«Ждановщина» на Закарпаттi.pdf «ЖДАНОВЩИНА» НА ЗАКАРПАТТІДруга світова війна позначилася глибоко негативно не лише на функціонуванні економіки, а й на діяльності всіх структур політичної системи. Ще більше посилився авторитаризм центральної влади, а культ особи Сталіна досяг свого апогею. Проголошення Сталіна найвидатнішим полководцем і вождем усіх народів, удостоєння зван- ня генералісимуса, ототожнення його імені з Леніним, піднесення сталінізму за творчий ленінізм вкрай негативно вплинуло на все суспільно-політичне життя.Найбільше занепокоєння сталінського режиму викликало те, що70 млн. радянських людей, котрі жили в умовах німецької окупації, працювали на примусових роботах і перебували в полоні, зазнали впливів західного способу життя. Тому, на думку Сталіна, винятко- во важливого значення набувало завдання відновлення ідеологічної чистоти, значне посилення контролю над суспільством, особливо у сфері ідеології. Провідником цієї політики був головний на той час ідеолог партії, секретар ЦК ВКП(б) А. Жданов. Під «ждановщи- ною» розуміють ідеологічну кампанію в СРСР, розгорнуту у 1946-1949 рр. у галузі науки, літератури, культурі та мистецтві, в ході якої були піддані нищівній критиці діяльність інститутів історії України та історії української літератури, творчих спілок, редакцій газет і журналів, видатних діячів української культури - письменників, композиторів, режисерів тощо (назва походить від прізвища секретаря ЦК ВКП(б) з питань ідеології А. Жданова)1. Так звана «ждановщина» означала справжню війну проти творчої інтелігенції, національно- патріотичних сил.Повоєнна хвиля переслідувань почалася 1946 р. розгромною по- становою ЦК ВКП(б) «Про журнали "Звезда" та "Ленинград". Голов- ним об'єктом брутальної критики стали відома поетеса А. Ахмато- ва й письменник М. Зощенко. Не забули в Москві й про Україну. ЦК ВКП(б) у липні 1946 р. звинуватив українських комуністів у тому, що вони «не приділяють належної уваги підбору кадрів та їхній політико- ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури, мистецтва, де існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія» і «мають місце українські націоналістичні концепції». Цього ж року ЦК КП(б)У під тиском центру ухвалив ряд постанов «Про перекручення й помил- ки у висвітленні української літератури в "Нарисі історії українськоїлітератури"», «Про журнали "Перець", "Вітчизна"» та ін. З'явилися розгромні рецензії на «Історію України», видану в 1943 р.До заходів адміністративно-політичного тиску на українську парторганізацію з боку Сталіна належить направлення в Україну в березні 1947 р. Л. Кагановича й «обрання» його першим секрета- рем ЦК КП(б)У. Згадавши досвід Кагановича в боротьбі з націонал- ухильництвом в Україні в 1925-1928 рр., Сталін намагався з його допомогою «навести порядок», а заодно провчити Хрущова за його«самостійність».На думку сучасних дослідників: «З прибуттям Кагановича різко погіршилася морально-політична й ідеологічна ситуація в Україні. Особливої жорстокості набуло полювання на так званих українських націоналістів. Ухвалена за його участі постанова ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» (серпень 1947 р.) стала маніфестом реакції і на- ступу на діячів української інтелігенції, яку сталінський посланець патологічно ненавидів. Було вчинено справжній «погром» кадрів у колективі Інституту історії України, посилено ідеологічний контроль за підручниками з історії та нагляд за її викладанням. Відтепер вся історія українського народу, починаючи з найдавніших часів, мала розглядатися тільки під кутом зору єдності з російським народом як його "старшим братом"»2. Нерідко доходило до абсурду. Наприклад, засуджувалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький», у якій начебто недостатньо розкрита прогресивна роль російського царя та московських бояр.Нещадної критики зазнали твори українських літераторів М. Рильського, Ю. Яновського, В. Сосюри, А. Малишка, О. До- вженка, І. Сенченка, Б. Лятошинського, Г. Таранова та інших діячів української культури. Під ждановським пресом опинилися українські радіо, кіно, культурно-освітні установи.Не оминули ці процеси і Закарпаття. Проте тут вони мали свої особливості. З одного боку, Закарпаття, як складова одиниця УРСР і СРСР була утворена лише у січні 1946 р., а тому місцеві літератори могли вільно творити у 20-х-30-х рр. ХХ ст. в умовах чехословацької демократії. І їм по крайній мірі дивним було те, що їхню творчість починають заганяти у певні «стандарти», чи навіть згадувати деяким діячам «огріхи» минулого. Особливо це стосувалося представників українофільського та русофільського напрямків, які в часи Чехосло- ваччини (або навіть у 1944-1945 рр.) виступали за об'єднання краю з Радянською Росією чи Радянською Україною.З іншого боку, тоталітарній владі разом із змінами соціально- економічного характеру чи не головну роль приходилося звертати насуспільно-політичне життя, зокрема ідеологічну роботу, спрямовану на чим скорішу інтеграцію області до складу СРСР. Дослідники так характеризують цей період: «…на Закарпатті формується радянсь- ка система з радами в основі та керівною роллю КПРС. Повоєнне десятиліття в політичному й адміністративному відношенні харак- теризувалося насильницьким впровадженням радянської систе- ми, повсюдною заміною апарату управління, утворенням системи компартійного диктату тощо. Такі процеси спостерігалися і в сфері культури та освіти. Повсюдно запановує жорсткий тоталітаризм. За- карпаття вилучалося із середньоєвропейського модуля розвитку і включалося в східноєвропейську унітарну систему. Сталінська дикта- тура набирає потворних форм»3. Не слід забувати й те, що компартійна влада вже у 1945-1946 рр. займалася «чистками» своїх рядів. Мова йде про переведення членів Комуністичної партії Закарпатської України в члени ВКП(б). Так от, у результаті цього переведення понад 60 % членів КПЗУ не отримали нових квитків4.Єдиним методом, у якому сталінський політичний режим і компартійна ідеологія змушували працювати письменників, літераторів і публіцистів, став «соцреалізм», в основі якого лежали сталінські ідейно-естетичні постулати і «дороговкази» інших услав- лених вождів, неможливість письменнику критично зображувати дійсність. Зазвичай, героями заідеологізованих творів були «праведні комуністи» і «відважні комсомольці». За словами сучасних дослідників історії української культури В. Задорожного та Ю. Кундрата: «Власне розуміння митцем соціокультурних процесів, чи будь-яке заперечення їх, жорстоко переслідувалось та каралось партією і владою»5. Осо- бливого розмаху набрала боротьба проти т.зв. «українського буржу- азного націоналізму». До списків «ворогів українського народу» було внесено імена фундаторів крайової літератури В. Ґренджі-Донського, Зореслава (С. Сабола), В. Пачовського, В. Бірчака, А. Ворона, Д. По- повича, П. Міговка, І. Ірлявського та ін. Замість очікуваної свободи творчості, літератори опинилися в лабетах радянської тоталітарної ідеології. Чимало творчого доробку закарпатських митців було ста- ранно заховано у спецархівах на майже півстоліття.Але попри все літературне життя краю продовжувалося. У серпні1945 р. в Ужгороді було створено обласне книжково-журнальне видав- ництво. У травні 1946 р. створена Закарпатська обласна організація Національної спілки письменників України (НСПУ). Її першими чле- нами стали поет А. Патрус-Карпатський, прозаїк, поет, педагог Ф. Потушняк, педагог і літературознавець П. Лінтур. Проти них згодом і було спрямовано вістря критики комуністичного режиму. Та й не лише критики. Жертвою сталінського режиму в 1947 р. став першийголова обласної НСПУ А. Патрус-Карпатський. Йому інкримінували«співробітництво з фашистсько-націоналістичною пресою» в ми- нулому, заарештовують і засуджують на 25 років тюрми. У 1956 р. був реабілітований і повернувся на Закарпаття. Гірша доля спіткала відомого літературознавця і критика В. Бірчака, який в 1945 р. був заарештований у Празі радянською контррозвідкою СМЕРШ, засуд- жений і відправлений до сибірського табору, де і помер. На думку вже згадуваних нами дослідників: «Крізь пекло ГУЛАГів пройшли десят- ки і сотні митців, священиків, учителів»6.В таких умовах приходилося працювати і викладачам, особливо гуманітарного циклу, у недавно створеному Ужгородському дер- жавному університеті. Викладачі університету знаходилися під прискіпливою увагою партійного керівництва. У січні 1947 р. секре- тарем Закарпатського обкому КП(Б)У із пропаганди О.Я. Карпенко в управління пропаганди і агітації ЦК КП(б)У була надіслана довідка. В ній зокрема вказувалося, що у зв'язку із постановою ЦК КП(б)У про стан роботи парторганізації в Київському державному університеті ім. Шевченка відбулися партійні збори і в Ужгородському державно- му університеті. На зборах були присутніми секретар Ужгородського міському КП(б)У Єфименко та представники Закарпатського обкому КП(б)У. У своїй доповіді секретар парторганізації університету Май- даник вказував і на недоліки в роботі Ужгородського університету- «питання індивідуального виховання студентства і професорсько- викладацького складу»7. Всі 9 виступаючих на зборах комуністів відзначили такі недоліки в керівництві з боку партійного бюро: низь- ке ідейно-політичне виховання студентів і викладачів, відзначали, що з боку студентів присутні ще «елементи чужої ідеології», а з боку викладацького складу - «ще не вижиті елементи аполітичності, … кастової замкненості»8. А тому ідеологом О. Карпенко вказувалося на слабку політико-виховну роботу в університеті серед викладачів, слабку дисципліну членів профспілок (незалежних - ?).Та це поки-що обходилося без називання конкретних особистостей. Це було питанням часу. Так, у інформації того ж таки О.Карпенко до секретаря ЦК КП(б)У у червні 1947 р. «Про деякі факти прояву ворожої ідеології в Закарпатській області» потрапив в опалу канди- дат історичних наук, завідувач кафедри історії СРСР, перший декан історичного факультету П.К. Сміян. Його критикували за статтю, опубліковану в газеті «Молодь Закарпаття», яка називалася «Українські націоналісти - вороги українського народу». Комуністичні цензори звинуватили автора в тому, що він «підспівує українсько-німецьким націоналістам» і викривляє правду про те, що в 1918 р. українські націоналісти були фактичними господарями України. Бюро обкомуКП(б)У «вказало» П. Сміяну на його «помилкові твердження»: «…в жовтні 1917 р. український народ повів боротьбу проти царизму за встановлення пролетарської влади», що «український народ вигнав в1918 р. німців з України». Як говорилося в інформації: «В останньо- му випадку тов. Сміян припускається подвійної помилки - стає на позиції школи Грушевського про безбуржуазність українського народу й ігнорує вирішальну роль братської допомоги великого російського народу і роль В.І. Леніна та Й.В. Сталіна у визволенні України від німецьких окупантів у 1918 р.»9.Це було відзначено і у «Звіті про наукову і педагогічну роботу ка- федр основ марксизму-ленінізму, історії і літератури за 1946-1947 на- вчальний рік Ужгородського державного університету» від 21 липня1947 р. Тут зокрема писалось, що «кандидат історичних наук, доцент кафедри історії СРСР Сміян в своїй статті, опублікованій у місцевій пресі, припустився ряду грубих політичних помилок»10.Закарпатський обком КП(б)У звернувся до ЦК КП(б)У з проханням відмінити постанову про призначення завкафедрою П. Сміяна11. Петро Кіндратович, щоб уникнути подальшої критики і репресій, вирішив змінити місце проживання. Він переводиться на посаду завідувача кафедри історії Львівського педінституту (1947-1949 рр.). У 1949-1950 рр. - доцент кафедри історії Красноярського педінституту. Та долі уникнути не вдалося, у 1950 р. був репресований за зберігання«націоналістичної» літератури, засуджений на 10 років позбавлення волі і направлений в один із сибірських таборів. У 1955 р. повністю реабілітований з поверненням усіх прав і стажу роботи. Після цього до 2001 р. на різних посадах працював у Луцькому педінституті (нині Волинський національний університет ім. Л. Українки)12.Разом з тим, при обговоренні статті П. Сміяна на об'єднаному засіданні кафедр суспільних наук, так і на «літературних середах», при редакції газети «Закарпатська Україна» пильними комуністами«були викриті прояви ворожої ідеології з боку викладача кафедри археології та етнографії Ужгородського університету - члена НСПУ Ф. Потушняка». На думку професора Ужгородського національного університету М. Тиводара, дослідника життя і творчості Ф. По- тушняка, 1947 р. був одним із найважчих у його житті, науковій, педагогічній і творчій діяльності13. З одного боку, у 1947 р. Ф. Потуш- няк проходив курси підвищення кваліфікації педагогічних кадрів на кафедрах археології й етнографії Московського університету, іншими словами, освоював методику радянської археології та етнографії. У рамках цих курсів Ф. Потушняк провів відкриті лекції з навчальних предметів, що дістали високу оцінку московських педагогів. 5 червня1947 р. йому було присвоєно учене звання доцента кафедри археологіїі етнографії. З іншого боку, в цей рік почалося чергове вишукування українських буржуазних націоналістів, антирадянщиків, антисемітів, псевдовчених і т.п. І Ф. Потушняк постраждав від цього найбільше.Вже 21 травня 1947 р. на сторінках «Закарпатської України» російськомовний письменник М. Тьевельов звинуватив Ф. Потушняка в ігноруванні радянської дійсності, бо той не пише на сучасні теми14.12 червня (липня) 1947 р. у вже згадуваній інструкції критикува- лися твори Ф. Потушняка «Свої люди» та «Вовки». Перший твір, на думку комуністичних цензорів, «проповідує звіриний антисемітизм, набріхує на закарпатлоукраїнський народ, персоніфікуючи його в образі "дурнуватого" Юри…». «У новелі "Вовки", - йшлося в документі, - Ф. Потушняк зображує український народ безвольним, сліпо підкоряючийся своїй долі і проповідує буржуазну ідею всепро- щення зла, яке вчиняють пануючі класи»15.У відповідь на звинувачення Ф. Потушняк заявив: «Те, що тут, в Ра- дянських умовах признають непридатним, я впевнений, що на Заході, скажімо, в Празі чи Будапешті, обов'язково опублікують. Більше того, кожен твір написаний мною, в любій країні Європи безумовно над- рукують»16. Цей вислів призвів до нових звинувачень - «низькопо- клонство перед західноєвропейською культурою». Виступаючи на захист П. Сміяна, при обговоренні його статті, Ф. Потушняк заявив:«В Європі уряд вчених не критикує і не вмішується у їх справи»17. Звинуватили Ф. Потушняка і за окремі тези у його «Короткому нарисі філософії Подкарпаття», опублікованому в 1943 р. у «Літературній неділі».На захист Ф. Потушняка виступив П.Лінтур - відомий закарпатсь- кий вчений фольклорист, в той час член НСПУ і завідувач відділу культури облвиконкому. Він заявив, що «письменник діє підсвідомо, без якоїсь ідеології», що у Потушняка «немає нічого ні марксистсько- го, ні антимарксистського», і що він «ідеаліст в найкращому розумінні цього слова»18. За це сам П. Лінтур потрапляє під шквал критики.«Подібно Потушняку, який відстоює «Самостійність Підкарпатської філософії», Лінтур відстоює самостійність закарпатської літератури, безбуржуазність закарпатоукраїнського народу та ін. І Ф. Потушняк, і П. Лінтур цілком залишаються в полоні своїх старих поглядів, в полоні буржуазних реакційних їдей», - читаємо в документі19.16 липня 1947 р. на сторінках «Закарпатської правди» з'являється редакційна стаття обкому КП(б)У «Рішуче боротися з проява- ми буржуазно-націоналістичної ідеології». В ній, зокрема, зазна- чалося: «Якщо проаналізувати нариси і статті членів Спілки ра- дянських письменників П. Лінтура і Ф. Потушняка про так званих«будителів Закарпаття», то неважко в них виявити немарксистський,псевдоісторичний підхід… Чи не ясно після цього, що П. Лінтуру, П. Сові, Ф. Потушняку та іншим час, давно час відмовитися від по- милкових поглядів на роль емігрантів із Закарпаття в Росії, давно час зрозуміти, що ці люди, працюючи в добу декабристів, не зарекомен- дували себе демократичними устремліннями»20. Та час розставить все на свої місця. Тема будительства у творчості митців ще стане пред- метом спеціальних досліджень21, як і взагалі діяльність будителів на Закарпатті22. Це стало можливим лише в часи незалежності України, коли можна по-новому, з об'єктивних позицій підійти до вивчення минулого нашого краю. Зауважимо, що частину творів будителів вже перевидано науковцями Ужгородського університету23.22 липня 1947 р. секретар обкому КП(б)У з пропаганди О. Карпенко звинуватив Ф. Потушняка в тому, що той нібито вважає, що «… партія не повинна вмішуватись і направляти розвиток літератури. У своїх реакційних, містичних творах Потушняк оспівує зоологічний антисемітизм, робить наклеп на весь український народ, отруює свідомість молоді»24.1 серпня 1947 р. відбулися збори інтелігенції міста Ужгорода, на яких була заслухана доповідь секретаря обкому КП(б)У Пінчука на тему «За подальше піднесення ідеологічної роботи в Закарпатті». Завданням зборів, як пишуть їхні організатори, було «…викриття ідеологічних помилок і зокрема буржуазного націоналізму, який має місце в творах окремих письменників Закарпаття»25. В обговоренні виступило 12 осіб. Завідуючий кафедрою української літератури УжДУ тов. Ясько піддав гострій критиці творчість члена спілки ра- дянських письменників України Ф.Потушняка. «Письменник Потуш- няк, - говорив він, - ще не крокує разом з народом, його творчість не служить справі укріплення соціалістичного устрою, тому, що він до цього часу знаходиться в полоні буржуазної ідеології, не звільнився від вантажу старих грубих помилок націоналістичного змісту»26. Ось лише кілька цитат із деяких виступів: «В літературних творах Лінтура відсутня марксистсько-ленінська методологія. Його твори не звільнені від буржуазно-націоналістичних помилок», «Письменник Потушняк продовжує займати явно ворожу позицію у відношенні радянської ідеології, він знаходиться у полоні містики, буржуазно-реакційної філософії і мракобісся», «тов. Лінтур не викриває ворожої ідеології Потушняка, більше того, Лінтур перекликається з Потушняком»,«тов. Лінтур і Потушняк не зробили для себе відповідних висновків, навпаки, продовжують залишатися в полоні буржуазних ідей», «тов. Лінтур не зробив для себе ніяких висновків… більше того, намагав- ся обійти всі гострі кути і поставити себе в ролі "пострадавшого" і "незрозумілого"»27.Èñòîðèÿ ðóñèíîâ 77На цьому зібранні різкій критиці піддали творчість А. Патруса- Карпатського за його твір «Бабка Петріха» (як безідейний) та Л. Без- домного твір «Рассвет» (не правильно і фальшиво трактується образ тракториста - «нової позитивної фігури в перебудові закарпатського села»).Після таких подій критику на адресу Ф.Потушняка та інших викладачів підхопили компартійці університету. 2 серпня 1947 р. відбулися закриті загальноуніверситетські партійні збори із обгово- рення закритого листа ЦК ВКП(б) про справу Клюєвої і Роскіна. Лист ЦК ВКП(б) надійшов у Закарпатський обком 15 липня 1947 р. Чле- ни бюро обкому ознайомились із ним 26 червня. Судячи із великої секретності, це було пов'язано із витоком інформації. Мова йде про професорів-медиків, які судячи із «Резолюції партійних зборів Ужго- родського державного університету по закритому листу ЦК ВКП(б) по справі професорів Клюєвої і Роскіна», «здійснили антипатріотичний і антидержавний поступок, передавши в руки іноземної держави но- вий винахід і цим самим поставили під загрозу пріоритет радянської держави у цьому напрямку»28.Із присутніх 23 комуністів (це були літні канікули) при обговоренні листа виступили 8 чоловік. В. Тьеряєв, виконуючий обов'язки прорек- тора університету із навчальної частини, у своєму виступі закликав комуністів збільшити увагу посилити боротьбу з ворожою ідеологією. Він відзначив, що науковці університету до 30-ої річниці Жовтневої революції готують збірник про Закарпаття. А тому пропонувалося посилити увагу і обмежити доступ до цього збірника. Завідувач ка- федрою основ марксизма-ленінізма М. Редько звинуватив викладача латинської мови доцента Сулинчака, що той хвалив організацію на- вчання у вищих навчальних закладах Чехословаччини та інших дер- жавах, «плазував перед буржуазною наукою і культурою»29. Викладач цієї ж кафедри доцент В. Аркадов відзначив, що партійна організація університету недостатньо проводила ідейно-виховної роботи се- ред студентів і професорсько-викладацького складу. Разом з тим він висловився: «Викладачі Лелекач (викладач всесвітньої історії) і Си- мулик, а також бувший викладач етнографії і археології Потушняк, виховувались в університетах буржуазних держав, їм притаманна буржуазна ідеологія. Твори Потушняка, як в минулому, так і тепер, які були подані ним до друку, проникнуті ворожою ідеологією. У своїй практичній роботі вони допускають помилки, не виправляють ці по- милки, і не видно, щоб вони намагались їх виправити»30. На жаль, сам виступаючий не міг похвалитися подібною освітою, проте на рахунок ідеології у нього було все в порядку, адже він закінчив Комуністичний університет і навчався 4 роки в аспірантурі, правда, дисертацію незахистив31. На зборах була прийнята резолюція, в якій намічалися практичні заходи із поліпшення ідеологічної роботи в університеті. Разом з тим у рамках цих заходів обкомом КП(б) були проведені наступні заходи: 1. В містах Закарпатської області - Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Виноградові і Хусті проведено загальноміські збори інтелігенції на тему «За подальший підйом ідеологічної робо- ти на Закарпатті». З доповідями на цих зборах виступали секретарі обкому т. Туряниця, Пінчук, Карпенко і обласний прокурор тов. Андрашко. В інших окружних центрах лекторами обкому прочита- но лекції про радянський патріотизм. 2. В місті Ужгороді проведено семінари письменників, працівників мистецтв Закарпатської області і професорсько-викладацького складу Ужгородського державного університету, а також семінар вчителів середніх шкіл. 3. У містах Ужгороді, Мукачеві і Хусті для інтелігенції організовані і працюють лекторії. 4. По області працює 150 кружків для інтелігенції з вивчення«Короткого курсу історії ВКП(б)», в яких займається 2400 слухачів32. У зборах взяли участь понад 1600 осіб - викладачі технікумів і пе- дагоги середніх шкіл, інженери і техніки, пропагандисти і лектори, письменники і журналісти, артисти та інші представники інтелігенції. На них змушували літераторів, переважно молодь, привселюдно за- суджувати свої твори і твори своїх колег по перу. Чи не тому на збо- ри запрошувався обласний прокурор? Як відзначалося у інформації«Про проведення зборів інтелігенції в містах: Ужгород, Мукачево, Виноградово, Берегово», на них виступив письменник М. Рішко. Він розкритикував творчість членів спілки письменників України П. Лінтура і Ф. Потушняка, а також свою творчість: «Історичні поста- нови ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У про ідеологічну роботу стали для мене програмою в літературній роботі. Я засуджую свої помилки, які були в моїх творах, внаслідок чого мої твори були на низькому ідейному рівні. Патріотична праця лісорубів і солекопів, стахановські методи праці шахтарів Ільниці, боротьба за високий врожай наших перших колгоспів - ось благодатна тема для тих товаришів, які в своїх творах мріють показати нове життя трудящих Закарпаття»33. Заставили при- вселюдно лінчувати себе й іншого молодого письменника Л. Бездо- много. «У нас є прекрасні і благородні теми для нової соціалістичної творчості, але біда в тім, що ми мало працюємо над собою, не помічаємо великих, правдивих, хвилюючих тем, а головне нових лю- дей нашого Закарпаття … внаслідок чого пишемо безідейні твори. Хто не озброюється теорією марксизму-ленінізму, той не зможе стати радянським письменником»,- змушений був заявити письменник34. Та найбільше знову ж таки дісталося П.Лінтуру та Ф.Потушняку. Майже кожен із 33 виступаючих засудив їх за те, що письменники «не звільнилися від впливу буржуазної ідеології»35.Èñòîðèÿ ðóñèíîâ 79На вимогу ЦК КП(б)У відділ обкому КП(б)У з пропаганди і агітації 12 серпня 1947 р. за № 663/с (секретно) навіть надіслав до Києва матеріали «на перевірку» - статті Ф. Потушняка, П. Лінтура, П. Сміяна36.Такий тиск з боку влади заставив П.Лінтура 28 серпня 1947 р. опублікувати розлогу статтю «Боротьба з плазуванням перед захо- дом - найважливіша ділянка ідеологічної роботи в Закарпатті». В ній, дещо скоригувавши підходи і акценти щодо діяльності вихідців із Закарпаття в Росії, вміло захищав свої погляди37. Хоча ще неодно- разово критикувався партійцями: у 1948 р. за статтю «Нова Горонда», опубліковану в газеті «Радянське Закарпаття»38, у 1959 р. за «грубі методологічні помилки в питаннях оцінки літературної спадщини За- карпаття», за що він отримав навіть догану39.15 серпня 1947 р. секретар обкому КП(б)У відкрито звинува- тив Ф. Потушняка в тому, що той в минулому був «…заражений буржуазно-націоналістичним чадом, блудив у полоні національної обмеженості»40.За словами М. Тиводара: «Упродовж 1947 р. Ф. Потушняка звинувати- ли у всіх можливих і неможливих гріхах. Зокрема йому закидували те, що він: знаходиться у полоні селянської обмеженості; оспівує «аристо- кратизм» селянської темноти; захоплюється всякою «чортівщиною»; проповідує зоологічний індивідуалізм і антисемітизм, залишається на позиціях української буржуазно-націоналістичної ідеології, плазує перед західноєвропейською культурою, оспівує буржуазні «свободи», захищає реакційну філософію, служить реакційним силам, виступає проти партійності в літературі і т. п.»41.Своєрідним підсумком «ждановщини» на Закарпатті можемо вва- жати тексти лекцій першого секретаря обкому КП(б)У І.Д.Компанця«Партія завжди організовувала літературну справу і формувала її ре- зультати», які зберігаються в ДАЗО42. У них він проаналізував «успіхи» і «невдачі» у роботі Закарпатської НСПУ за два роки ждановської кампанії. Похвалу отримали Ю. Гойда за цикл віршів, П. Лінтур за нарис «Про саме дороге в житті», К.Дрок за цикл віршів «Солдати п'ятирічки», С. Панько та В. Хоменко за нарис «По слідах Митрака», М. Тевельов за нарис «Про Івана Богатиря», Боршош-Кумятський, В.Боржавин за «успішні вірші. За роботу в обласних газетах - статті«про боротьбу з буржуазним націоналізмом і низькопоклонством пе- ред сучасною буржуазною західною культурою» було відзначено П. Лінтура, М. Шаповала, Гойди, М. Тьевельова»43. До позитивів секре- тар партії відніс і притік у літературу молоді, правда, хибним вважав, що молодь іде переважно у поезію, слабше у прозу і майже не йде у драматургію.Головним недоліком в роботі філіалу НСПУ І. Компанець вва- жав відсутність «принципової критики і самокритики … творчих дискусій, не викоріненні приятельські відносини і взаємне вихва- ляння в оцінці творчості того чи іншого письменника»44. «Вагомим недоліком в роботі філіалу, - на його думку, - є й те, що він не викори- став правильної оцінки, яку дав пленум обкому партії з питань історії і літературного надбання Закарпаття для критичного розбору творів письменників Закарпаття, виданих до встановлення Радянської влади, членами спілки письменників»45. Іншими словами, відповідати мали письменники за свої твори, які вони написали за десятиліття перед цим, в умовах іншої держави.Першим під критику потрапляє А. Патрус-Карпатський за книгу віршів «Плетью по совести», яку він опублікував у 1937 р. Для ліпшої наглядності наведемо два куплети:Полюбил я родные Карпаты, Свой рабочий забытый народ, Полюбил его бедные хаты,Где нужда ныне песни поет!Я стою на пути, закаленный, А за мною плечи к плечам Угнетенный многомиллионныйКласс трудящихся по всем сторонам.На перший погляд, подібні вірші мали цілком і повністю відповідати ідеології комуністів - «робочий народ», «клас трудя- щих»… Але пильні цензори і тут угледіли небезпеку для радянської влади: «Хвалячи трудящий народ, проклинаючи багатіїв і голод- не життя … Патрус підводить все до того, щоб у свій час, у своїх безпомічних куплетиках віддати данину тим імперіалістичним силам, які хотіли створити на Закарпатті плацдарм для боротьби з Радянсь- ким Союзом»46. Коментарі зайві. Та найбільше дісталося А. Патрусу- Карпатському за його діяльність у період «Волошинської України», за гімн «Карпатській Січі».Гартуйте ви свідомість має по селах, в робітничій хаті, бо всім треба знатита не треба забувати: що наша є доля, народний наш стяг, добробут і воляу наших руках.«Якщо так, - пише головний партієць області, - що все «в наших ру- ках», тобто, в руках карпатських січовиків, то Патрус кидає бандитсь- кий клич, показуючи рукою на схід, на землі Радянського Союзу:Ростіть, підіймайтеся в гору і зором своїм за Карпати погляньте в бурхливую пору, на клич Батьківщини до бою з чужого і злого47.Навіть за цей вже "радянський" вірш "Веде на Львів Будьонний радянську кінноту" А. Патруса-Карпатського звинуватили у тому, що він "осхваляє петлюрівсько-хустську раду", прикриваючись за- гальними радянськими гаслами …проводить думку про "самостійну Україну"»48. Дісталося і редактору Борисову, який пропустив ці вірші до друку.Не міг перший секретар у своїх лекціях оминути і постать Ф. По- тушняка. Із архівного документу, який ми опрацювали, добре вид- но, як тут попрацював редактор. У тексті, що стосувався творчості Ф. Потушняка, явно переважав червоний колір ручки редактора, який всіляко старався підібрати «найбільш влучні» вирази. На цей раз кри- тикували вірш Ф. Потушняк «Кристали». Правда що стосується пере- кладу вірша з української на російську мову, на якій надрукований весь документ, то тут вправності явно бракувало. Вийшло, як у тому анекдоті про проблему двомовності в Україні. Її не існує, деякі наші високі чиновники говорять на двох мовах одночасно. Не можемо не зацитувати хоча б уривок (зберігаючи мову оригіналу) із документу:Маленькі дикі черне невидимеЖжирає ночь их жорнами очима…… Мов корень в'яне невідоме словеИ дум моих роздмухуесь полова… Назад, назад у праце парус танеИ чорна кров из серця в студене кане …Далі - вже звичні звинувачення … Та найбільше дратува- ло компартійців те, що «…Потушняк до цих пір не покаявся…». П. Лінтур, хоч «ще і сам не переглянув своїх творів», проте «за останній час серйозні кроки вперед»49.Під шквал критики за вірші потрапив молодий поет В. Боржавин. У його творчості угледіли «…відголосок націоналістичної уяви про сільський устрій, в якому ігноруються класові протиріччя куркулів і бідноти… ». Критика торкнулася і творчості С. Панька, Л. Бездомного (Мансветова), Гойди, К. Дрока. А. Боршош-Кумятському рекоменду- вали «сильно попрацювати над зростанням свого ідейно-політичного рівня…»50. Як далекий від соціалістичної дійсності було визнанонарис про лісорубів «Свалява» Ярославцева. Подібної думки були ідеологи і про книгу «Карпати» Гіневського. Про неї також знаходи- мо відгук: «Нарис про художників - шкідливий нарис, автор змішав художників формалістів - Манайло і Ерделі з реалістами - Бокшаєм і Розенбергом»51.У висновку І. Компанець пише: «Письменники Закарпаття ще зна- ходяться в полоні натуралізму, фотографують зовнішні явища жит- тя, не розкриваючи внутрішньої суті людей і явищ. Це відбувається тому, що вони не вникають у глибину життя, не охоплюють те нове, народжене соціалістичним ладом»52. На окремому клаптику паперу, який підшитий до справи, редакторів власноручно дописав: «Склад- но і цілісно повинен відчувати свою батьківщину і її велику працю, щоб горизонти наших книг були широкими горизонтами … А тому потрібно знати, разом з народом відчувати, тему великого поступу до комунізму…»53. Далі на майже десяти сторінках машинопису на прикладах творчості письменників і поетів Закарпаття (Гіневського, М. Шаповала, Л. Бездомного) головний комуніст області показує, як їм треба «правильно» писати, чи скоріше не писати. «Не піднімалась тема лісорубів, шахтарів «Ільниці», колгоспної перебудови села. Не написано жодного нарису, повісті чи вірша про таких людей, як Пенчо Пенчев, Василь Попович - відомий лісоруб, про радянсько- го лікаря або вчителя, який прибув у Верховинське село», - підказує«актуальні» теми І. Компанець54.Не оминула критика самі художників, які не хотіли працювати у стилі соцреалізму. Зокрема, А. Ерделі - одиного із засновників всесвітньо відомої закарпатської школи живопису. Щоб пожвавити розвиток образотворчого мистецтва на Закарпатті, в 1945 р. газета«Закарпатська правда» за підписом Ерделі - Гриць опублікувала стат- тю «До творчої праці, товариші художники», в якій мова йшла про необхідність відкриття в Ужгороді художнього навчального закладу55. Цього ж року закарпатські художники А. Ерделі, Й. Бокшай, А. Коцка, Ф. Манайло та інші організували тритижневу поїздку по мальовни- чих місцях нашої області. Приєднання краю з УРСР і перетворення в область сприяло посиленню зв'язків наших майстрів з провідними художниками України. Вони ще більше зміцнилися після відкриття наприкінці 1945 р. виставки закарпатського мистецтва в Києві. Цьому сприяли, однозначно, візити до Москви та Ленінграду.15 січня 1946 р. А. Ерделі разом з Й. Бокшаєм розпочали заняття з невеликою групою молоді в новоствореному Ужгородському худож- ньому училищі, ще не маючи на руках необхідної документації. Він сам власноручно прибив виготовлену табличку «Академія мистецт- ва»56. Хоча вже 9-12 січня цього ж року в Ужгороді відбулася нарадаактиву працівників освіти Закарпаття, в результаті якої ухвалено було припинити діяльність цієї академії. А 1 березня 1946 р. - день початку діяльності Ужгородського державного художньо-промислового учили- ща57. Першим директором влада призначила А. Ерделі. Проте це три- вало недовго. З приходом радянської влади А.М. Ерделі не поспішав малювати заводські димарі, виступав у звичайному жанрі портрета, натюрморту. Це викликало роздратування «більшовицького мистецт- ва» та «незнайства»58. З цього часу художник стає «мішенню у декла- ративних виступах» партійних діячів, таких, як «Климпонюка, Мац- канюка, Компанця, Щелокова, Смульсона, Гіневського, Гільбуха»59. Незабаром в 1947 р. його усунули від керівництва навчальним за- кладом. Місце голови обласної організації Спілки художників УРСР теж змушений був покинути. Далося взнаки й виселення училища з попереднього зручного приміщення колишньої жіночої вчительської семінарії, де вирішено розмістити партійну школу. У одній із статей«Закарпатської правди» художника названо «формалістом і буржуаз- ним естетом в образотворчому мистецтві, що продовжував спотворю- вати портрети радянських людей». Вважали, що він знаходиться під впливом загниваючого Заходу. У зв'язку з цим, в 1948 р. опубліковано статтю Ю. Гойди (якого, як бачимо, самого критикували) «Про деякі питання ідеологічної роботи серед інтелігенції», в якій ім'я живопис- ця пов'язувалося з абстракціонізмом, космополітизмом60. Пізніше в особистих записках видатний маестро пробачив їм.Таким чином, у повоєнний період на Закарпатті відбулися грандіозні зміни у всіх сферах суспільного життя. Торкнулися вони освіти, науки і культури. З одного боку, радянська влада, борючись із неписьменністю вже в перші роки відкриває велику кількість початкових і середніх шкіл, вперше в історії краю університет, художньо-промислове учи- лище й інші освітні та культурні заклади. З іншого боку, науковці, літератори, художники та інша інтелігенція не могли працювати і творити, як вони того хотіли, постійно перебували під ідеологічним контролем та піддавалися цькуванню у місцевій комуністичній пресі, розбірках на партійних зборах тощо.ПРИМІТКИ1. Історія України. Комплексний довідник / Укладачі Воропаєва В.В., Губіна С.Л, Земерова Т.Ю., Коніщева С.Є., Сідорчук В.П., Скирда І.М. Харків: ФОП Співак В.Л., 2010. С. 151.2. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посіб. 4-те вид. К.: Знання-прес, 2008. С. 332.3. Задорожний В., Кундрат Ю. Курс історії української культури (ІХ - по- чаток ХХІ ст.): Навчальний посібник для студентів україністів. Ужгород: Ґражда, 2009. С. 358.4. Макара М.П. Початок змін етнополітичної структури населення Закар- паття (кадровий зріз) // Carpatica-Карпатика. Випуск 3. До 50-річчя Ужго- родського державного університету. Ужгород, 1995. С. 86.5. Задорожний В., Кундрат Ю. Курс історії української культури (ІХ - по- чаток ХХІ ст.). С. 365.6. Там само. С. 366.7. Информации, справки, отчеты обкома партии ЦК КП(б)У о работе с ин- теллигенцией, деятельности кафедр Ужгородского госуниверситета за 1946-1947 уч. год, фактах проявления враждебной буржуазной идеологии в обла- сти. 25.01.1947-15.09.1947 // Держав

Скачать электронную версию публикации