Традиція автономії на Карпатській Русі (включаючи Закарпаття).pdf ТРАДИЦІЯ АВТОНОМІЇ НА КАРПАТСЬКІЙ РУСІ (ВКЛЮЧАЮЧИ ЗАКАРПАТТЯ)Сьогоденний контекстКоли Радянський Союз почав розвалюватись і згодом таки розпався в 1991 р., численні народи - i так звані титульні нації, і національні меншини - почали вимагати незалежності або бодай самоврядування на територіях, які вважали своїми. Серед цих народів були й карпато- русини, які, разом із громадянами іншого походження, почали вимага- ти автономії чи самоврядування для Закарпатської області.Вимога про надання Закарпаттю призвела до регіонального рефе- рендуму і була підтримана більшістю виборців (78 процентів), що відбулося під час референдуму про незалежність самої України 1 грудня 1991 р. Українська влада в особі щойно обраного президента Леоніда Кравчука пообіцяла, що якщо більшість виборців підтримає вимогу автономії, самоврядування буде запроваджено на Закарпатті протягом найближчих кількох місяців, тобто вже на початку 1992 р.Попри те, що досьогодні український уряд відмовляється запрова- дити автономію, місцеві карпаторусинські лідери надалі вимагають втілення результатів референдуму про самоврядування. Від грудня2007 р. вони поновили свої вимоги, цього разу проголосивши суверен- ну республіку Підкарпатська Русь, статус якої, за їхніми сподіваннями, гарантуватиме Росія. Такі провокаційні політичні вимоги привернули увагу міжнародних медій, особливо у віртуальному світі інтернету, викликавши занепокоєність і нарешті певні конкретні дії з боку української влади й служби безпеки. Метою цього нарису є дослідити історію питання автономії чи самоврядування карпаторусинів як на усій території їх проживання, яка носить назву Карпатська Русь, так і на окремих її частинах. Як буде продемонстровано нижче, питання автономії є зовсім не новим, воно постало в далекому 1848 р.Визначення понятьПеред тим як звернутися до історичних свідчень, буде корисно подати короткі визначення деяких понять, а саме: автономія, кар- паторусини та Карпатська Русь. Поняття «автономія» походить відÈñòîðèÿ ðóñèíîâ105грецьких слів autos (сам) і nomos (керування, врядування); звідси й самоврядування. Автономія передбачає, що представницький ор- ган окремої території чи регіону має право видавати закони й укази, правочинні на даному терені. Проте автономний регіон - не суверен- ний, а перебуває в межах вищої правової та адміністративної систе- ми - чи-то королівства, імперії чи сучасної національної держави. Іншими словами, автономна територія це не держава в державі, а рад- ше юридично-адміністративна одиниця нижчого порядку. В дійсності існують різні рівні автономії, коли деякі регіони мають право видава- ти цілу низку самоврядних законів, а інші мають автономію лише в кількох царинах, наприклад, в економіці, освіті та культурі.Термін «карпаторусини» тут позначає східнословянське насе- лення історичної території під назвою Карпатська Русь. Відповідно до сучасних кордонів ця територія розташована в межах кількох відносно невеликих регіонів чотирьох держав: у Південно-Східній Польщі (Лемківщина), Північно-Східній Словаччині (Пряшівщина), Західній Україні (Закарпаття) та Північно-Центральній Румунії (Мараморощина). Обшир цієї території загалом визначається роз- ташуванням поселень (сіл і селищ), в яких принаймні 50 відсотків мешканців визнали себе русинами (чи карпаторусинами) в офіційних переписах. Нас не повинно дивувати, що їхня кількість в офіційній статистиці дуже сильно коливалася, адже карпаторусини завжди були бездержавним народом. Це особливо стосується XX ст., коли вони відчули на собі численні форми національної асиміляції, зокрема після Другої Світової війни, коли комуністичні власті, що панували у їхній батьківщині навіть заборонили саму назву «карпаторусини». Тому одинокі відносно достовірні дані переписів походять з часу пе- ред Першою Світовою війною, зокрема з австро-угорських переписів1900 і 1910 рр.1, на підставі яких ми й визначаємо територіальний об- шир Карпатської Русі2.До Першої Світової війни Карпатська Русь перебувала в ме- жах Австро-Угорщини, в межах обох складових частин імперії: на західних схилах Карпат русини Лемківщини проживали на території австрійської провінції «Галичина», а на південних схилах русини Пряшівщини, Підкарпатської Русі та Мараморощини були поділені між кількома північно-східними жупами чи комітатами Угорського королівства.В пошуках карпаторусинської автономіїВимоги надати автономію русинам вперше зявились у 1848 р., коли революція й громадянська війна глибоко струснула Австрійську імперію3. Найбільша загроза для імперського панування прийшла зі східної частини імперії - з Угорщини, яка на початку 1849 р. про-106 2011, № 2 (24)голосила свою незалежність. У той час політичним провідником карпаторусинів був гірничий інженер Адольф Добрянський, який ви- ступив проти угорської революції, залишаючись вірним імперській родині Габсбургів. Після поразки угорських революціонерів До- брянський очолив делегацію австрійських русинів, що в жовтні1849 р. підготувала меморандум імператору. В ньому містилися за- клики до створення автономного регіону в складі територій, на- селених не лише карпаторусинами, а усіма русинами Австрійської імперії, тобто у складі східної Галичини й Буковини (в Австрії) та Підкарпатської Русі в Угорщині. Проте Габсбурги були неготові ре- формувати свою імперію, тому Добрянський, виказуючи розуміння й лояльність імператору, погодився відмовитись від цього першого меморандуму. За кілька тижнів (19 жовтня) до Відня вирушила нова делегація, цього разу у складі лише карпаторусинів, з новим мемо- рандумом імператору, закликаючи його визнати русинів окремою національністю та створити осібний русинський район на північному сході Угорщини.Тим часом Габсбурги, придушивши революцію в Угорщині, за- провадили у королівстві військовий стан і пряме правління з Відня. Також Угорщина була поділена на пять військових округів, ко- жен з яких далі поділявся ще на цивільні округи: так, Кошицький військовий округ містив три цивільні округи, і один з них включав найбільше місто Підкарпатської Русі - Ужгород. Відтак у листопаді1849 р. Добрянський був призначений віце-управителем цього Ужго- родського цивільного округу (німецькою: Distrikt Ungvár), де він зміг вжити кілька заходів для поліпшення становища його рідної руської культури. Відомий в народі як русинський округ, він включав чоти- ри угорські жупи - Унґ, Береґ, Уґочу та Мараморош. Попри те, що Ужгородський чи Русинський округ протривав трохи більше року, саме його існування вселило в свідомість місцевого громадського й культурного проводу ідею про те, що карпаторусини були окремим народом, який заслуговував на автономію4.Добрянський надалі відстоював ідею русинської автономії5, а від1860-х рр. ціла низка інших світських і духовних діячів підтримала вимоги про захист культурної спадщини карпаторусинів6. Але так- званий Компроміс 1867 р., за яким Австрійська монархія перетвори- лася на Австро-Угорську імперію, звів всі ці зусилля нанівець. Про- тягом наступних кількох років централізоване Угорське королівство ставало дедалі більш нетерпиме до всіх національних меншин на своїй території, тому карпаторусини майже втратили надії на те, що вони будь-коли зможуть здобути для себе особливий статус7.Наступний етап у розвитку питання карпаторуської автономії був знову повязаний із глибокими політичними змінами, тільки цьо-Èñòîðèÿ ðóñèíîâ107го разу вони були викликані закінченням Першої Світової війни наприкінці 1918 р. Вже в кінці жовтня Австро-Угорщина припинила своє існування, а Угорщина оголосила себе незалежною республікою. Що стосується карпаторусинів, то вони на той час брали участь у низці народних рад, кожна з яких робила заяви із закликами до само- врядування в межах тої чи іншої держави, до складу якої могла увійти їхня батьківщина. Але ще раніше, в 1917 р., імігранти-карпаторусини у Сполучених Штатах скликали перше з кількох громадських зібрань і на ньому обговорили можливе політичне майбутнє своєї європейської батьківщини, яка, на їхню думку, мусила отримати автономію, а то й незалежність. Імігранти-карпаторусини, яких згодом представляв правник із Пітсбургу Григорій Жаткович, спромоглися ознайомити зі своїми поглядами й політичними вимогами найвищі кола американсь- ких урядовців. Між ними був і сам президент Вудро Вілсон, з яким русини мали дві зустрічі8.Мабуть не дивно, що нові провідники незалежної Угорської республіки на чолі з Мігаєм Каролі, а також їхні наступники- большевики Бели Куна палко бажали зберегти передвоєнні кордони. Серед цих зусиль було й таке: 10 грудня 1918 р. Угорщина проголосила існування автономної одиниці в її складі під назвою «Руська Країна» (угорською: Ruszka Krajna)9. Ця нова одиниця мала власного губер- натора, що призначався з Будапешта, і тимчасовий парламент (сойм), що складався з місцевих русинських діячів і вперше був скликаний у лютому 1919 р. Цей парламент навіть проіснував кілька тижнів після приходу до влади угорських большевиків у квітні, і саме тоді було проголошено конституцію Руської Країни10. Проте політичний уклад післявоєнної Європи був не на користь Угорщини, яку переможці вва- жали переможеною стороною; вона, мовляв, заслужила на покарання за те, що була частиною переможеної Австро-Угорщини.Тим часом провідники карпаторусинів на своїх численних народних радах у листопаді 1918 - травні 1919 р. обговорювали різні політичні варіянти: від подальшого існування в складі Угорщини, союзу з Росією, Україною чи Чехословаччиною і аж до незалежності. Діячі русинської громади в Сполучених Штатах за наполяганням самого президента Вілсона проголосували під час референдуму в листопаді1918 р. на користь Чехословаччини. Хоча при цьому вони наполяг- ли на умові, що їхня батьківщина, відома тоді як Русинія, утворю- ватиме одну з трьох частин Чехо-Словацько-Руської федеративної республіки11. Саме з таким розумінням карпаторуські провідники, разом із представниками їхніх братів з еміграції, на «народній раді» в Ужгороді 8 травня 1919 р. проголосили добровільний союз з новою державою Чехословаччина.108 2011, № 2 (24)Цікаво відмітити, що впродовж цього ж часу, вперше в історії, політичну активність виявили також карпаторусини з північних схилів Карпат - лемки. Відкинувши польські зазіхання на свою землю, наприкінці 1918 р. вони проголосили дві лемко-русинські республіки, першу в листопаді (в Команчі), потім у грудні (у Флоринці)12. Перша«республіка» протривала лише кілька тижнів, зате друга проіснувала майже 16 місяців. Лемко-русини, які спершу зібралися у Флоринці, а потім у Горлиці, від початку закликали до єдності з майбутньою демо- кратичною Росією, але від кінця 1918 р. їхні провідники приєдналися до карпаторусинів з південних схилів, що хотіли долучитися до Че- хословаччини. По суті лемки перші визначили кордони «держа- ви» Карпатської Русі (включно з Лемківщиною, Пряшівщиною, Підкарпатською Руссю й Мараморощиною), яку вони описали в петиціях (з мапами) до Паризької мирної конференції13. Але на своїй«народній раді» в Ужгороді, в травні 1919 р., підкарпатські русини офіційно відкинули прохання лемків долучити їх до «Карпаторуської держави» в межах Чехословаччини. Внаслідок цього лемки були змушені триматися своєї «незалежної» Руської народної республіки лемків розташованої на північних схилах Карпат до початку 1920 р., коли поляки розпустили цю республіку.Попри те, що Чехословаччина ніколи не стала федеративною дер- жавою трьох рівних народів, як того сподівалися карпаторусини, вона таки надада особливого статусу своєму найсхіднішому регіонові, що звався Підкарпатська Русь (чеською: Podkarpatská Rus)14. Чехословацькі делегати на Паризькій мирній конференції (цитата зі статті 10 Сен-Жерменської угоди вересня 1919 р.) запропонували, аби «руська територія на південь від Карпат» дістала «найповнішу автономію сумісну з єдністю Чехословацької держави»15. Це формулю- вання було повторене у паризькій угоді з Угорщиною (Тріанон, 1920), а також було закріплене в Чехословацькій конституції, ухваленій в лютому 1920 р. Проте жоден з цих документів не зазначав кордо- ни запланованої в майбутньому автономної «Русинської території». Більше того, впродовж цілого періоду чехословацького правління (у 1919-1939 рр.) карпаторусини були поділені адміністративно: більшість з них (чотири пятих) мешкали на Підкарпатській Русі (372 тис. 500 осіб на 1921 р.), тоді як решта проживала під словацькою адміністрацією в регіоні під назвою Пряшівщина (85 600)16.Яким же виявився той спеціальний статус, що його чехословаць- кий уряд зарезервував за Підкарпатською Руссю? Провінція справді дістала свого власного губернатора, першим з яких став русино- американський громадський діяч Григорій Жаткович, призначений на цю посаду президентом Чехословаччини. Русинська стала офіційноюÈñòîðèÿ ðóñèíîâ109мовою поруч із чеською. Ще впродовж 1918 р., під час своїх перемо- вин із чехословацьким проводом в Америці, Жаткович очікував, що от-от буде запроваджено автономію, тобто буде скликано міцсевий підкарпатський парламент (сойм), що контролюватиме місцевий бюд- жет, а русинські землі Пряшівщини («тимчасово» підпорядковані словацькій адміністрації) будуть возєднані з Підкарпатською Рус- сю17. Але ці очікування були проігноровані владою Чехословаччини, на думку якої мешканці Підкарпаття були все ще неготові самі собою керувати. У відповідь провідники карпаторусинів розпочали трива- лу кампанію (наприклад, петиції до Ліги Націй та тиск русинських депутатів і сенаторів чехословацького парламенту), протестуючи про- ти небажання Чехословаччини надати обіцяну автономію.Нарешті у листопаді 1936 р. провідні лідери проросійської та проукраїнської орієнтації, які до тої пори були суперниками, обєднали свої зусилля і створили Центральну руську народну раду, яка подала до чехословацького уряду пропозицію про «конституцію» автономної Підкарпатської Русі. Серед іншого, проект конституції, який містив54 статті, наголошував на основній вимозі, яка звучала в програмах підкарпатських активістів ще від часу приєднання до Чехословаччи- ни в 1919 р., а саме: 1) приєднання усіх сіл Словаччини, де більшість населення складають карпаторусини до Підкарпатської Русі (дана операція повинна була бути здійснена протягом одного року); 2) скли- кання в шестимісячний термін Сойму, який складався б із 45 осіб; 3) призначення місцевих урядовців лише з числа місцевих мешканців незалежно від національності; 4) процедура призначення губернато- ра, який повинен бути карпаторусином за походженням, визначалася як затвердження президентом республіки одного з трьох з числа за- пропонованих Соймом; 5) визнання «руської» мови офіційною для краю та чехословацьких військових частин дислокованих на його території18. Загалом конституційні пропозиції підкарпатців були проігноровані чехословацьким урядом, який натомість прийняв у червні 1937 р. Закон № 172, який був пишно задекларований як пер- ший крок до автономії19. Згідно цього документу, зміни у статусі краю були мінімальними, серед яких слід назвати певне розширення по- вноважень губернатора та призначення ради при ньому. Фактично ж, остання інституція ніколи не була скликана, тобто реальна влада як і раніше залишалася в руках віце-губернатора (ним завжди був чех) та урядовців, призначених з Праги, більшість яких також були чехами. Проте у цей самий час Чехословаччина стала жертвою міжнародних подій, які кардинально змінили її долю, а також визначили питання русинської автономії.Впродовж 1938 р. Адольф Гітлер започаткував інтенсивну дипло- матичну кампанію, що закінчилася спершу захопленням сусідньої110 2011, № 2 (24)Австрії (в березні 1939 р.), а згодом і територіальним поділом Чехосло- ваччини. Останнє відбулося в Мюнхені 29-30 вересня, де Гітлер зумів переконати свою спільницю Італію та своїх противників Британію та Францію зробити наступне: 1) дозволити Німеччині захопити так зва- ну Судетську область (частини Богемії та Моравії); 2) скликати іншу конференцію, яка б задовільнила територіальні претензії Угорщи- ни щодо Чехословаччини (в Словаччині та на Підкарпатській Русі);3) змінити політичну структуру Чехословаччини таким чином, аби втілити автономістські бажання двох східних провінцій країни - Сло- ваччини та Підкарпатської Русі.Вже вкотре русинська автономія зявилася на порядку денному тоді, коли загострилася міжнародна криза в Центральній Європі, цього разу в інтересах нацистської Німеччини. Отож в рамках перетвореної Че- хословаччини 9 жовтня 1938 р. Підкарпатська Русь одержала свій пер- ший автономний уряд у складі трьох осіб на чолі з премєр-міністром Андрієм Бродієм20. А вже кілька тижнів пізніше підкарпатський кабінет було розпущено чехословацькими властями (що обвинува- чували Бродія в проугорській діяльності), натомість було призначено новий кабінет на чолі з Августином Волошиним. Завданням нового кабінету було довести його відданість Чехословаччині і в той же час запровадити українську національну орієнтацію в усіх царинах життя на Подкарпаттті. Волошин і його прихильники почали називати свою територію Карпатcькою Україною, бо були переконані, що місцеві мешканці належали до української нації. За новим конституційним правом Чехословаччини (від 22 листопада 1938 р.) та іншими де- кретами Підкарпаттю гарантувалося самоврядування, розподіл влад і обовязків з центральним урядом в Празі, а також оголошувалися вибори до місцевого парламенту (сойму). Фактично чехословацькі обіцянки надати автономію Підкарпатській Русі з 1919 р. нарешті втілилися двома десятиліттями пізніше, внаслідок Мюнхенського пакту у вересні 1938 р.21Як виявилося, автономна Карпато-Україна змогла проіснувати лише кілька місяців, бо 15 березня 1939 р. Гітлер розібрав те, що ли- шалося від Чехословаччини. Так, Богемія та Моравія були приєднані як спільний протекторат до Німеччини; Словаччині дозволено було проголосити свою незалежність в якості союзниці нацистської Німеччини, а Карпатська Україна, проголосивши свою незалежість на один лише день, з дозволу Гітлера була приєднана до Угорщини22.Проте питання русинської автономії не зникло з порядку денного. Ті місцеві провідники, які виступали за повернення угорського пануван- ня (такі, як Андрій Бродій, Степан Фенцик, Олександр Ільницький), в якості виногороди стали депутатами угорського парламенту, деÈñòîðèÿ ðóñèíîâ111вони висунули проект створення автономної території під назвою Підкарпатське воєводство (угорською: Kárpátaljai vajdaság) або про- сто Підкарпаття (угорською: Kárpátalja)23. Ці пропозиції дійсно обго- ворювались, але ніколи не були втілені, і впродовж війни офіційна назва цього регіону в Угорщині була Підкарпатська територія (угорсь- кою: Kárpátaljai terület).Коли ж у вересні-жовтні 1944 р. Радянська армія прибула на Підкарпатську Русь, одразу стало ясно, що Сталін не збирався до- тримуватися військових угод зі своїми союзниками, які передбачали відновлення Чехословаччини в її до-Мюнхенських кордонах (тоб- то із Підкарпатською Руссю). Натомість радянські офіцери безпеки разом із місцевими комуністами організували в Мукачевому 26 ли- стопада 1944 р. перший Конгрес Народних Комітетів, який закликав до «воззєднання» території тепер відомої як Закарпатська Україна із Радянською Україною, а відтак із Радянським Союзом. Впродовж перехідного періоду (жовтень 1944 - червень 1945 р.) Закарпатська Україна фактично існувала як «незалежна» територіальна одиниця, що керувалася наказами власної Народної Ради Закарпатської України в складі 17 осіб24.Та ще перед тим як акт «воззєднання» був підтверджений формаль- ною угодою з Чехословаччиною в червні 1945 р., питання русинської автономії виникло ще один раз, цього разу перед радянською вла- дою. В листопаді 1944 р. провідники місцевої православної церкви (включно з шанованим архимандритом Олексієм Кабалюком) і віце- голова Народної Ради Закарпатської України Петро Лінтур надіслали петицію Сталіну із закликом до визнання автономної Карпато- Російської Радянської республіки (російською: Карпаторусская Со- ветская республика), яка мала приєднатися до Радянського Союзу як окрема одиниця, а не у складі Радянської України. Та до цього про- хання не дослухалися в Москві, де, очевидно, не хотіли ще однієї радянської республіки, тим більше такої, кордони якої мали поши- рюватися на словацькі й угорські землі25. Більше того, русофільський аспект прохання (Лінтур і Кабалюк вважали карпаторусинів галуззю російського народу) не вписувався в офіційне радянське обгрунтуван- ня «возєднання», що базувалося на «добровільному бажанні» народу Закарпатської України «возєднатися зі своєю Великою Матірю, Ра- дянською Україною»26.Також цікаво відмітити, що впродовж перехідного політичного періоду 1944-1945 рр., коли Закарпатська Україна фактично не була ані частиною Чехословаччини, ані Радянського Союзу, карпатору- сини, що проживали на сусідніх теренах, знову висловили бажан- ня стати частиною обєднаної самоврядної Карпатської Русі. Тому112 2011, № 2 (24)в Словаччині представницький орган місцевих русинів Українська народна рада Пряшівщини 1 березня 1945 р. ухвалила резолюцію, що просила радянський уряд «коли він вирішуватиме питання Закарпатської України, не забути про те, що на Пряшівщині також жи- вуть українці, які ... є кровними братами закарпатських українців»27. Але ця відкрита пропозиція долучити Пряшівщину до Радянської України не сподобалась словацьким провідникам (як комуністичним, так і некомуністичним), тому від прохання згодом відмовились. У цей же час карпаторусини з Північно-Центральної Румунії утворили в Сігеті народну раду, яка 4 лютого 1945 р. ухвалила резолюцію, що закликала своїх делегатів «продовжувати боротьбу за приєднання Ма- раморощини до Радянської України»28. Майже одразу радянські власті дали зрозуміти, що вони анітрохи не збирались поширювати кордони своєї країни на терени населеної карпаторусинами румунської Мара- морощини29.Радянська влада загалом була негативно налаштована щодо по- дальших змін кордонів зі своїми західними сусідами, які усі зреш- тою стали «братніми» комуністичними країнами. А проте бажання отримати бодай якусь автономію не пропадало, принаймні у русинів Пряшівщини, що лишалась в межах Словаччини. Так, не пройшло й року, як комуністи захопили владу в Чехословаччині (в лютому1948 р.), а карпаторусини уже подали дві пропозиції новому урядові стосовно питання автономії. Першу з них, у листопаді 1948 р., зфор- мулював голова Української Народної Ради Пряшева Іван Рогаль- Ільків, у якій він закликав до гарантування певних культурних і мов- них прав «українським» мешканцям Словаччини. Те, якими будуть ці гарантії, лишалося на розсуд комуністичної влади Чехословаччини. Другу пропозицію в січні 1949 р. подав голова районного комітету Комуністичної партії Словаччини в містечку Гуменне Штефан Бунґанич, який закликав до створення Карпаторуської (Української) автономної області; її адміністрація мала би відповідати за справи освіти, культури, соціальної сфери, охорони здоровя, сільського го- сподарства, місцевого управління й фінансів. З приводу делікатного національного питання, то Бунґанич залишав його вирішення на майбутнє, коли автономні власті самі вирішать: ідентифікувати себе з українцями чи підтримати розвиток окремої національності - русинської. Та в кінцевому підсумку власті комуністичної Чехосло- ваччини відкинули ідею територіальної автономії як такої, а за кілька років ухвалили рішення про те, аби вважати місцевих мешканців українцями, без жодних варіантів30.Подібні ж погляди переважали й серед комуністичних властей сусідньої Підкарпатської Русі, яку Чехословаччина формально пере-Èñòîðèÿ ðóñèíîâ113дала Радянському Союзові в червні 1945 р. під назвою «Закарпатської України». Протягом наступного півстоліття (1945-1991) питання автономії або будь-якої зміни політичного статусу Закарпаття31 навіть не обговорювалося в централізованому Радянському Союзі. Проте в 1970-х рр. в регіоні появилися деякі помітні політичні та релігійні дисиденти (як Юрій Бадзьо та Йосиф Тереля), які мали вплив у шир- шому середовищі українських дисидентів32. Більш місцеве значен- ня мав учитель Павло Кампов, який в 1970 р., на 25-річний ювілей«воззєднання» Закарпаття з Радянським Союзом написав політичний трактат під назвою «25 років надій та розчарувань», в якому «призвал трудящихся Закарпатья "oставить глубокий сон" и подняться на борь- бу за отторжение его от Советского Союза, за образование "республи- ки Подкарпатская Русь"»33. Швидкий арешт та засудження Кампова як члена так званої Партії національного відродження Підкарпатської Русі убило в зародку рух за політичне перетворення регіону. Всі ці події в дійсності засвідчили, що ідеї про автономію Підкарпатської Русі залишались жити навіть протягом радянських часів34.Під час перебудови розпочатої за Михайла Горбачова питання автономії Закарпаття знову стало громадським питанням. Так у 1989 р., коли заклик Горбачова до гласності нарешті дійшов до периферії Радянської України, в закарпатській пресі та в новонародженому громадянському суспільстві розпочалися дискусії з приводу трива- лий час замовчуваних тем, наприклад, «справжньої» ідентичності карпаторусинів та колись автономного статусу їхнього регіону35. Питання автономії було повязане з ширшими дискусіями по всій Україні: чи країна стане суверенною, чи можливо незалежною держа- вою і якщо так, то чи буде вона унітарною чи федеративною державою у складі історичних регіонів, кожен з яких матиме значну автономію? На Закарпатті нещодавно засноване Товариство карпатських русинів видало у вересні 1990 р. меморандум, який закликав радянського пре- зидента Горбачова та Верховну Раду РСР перетворити Закарпаття на«автономну республіку Підкарпатська Русь»36. А вже за кілька місяців Закарпатська обласна рада була змушена розглянути пропозиції, що зявилися в меморандумі.В час, коли була проголошена декларація незалежності України24 серпня 1991 р., а також розпочалася підготовка до національного референдуму щодо цього питання та до президентських виборів 1 грудня, підсилилися дискусії щодо статусу Закарпаття37. В жовтні Закарпатська обласна рада призначила комісію з вивчення питання автономії38. Ця комісія на чолі з шанованим закарпатським істориком Іваном Гранчаком, беручи до уваги історичний прецедент і своєрідні культурні й економічні риси регіону, рекомендувала облраді аби114 2011, № 2 (24)Закарпаття знову набуло автономного статусу, але вже в межах незалежної України. У той же час організації подібні до Товариства карпатських русинів, яка висунула вимогу автономії, також заклика- ла визнати місцевих мешканців окремою національністю. Внаслідок цього питання автономії набуло виразних етнолінгвістичних ознак (карпаторусинської національної) ідентичності як підстави закар- патського регіоналізму.За десять днів до палко очікуваного національного референдуму голова Верховної Ради і кандидат в президенти Леонід Кравчук при- був до Ужгороду для консультацій з Закарпатською обласною радою, під час яких питання автономії було одним головних на порядку ден- ному. Кравчук запропонував компроміс. Він наполягав, що після цьо- го не повинно бути жодних спекуляцій щодо можливого статусу За- карпаття поза межами України39, і що доля області вирішиться одним додатковим питанням на референдумі, який водночас мав вирішити питання української незалежності та визначити особу першого пре- зидента України. Те додаткове запитання було наступним: «Чи ви хо- чете, аби Закарпаття, згідно з конституцією держави, набуло стату- су спеціальної самоврядної адміністративної території як правового субєкта в межах незалежної України і щоб воно не увійшло до жодної іншої адміністративно-територіальної одиниці?»40Подібно до інших політиків-кандидатів на виборчу посаду Кравчук публічно проголосив перед тим як поїхав з Закарпаття: якщо насе- лення регіону схвалить автономію Закарпаття на референдумі, і якщо його оберуть президентом, то він очікує, що автономія буде запровад- жена вже за кілька місяців, тобто до весни 1992 р.1 грудня 1991 р. закарпатські виборці дійсно проголосували за незалежність України (92 відсотки); вони також проголосували за Кравчука як президента України (58 відсотків); і також вони схва- лили ідею автономії регіону (78 відсотків)41. Але що трапилося по цьому? Незалежність України була легітимізована на національному референдумі, Леонід Кравчук став президентом України, але авто- номний статус Закарпаття так і не було запроваджено. Насправді не бракувало пропозицій щодо автономії Закарпаття, починаючи від«офіційного» подання від Закарпатської обласної ради; у ній був заклик до створення «спеціальної самоврядної адміністративної території». Пропозицію було подано до Верховної Ради на початку1992 р. У той же час було обнародувано кілька інших пропозицій, між ними: від групи проукраїнської інтелігенції з закликом до «само- врядного Закарпаття»; від Асоціації нерадикальних демократів, із за- кликом до створення «Підкарпатської республіки у складі незалежної України»; та від групи русинської інтелігенції, що закликала до ство- рення «спеціальної самоврядної адміністративної території»42.Èñòîðèÿ ðóñèíîâ115Протягом наступних місяців і років президент Кравчук винува- тив Верховну раду за невирішення автономного питанння, крім того, певні народні депутати, зокрема українські націоналісти, і урядові представники почали стверджувати, що регіональний референдум 1 грудня був незаконний, навіть попри те, що він відбувся в рамках ре- ферендуму про незалежність України та президентських виборів, які звісно вважалися правочинними. Принаймні один депутат із Закар- паття комуніст Іван Мигович намагався підняти питання автономії в українському парламенті, але безуспішно43.В самому регіоні карпаторусинські діячі нагадували українському урядові про невиконані обіцянки щодо автономії, і для того, аби при- вернути увагу до цього питання, вони створили у 1993 р. «тимчасовий уряд» так званої «Республіки Підкарпатська Русь». «Республіка» утво- рила свій власний, ніким невизнаний кабінет і премєр-міністра, що чекали на той момент, коли Україна мала би згодитись на їхні вимоги або навіть сама розпастися як держава44. Десь в 1999 р. цей тіньовий кабінет саморозпустився внаслідок «політичної» угоди з місцевими силами, що підтримували тодішнього президента Леоніда Кучму.Нарешті в грудні 2007 р., 16 років після референдуму 1991 р., громадська організація під назвою Парламент Підкарпатської Русі (Сойм подкарпатських русинов) на чолі з православним священни- ком Димитрієм Сидором оголосив про свій намір проголосити За- карпаття автономною територією незважаючи на реакцію самої України45. На початку 2008 р. до сойму долучилась Національна рада підкарпатських русинів (Народна рада подкарпатских русинов) на чолі з лікарем і депутатом облради Євгеном Жупаном і разом обидві організації в червні 2008 р. скликали перший Європейський Конгрес підкарпатських русинів. Під час зібрання другого конгресу в жовтні2008 р. її учасники у своєму меморандумі проголосили «відновлення русинської державності (така яка вже начебто існувала в листопаді1938 р.) у формі Республіки Підкарпатської Русі», що мало вступити в правову силу 1 грудня 2008 р.46 Вже наступного дня стали відомі члени уряду Республіки Підкарпатська Русь, а її кабмін поновив за- клики до уряду Росії забезпечити статус і безпеку нової «суверенної республіки»47. Ці останні зусилля досягти автономії та навіть державності для Підкарпатської Русі були гостро розкритиковані ба- гатьма русинськими діячами в регіоні й поза його межами, зокрема Світовим конгресом русинів48. Тим не менше, такі екстремістські, хоча й нереалістичні заяви досягли принаймні однієї цілі: вони приверну- ли увагу міжнародних медій49, уряду України50 та певних урядових, громадських та інтелектуальних кіл в Росії до долі карпаторусинів в Україні51.116 2011, № 2 (24)ВисновкиЯкі ж висновки можна зробити з цієї дискусії про традицію автономії в Карпатській Русі? Перший і найбільш очевидний - те, що автономія або певного роду самоврядування аж ніяк не новина для регіону, а радше періодична проблема від 1848 р., тобто вже понад150 років.По-друге, автономія цього регіону стала нормальним чи прийнятним явищем. Іншими словами, від 1848 р., завжди коли відбувалося якесь велике політичне потрясіння, що погрожувало змінити політичний лад у Центральній Європі, розмаїті сусідні держави зацікавлені в Карпатській Русі, особливо в її частині на південних схилах Карпат, не ставили під сумнів того, що питання автономії чи самоврядування регіону вимагало бодай теоретичного, а то й практичного розгляду. Тому в 1918-1919 рр. і Угорщина, і Чехословаччина розглядали свої власні плани для Підкарпатської Русі; потім знову у 1938 р. нацисти змусили Чехословаччину втілити у життя її обіцянки автономії. А че- рез рік угорці виправдовували своє захоплення регіону частково через обіцянку запровадити автономію. Більш нещодавно, після розпаду Радянського Союзу, провід незалежної України також відчував потре- бу підсилити свою легітимність в регіоні через обіцянку запровадити автономію вже на початку 1992 р.Третій висновок повязаний із засадами, на яких базується автономія Карпатської Русі. Так, починаючи з 1848 р. і протягом принаймні першої половини ХХ ст. легітимізуючим принципом автономії була саме національність, а не територія. Iншими словами, статус автономії передбачався не для територіальної одиниці (Карпатської Русі), а для найчисельнішої ентолінгвістичної групи регіону - карпаторусинів. Саме через це угорці назвали цей регіон наприкінці 1918 р. Руська Країна; міжнародні угоди 1919-1920 рр., що постали на Паризькій мирній конференції, безпосередньо писали про «русинів на південь від Карпат»; і нарешті недаремно після 1919 р. Чехословаччина на- зивала свою новоутверену провінцію не просто «Підкарпаття», а саме«Підкарпатська Русь» (Podkarpatská Rus) чи «Підкарпаторуська Зем- ля» (Země podkarpatoruská). Іншими словами, автономія надавалася національній групі, а лише потім визначалася територія, яка утво- рювала «національну» батьківщину цієї групи. Та 1991 р. майбутній президент України відмовився від етнолінгвістичного на користь територіального принципу, найподібніше через те, що українське суспільство - тоді й дотепер - неохоче приймає ідею про те, що карпа- торусини складають національність, відмінну від українців, подібно до того як українці різняться від росіян і білорусів.Четвертий висновок стосується політичного досвіду або готовності до автономії. Так після 1919 р. чехословацький уряд стверджу-Èñòîðèÿ ðóñèíîâ117вав, що не може запровадити повну автономію через те, що карпа- торусини були все ще політично незрілі для такої громадянської відповідальності. Також після 1989 р. українські критики автономії Закарпаття вважали, що місцеві карпаторусини не мали політичного досвіду. Опускаючи тут сумнівне питання про те, як і хто визначає політичну «зрілість» даного суспільства, факт лишається фактом, що понад століття Карпатська Русь виховала численних осіб, які мали політичний досвід депутатів парламенту й урядових управлінців про- тягом періоду австро-угорського, чехословацького, угорського, ра- дянського та українського урядів. Також іронічно, що з усіх інших регіонів сучасної України Підкарпатська Русь/Закарпаття була пер- шим тереном, що одержав правовий та міжнародний статус із пев- ним самоврядуванням, і що важливо - протягом цілих 20 років (1919-1939).Читачі можливо очікують від цього дослідження ще одного вис- новку, а саме того, як буде вирішено питання автономії Закарпаття в майбутньому і який політичний курс український уряд проводитиме у даному випадку. Та оскільки я вважаю, що роль історика - описувати минуле та уникати передбачень майбутнього, я залишу всі думки з цьо- го приводу політологам і журналістам. Можливо в якості завершальної думки я лише ризикну припустити, зважаючи на історичний розвиток останніх 150 років, що питання автономії Підкарпатської Русі чи За- карпаття разом зі спорідненим питанням визнання карпаторусинів окремою національністю напевно не зійдуть з порядку денного, до- поки вони не будуть розвязані властями України на користь корінних мешканців регіону.Переклад з англійськоїСергія Біленького та Надії Кушко.ПРИМІТКИ1. Статистика Австро-Угорщини щодо національності базувалася на відповідях щодо рідної мови. Це було, фактично, більш надійним показником етнічного походження (національності),

Скачать электронную версию публикации