ВІДНОШЕННЯ УРЯДОВИХ КІЛАВСТРО - УГОРЩИНИДО МОСКВОФІЛІВ ГАЛИЧИНИ,БУКОВИНИ І ЗАКАРПАТТЯВ РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.pdf Визначаючи сутність міжнародного протистояння 1914-1918 рр. як«новий етап боротьби за переділ раніше вже розділеного світу», акаде-мічно наука перш за все має на увазі ту зміну кордонів та геополітичноїситуації, що дійсно мала місце, скажімо, в Європі. При цьому, однак, всутінках дослідницької уваги, на жаль, залишаються ті конкретні мето-ди реалізації вищезазначених намагань, котрі вживалися державами-учасниками конфлікту на зовсім чужих для них за мовою і релігієютериторіях. Особливо ж дане твердження стосується тогочасних Бер-ліна й Відня, чий політичний бомонд, традиційно володіючи значними,етнічно інакшими по відношенню до германської нації, анклавами наСході континенту, так і не навчилися вважати їх своїми з точки зорувнутрішнього рівноправ'я.Як відомо, 18 липня 1914 р. Імператор Вільгельм ІІ Гогенцоллерноголосив свою країну «на військовому становищі», а ще через добу йзовсім оголосила відкритий «хрестовий похід» проти «великого східно-го сусіда»1. 21.07. німецький крейсер піддав шаленому обстрілу з моряросійський порт Лібаву, прекрасно знаючи про те, що беззахисне містоне зможе вчинити ефективного опору2. Наприкінці другого ж місяцяліта того ж таки року почалися переслідування підданих царя МиколиІІ вже й на берегах Рейну, причому шваби тоді наважилися навіть «сбольшой наглостью задержать и обыскать поезд самой императрицыМарии Феодоровны»3. Захопивши 3 серпня місто Каліш у Привіслінсько-му краї, "доблесні солдати Кайзера" лише за перший тиждень перебу-вання тут безвинно скарали на смерть 22 чоловіки4. Крім того, в Паб-іаницях ними було зруйновано Православний монастир та костел, вЧенстохові - пограбовано чудодійну ікону Діви Марії. А якщо взяти доуваги мародерство австрійців в захопленому впродовж 17-20 серпня1914 р. Кам'янці-Подільському, то стане зрозумілим, що той маховикрепресій, в результаті якого, наприклад, доктор Бартошевич втративжиття лише за усний докір архієпископу Познанському «в зраді слов'-янської ідеї»5, продовжував розкручуватися по висхідній. Найбільшболісно, звісна річ, вдаряючи по так званим «національним окраїнамнімецькомовного світу», в чиї контури потрапили й згадувані у назвіданої статті західні регіони нинішньої України. Вірніше, по тим із меш-канців їх, котрі, попри несприятливі зовнішні обставини, продовжуваласповідувати думки «про Велику Русь, котра розляглася на просторахвід Карпат і до Камчатки».На початок ХХ століття ніхто з офіційних осіб вже, певне, й непам'ятав, що покатоличена Західна Галичина, адміністративним цен-тром якої у складі Австро-Угорщини умовно вважався Краків, здавнабула православною територією, міцно з'єднаною спільною Вірою, мо-вою та культурою з тією ж «Матір'ю міст руських». Й тільки простийнарод, лагідно кличучи «ту малу Батьківщину свою» Лемківщиною, наінстинктивному рівні ще подекуди відчував «цей тихий позов далекоїминувшини», потерпаючи за власні переконання від тамтешніх мож-новладців.Зокрема, навіть за вельми неповними свідченнями вцілілих джерел,в Короснянському повіті краю в період з вересня 1914 до червня1915 р. репресій зазнали мешканці щонайменше 5 сіл. Так, в Бонарівціутисків зазнав «псаломщик и писарь Петр Завойский - душа местногосхода, стараниями и трудами которого оставленное здешним помещи-ком имение было разделено исключительно между русским населени-ем»6. У селищі Варівка під удар поліції потрапили Г. М. та Г.С. Шуфла-ти (останній, залишивши вдома хвору дружину й чотирьох дітей, в кон-центраційному таборі від переживань за їх подальшу долю втратив розумй загинув під колесами потягу), а також і П.Мотовиляк, провина якихпролягала в тому, що всі троє «до кінця сповідували Богородицю й мо-литися по "Отче наш"»7. Красна тоді ж втратила свого старостуО. Яблонського, писаря С. Вархолика, псаломщика П.Возняка та кра-маря П. Газ дака, причому ці люди, заарештовані без жодних пояс-нень, «на станции Доброй вблизи Вадовиц едва не сделались жертвойсамосуда озверевшей черни, подстрекаемой каким-то фельдфебелем»8.В Чорно ріках, за спогадами москвофіла Івана Міхновського, за гратипотрапили «крестьяне Михаил Возняк, Дмитрий, Степан, ГригорийСенчаки и сын последнего Фаддей», а в Ріпнику зухвалість австрійсь-ких жандармів дійшла до того, що вони зірвали вивіску з будівлі засно-ваної ще 1844 р. у російської школи, тиждень даремно перлюструваликореспонденцію священика отця Петра (Мерени), за читання львівськоїгазети «Прикарпатская Русь» затримали його сина Федора, у підозрі вприналежності до міфічного «русско-сербского Красного креста 1912года» закували у кайдани селянина П. Галько9.Не менш «пристойно» виглядала сумнозвісна «вобода по відношен-ню до різних націй і народностей Цісарської держави» й в Стрижевсь-кому пов. «Везде, где проявлялась здесь у нас русская мысль, -відмічав, наприклад, один з учасників тих бурхливих подій, - куда дохо-дили печатные русские издания, дозволенные цензурою и даже напе-чатанные не на литературном языке, а на местном галицко-русскомговоре с сохранением единственно исторического этимологическогоправописания - везде с наступлением военного времени проникли щу-пальца австрийского правительства в лице галичского жандарма и из-влекали из народных масс подозреваемых в неблагонадежном дляВены образе мышления. Клочок случайно попавшего в дом жертвырусского письма, заем на покупку сельскохозяйственного инвентаря,полученный крестьянином в одном из кредитных русских товариществтого же Львова, молитвенная книжка, напечатанная кириллицей, - всеэто служило удобным предлогом к бесчисленным арестам и массово-му истреблению русского имени, конкретными носителями коего внашем случае выступали батюшка Михаил (Артемович) с сельскимстаростой Н. Левчаком из Близнянки, священники Михаил (Семко) изОпаровки, Михаил (Твердохлеб) и Николай (Мельничин) из Городка итрое российскоподданных из Царства Польского. На вокзале в Стри-жеве все они были попарно скованы и таким образом отправлены вСанч, где по обыкновению собравшиеся местные жители всяческииздевались над несчастными, требуя от конвоя немедленной их каз-ни»10.А ось що відбувалося приблизно тоді ж в межах Сяноцької округи,себто землі, де свого часу народився видатний російський історик га-лицького походження Д.І. Зубрицький (1777-1862)11: «Во время арес-тов русских людей в уезде доверенными комиссарами на судебномдистрикте Рыманов состояли двое священников - украинофиловП. Левицкий и В. Мигаль. Из них по делу преследования своих про-тивников особенно подвизался Мигаль в приходе села Далиева, где вто время была русская читальня, дружина и кредитное товарищество«Возрождение». Означенный Мигаль вместе с жандармами из Яслискпреследовал и предавал немилых ему лиц из местного русского насе-ления. Когда же некоторое время спустя российские войска занялиуезд, украинофил Мигаль ползал в ногах у жителя села Суровицы гос-подина Жубрия, умоляя его о заступничестве перед сменившейся вла-стью. Этот эпизод довольно характерен для лучшего понимания пси-хологии тех трусливых и до мозга костей испорченных людей, кото-рые, не взирая на свой сан и возраст, пренебрегая всякой моралью, неубоялись запачкать своих рук братской кровью ни в чем не повинныхлюдей - в угоду австрийскому произволу и личным сепаратистскимстремлениям»12. Розгромивши, окрім всього іншого, ще й редакцію«ворожого» часопису «Голос Народа»13.За подібним сценарієм розгорталися події і на Східній Галичині, щоадміністративно завжди тяжіла до заснованого раніше 1256 р. княземДанилом Романовичем й названого ним на честь власного сина містаЛьвова14. «Русского народа здесь, - постійно підкреслював на засідан-нях Сейму 1909 р. австро-угорський намісник королівства Лодомеріяпрофесор Бобржинський, маючи, певне, на увазі те, що замість назви"Львів" треба вимовляти чи то "Леопольдштадт", а може - чисто "ук-раїнське" "Лемберг", - нет, никогда не было и не будет»15. Певне, небез участі цього ж таки «діяча» приблизно тоді ж москвофільська «Рус-ская Народная Партия» розкололася на так званих «старокурсників»,які, зрікшись ідеалів власної молодості, заявили про свою лояльністьдинастії Габсбургів та українському націоналізмові, й прибічників «но-вого напрямку» на чолі з юристом, випускником Інсбрукського (Авст-рія) університету Д. Марковим та В. Дудикевичем16. Саме останні,маючи перевагу в уже згадуваних вище пожежно-гімнастичних «Рус-ских Дружинах», серед керівного складу сільських читалень про-світницького Товариства імені М. Качковського, в 106 кооперативах«Русского Ревизионного Союза», у видавничому центрі «Галицко-Рус-ская Матица», Ставропігіальному Інституті та львівському Народно-му Домі, «продовжували вперту боротьбу, спираючись на традиції рос-ійського великодержавного шовінізму»17. З усіма набутими через цедосягненнями (так, у 1913 р., на останніх перед Великою війною вибо-рах у галицький Сейм та загальноімперський Рейхсрат, вони, підтри-мавши гасло «о необходимости перехода края в Русское Правосла-вие» й долаючи чисельні перепони з боку опонентів, отримали відпові-дно 1 і 2 депутатських мандати)18, утисками й проблемами.Достеменно відомо, що 18-19 серпня 1914 р. російське командуван-ня силами свого Південно-Західного фронту планувало розпочати гран-діозний наступ, маючи на меті не лише «воспрепятствовать отходузначительных сил противника на юг, за Днестр, но и на запад, к Крако-ву»19. Й, звісна річ, австрійський Генеральний Штаб, намагаючись про-тистояти цьому, мав право на оборонні контрзаходи. З однією, проте,умовою - аби командири (до наймолодшого офіцера включно) ні 2 та3-ї їх армій, котрі стримували супротивника в напрямку «Львів-Галич»,ані начальник відповідної групи військ Кевес не діяли настільки без-відповідально та жорстоко перш за все супроти власних співвітчиз-ників. На підтвердження ж цього вельми сумного висновку дозволимособі навести декілька хрестоматійних прикладів.Вже 8.08. Галицьке намісництво, а ще через тиждень - і Начальнакоманда Львова опублікували розпорядження про «превентивні (себтозапобіжні й бездоказові - О.М.) арешти політично-підозрілих моск-вофілів та направлення їх у місцеву в'язницю»20. «За вказівку жандар-мам, - писав дещо пізніше в газеті "Русское Слово" Віталій Аусландер,- на російського патріота військова австрійська комендатура сплачу-вала донощикові від 50 до 500 крон»21. «Издатели и авторы, - ледьчутно долітає до нас, нинішніх й дуже вже національно орієнтованих,голос іншого джерела, - осмелившиеся тогда печатать в Австро-Вен-грии материалы о России, подвергаются суровым карам, вплоть досоставляющей венское изобретение "тяжелой тюрьмы с хлебом и во-дой" и так называемого "темного карцера" - учреждений, по сравне-нию с которыми "ужасы русских казематов" покажутся если не зем-ным раем, то во всяком случае - весьма сносной карой»22. Однак чине найбільшою запопадливістю в даному плані відзначався, певне, всеж таки комендант Перемишльської фортеці, чех за національністю,генерал-фельдмаршал Герман Кусманек (1860-1934).«Якщо у ввіреному мені волею Його Величності місті, - репетував ужовтні 1914 р. той, хто трохи згодом сам необґрунтовано здав цей по-тужний стратегічний пункт ворогові й був відданий за це під суд військо-вого трибуналу, - залишиться хоча б один русин, то я не несу відпові-дальності за наявні укріплення»23. Спровоковані подібного роду без-глуздою заявою, підлеглі нашого «героя», але рангом трохи нижче, вда-лися до шалених репресій проти городян, жертвою яких, наприклад,15 вересня 1914 р. тільки за пів години «під шаблюками нацькованихпольсько-єврейською юрбою мадярських гонведів впало 40 (за іншоюверсією - 49 - О.М.) представників російського селянства та інтелі-генції»24. Що, зазначимо від себе, не завадило трохи пізніше урядовіоновленої вже Угорщини поставити цим катам «в Будапешті, на площіБема, обеліск з бронзи у вигляді лева з написом: "Перемишль, 1914-1915. На честь славної пам'яті наших братів, героїчно полеглих в Пе-ремишльській фортеці - колеги", громадськість міста звели 1932 року.Боролися як леви у воротах Батьківщини. Нехай їх подвиг буде вічним»25.Поруч із таким блюзнірством навіть товариш Сталін, яким й досі ля-кають дітей у демократичній Європі, м'яко кажучи, відпочиває!Не краще положення складалося й навколо вищезазначеного насе-леного пункту. «Наші війська, - нотує один з цісарських вояків, якому,здається, вдалося щасливо уникнути жорстокого (могли, наприклад,без вироку підвішеним тримати на дибі протягом щонайменше доби -О.М.) покарання "за дезінформацію суспільної думки", - під тискомросіян відступають. Нашвидкуруч змінюються укріплення. Викорчо-вують ліси й спалюють села. Тяжке враження справили на нас розта-шовані неподалік від міста палаючі села Поповичі, Хідновичі, Циків,Дроздовичі. Ціла околиця затягнута вогнем і димом. Періодично луна-ють вибухи: то в повітря летять муровані будинки й російські церкви,яких в околицях Перемишля є багато (кажуть, збудовані на російськігроші). Їх мають за орієнтири артилеристи, й тому їх всі треба знищи-ти»26. Кому із землеробів «поталанило», той, наразившись на побажан-ня австрійських офіцерів типу: «Забирайтесь куди завгодно, аби подалівід фортеці», ішов на прилеглі хутори - бідувати та «дочекавшись, на-решті, неприятеля, звертатися до нього по допомогу, оскільки росіяниохоче давали із власних військових магазинів харчі»27. Більш нещасні(зокрема, у Більвіні та Литовнях) втрачали одежу, власні речі, прикра-си, солому, сіно, дошки, збіжжя, худобу, агрономічні знаряддя й маши-ни28. Решта ж...18 жовтня 1914 р. у селі Синьоводське Стрийського повіту 11 жи-телів «просто так, ни за что, ни про что, были повешены проходивши-ми мимо венграми»29. Приблизно тоді ж випадки подібного роду ван-далізму мали місце в Судовій-Вешні, Скорику, Калагарівці на Терноп-ільщині, Опришивцях, Бучині, Пеньках, Лагодівці під Бродами, тощо.«При відвідинах Тлумачського пов. Станіславівської губ., - доповідалиначальству співробітники жандармського управління Тимчасового ге-нерал-губернатора Галичини Кононенко й Боголюбов, - ми бачили, якавстрійці з важких гармат вщент зруйнували села Грушко-Гринівці таКолінці»30. А унтер-офіцер російських спецслужб Фурман склав навітьзвіт про це на кількох аркушах, в якому, між іншим, читаємо: «В містечкуЛісець за русофільство заарештовано війта, 62-річного поляка ЯнаМажевського. У селі Старо- Лісець страчено русина Івана Завидна зате, що він разом із власною клунею спалив двадцять п'ять ворожихгусарів разом з їх кіньми. А сусіднє з ним село Русивня втратило свогоголову, котрого повісили за сприяння нашим збройним силам. Однакперед тим, як знищити цього чоловіка, з усіх боків було підпалено йогомаєтність, щоб вона на власні осі бачила, як вогонь паплюжить надба-не важкою працею добро. Та вже навіть вбивши, продовжували зну-щатися над мертвим тілом, розпаливши під ним ватру й забивши врота трупові люльку»31. Ох не даремно, певне, попереджали вже тодімайбутні «білі золотопогонники» своїх підлеглих: «Не попадайтесь,братцы, в плен к австрийцам, ибо они - сущие звери: могут и глазавыколоть, и уши обрезать!»32. Сучасна ж українофільська історіогра-фія похмуро констатувала: тільки початковому періоді Великої війнивояки Троїстого Союзу знищили на Галичині до 36 тисяч русинської таросійськомовної людності, в тому числі - величезну кількість жінок,дітей, підлітків33.Можуть запитати: «Невже, навіть після того, як на власну Голгофузійшла така величезна кількість пересічних громадян, а Молох взаєм-ної агресивності почав затягувати до жахливої безодні вже й немов-лят, ніхто не підняв власного голосу на захист безвинних жертв?»Відповідь проста: і спроб у цьому плані дійових здійснено не було -навпаки, ті, кому це личило хоча б за національною приналежністю,часто-густо просто штовхали свої жертви у прірву.Зокрема, 27 жовтня 1914 р. «природний українець та шановний депу-тат від краю в місцевому Сеймі» Л. Цегельський оприлюднив мемо-рандум під досить привабливою для необізнаних назвою «Правда прозраду в Східній Галичині», де відверто назвав «усіх без виключеннямосквофілів ворогами народу»34. Українофіл С. Баран, говорячи тоді жпро концентраційний табір Талергоф в Австрійських Альпах, підкрес-лював, що більшість з інтернованих до нього 4800 осіб (цифра й навітьяк на той час значно применшена - О.М.) «перебувають там справед-ливо й обґрунтовано». Коли ж жовто-блакитна газета «Діло» в грудне-вих того ж таки року номерах своїх почала писати «про це місце скор-боти і знущання», багатьом навіть у стані її опонентів здалося, що ось,нарешті «за всіх пригнічених та скривджених промовлено гучне, рішу-че слово». Даремне - «редакцію цікавили лише свої», й, уміщуючи нашпальта підконтрольного їй видання статті «про звільнення владою іздаремних тортур наших братів», оспівуючи динаміку цього процесу(77 осіб опинилося на свободі до 7.11., ще 110 - до 12 грудня 1914 р., авсього 190 чоловік)35, вони тим самим однозначно заявили («Ибо сло-во, - говорить народ, - не воробей, вылетит - не поймаешь, тем более- слово печатное!»), що доля інших 4600 «проклятих кацапів», котріпродовжували скніти на «гірському аеродромі під соснами», їх зовсімне обходить. Так само, як і безпека тих супротивників, хто ладен бувза правду Божу накладати власним життям.21 червня - 2 серпня 1915 р. в дивізійному військовому трибуналіВідня розпочався процес над членами москвофільського «НародногоСовета». На лаві підсудних опинилися депутати Д. Марков і В. Кури-лович, адвокати І. Драгомирецький та К. Чарланчакевич, кореспон-дент газети «Новое Время» Д. Янчевецький, коваль Г. Мулькевич, се-лянин Т. Дьяків. Всіх їх абсолютно бездоказово визнали приналежни-ми до керівництва «таємної організації, що мала на меті приєднати Га-личину, Буковину і Північно-Західну Угорщину до Росії» і засудили досмертної кари. Граючи в «монарше милосердя», Імператор Франц-Йо-сип (1848-1916) замінив страту довічним ув'язненням36. На цьому мож-на було б поставити крапку, однак...Значно більше, аніж вирок того облудного юридичного зібрання, котрене вистачає слів назвати судом, автора цих рядків хвилює коментарситуації з боку окремих «неупереджених» дослідників пізніших часів.Так, в одній з книжок, що побачила світ вже у 1999 р., чорним по біло-му стоїть: «Чи був то тонко розіграний політичний спектакль? Швидшевсього, що так, адже потрібно було в якісь формі показати гуманізмГабсбурзької держави, котра навіть відвертим злочинцям дає шанс навиправлення»37. Ось так, не сіло , ні впало, й стоїть: «відверті злочинці»й «прибічники російської держави» (в останньому словосполученні по-вністю зберігаємо орфографію автора. - О.М.) приймали участь «уполітичному спектаклі»! А з іншого боку, чому дивуватися, якщо дек-ілька сторінок зазначений вельмишановний дослідник та ще й слухачДипломатичної Академії МЗС України, замість відповідного до геопо-літичної ситуації тієї далекої епохи терміну «Привислинский край» зна-ходимо такий не зовсім зрозумілий анахронізм, як «КоролівствоПольське»38. Втім, годі про «сторонні дрібниці» - звернемося до по-дальшого викладу наміченої теми.«В северо-восточном углу Венгрии, - твердила більшість вітчизня-них етнографів другої половини ХІХ ст., - по южным отрогам Карпат,уже с давних пор живут русские той же народной ветви, что и русскиегаличане. С юго-западного же конца срединного Карпатского хребта,непосредственно в самой Северной Венгрии, русское население почтинепосредственно упирается в исполинские утесы Татр, занимая тер-риторию с запада на восток от границ Семиградья и Буковины»39.Майже про те саме у 1915 р. писав і віденський академік Ягич: «ВПрикарпатской Руси украинофильская терминология, равно как и всеукраинское движение, являются чуждыми растениями, извне занесен-ными продуктами подражания. О всеобщем употреблении имени «ук-раинец» в данных, заселенных русинами областях Австрии не можетбыть и речи; даже господа, страстно желающие этого, не в состоянииутверждать обратного без риска быть изобличенными в злостных пре-увеличениях»40. Однак всі ці концепції поважних вчених завжди ігнору-валися усіма без виключення політиками, починаючи з графа Чехені,котрий у 1830 р.. нехтуючи побутом 500 тисяч угро-русин, або ж рус-наків, заявив: «Русской Угорщины нет и быть не может»41 і закінчую-чи провінційною мадярською адміністрацією воєнного періоду.«Как только стало известно о стремительном наступлении Русскойармии, - констатували автори одного з емігрантських збірників, - венг-ры обрушили на принадлежавшее им тогда Закарпатье шквал жесто-чайших репрессий. Людей грабили, сгоняли с веками насиженных мест,непокорных - убивали. Повод для всех этих безобразий всегда выс-тавлялся один и тот же: "Возможно, сюда скоро и придут русские, ноживыми никто из вас их не дождется!" Сколько крови и слез местныхжителей пролилось тогда, одному Богу известно!»42.Аналогічна ситуація спостерігалася й на теренах Буковини - «глухо-го, забытого цивилизацией края, откуда и вести не проникали порой вширокий мир»43. Вже у 1911-1912 рр. переслідування москвофілів тутдосягло такого рівня, що, наприклад, від російських богословів, які зак-інчували місцеву семінарію, вимагали письмового зобов'язання наступ-ного змісту: «Заявляю, что отрекаюсь от своей русской народности,что отныне не буду называть себя русским, лишь украинцем и толькоукраинцем»44. Тим же, хто не погоджувався на подібного роду брудні«правила гри», залишалося, на отримавши парафій, чекати чи то го-лодної смерті, або ж нових, аналогічного типу, вибриків влади. Котрі,до речі, не примусили себе довго чекати, «ибо там, где гремят пушки,юристы молчат».13 вересня 1914 р. крайовий президент Буковини Р. Меран видав«Оголошення», чий зміст дозволяв районним комендантам «стрілятина місті всіх, хто буде запідозрений у зраді або інших ворожих для дер-жави вчинках»45. Звісна річ, під прес такої вщент «гуманної і демокра-тичної» постанови потрапили перш за все ті, кого можна було притягтидо відповідальності саме за москвофільські симпатії. Наприклад, засвідченнями адвоката Т. Галіпа, «гонвенди оголосили зрадниками ба-гатьох тамтешніх гуцулів, відриваючи з обжитих місцин й відправляю-чи вглиб Угорщини, під сильною вартою, з лайками та побиттями, дітей,жінок, згорблених сивовусих дідів»46. У Вижиці (січень 1915 р.)австрійські жандарми вбили двох селян, навіть після того, коли один зних повідомив, що в нього вдома залишилося шестеро дітей, в одномуіз сіл неподалік від зазначеного міста вахмістр Лакінгер, наказавшиспалити зазначений населений пункт, повісив 41 землероба, а у Глибоціобер-лейтенант Франс «здійняв на гілляку 5-х обивателів та малогохлопчика»47. Зустрічалися також випадки, коли роздратовані невдача-ми на фронті солдати спалювали будинки з зачиненими в них жінкамита дітьми48. Корреспондент «Южной Копейки» так описывает «белыйужас», охвативший буковинское население при известии о вторичномнаступлении австрийцев: «В одном из местечек 20 мадьяр ворвалисьв хату к одинокой старухи и на глазах у матери изнасиловали, а потоми убили ее дочерей. В соседнем доме, где проживал первейший навсю округу богатей, их сослуживцы тогда же заставили хозяина заре-зать всех 4-х своих детей. Один рассказ следовал за другим, и содер-жание их было коротко и несложно: "Повесили. Расстреляли. Сжигалиимущество просто для острастки. Насиловали русских женщин и де-вушек. Истязали и убивали детей"»49.Отже, ставлення посадовців Австро-Угорщини до тієї частини жи-телів Галичини, Буковини і Закарпаття, котрі в тій чи іншій мірі схиля-лись до москвофільства, відзначалися рафінованою жорстокістю, кот-ра, як правило, далеко виходила навіть за рамки вимог воєнного часу.

Скачать электронную версию публикации