва Українських Карпат присвятив Юрій Гошко. Під його керівництвом та за безпосе- редньою участю підготовлено узагальнюючі монографії «Бойківщи- на»16, «Гуцульщина»17, «Лемківщина»18, які мають відповідні розділи про народне будівництво цих етнографічних груп, а також «Народна архітектура Українських Карпат»19.Питання народного житла Закарпаття в архітектурно-художньому плані розглядались у працях українських архітекторів та мистецтвоз- навців В.П. Самойловича20,21, Т.І. Макушенка22. У дослідженнях пору- шено такі питання: планування традиційних та сучасних хат, принципи їх архітектурного вирішення, конструкції і декоративно-художнє оздо- блення стін, декоративно-художнє оформлення інтер'єру.Як порівняльний матеріал використано працю українського етнолога Архипа Данилюка. У ній висвітлено питання українського народного житла у синтезі побутового, архітектурного та естетичного аспектів, подано різні типи планування, архітектурні особливості, внутрішнє облаштування традиційної оселі різних регіонів України, в тому числі й Закарпаття23.Слід також відмітити ґрунтовні дослідження народного житла українців Східної Словаччини відомого етнолога, директора Музею української культури у Свиднику (Словаччина) Мирослава Саполиги, які на основі зібраного вченим великого фактичного матеріалу під- тверджують генетичну спорідненість цієї ділянки народної культури українців Пряшівщини і Закарпаття та інших українських земель24,25.Із сучасних дослідників слід відмітити багаті напрацювання відомого у краї етнографа, громадського, культурного діяча П.М. Федаки. Він усвоїх роботах вперше в українській етнології на основі польових, архівних та історіографічних матеріалів всебічно дослідив типи і форми традиційних сільських поселень, садиб, дворів, жител і господарських будівель українців Закарпаття ХІІІ - ХХ ст.26,27, 28,29,30.Автором також використано матеріали, вміщені в Малій енцикло- педії українського народознавства. Це перше подібного роду видання в українській етнологічній науці, в якому подається визначення та зміст основних етнологічних понять і термінів, серед яких знаходимо й термінологію, пов'язану з народним будівництвом та внутрішнім плануванням традиційного житлового приміщення31.Щоб краще зрозуміти внутрішні диспозиції народного житла та орга- нізацію побутування в ньому, слід проаналізувати форми традиційного хатнього обладнання, яке завжди творило основну складову частину житлового інтер'єру.Меблі, які формувались під впливом тих або інших умов, у свою чергу детермінували також характер цілого життєвого середовища, отже, впливали й на формування поодиноких типів народного житла. Народні меблі є яскравим свідченням способу життя та рівня розвитку виробничих сил в тому або іншому суспільному ладі. Крім цього, цей побутовий інвентар є одним із визначних проявів народної творчості взагалі, в якому відбито багатство матеріальної та духовної культури простого народу. У ньому відображені не лише утилітарні потреби, але й естетичні уподобання людини, та до певної міри національний характер населення32.Перш ніж приступити до розгляду конкретної проблематики, слід зауважити, що на сьогодні в досліджуваному регіоні зустрічаються ще поодинокі взірці традиційного народного житла. Однак, відмічаємо той факт, що практично вже не має жодної хати із комплектним традицій- ним умеблюванням. Із підвищенням життєвого рівня селян традиційні форми меблів витіснялись модернішими та практичнішими. Це відпо- відно зумовило й зміну інтер'єру житла в цілому.Не дивлячись на це, на основі збережених традиційних предметів хатнього побуту в досі наявних, хоч і рідкісних, народних будівельних пам'ятках, а особливо на основі музейних зібрань нашого краю та спо- гадів старожилів, сьогодні ще можливо точно встановити типологію народних меблів та інтер'єрних комплексів досліджуваного регіону.Найпоширенішим типом народного житла Українських Карпат у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. була тридільна хата, яка складалась з житлового приміщення, сіней і комори. Рідше зустрічався дводільний тип житла - хата+сіни (у найбіднішої частини населення). На півдні Хустського і Тячівського районів у цей час побутував, від- мінний від двох вказаних, тип житла, де хата складалась з житловогоприміщення і комори, в кожне яких вели окремі двері з галереї, а між собою входом вони з'єднані не були33.Більшу частину життя сімя проводила в отоплюваному житловому приміщенні («хата», «хижа», «хыжа»), де готували їжу, відпочивали, приймали гостей, працювали. Помешкання, площа якого в основному не перевищувала 25 м2, було тісним. Тому кожен кут, кожна частина хати використовувались дуже раціонально. Тільки таким чином в ній могла розміститися багаточисельна сім'я, а взимку і окремі домашні тварини та птиця.Житлове приміщення умовно розподілялось на такі частини: ку- хонна (місце для приготування їжі) - піч, мисник, ложечник; спальна - ліжко, дитяча колиска; їдальня та репрезентативна частина - стіл, лавки, стільці, лади-шафарні. За функціональним призначенням все, що знаходилось у житлі, ділилось на три великі групи: меблі, посуд, предмети декоративного та релігійно-культового характеру. До першої належали ліжко, стіл, лавиці, стільці, колиска, скриня, грядка для одягу та рушників, мисник, ложечник; до другої - миски, горшки, ложки, со- лянки, дійниці, коновки, бербениці тощо; до третьої - настінні миски, тарілки, ікони.Подібне використання житлового приміщення характерне для всіх етнографічних груп Закарпаття (гуцулів, бойків, лемків, долинян), Галичини, Буковини, інших регіонів України, українців Східної Сло-ваччини34,35,36,37,38.Кухонна частинаУ селянському житлі збереглись архаїчні риси в прийомах розташу- вання печі, розміщення традиційних кутів, місця для відпочинку тощо. Таким чином, внутрішній простір житла розподілявся відповідно до вікових традицій, де кожен кут і суміжні зони мали в хаті певне функ- ціональне призначення. Традиційне розміщення кутів було логічно направлене і підказане практичною стороною побуту, при цьому вра- ховувалось максимальне використання площі житлового приміщення. Така багатофункціональність була властива й окремим побутовим пред- метам. У житловому приміщенні сім'я не тільки жила, а й працювала. У зимовий час у хатах встановлювали ткацький верстат, снувальницю, куделю та інші знаряддя виробництва, необхідні в селянському побуті.Внутрішнє планування житлового простору є однією з найважли- віших етнографічних ознак і зумовлюється насамперед місцем розта- шування печі та поворотом її челюстей. Олександр Довженко писав:«Традиційна сільська піч - добра щедра піч, що пахла стравами, печеним хлібом, печеними і сушеними яблуками та сухим насінням, зіллям, корінням»39.Піч у функціональному розумінні з'явилась дуже давно. Це назва загальнослов'янська. Вона зв'язана з словами «печера», «пещись», «попеченіє». Піч - це насамперед вогонь, вогнище. А воно в оселі відігравало роль не лише «осередку» тепла, а й духовну, згуртовуючу. Звідси й метафора: «родинне вогнище».У другій половині ХІХ - початку ХХ ст. у селянському житлі За- карпаття, як і на всій території Українських Карпат, побутували різні типи печей - курна, напівкурна та з опаленням по-чистому (дим ви- водився на горище). Піч розміщалась в одному із кутів біля вхідних дверей (справа або зліва). У гуцулів і бойків челюсті печі повертали до чільної (фасадної), а у лемків - до причілкової стіни. Перший варіант відповідає загальноукраїнському, другий аналогічний до середньоросій- ського, а також чесько-моравського і словацького. На півдні Хустського і Тячівського районів піч знаходилась у протилежному від дверей куті і була звернена челюстями до них. Таке розташування печі зустрічалось виключно у дводільному житлі типу хата+кліть, де до кожної частини вели окремі двері з галереї40,41,42.Піч на території Карпат у своєму розвитку пройшла кілька етапів. Найбільш старовинним типом була піч без комина - курна піч - давній основний тип на всій території України. Подібні печі («курнянки»,«димнянки»), як найдавніша форма печей, у найвіддаленіших гірських районах проіснувала як реліктове явище до середини 40-х рр. ХХ ст.Піч, як правило, розташовувалась у куті, між задньою та сінешньою стінами хати, поряд із входом у житлове приміщення. Займала вона майже четверту частину жилої кімнати і в той же час конструктивно була зв'язана із зрубом. Місце печі обумовлене віковими традиціями, пов'язаними з практикою побутового укладу та обладнання. В кухон- ному кутку найзручніше було виконувати господарську роботу, звідси був прямий і найкоротший шлях в сіни та комору, по воду та дрова, дим від печі найкоротшим шляхом виходив у двері.Форма печі на території Українських Карпат певною мірою залежала від локальних та кліматичних умов. Так, у бойків та гуцулів, які проживали в гірських районах, де найхолодніші зими, характерна форма курної печі - з плоским верхом, де влаштовувалась лежанка. У лемків Великоберезнянського та Перечинського районів переважав тип печі без такої лежанки. Челюсті печі переважно мали заокруглений верх, але зустрічались й інші форми. Так, наприклад, у Великоберезнянсько- му, Воловецькому та Міжгірському районах у хатах, побудованих у середині ХІХ ст., челюсті печі були прямокутними, із заглибленням на торцевій стороні - руслом до виходу диму. З літературних джерел відо- ма й найбільш архаїчна - п'ятикутна форма челюстей. Кут з'єднання запічка з припічком майже завжди буває конструктивно зрізаним43,44.Збережені зразки курних печей являли собою глинобитні споруди у вигляді квадрата чи прямокутника (1,5х1,5; 1,8х2; 2х2), на якому влаштовано склепіння печі. Висота печі (разом з припічком) становила0,5-1,2 м. Глинобитна площадка встановлювалась або безпосередньо на землі, або на спеціально виготовленій дерев'яній рамі, внутрішня частина якої засипалась землею. Склепіння робилось з глини: на осно- ві печі («поді») встановлювався дерев'яний куполоподібний каркас. Останній обмазувався товстим шаром глини. Ззовні куполу надавали форму квадрата чи прямокутника, іноді із заокругленими кутами, наби- ваючи у відповідні місця необхідну кількість глини. Коли піч просихала, її випалювали. Дерев'яний каркас вигорав, глина набувала відповідної твердості й міцності. В окремих селах Міжгірщини замість дерев'яного каркасу клали товсту, стесану з одного боку колоду, обмащували її гли- ною, яку щільно утрамбовували. Після утрамбовування глини і надання печі ззовні потрібної форми, колоду або виймали, або запалювали, вона поступово згорала. Курні печі, як правило, мазали жовтою або сірою глиною, з огляду на те, що на такому тлі менше видно сліди кіптяви. У стіні над піччю, як правило, прорубувався невеликий квадратний отвір («димник»), через який дим виходив у сіни. Аналогічні димники часто прорубувались і в стелі45.Наступним етапом розвитку печі була напівкурна піч. Основні осо- бливості реконструкції курної печі у напівкурну полягали в тому, що над челюстями печі будували пристрій для збирання диму («кіш»), до якого прибудовували димовідвід («цівка»), завдяки якому дим від- водився у сіни.При зведенні напівкурної печі, спочатку з дощок або обтесаних ко- лод встановлювали форму основи - ладу. У форму довбнями набивали червону глину. Далі, на підготовлену таким чином основу печі клали товсту, обтесану з одного боку колоду («кимак»), яку обмащували і по- ступово оббивали глиною, залишаючи не обмащеним кінець з фасаду для отвору челюстей («челюсті», «челюстяник») і верхню передню частину (для коша). Кіш виплітався з лози і обмащувався товстим ша- ром глини. Після цього протягом двох-трьох днів випалювали колоду. На четвертий-п'ятий день вже можна було пекти перший хліб. З двох боків печі, на рівні нижньої частини отвору-челюстей, з смерекових дощок робились «припічок» і «запічок», які підтримувались фігурними підпорами-стовпцями. Для гуцульських печей характерним було те, що їх конструкція опиралась на дерев'яні балки, врубані у стіни хати, знизу балки підкладались відрізком колоди або каменем46,47.Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. печі стали доповнювати чавун- ними плитами («шпорами», «шпаргетами»). Цей процес у долинян та лемків розпочався у кінці ХІХ ст., а в гуцулів і бойків - після Першоїсвітової війни. Труба («цівка») шпаргета або сполучалась з кошем печі, або виходила на горище. У 20-х рр. ХХ ст. з'являються муровані з вальків або цегли комини, якими виводили дим спочатку на горище, а потім - назовні хати.І курні, і напівкурні печі були великих розмірів. У зв'язку із багато- функціональністю печі (обігрівання приміщення, приготування їжі, кормів та ін.), поліфункціональним було і використання житлового простору (для сну й для відпочинку, спільного обіду чи вечері, прийому гостей, відзначення сімейних свят тощо). Форми курної та напівкурної печей зумовлювали і загальний вигляд інтер'єру житла. Характерною його особливістю були нерухомі, конструктивно зв'язані зі зрубом, ме- блі, форма яких творилася і відзначалась дивовижною раціональністю, простотою і зручністю.У кухонній частині («бабиному куті») найважливіше місце відво- дилось печі. На ній сушили зерно, фрукти, гриби, одяг. Тут же спали і зігрівались діти, хворі, старі. На центральній площині кута печі клали плоский камінь, а на нього - скіпу для освітлення хати. На печі та біля неї знаходились предмети, пов'язані із випіканням хліба (лопата, кочерга), окремий посуд для приготування кормів і підігріву води до- машнім тваринам, птиці та інше.Між піччю і дверима на висоті 1,5-1,7 м від підлоги висів ложечник («ложичник», «лжичник», «залыжник», «лыжник»). Найпростіші за конструкцією ложечники побутували у вигляді планки чи дощечки з отворами для ложок. До дошки з отворами прикріплялась спинка, яка відзначалась різноманітністю форм. У безпосередній близькості від ложечника (збоку або знизу) висіла дерев'яна солянка. Орнамен- тація ложечників і солянок, їх форми надзвичайно розмаїті, бо, крім традиційних мотивів, кожен майстер приносив у декор щось своє. В орнаментиці ложечників і солянок переважають геометричні візерунки, що повторюються, значно рідше зустрічаються стилізовано-рослинні мотиви48.У цьому ж куті біля печі висів рушник («ручник», «рушник», «втераник») - шматок домотканого конопляного полотна. Часто біля печі, ближче до дверей, розміщалась невелика лавка на чотирьох ніжках, на якій, як правило, сиділи під час прядіння, а у вільний від роботи час на ній знаходився різноманітний посуд (дійниці, барилки, коновки тощо).З другого боку дверей (між ними і лавою) знаходився мисник («мисник», «полиця», «талож», «подишур»). Мисник - різновид обладнання традиційного селянського житла України, який призначався для збері- гання кухонного посуду49.Мисник, як й інше обладнання у курних хатинах, встановлювався разом із будівництвом самої хати. Його розташування у простінку між вхідними дверима і стіною, було традиційним для усього Закарпаття. Тут було зручно користуватись мисником, оскільки він знаходився поблизу печі. Розміри мисника безпосередньо залежали від розмірів стіни, на якій він встановлювався. Цікаві найбільш архаїчні мисники, які збереглись у старих бойківських хатах. Вони виконані з тесаного дерева, складались із трьох-чотирьох полиць. З одного боку полиці кріпились до стіни зрубу, а з другого - до вертикальної боковини. Ма- сивна боковина мисника за допомогою дерев'яних кілків кріпилась у суміжній стіні. Задньою стінкою мисника у даному випадку була стіна зрубу. Разом із цим у курних хатах гуцулів, бойків, лемків побутували мисники з двох-трьох полиць, зв'язаних боковинами і задньою стінкою. Такі мисники підвішувались на стіні. Зрозуміло, що застосування від- критих мисників у курних хатах було недоцільним, бо кіптява осідала на полиці і посуді.У напівкурних хатах Воловецького та Міжгірського районів по- бутували відкриті мисники, а також полиці для мисок і тарілок - так звані «замисники». Привертають також увагу гуцульські мисники, які мають полиці («вищу», «середню», «нижчу», «прилавок»), що кон- структивно зв'язані із розміром стіни, де вони розташовані. Верхня полиця найдовша, розміщена над дверима і по всій довжині розділена на комірки , в яких стоять миски («косівки»). Гуцульський мисник - це своєрідна вітрина декоративного посуду, який надавав житлу особливої своєрідності50,51.Спальна частинаНа Закарпатті у всіх хатах ХІХ - початку ХХ ст. уздовж глухої стіни за піччю знаходилось ліжко, яке разом із дитячою колискою формувало так званий «спальний куток» жилого приміщення.Найбільш давньою формою ліжка в курних хатах Закарпаття був поміст з дощок - «піл», «пріча», «постіль». Дерев'яний поміст займав площину під задньою стіною і спирався на чотири стовпи. Відомі й інші способи опертя. Так у бойків, якщо один кінець ліжка опирався на припічок, то другий кріпили в стіну або клали на кінець лави. Від- мічаємо і своєрідні види ліжок у гуцулів, які ставили на двох поздо- вжніх брусках, що одним кінцем були вмонтовані в стіну, а другим - в піч. Подібні ліжка («лежанки») робили із тесаних дощок, які настеляли поверх жердин, що спирались з одного боку на вкопані в землю стовп- ці, а з другого - запускались у стіну зрубу. Зовнішній кінець лежанки обрамлювався, як правило, покладеною на ребро дошкою, щоб не падали малі діти. Всі складові частини лежанки кріпились між собою без єдиного гвіздка. Поверх дощок настеляли солому, зрідка сіно або пір'я з кукурудзяних качанів і прикривали домотканими простирадлами(«веретами», «вериннями»). На верету стелили тканий вовняний ліж- ник. Двічі в рік (перед Пасхою та Різдвом) міняли солому, при цьому старанно промивали всі частини лежанки гарячою водою52,53,54.З часом нерухому лежанку замінило ліжко, яке складалось із пря- мокутного дерев'яного ящика на чотирьох високих ніжках. Всі деталі старовинних ліжок з'єднувались між собою шипами-врізками або дерев'яними кілочками («тиблями», «чопиками»). Чим старовинніше ліжко, тим воно вище. Зафіксовані дуже високі ліжка у гуцулів (до1 метра). У високогірних районах Карпат робили ліжка на високих ніжках (1,16 - 1,20 м). На високих ліжках зимою було тепліше спати, а під постіллю влаштовувалось місце («царок») для маленьких ягнят, а восени тримали картоплю55.Подальший етап еволюції спальних меблів представляє ліжко з під- вищеними чільними спинками («щитами»). У багатьох випадках їх декорували різьбленням. Такі ліжка були прототипом міських меблів відповідного призначення. Більшість з них пофарбована олійною фар- бою, найчастіше коричневого кольору.Багатством форм відзначаються меблі, призначені для спання дітей- колиски. Найдавнішими були підвісні колиски («гойдачки», «гом- бачки»), які кріпились до стелі над ліжком курних та напівкурних хат гуцулів, бойків, лемків. У даному випадку народ керувався передусім принципом економічного використання житлових просторів та прин- ципом зручності при колисанні дитини. Коли дитина вночі плакала, то мати за допомогою шнурка, прив'язаного до колиски, не встаючи з ліжка, могла приколисати.Підвісні колиски виготовляли напівкруглої або трапецієвидної форми з дощечок чи планок, а також виплітали з ліщинового і вербового пруття або видовбували зі шматка дерева. За колиску часто використовували домоткане простирадло, яке підвішували до стелі.З 20-х рр. ХХ ст. у побут селян увійшли стоячі колиски. Найпрості- шою їх формою були полотняні колиски, прив'язані за допомогою шле- йок («фрумбій») до двох пар схрещених та з'єднаних горизонтальною палицею патикових ніг. Такі колиски в інтер'єрі хат використовували рідко. Служили вони передусім під час літніх польових робіт, тому й називаються «польовими колисками»56.Побутували й стоячі колиски («колиска», «більчів», «більчув») двох конструкцій - на дугоподібних рухомих ніжках і на нерухомих підставках. В останньому випадку підвішена колиска трималась на неру- хомих ніжках. Ці колиски, звичайно, ставили біля ліжка. Іноді бильця розписували, в основному на них наносились зображення популярних у народі квітів і птахів.Колиски («більчуви») накривали своєрідними рушниками («гайтка- ми»). Подібні рушники збереглися у лемків сіл Туриця, Сімер, Зарічево,Новоселиця Перечинського району та українців сусідніх сіл Ужгород- щини - Пацканьово, Худлєво, Оріховиця, Анталовці та ін. Гайтки здавна побутували у місцевого населення для перенесення немовлят. Мати, закидаючи гайтку через плече, одним кінцем обгортала дитину, а дру- гим міцно закріпляла гайтку спереду, що дозволяло при необхідності звільнити руку. За формою гайтки нагадують рушники, тільки значно довші за них. У будні загортали дитину у звичайну пілку полотна, а у свята - в оздоблену перебірним тканням гайтку. За характером декору святкові гайтки споріднені з рушниками, тканими перебором, а також скатертями. Але на відміну від них, вони декоровані в основному тіль- ки з одного кінця, який при загортанні дитини знаходився зверху57,58.Отже бачимо, що ліжка та дитячі колиски із усім своїм розмаїттям були яскравим свідчення майстерності та винахідливості нашого народу.Репрезентативна частинаВ діагонально протилежному відносно печі куті жилого приміщення, як правило, знаходився стіл. Цей куток, розташований між двома чільними стінами хати, слов'яни вже з давніх-давен пов'язували з культом предків. Тому це була найчистіша та, так би мовити, репрезентативна частина житла. В цьому кутку, за винятком курних хат, на обох стінах знаходились різні декоративні прикраси: мальовані тарілки, глиняні миски, горнята, ікони. Ці предмети крім художньо-декоративної до- цільності, мали й релігійне та охоронне призначення.Місце стола та згаданих елементів оздоблення житла було дуже вигідне якраз з того аспекту, що сюди проникало найбільше світла з вікон в обох стінах, і що воно впадало у вічі прихожому відразу ж після від- криття дверей. Місце стола було найпочеснішим у цілому житлі. Біля нього відбувались найрізноманітніші сімейні обряди. Стіл відігравав і функцію певного магічного символу. На ньому навколишній світ із землею і лісом, водами і лугами, звірами і птахами набував форми хлі- ба насущного, який завжди лежав на скатертині. При повсякденному харчуванні за середину стола сідав голова сім'ї. При ньому сідали інші чоловіки. Діти найчастіше їли на долівці, з мискою на плахтині або низенькому стільці. Старші члени сім'ї також рідко сідали за столом. Жінки при харчуванні у багатьох випадках із-за нестачі місця стояли або їли біля печі59,60.Найдревнішим типом стола, що дійшов до наших днів і широко побутував у минулому, був стіл-скриня. За формою окремих частин і за різьбою не завжди можна встановити час виготовлення таких столів. Безсумнівний лише зв'язок форми, техніки, різьби і мотивів орна- ментики з конструктивно-декоративними елементами зовнішнього і внутрішнього оформлення давнього карпатського житла.Як правило, стіл-скриню виготовляли з твердих порід дерева (бука, клена). Характерною особливістю такого стола було порівняно вузьке, хоча і масивне підстілля (ящик-скриня, обшитий дошками, і чотири ніжки) та велика кришка-покривка («столовина», «столишня»). Остан- ню витісували з суцільного шматка твердої породи дерева. Довжина її сягала 140-200 см, ширина - 70-90 см, товщина - 4-8 см. Часто в одному із кутів столовини бойківських столів утворювалось заглиблен- ня як наслідок нарізання капусти, хліба і т.д. Всі деталі стола-скрині з'єднувались між собою без гвіздків, за допомогою дерев'яних кілочків та пазів61,62,63.На Гуцульщині й Бойківщині ще в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. зрідка зустрічались столи із заглибленнями у столовинах, так звані«столи з довбанками». Видовбані ямки («довбанки») служили мисками. Для кращого їх промивання знизу просвердлювали дірки, які затикали затичками. Таких заглиблень могло бути одне (велике, посередині) або кілька менших.Підстілля, зокрема передню частину, часто декорували плоскою контурною різьбою, переважно розетками, хрестами і геометричним орнаментом у вигляді рисок та ялинок. Особливо щедро оздоблювались столи-скрині у Боржавській долині. Принцип конструктивної побудови залишається тим же, що й у бойківських столах, але розміри столовини зменшилися, підстілля набрало певної стрункості, з'явилися фігурні ніжки. Шестипелюсткові розети, півкола та інші елементи декору, ритмічно повторюючись, заповняли всю передню частину підстілля. На Закарпатті розети називають «ружами». Крім них зустрічаються й інші символічні мотиви: стилізована ялина, колос пшениці, олень і т.д.Самобутністю відзначались столи гуцулів. Складались вони з двох плоских навхрест складених ніжок, які на місці перехрещення з'єднувались дерев'яними клинами. У нижній частині ніжки з'єднані підніжжям (рамою з чотирьох дощок), яке зв'язує їх і не дозволяє роз- суватись. На ніжках лежить широка масивна покришка («стільниця») з м'якої породи дерева, під якою знаходиться один або два висувних ящики («шуфляди»). Такі столи завжди гарно орнаментовані плоскою різьбою, випалюванням або розписані в червоний колір. Стіл накри- вався тканою, рідше вишитою скатертиною64.З 20-х рр. ХХ ст. стіл-скриня починає втрачати свою монументаль- ність: ящик-скриня поступово замінюється висувним ящиком для зберігання ложок, виделок, ножів, стільниця робиться більш легкою, тоншими стають ніжки.Одним із обов'язкових елементів народного житла українців За- карпаття були лавиці. У курних та напівкурних хатах передню і задню лави влаштовували одночасно з будівництвом. Передню ставили вздовждовгої фасадної стіни, а задню - бокової. В куті лави скріплювалися між собою навскіс або під прямим кутом. Дошка лави опиралась на під- ставки з каміння або круглі дерев'яні «ковбани». Іноді кінець передньої лави наглухо врубувався в стіну. Площина лави завжди виготовлялась з масивної дошки шириною 0,5 - 0,6 м, товщиною 0,8 - 0,12 м. Як правило, довжина передньої лави сягала до мисника в куті, а задньої до постелі. Висота лави 0,5 - 0,6 м значною мірою залежала від висоти підвіконня. Це пояснюється тим, що лава виконувала лише утилітарну функцію в інтер'єрі і, як правило, не мала ніякого оздоблення. На лаві спали члени сім'ї, сидячи біля вікна займались різноманітними госпо- дарськими справами - ремонтували взуття, шили, вишивали, пряли. Для прядіння в лаві вирізали невеликі наскрізні отвори для закріплення куделі. Іноді на продовжений край лави ставили мисник або відро з водою. Місце на лаві за столом вважалось почесним. У святкові дні лави застеляли домотканим доріжками («покрівцями»)65.Поряд із довгими лавами побутували і короткі переносні лавиці, які ставили біля високих ліжок, стола. Вони мали спрощену конструкцію- на чотирьох, навскіс покладених ніжках або двох відрізках дошки з фігурним вирізом знизу. У курних хатах для сидіння служили різнома- нітні низенькі лавиці та стільці з вибагливо, природно вигнутого дерева, так звані «родимі стільці». Для такого типу стільців використовували обруки дерева з різноманітним розгалуженням гілок і коріння. За своїми формами вони були симетричні. В них майже не зустрічається прямих ліній та рівних площин.Найбільш давні стільці і лавиці мали порівняно невисоке сидіння -0,23-0,35 м. Це пояснюється тим, щоб в курній хаті, коли палили піч, людина не потрапляла в зону диму, який піднімається у верхні шари. До типу примітивних можна віднести й такі, в яких спинка і сидіння були витесані одночасно з одного шматка дерева. Подібними меблями для сидіння широко користувались по всій території Закарпаття.У 30-х рр. ХХ ст. у долинян та лемків Закарпаття поширився ще один різновид народних меблів - «лада-шафарня». Виготовляли їх сільські теслі з різних порід місцевої деревини: бук, ялина, смерека. Зазвичай, ці породи у виробі комбінували. Розміри лад: довжина 190-210 см, ширина 50-60 см, висота 85-95 см (разом зі спинкою). Глибина скрині становила біля 35 см. Скриня зверху мала віко («вершник»), яке складалось з однієї або двох дощок, що тримались на завісах. Площину спинки лад декорували різьбленням та розписом.Лади шафарні виконували три основні функції: на них сиділи, у скри- ні зберігали полотно, тканини, одяг, іноді продукти харчування (крупи, сушені ягоди або гриби) та за потреби на ній спали. Тобто лади пев- ною мірою поєднували в собі функції лави, скрині або шафи та ліжка. Шафарні ще й нині можна зустріти у селянських хатах Закарпаття66,67.Важливу роль у житлі відігравав центральний сволок («геренда»,«гряда», «мештерниця», «мештергеренда», «трагар») - масивний чо- тиригранний брус, на якому трималась вся стеля. Для виготовлення геренди використовували товстий стовбур дуба чи липи, обтесували його, надаючи квадратної чи прямокутної форми. На Гуцульщині сволок виготовляли з кедра. Тут навіть існував звичай переносити його зі старої хати на нову. Особливо урочисто піднімали його на зруб, перев'язували рушниками або хустками, іноді господиня обгортала своїм кожухом, щоб хата була теплою. Рушники і хустки дарували обов'язково май- страм, а потім влаштовували гостину68.Геренда часто орнаментувалась, на ній вирізьблювали дату спору- дження хати, а іноді й прізвище майстра. Вона також служила місцем складання різноманітних речей, переважно дрібних знарядь праці. На дерев'яні кілки, вбиті у геренду, вішали глечики, горнята, шапки та ін. Біля дверей іноді прибивали вішалки (дошку із вбитими у неї дерев'яними кілками або козячими ніжками), де вішали повсякденний одяг. Крім того, для одягу використовували і торцеву дошку мисника або зруб біля дверей, над лавицею з боку фасадної стіни та інші місця, набиваючи додаткові цвяхи.В традиційному житлі зустрічаємо ще один елемент інтер'єру, який служив для відкладання та схову різних предметів та речей повсяк- денного вжитку - жердки («жердь», «жердка», «дрючок»). Жердка - це деревяна тичка, горизонтально повішена під стелею за допомогою ви- сячих дерев'яних держаків. Подекуди їх прикріплювали до стелі й за допомогою мотузків або дротяних держаків. Жердка служила передусім для вішання одежі, рушників, ліжників.Вишуканістю виділяються жердки з рушниками у світлицях хат Хуст- ського та Тячівського районів. Для Тячівщини (села Тересва, Теребля, Буштино, Бедевля, Нересниця, Новоселиця) та суміжних сіл Хустщини (Данилове, Стеблівка, Боронява та ін.) найхарактерніші рушники із щільним укладом орнаментальних смуг. Особливою декоративністю виділяються перебирані рушники, в яких домінуючими є ромби, що рельєфно виступають над фоном, розети та хрестоподібні фігури, які розмежовують їх. Різноманітність форм цих мотивів, в

Скачать электронную версию публикации