НАУКОВА СПАДЩИНА ЮРІЯ ВЕНЕЛІНАУ СВІТЛІ НОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ.pdf Життя і діяльність Ю.І. Венеліна -уродженця Закарпаття, одного із фун-даторів славістичної науки і засновни-ка болгаристики в Росії краще вивченіза кордоном [1, 306 с.]. Дещо зробленоі науковцями Ужгородського національ-ного університету [20, 21, 22, 23]. Зако-номірно, що першість у цій благороднійсправі належить російським вченим.А зініціював її І.І. Срезневський своєювідкритою лекцією 16 жовтня 1842 р.перед студентами і викладачами Хар-ківського університету. Закликаючи їхдо вивчення історії слов'янських на-родів, він відзначив, що «не можна за-бувати праць Лінде, Шишкова і Російської Академії, Востокова, Ру-мянцева, Нарушевича і Карамзіна, подорожей Кеппена і Кухарського,досліджень Ходаковського і Венеліна» [2, с. 122]. Вдумаймося, якоїваги мали бути наукові здобутки закарпатця, якщо І.І. Срезневськиййого ім'я поставив в один ряд з іменами найвидатніших славістів пер-шої половини ХІХ ст.Ю.І. Венелін залишив велику наукову спадщину, більша частина якої,зберігається в рукописах і невідома сучасним дослідникам. У данійстатті ставимо собі за мету показати роботу дослідників над упоряд-куванням спадщини вченого, публікацією нововиявлених документівпро цю неординарну постать в науковому світі.Закономірно, що до цієї роботи першими приступили вчені Росії. Відра-зу після кончини Ю.І. Венеліна у російській пресі вказувалося на науко-ву цінність його рукописної спадщини, на необхідність її впорядкуванняі видання. Першим за цю благородну справу взявся його двоюріднийбрат І. Молнар. Він письмово звернувся до багатьох російських і бол-гарських учених, редакцій численних журналів з проханням впорядку-вати рукописну спадщину Юрія Івановича. У 1856 р. він організувавпублікацію другого видання монографії «Древніе и нынешніе болгаре...»і помістив у ній докладну біографію Ю.І. Венеліна. У ній з почуттямвиконаного обов'язку відмітив: «Я исполнил долг любви и памяти кпокойному. Я верю и убежден, что слова его не останутся без влияния,что два-три лишних человека, имеющих прочитать книгу, вознаграж-дены будут за внимание многими добрыми семенами умственногоразвития» [3, с. XLVI]. Посмертно було видано ряд його праць: «Вла-хо-болгарские или дако-славянские грамоты, собранные и объяснен-ные Ю. Венелиным. 1840. - 359 с.», яка вміщує 66 грамот і 20 знімківлітературних пам'яток болгарського народу ХІІІ-ХІV ст.; у 1847 р. вжурналі «Чтения в императорском Обществе истории и древностейроссийских» була надрукована його стаття «О соляном озере Halmyris»,якою було започатковано дослідження русько-візантійських і російсь-ко-турецьких взаємин, зокрема торгівельних. У ній, до речі, стверд-жується, що Туреччина постійно отримувала сіль із Карпатських, зок-рема Сиготських солекопалень по річці Тисі [4, с. 19-46]. Через рік уцьому ж журналі була надрукована стаття «О первом и втором наше-ствии завислянских славян на Русь до Рюриковских времен» [5, 45 с.].У ній вперше наш край названий Закарпаттям.За увіковічнення доброго імені нашого земляка взялося чимало ро-сійських і болгарських вчених, за що і самі заслуговують глибокої шани.Адже завдяки їм сучасний читач має можливість ознайомитися з твор-чістю Ю. Венеліна. Найбільше зробив П.О. Безсонов, який вперше ужурналі «Москвитянин» (1856), а потім у «Журнале Министерства на-родного просвещения» (1882) детально описав подорож Юрія Іванови-ча в Болгарію, висвітлив наукову діяльність і подав докладну його біог-рафію. Він характеризує його не лише як історика, а й як етнографа,лінгвіста, котрий добре знав грецьку і латинську мови, вільно розмов-ляв по-угорськи, по-німецьки і по-французьки, розумів італійську, іспансь-ку, турецьку і, звичайно, всі «слов'янські наріччя» [6, с. 165]. Свідчен-ням цьому є широкий діапазон його наукової роботи - дослідження зісторії Візантії, грецької міфології, глибоке знання античної і середньов-ічної історії, створення праць з історії слов'янських народів, укладанняграматик для них. Це була людина енциклопедичних знань. Його ім'явписане у всі фахові видання ХІХ-ХХ ст. І це все у 37 років.У передмові до другого видання монографії «Древніе и нынешніеболгаре...» П. Безсонов відзначив, що він «... почтет себя счастли-вым, если, по долгу глубочайшего уважения к покойному, этой статьейнапомнит и уяснит сколько-нибудь ход и значение его подвига, совер-шенного для соотчичей и болгар» [7, с. ХХХVІІ]. А самому виданнюбіограф заповів: «Да послужит настоящее издание памятником длявоспоминающих, зеркалом для обозревающихся» [7, с. ХLIV].Добру справу зробив другий російський дослідник Є. І. Соколов, ви-давши в 1899 р. книгу «Бумаги Ю.И. Венелина» [8, 19 с.], де охаракте-ризував велику рукописну спадщину, вказавши на місце її зберігання.Така робота цих та інших російських учених і сьогодні слугує добримприкладом дбайливого ставлення до культурної спадщини прогресив-них діячів нашого народу і закликає не лише зберігати її, а й пропагува-ти серед широких верств народу.Для збереження рукописної спадщини Юрія Івановича багато зро-бив І.С. Свенціцький [9]. На початку ХХ ст. він опублікував дві книги,в яких уперше подав широку картину культурних взаємин Закарпаття зРосією в першій половині ХІХ ст. На цьому тлі він охарактеризувавкультурно-освітню і наукову діяльність багатьох закарпатоукраїнців уРосії в кінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. (І. Орлая, П. Лодія, М. Балу-дянського, В. Кукольника та ін.). І. Свенціцькому ми повинні особливобути вдячні за те, що він у своїх «Материалах...» помістив чотири праціЮ. Венеліна. Три із них («Мадярские слова, взятые из русского язы-ка», «Карпаторусские пословицы», «Об украинском правописании») -це дослідження лінгвістичного характеру і одна з історії Закарпаття -«Несколько слов о россіянах венгерских...». Після цього робота надспадщиною вченого припинилася майже на ціле століття. Її знову відно-вили російські науковці у наш час.У роботі над спадщиною Ю. Венеліна особливо слід віддати належ-не науковцям Інституту слов'янознавства Російської АН. Щирої подя-ки, зокрема, заслуговує Г.К. Венедиктов. У 1997 р. він опублікував«Грамматику нынешнего болгарского наречия» [10, 252 с.], рукописякої з 1834 р. пролежав у архіві. У вступній статті Г. К. Венедиктоввисоко оцінив цю лінгвістичну працю: «Неугасающий интерес совре-менных исследователей к "Грамматике" Венелина делает ее публика-цию целесообразной и достойной памяти ее автора - заслуженногозачинателя отечественной болгаристики» [10, с.XXI]. Через рік він видаєзбірник «Ю.И. Венелин в болгарском возрождении» (11, 206 с.), щомістить найповнішу бібліографію праць вченого і досліджень про ньо-го. А в 2005 р. - збірник документів «Ученое путешествие Ю.И. Ве-нелина в Болгарию» [12, 153 с.], в якій вперше подано офіційні доку-менти щодо організації наукової подорожі вченого і його листування звідомими російськими діячами. Оскільки ці матеріали невідомі в нашійісторичній науці, наведено деякі з них.Захопившись ідеєю написання багатотомної історії болгарського на-роду, Юрій Іванович вирішив здійснити наукову поїздку в Болгарію. Узв'язку з цим він звертається до Російської академії наук з проханням:«Желая продолжить и распространить свои изыскания, я осмеливаюсьпредложить Академии, не угодно ли ей будет, пользуясь нынешнимиблагоприятными обстоятельствами, возложить на меня совершениеученого путешествия по Болгарии, стране классической для истори-ков и филологов славянских… Я почту себя счастливым, если удосто-юсь сего важного для пользы наук и лестного для меня поручения…»[12, с. 19]. Академія наук задовольнила прохання Ю. Венеліна, що ста-ло ще одним підтвердженням визнання його як ученого-історика.18 версеня 1829 р. він звертається з листом до президента академіїО.С. Шишкова, в якому виявляє готовність до такої поїздки і пише:«Счастлив буду, если исполнением важного поручения, на меня возла-гаемого Академиею, возмогу принести какую-либо пользу истории иязыку славянскому, который имеет в Вас достойнейшего покровителяи оберегателя». І далі він обіцяє: «и тем докажу торжественно предвсеми, что я не совсем недостоин Вашего высокого покровительства»[12, с. 20].Розгляд прохання Ю. Венеліна був надзвичайно складний. До ньогобуло залучено не тільки керівництво Академії, а й високі державні по-садовці, дипломати, чиновники на місцях - Молдавії, Валахії, Болгарії.Проект плана подорожі склав сам Ю. Венелін, зміст якого показуєширокий науковий кругозір молодого вченого. Він передбачав зібратиісторичні, етнографічні, літературні джерела. Велику увагу приділивстарожитностям. В проекті вказувалося: «Путешественник долженстараться об отыскании и описании оставшихся памятников древнегоязыка сих стран ... сочинений святых отцов, богослужебные книги,летописи, сказания, надписи» [12, с. 21].Він був представлений президенту академії наук О.С. Шишкову.У «Инструкции» академії (22 лютого 1830 р.) було окреслено конкретнізавдання, що ставилися перед Ю.І. Венеліним. У ній, зокрема, відзна-чалося: «Главная обязанность путешествующего есть: посетить всекнигохранилища княжеские и монастырские, старые архивы и дажесобрания книг и древностей, если владетили их позволят обозреть оные»[12, с. 31]. Ім'я закарпатця зазвучало і у вищих державних керівнихколах. Президент академії звернувся до міністра закордонних справ,віце-канцлера Карла Васильовича Несельроде з проханням створитисприятливі умови для наукової подорожі Ю.І. Венеліна, щоб він «могиметь свободный доступ в архивы княжеств Молдавии и Валахии, что-бы от тамошних епархиальных начальств даны были предписаниямонастырям открыть сему путешественнику монастырские библио-теки или архивы...» [12, с. 27]. Міністр, у свою чергу, дав відповіднедоручення генерал-фельдмаршалу І.І. Дібічу-Забалканському відкри-ти Ю.І. Венеліну доступ до архівів консульств в Ясах і Бухаресті. Усічні 1830 р. він був викликаний у Петербург для отримання дозволу напоїздку в Болгарію на один рік. Метою поїздки було вивчити і описатиархіви і бібліотеки, розібрати друковані і рукописні пам'ятки давньоїслов'янської літератури, а також вивчити болгарську мову, скласти гра-матику тощо. Неймовірну радість за надання такої можливості моло-дий дослідник висловив у своєму щоденнику такими словами: «пойдутуда, куда бросает меня судьба, для услуги народу, коего так жарколюбил…» [6, с.169].Із квітня 1830 р. до жовтня 1831 р. Ю. Венелін жив і працював нетільки власне в Болгарії, а й у Молдавії, Валахії. Його цілком заполонивдивовижний світ безцінних слов'янських рукописів. Кожний із них бувдля нього живим свідченням славної минувшини братнього болгарсь-кого народу. Це підтверджують такі його слова: «Целую почти ночь яне мог спать от радости, в надежде приобрести это сокровище, сколь-ко бы за него не запросили» [6, с.175]. Щоденна невтомна праця, пога-не матеріальне становище виснажили молодого дослідника і він зах-ворів. З болем в душі він писав у Москву М.П. Погодіну: «Я страдаювсем, любезный Михаил Петрович, телом и характером. Я одинок,вот в чем мое несчастье. Работать не могу, ибо я болею душою» [13,с. 134]. Стан його здоров'я особливо погіршився у серпні 1830 р., пере-буваючи у Сілістрії. Подолавши кризовий стан, він писав Михайлу Пет-ровичу: «Я лежал без памяти... Судя по страданиям, я не думал пере-жить этой болезни... Теперь, слава Богу, поднялся уже на ноги, а янемножко уже приокреп. Пока питаюсь еще одним супом»[12, с. 100].Справжнє пожертвування в ім'я науки!Повернувшись у Москву, Ю. Венелін приступив до опрацювання зібра-ного під час наукової подорожі багатющого матеріалу і публікації рядустатей. Наполегливі зусилля тут же були відзначені обранням його в1833 р. дійсним членом Московського товариства історії і старожитно-стей російських, призначенням співробтником багатьох наукових жур-налів.Визнання його високого авторитету у наукових колах підтверджуєтьсяі тим, що в період розгортання славістичних досліджень і підготовкидо відкриття кафедри слов'янознавства Рада Московського універси-тету саме йому доручила скласти «Конспект преподавания историиславянского языка и литературы». Секретар Ради 21.05.1834 р. писавйому:«Милостивый государь, Юрій Иванович!По поручению Совета Императорскаго Московскаго Университетаимею честь уведомить Вас, что он определеніем своим от 2 сего маяположил предложить Вам составить конспект преподавания исторіиславянскаго языка и литературы вообще и представить в словесноеотделеніе на разсмотреніе...» [14, с. 121]. І такий конспект Ю.І. Ве-нелін склав. Це був перший документ методичного спрямування з вик-ладання у вузах славістики. На жаль, він так і залишився в рукопису, аопублікував його російський професор П. Лавров у 1898 р. [14, с. 110-121]. Це видання і сьогодні залишається бібліографічною рідкістю.Які ж основоположні принципи методики викладання історії уЮ. І. Венеліна? Насамперед, він відзначає необхідність знання власноїісторії. Справедливо зауважує: «... нет ни малейшего народа, хотя не-сколько имеющего притязание на образованность, который не обра-щал бы испытующие взоры свои на прошедшее свое бытие, которыйне углублялся бы в самого себя и не открывал бы себе новых источ-ников народного своего существования» [14, с. 113]. Причому минулеслід вивчати на основі джерел, а тому «эта наука есть одна из обшир-нейних и труднейших». Цілком новим у методиці Ю. І. Венеліна булотвердження про необхідність вивчення рідної мови, бо це той засіб,який зберігає і поєднує минулі та прийдешні покоління. Мова, за йоговизначенням, «один из богатейших музеев, в котором весьма многоепереходит из старины от праотцов в отдаленнейшее потомство ... ибоничто так цельно и так долговременно не сохраняется, как слово вустах человека, слово, как клад, завещанный нам отдаленнейшимипредками» [14, с. 113-114]. З таким же теплим почуттям він ставивсяі до історії рідного краю - Закарпаття і закликав до вивчення його історії.Прислухаймося до його зауваження: «Кто бы имел столь скотское сер-дце, чтобы не жаждал знакомства с своими отцами, дедами, предка-ми ... с корнем самого себя, с частью самого себя???» [23, с. 16-17].Важливу справу зробив московський дослідник Павло Тулаєв і сло-венський комерсант Юст Ругель - у 2004 р. вони здійснили репринтневидання зовсім невідомої в науковому світі монографії Ю. І. Венеліна«Древние и нынешние словене» [15, 384 с.]. Безмежна їм вдячність зазбереження частки дорогоцінної спадщини закарпатського вченого.Виявляється, що Ю.І. Венелін відкрив світові ще один, поряд з болга-рами, віками забутий народ - словенців.Однак благородна справа затьмарена політичним відтінком. Аж ніякне відповідає сучасним політичним реаліям таке твердження автора:«В условиях национального подъема на Украине в конце ХХ века унекоторых местных авторов возникло желание истолковать личностьВенелина как "украинского исследователя". При этом в качестве глав-ного аргумента упоминается: его происхождение, его фамилия и имяГеоргий Гуца, полученные от родителей, а также годы юности, прове-денные в Ужгороде и Львове. Это по-человечески понятное стремле-ние нынешних украинцев увидеть в Венелине прежде всего своего зем-ляка не выдерживает научной критики. Однако отмахиваться от негонельзя, ибо за дискуссией о национальной принадлежности автора стоитвопрос о происхождении и сущности Руси-Украины как таковой» [15,с. 19]. Справді, «отмахиваться» не можна, але й доводити вікове існу-ання української державності було б приниженням для історичної на-уки, бо воно доведено ще в ХІХ ст., а сьогодні вона утверджена оста-точно і безповоротно.Звернемо увагу на інший епізод. Автор вступної статті П. Тулаєввважає, що «сам Ю. Венелин никогда не считал и не называл себя"украинцем". Он был "карпаторусъ по рождению"» [15, с. 20]. Це -правда. Так ідентифікували закарпатських українців у ХІХ ст. Та прицьому автор замовчує той факт, що етноніми «Україна», «українець» зажиття Ю. Венеліна під тиском великодержавної шовіністичної політи-ки царизму замовчувалися, а Валуєвським циркуляром (1863 р.) вза-галі були заборонені. Тому не можна дорікати Ю. Венеліну в тому, щовін не називав себе українцем. Однак він близько підійшов до розумін-ня цього. Це видно хоча б з його рецензії на збірку М. Максимовича«Українські народні пісні!» (1834). Ю. Венелін у центрі Російської імперіївживає не офіційну термінологію «малороссы», а «украинцы», «украи-нец», «украинка». Він доводить , що український народ не тільки існує,а й має власну історію, великі культурно-освітні надбання. А свою бать-ківщину називає не Угрією, а Закарпаттям.Не відповідає дійсності і таке твердження пана П. Тулаєва: «... неможет быть сомнения в том, что Юрий Иванович Венелин был рус-ским человеком по духу, языку и убеждениям». Однак те, що Ю. Ве-нелін розмовляв і писав по-російськи, ще не означає, що він був «рус-ским человеком», бо знав практично всі великі європейські мови. Сліднагадати, що сам він гордо заявляв: «Имея честь, по племени и порождению, принадлежать к Южной Руси...». Біограф Ю. Венеліна рос-іянин П. Безсонов, у 1856 р. зауважив, що він «имел глубоко этическуююжнорусскую натуру» і вихований «в лоне Карпатской природы» [7, с.21]. Відомий російський етнограф О.М. Пипін у 1890 р. однозначноствердив: «Венелин, родом карпатский русин» [16, т. 1, с. 363].Та при всіх дискусійних моментах віддаємо належне московськимвченим за їх плідну працю по збереженню наукової спадщини уроджен-ця Закарпаття - Ю.І. Венеліна. Тим більше, що П. Тулаєв продовжуєцю благородну справу - у 2006 р. він перевидав також невідому в Ук-раїні таку працю Ю.І. Венеліна як «Окружные жители Балтийского моря:славяне» [17, с. 24-47].Важливим кроком на цьому шляху була міжнародна конференція,проведена 31 травня 2002 р. Болгарським культурним центром у Москвіспільно з Інститутом слов'янознавства РАН, присвячена 200-літтю віддня народження Ю.І. Венеліна. Учасники форуму гаряче сприйнялипропозицію, висловлену Послом Болгарії в Російській Федерації І. Ва-сильєвим відновити зруйнований пам'ятник Ю. Венеліну у Москві інаписати книгу, щоб нові покоління знали про нього [18, с. 111].І закономірно у читача виникає запитання - а як вшанована пам'ятьвидатного закарпатця на його рідній землі? А до цього закликав ще у1902 р. відомий вчений В. Гнатюк: «Годиться нам згадати славногоземляка, якого обставини понесли на службу іншим слов'янським на-родам» [19, с. 4]. Цей заклик був почутий тільки у 1989 р. [20, 328 с.] і2002 р. [21, 188 с.; 115-117], коли в Ужгородському університеті булипроведені міжнародні наукові конференції, присвячені його пам'яті.Появилася і окрема книга про нього [22, 45 с.]. Добру справу зробилисвалявці, які у центрі міста у 1991 р. встановили пам'ятник своємуславному земляку. На жаль, невігласи вже через чотири роки знешко-дили його.Нарешті серед науковців було почуто і голос І. Молнара, котрий ще всередині ХІХ ст. палко закликав зберегти спадщину вченого: «Пыта-юсь еще раз именем покойного напомнить о наследстве его, оставлен-ном для болгар и русских: подожду еще, не захотят ли им воспользо-ваться наследники» [3, c. XLVII] Чекати довелося до 2002 р., колиавтором цих рядків у серії «Обличчям до спадщини» уперше в Українібуло видано збірку рідкісних праць вченого - «Ю. Венелін. З науковоїспадщини визначного славіста» [23, 184 с.]. Одна з них - «Об источни-ке народной поэзии вообще и о южнорусской в особенности», характе-ризує новий його погляд на актуальні проблеми історії України. У ніймова йде про таке феноменальне явище не тільки в історії України, а йвсієї Європи, як виникнення козацтва і його роль в історії українськогонароду. Ю. Венелін перший дав належну відсіч імперській історіографії,яка зображувала козаків тільки в чорних фарбах, особливо тих, які бралиучасть у боротьбі проти Московії. Таких називали не інакше як «ворыи разбойники, будучи из запорожского наброду поставленные своеволь-цы, плуты, злодеи и бездельники», які «мысля тако о грабительстве,усоветовались тайным условием между собою с присяжным обяза-тельством, чтобы неотменно отступить от Российского державства исделаться паки им вольным» [24, с. 385].Ю. Венелін першим правильно визначив причини виникнення козац-тва, бо добре знав становище українського народу під гнітом чужинців.От вони: «что оставалось делать южанину, который в собственномсвоем отечестве очутился крепостным иноязычника, который лишенбыл всех прав потому только, что был русин, который изнемогал подвсевладеющею монополиею шляхты и вседействующею жидков, ко-торый наконец был преследуем за веру, что оставалось, повторю, емуделать, как не бежать, бежать под выстрелы татарские, на явную опас-ность быть схваченным и увлеченным в неволю» [23, с. 38-39].У центрі Російської імперії Ю. Венелін насмілився так визначити рольукраїнського козака: «Будучи беглецом из отечества, он не имел оте-чества, несмотря на это, служил ему верным передовым стрелком,постоянным стражем, оберегателем» [23, с. 38]. Для нього козак - це«моряк, сапер, кавалерист, пехотинец - все вместе ... это рыцари мес-ти и смерти». Якщо в головах придворних історіографів Запоріжжя за-лишалося ще в означеннях з указу Катерини ІІ (1775 р.) як «полити-ческое уродство», «неистовое управление», то закарпатський вченийназивав його гордо - «Запорожская Вольница». Розбираючи збіркуукраїнських народних пісень, яку видав М. Максимович у Москві1834 р., закарпатський учений мав на меті ознайомити російську гро-мадськість з цим духовним надбанням України. Він з великою любо-в'ю аналізує пісні, підкреслюючи, що в них відображені славні сторінкигероїчної боротьби народу проти польських жовнірів, татарських ордта соціального гноблення. Справедливим є його запитання: «Какого жероду могла быть дума или песня украинца?» І тут же відповідає:«В песне, как в зеркале, отливается дух человека». Заполонений щед-рітю і задушевністю української пісні, він виголошує: «Подобного на-родного богатства не представит ни одно из европейских племен, еслине причислять сюда литературных романсов» [23, с. 79].До розуміння необхідності вивчати духовну спадщину народуЮ. І. Венелін дійшов під впливом ідей відомого німецького просвітите-ля Й.Г. Гердера (1744-1803). Саме він заклав основи вивчення духов-ності народу, зокрема пісень, легенд, вбачаючи в них «архів народногожиття».Під впливом західноєвропейського просвітительства Ю. Венелінрозробив новий, ще невідомий в російській науці метод історичногодослідження. Він обгрунтував, що головним об'єктом історичного дос-лідження має бути народ із вивченням у тісному взаємозв'язкувнутрішніх і зовнішніх рис його розвитку. «Дело идет о народе», - ствер-див він, і виклав програму вивчення його історії. Її слід починати з іменіі мови, «изобразить душу народа», «степень народной деятельности,от которой единственно зависит его независимость», традиції, звичаї іт. ін. У Росії подібних досліджень не було і тому найпопулярнішу працютого часу «Историю Государства Российского» М.М. КарамзінаЮ. Венелін справедливо назвав «жизнеописанием великих князей», ане історією народу. Його програма нового методу дослідження булаопублікована вже після смерті автора, в 1847 р. у статті «Мысли обистории вообще и русской в частности», а стала доступною для настільки в наш час [23, с. 11-29].Така ж доля спіткала і працю «О воспитании юношества», яка засв-ідчила наявність у Ю.І. Венеліна прогресивних поглядів на формуван-ня системи виховання молоді [25, с. 588-593]. Своєрідним ключем допізнання рукописної спадщини вченого молодими дослідниками є стат-тя Є.І. Соколова «Бумаги Ю.И. Венелина, хранящиеся в библиотекеОбщества истории и древностей российских» (1899), яка також по-міщена у згаданому збірнику праць [23, с. 113-132].Однак продуктивна наукова робота молодого вченого задовольнялане всіх, зокрема в академії, і вона відмовила йому в матеріальнійпідтримці. Були створені перешкоди на шляху до університетської ка-федри, хоч всі вважали його придатним на цю посаду. З досадою усерці Юрій Іванович зізнався: «Говорено было об учреждении кафед-ры при Московском университете славянских наречий и их литерату-ры. Многие говорили, советовали мне занять ее; советовали, и всемолчат. Что же, прикажете самому делать?» Та він не здавався, дом-ігся аудієнції у самого опікуна університету графа Строганова, якийзнав його наукову роботу. Юрій Іванович згадував: «Я был 8 января1836 г. у графа раза два-три; он принял меня довольно ласково, но кон-спект курса о славянских наречиях и их литературах, составленныймною по предписанию факультета, возвратил мне обратно, утверждая,что он эту кафедру назначает Каченовскому» [14, с. 122].Наукові досягнення молодого вченого не були визнані московськоюакадемічною верхівкою та ще й позбавили його посади. З приводу цьо-го справедливою є здогадка сучасного російського поцінувача науко-вої спадщини Ю.І. Венеліна П. Тулаєва: «Одной из причин такого недо-разумения было холодное, если не сказать отрицательное отношениек нему ведущих авторитетов того времени. В русине, приехавшем изЗакарпатья, они видели лишь одаренного провинциала и дилетанта,который со временем может составить им конкуренцию. В этом смыслесудьба Венелина чем-то напоминает драму Гоголя и Шевченко, гени-альных писателей, попавших из теплых и уютных городков "ненькиУкраїни" в студеные просторы северных столиц» [15, с. 16].Рукописну і друковану спадщину Ю.І. Венеліна високо оцінили вчені-славісти вже у ХІХ ст. Із оцінок багатьох діячів болгарського просвіти-тельства наведемо лише одну, дану В. Апріловим. У листі до Ю. Ве-неліна від 28 червня 1837 р. він писав: «Ви дуже зобов'яжете всіх моїхспіввітчизників, якщо не перестанете трудитися на користь їх історії.Вони вмістять вас в число своїх благодійників, і потомство впише вашеім'я у храм безсмертя» [6, с. 201]. Російський дослідник П. Безсоновневтомну і благородну працю Ю.І. Венеліна у 1856 р. засвідчив таки-ми глибоко чутливими словами: «Память покойного осталась навсег-да в сердцах истинных болгар, как священная память благодетеля.Это первое имя, которое слышит ребенок, приходя в болгарское учи-лище; первое имя, которое везет с собой юноша, ищущий образованияв высших учебных заведениях России» [7, с. ХХХVІІІ]. А в новітніхісторіографічних дослідженнях Ю.І. Венеліна справедливо віднесенодо одних з перших українських славістів, діяльність якого була хоч ко-роткочасною, але «самобутньою та яскравою» [26, с. 127, 342]. Своїславістичні студії він розпочав раніше таких відомих дослідників якІ. Срезневський, О. Бодянський, В. Григорович.Так спільна праця дослідників дає змогу краще осягнути складнийжиттєвий і творчий шлях уродженця Закарпаття до європейської сла-ви, ім'я якого у неповні 37 років яскраво засвітилося на небосхилі сло-в'янського наукового світу.Численні похвальні оцінки цієї історичної постаті, здається, всеосяж-но відбиті в такій: «Едва ли в истории мировой культуры можно отыс-кать подобное феноменальное явление, когда молодой ученый одногонарода оказал бы столь мощное воздействие на духовную жизнь дру-гого народа» [27, с. 5]. Справді, подібних прикладів наша історія незнає. Берегти ім'я Ю.І. Венеліна, його наукову спадщину для сучаснихі прийдешніх поколінь - наш не тільки науковий, але і громадянськийобов'язок.

Скачать электронную версию публикации