The orthodox movement in Transcarpathia during the years of WW I.pdf Після трагічного Другого Мараморош-Сиготського процесу, на якому було засуджено за перехід у православ’я 32 селян на чолі з ієромонахом Олексієм (Кабалюком), православний рух не припи- нився. Угорський уряд не досягнув того результату, на який сподівався. З початком Першої світової війни більшість православних активістів Закарпаття були поставлені під нагляд поліції. Їх викликали на допити, вони повинні були відмічатися в жандармерії, з них знущалися. Не- зважаючи на це, як свідчать документи архівів та спогади, селянський рух у православ’я набув більшого розмаху та поширення. В останні роки дослідники різних країн посилили вивчення окре- мих аспектів історії Першої світової війни та періоду, що їй передував. З’явилося чимало нових праць з воєнної, соціально-економічної, цер- ковної історії. На нових архівних документах переоцінено ряд важли- вих позиці, заповнено «білі плями» вітчизняної історії. На сторінках міжнародного історичного журналу «Русин» з’явилися публікації Ю. Данильця (Данилец 2014b: 9-21;Данилец 2014a: 249-269; Дани- лець 2013b: 16-31), С. Суляка (Суляк 2008a: 7-34; Суляк 2008b: 69-75; Суляк 2015: 359-369; Суляк 2016: 8-15) и М. Чучко (Чучко 2014a: 85-108; Чучко 2014b: 7-29; Чучко 2014c: 143-164; Чучко 2015: 6-28), В. Зиновьева и С. Фоминых (Зиновьев 2014: 48-61), В. Содоля (Содоль 2014: 30-46) и др. Привертають увагу колективні монографії російських дослідників «Европа и Россия в огне Первой мировой вой- ны» (Европа 2014) и «Первая мировая война и судьбы европейской цивилизации» (Первая 2014). Ужгородський історик Р. Офіцинський опублікував кілька статей, присвячених закарпатській проблематиці (Офіцинський 2015a: 50-67; Офіцинський 2015b: 156-167). У пропонованій науковій публікації ми розглянемо процес роз- витку православного руху на Закарпатті в роки Першої світової війни. Окремо в історіографії так питання не ставилося, маємо тільки невеликі повідомлення в працях ієромонаха Сергія (Цьоки) (Сергий 2013), ігумена Гавриїла (Кризини) (Гавриил 1999), прот. Василя Мак- симишинця (Максимишинец 2004), Д. Попа і Т. Волошина (Поп 2010). Вирок, який отримали учасники Мараморош-Сиготського процесу, був жорстокий. У фондах Національного архіву Мараморошського повіту в м. Бая-Маре нами виявлено обвинувальний судовий вирок від 3 березня 1914 р. Даний документ є дуже важливим, адже про- тягом 100 років він залишався поза увагою дослідників. Вирок по судовому процесу має обсяг 47 сторінок машинопису, складений на угорській мові та оформлений у вигляді брошури. Вирок складається з вступної частини, вироку та пояснення (Arhivele: 6-29). У вступній частині, що починається словами: «Іменем його велич- ності, короля!», перераховано склад членів суду: Аурел Товт, голова Апеляційного суду; судді Королівського трибуналу Йожеф Уйфолуші та доктор Георгій Єнеї, секретар Шандор Мезев, прокурор, заступник королівського прокурора, доктор Андор Іллеш. Потім названо прізви- ща адвокатів та підсудних на чолі з Олександром Кабалюком (Житіє 2001; Данилець 2013a; Разгулов 2001; Рачук 2009). Захисниками православних селян виступали: др. Артур Клайна, др. Йожеф Папп, др. Карой Шомло, др. Філіп Барна, др. Міклош Готтешман, др. Якоб Ліх- тенберг, Янош Гоштюк, др. Вільгельм Імреді, др. Юлій Остерайхер, др. Йожеф Редеї, др. Золтан Ронаї, др. Лойош Баторі, др. Дьордь Яношка, др. Сілард (Коста) Хаджі, Захар Тодорович, др. Михайло Проданович та др. Янош Лаллошевич. Відкриті засідання суду проводилися в наступні дні: 29-31 грудня 1913 р., 2-5, 10, 12-13, 15-17, 20-24, 26-31 січня, 3-7, 9-14, 16-20, 23-26 лютого та 3 березня 1914 р. (Arhivele: 6). У другій частині - «Вирок», що має обсяг трохи більше 10 сторі- нок, подані короткі відомості про всіх підсудних. Вказано головні звинувачення та дії, котрі прокурор вважав злочинними. Щодо Каба- люка знаходимо наступні факти: «затриманий з 26 вересня 1913 р., 36 років, греко-католик, народжений у Ясіня, громадянин Угорщини, монах, неодружений, без майна, був солдатом 6 королівського арти- лерійського полку (1908-1912 рр.)» (Arhivele: 6). Його звинувачували у тому, що на території комітатів Берег, Угоча та Мараморош та в буковинській Сучаві поширював серед вірників греко-католицької церкви та русинів Угорщини брошуру «Слово православным христиа- нам о календаре старом и новом», газети «Вера и церковь», «Русская правда», які містили молитви за чужих правителів та військо, завезені з Росії молитовники, церковні книги та ікони. У документі наведено висловлювання Кабалюка, котрі прокурор вважав злочинними та ан- тидержавним. Серед них наступні: «греко-католицька віра зіпсована», «греко-католицькі священики тільки розважаються», «тільки російсь-ка віра праведна», «російська православна віра краща за угорську правовірну віру, священики в Угорщині нехтують вірою, а обряди не дотримують, справжнім руським потрібно перейти до справжньої руської віри», «греко-католицька віра не є добра, бо її очільник - Папа Римський, нам, руським, така віра потрібна, як російська, бо ми руські», «попи на свою кишеню живуть, молитися не вміють, тільки розважаються, танцюють» (Arhivele: 7). Далі у документі викладено звинувачення проти 32 осіб, котрі в підсумку отримали різні строки. Аналіз змісту вироку свідчить про те, що частина селян була затримана та утримувалася у слідчому ізоляторі з листопада 1912 р. Наведемо кілька найбільш цікавих закидів підсудним. Житель с. Липча Степан Вакаров у розмовах з односельцями говорив: «треба перейти, потрібен новий священик, у Римі зіпсували віру, підкупили людей на унію», «зруйнована віра, попи зруйнували, попи випускають з меси, виривають з книги» (Arhivele: 7). Ілля Пірчак, секретар адвоката в Мукачеві говорив «територія до Білої Тиси належала руським і можливо їх і буде, важкий час буде поки не прийдуть руські», «у православній вірі треба втриматися, бо в такому разі територія Угорщини, населена русинами відійде до руського царя», «у цьому випадку з маєтків вроді графа Шенборна будете дешевше отримувати землю» (Arhivele: 8). Іван Рейті з Арда- нова заявляв, що «римським попам не треба вірити», «не вірте попу, бо він ще й у п’ятницю м’ясо їсть» (Arhivele: 9). Згідно § 172 і 173 Карного кодексу, а також § 96 та 97 - 32 підсуд- них були засуджені: Олександр Кабалюк - 4 роки 6 місяців ув’язнення та 1000 крон штрафу; Юрій Воробчук - 1 рік 6 місяців ув’язнення, 150 крон штрафу; мол. Дмитро Петровцій - 2 роки 6 місяців ув’язнення, 200 крон штрафу; Олена Глушманюк - 6 місяців ув’язнення, 50 крон штрафу; ст. Михайло Палканинець - 2 роки ув’язнення, 300 крон штрафу; Микола Сабов - 3 роки ув’язнення, 400 крон штрафу; Степан Кемінь - 2 роки ув’язнення, 200 крон штрафу; Андрій Кемінь - 8 місяців ув’язнення, 100 крон штрафу; Петро Симулик - 8 місяців ув’язнення, 100 крон штрафу; Степан Вакаров - 2 роки ув’язнення, 300 крон штрафу; Іван Фейсак - 8 місяців ув’язнення, 100 крон штрафу; Ілля Пірчак - 2 роки 6 місяців ув’язнення, 300 крон штрафу; Іван Газій - 10 місяців ув’язнення, 100 крон штрафу; Дмитро Раяпинець - 9 місяців ув’язнення, 100 крон штрафу; Юрій Недзбайло - 8 місяців ув’язнення, 100 крон штрафу; Юрій Тришінець - 9 місяців ув’язнення, 100 крон штрафу; Василь Рубіш, мол. - 9 місяців ув’язнення, 100 крон штрафу; Іван Балог - 6 місяців ув’язнення, 50 крон штрафу; Росоха Михайло - 1 рік ув’язнення, 100 крон штрафу; Юрій Чопик - 1 рік і 4 місяці ув’язнення, 200 крон штрафу; Василь Куцина - 1 рік ув’язнення, 100 крон штрафу; Федор Мускур - 1 рік ув’язнення, 100 крон штрафу; Микола Думніцький - 6 місяців ув’язнення, 50 крон штрафу; Ілько Думніцький - 6 місяців ув’язнення, 50 крон штрафу; Василина Фіцай - 6 місяців ув’язнення, 50 крон штрафу; Юрій Ухаль - 10 місяців ув’язнення, 100 крон штрафу; Дмитро Попович - 2 роки ув’язнення, 300 крон штрафу; Кирило Прокоп - 1 рік, 8 місяців ув’язнення, 200 крон штрафу; Марія Сочка (Біро) - 6 місяців ув’язнення, 50 крон штрафу; Микола Данко - 6 місяців ув’язнення, 50 крон штрафу; Андрій Броді - 6 місяців ув’язнення, 50 крон штрафу; Іван Рейті - 6 місяців ув’язнення, 50 крон штрафу (Arhivele: 9). Суд врахував термін, який засуджені пробули в ув’язненні під час слідства та звільнив внаслідок цього Івана Газія, Дмитра Ряпинця, Юрія Тришінця, мол. Василя Рубіша та Івана Балога (Arhivele: 10). Від засуджених та свідків конфіскували величезну кількість літератури, ікон, інших речей, що фігурували як докази провини та зв’язків з Росією (Arhivele: 10-11). З інших підсудних звинувачення було знято, хоч вони і просиділи під слідством різні строки. Найбільш об’ємною є третя частина вироку - «Пояснення», що займає більше 35 аркушів. На початку цього розділу проаналізовано етапи розвитку православного руху. Окремо наголошується, що він вперше з’явився у 1903 р. в селах Іза та Великі Лучки. Влада ініціювала процеси в Мараморош-Сиготському та Берегівському королівських карних трибуналах, звинувативши селян у релігійних та антиконсти- туційних заворушеннях (Arhivele: 12). У 1908 р. православний рух набув нових, більших форм. До нього проявили інтерес онуки Адольфа Добрянського - Олексій та Роман Геровські. У вироку наголошувалося, що брати Геровські та граф Володимир Бобринський через Олексан- дра Кабалюка намагалися відірвати частину угорської території на користь Росії. У другій частині «Пояснення» детально проаналізовано періодичні видання та брошури, поширення та зачитування яких суд вважав злочинним. «Слово православным христианам о календаре старом и новом» - брошура, що поширилася поміж русинами на території Березького, Угочанського та Мараморошського комітатів в 1908-1912 рр. та виступала в першу чергу проти об’єднання ка- лендарів. Королівський трибунал виділив наступні тези брошури, що стосуються проступків відповідно § 172 п. 2 та § 173: «попи свої проступки добре знають, біда тільки в тому, що люблять гроші і за світську владу та заради грошей підуть на все», «є попи, які не йдуть проти церкви, але вони бояться, що мадяри їх розженуть», «і школу змадярюють, щоб діти тільки по угорськи вчилися і забували руську мову. Учителі, попи, єпископи підкуплені мадярськими грошами... не Богу, а мадярському уряду служать... допомагають... Християнську віру, Божу церкву, руську церкву знищувати»; «введення нового ка- лендаря тільки інструмент, яким мадяри стараються знищити руський народ»; «Вас роблять жебраками, тепер хочуть відлучити від віри, хочуть зробити католиками, щоб потім мадяризувати» (Arhivele: 14). В іншій брошурі - «Де шукати правду», авторства протоієрея Олексія Товта, згідно тексту вироку, писалося головним чином проти греко- католицької церкви та проти греко-католицьких священиків. Разом з тим, автор прославляв російську православну церкву та Російську імперію. «Наступні цитати показують нападки на греко-католицьку віру та священиків: «Триста років минуло, як наших предків вороги силою, обманом та всякими інтригами відірвали від прадавньої віри та церкви …істинного світла... Ісуса Христа. З цього самого часу наш народ, віра, церква піддаються образам з боку наших ворогів». «Ті, хто повинен нас вчити і вести, ще більше вганяють нас у тьму. Наші єпископи, священики кожного дня далі йдуть і хочуть повністю зробити нас папістами та латинами». Підсумки по названій праці - «без сумніву брошура містить у собі антидержавні заклики і тому, поширення між греко-католицькими угорськими русинами викликає заворушення проти греко-католицьких священиків, віри, державних установ Угорщини» (Arhivele: 14). У тексті вироку знаходимо характеристику брошури «Боротьба за православну віру в Угорщині». Королівський суд вважав її зміст таким, що порушує закон в частині § 172 п. 2. «Ця брошура містить наступні твердження і фрази: уніатські священики прийнявши унію, продали свою віру за гроші, а тих православних священиків, які цього не ро- били, латиняни переслідували, кидали до в’язниці - голодом мучили; латиняни переслідували православ’я і православних священиків, які не хотіли бути уніатськими і таким чином припинили існування православної релігії на Угорщині» (Arhivele: 14). Від підсудних та свідків було вилучено сотні екземплярів газет «Русская правда» та «Вера и церковь». Обидва часописи видавалися в Чернівцях братами Геровськими та були дозволені в межах Австро- Угорщини. В ході кримінального провадження поліція вилучила 58 номерів «Русской правды» та 3 номери «Вера и церковь». Після ознайомлення королівський трибунал визнав такими, що мають дестабілізаційний вплив в Угорщині та Галичині наступні тези га- зет: «Мукачівський єпископ Юлій Фірцак пообіцяв угорцям, що за 40 років зітре з лиця землі руський народ в Угорщині», цей єпископ «затятий ворог і переслідувач православної віри»; «у тюрмах... для злодіїв уже немає місця, бо ці місця зайняли руські селяни»; «Топчуть нашу руську землю брудними ногами різні противники руського народу»; «Уряд нагадує руському народу, що для нього у Австрії не- має місця, немає дому». Суд давав наступну оцінку вищенаведеним виловлюванням: «Наслідки цих закликів та постійне поширення антидержавних ідей, служать формуванню віри і переконань, що русини мають не тільки національну спільність з Російською імперією, а й земля, на якій мешкають русини - руська земля, і що угорські русини не у своїй країні, а у Російській імперії можуть знайти захист та цінності» (Arhivele: 16). Окремо у вироку знаходимо інформацію про поширення серед се- лян молитовників, привезених з Росії. Їх зміст, на думку королівського суд,у також підпадав під § 172 п. 2 Кримінального кодексу, бо містив молитви за російського царя, його родину та військо. У третій частині «Пояснення» детально викладено вину кожного підсудного, на основі якої було прийнято вирок. Текст цієї частини готувався на основі свідчення самих підсудних, свідків, матеріалів слідства та інших доказів. Найбільше місця у цій частині відведено Олександру Кабалюку (ієромонаху Олексію). Він зізнався, що в 1905 р. познайомився в мешканцями м. Чернівці Олексієм та Романом Геровськими. В 1906 р. на попереднє їх запрошення поїхав до Чер- нівців, а звідти в Київський монастир. Звідти привіз з собою книжки релігійного змісту. Через деякий час в Сучаві, а також на угорських святах, які відвідували русини, він розповсюджував книжки, агітував людей до вступу в православну церкву. Олександр Кабалюк вів ак- тивну діяльність на святах в населених пунктах Мараморошського, Березького та Угочанського комітатів, проживав в общинах і вів активну діяльність частково сам, а частково за допомогою цілого ряду осіб. За пропозицією Олексія Геровського він вступив в Ябло- чинський російський монастир та декількома місяцями по тому був висвячений в сан священика. З 1908 р. по 1912 р. Кабалюк постійно розповсюджував заборонену літературу, привезену з Росії - книжки «Молитви і літургії», ікони, «Слово до істинно віруючого», журнали «Вера і Церковь» і «Русская правда» (Arhivele: 17). У Маріяповч звер- тався до людей з такими заявами: «Що людина тільки в тій вірі може бути, яка знаходиться в Росії, а угорська русинська віра вже зіпсована, священики багато випускають під час літургії, не надають потрібної уваги, обманюють народ, оббирають його». Королівський суд визнав дії Олександра Кабалюка, як порушення § 172 п. 2, а також § 173. Тобто він скоїв злочин проти греко-католицької церкви і проти греко- католицького священства, і також винний в антидержавній агітації. Зупинимося далі на інформації про кількох засуджених, котрі після Кабалюка отримали найбільші строки ув’язнення. Серед них - Мико- ла Сабов, котрий був засуджений на 3 роки ув’язнення. Він говорив наступні слова: «священики знущаються з народу, обманюють», «гре- ко-католицька церква не добра, православна церква чистіша». За словами свідків, М. Сабов день за днем стояв в оточенні односельців та голосно читав російські газети (Arhivele: 20). Дмитро Петровцій, солдат імператорського, королівського піхотно- го полку отримав 2 роки і 6 місяців ув’язнення. Його вина полягала в тому, що підтримував зв’язки з Олексієм Геровським, привозив від нього з Чернівців брошури та газети. «У 1908-1912 рр. Дмит- ро Петровцій зачитував газету «Вера и Церковь» перед жителями с. Осій». На зборах в будинку Дмитра Андрішко заявив, що «папа римський не є головою церкви, вірувати треба ту релігію, у якої го- ловами є чотири російські патріархи». На зборах біля будинку Марії Сочка Біро говорив: «греко-католицька релігія не добра ,її головою є папа римський, нам, русинам, потрібна така релігія, як російська, священики тільки про те думають як наповнити шлунок та кишеню, молитися не вміють, тільки танцюють і веселяться» (Arhivele: 19). Житель Мукачева Ілля Пірчак (2 роки і 6 місяців ув’язнення), під- тримував тісні зв’язки з Олексієм Геровским, Олександом Кабалюком та іншими активістами православного руху. Протягом 1910-1912 рр. в Мукачеві роздавав брошуру «Русская правда» жителям с. Великі Лучки. Неодноразово висловлював перед селянами наступні слова: «Беріть ці газети, багато чого навчитеся прочитавши їх, ці газети російські, як і ви є росіянами»; «ця земля була російською, і можливо знову буде»; «російський священик не краде, як той що тут, русини будуть щасливими лише тоді, коли росіяни появляться в Карпатах»; «тому треба підтримувати російську грецьку релігію, бо з цим ми досягнемо, що території Угорщини, на яких живуть русини, буде влас- ністю російського царя, а тоді з володіння графа Шенборна, будете отримувати частини дешевше» (Arhivele: 21). Щодо підсудних були також враховані полегшуючі та обтяжуючі об- ставини, що вплинули на строк ув’язнення. Було враховано несудимість більшості звинувачених, що вони діяли із-за релігійних переконань та збурюючих брошур. Серед обтяжуючих обставин суд виділив наступні: підсудні знали, що за ними слідкують і діяли таємно; працювали на чужу державу та вели антиугорську агітацію; поширювали друковані видання у сусідніхселах і т. д. (Arhivele: 25). Четверта частина «Пояснення» присвячена селянам, вину яких не було доведено у суді. Іноді затримання та звинувачення базувалося лише на словах свідків, які на суді або відмовлялися від попередніх свідчень, або їх було спростовано. Наприклад, щодо Івана Поповича зазначалося, що він дійсно в 1912 р. на зборах у Дулові читав брошуру «Де треба шукати правду». Однак, через те, що на зборах були при- сутні лише троє селян, суд не вважав цю подію розповсюджуванням. Звинувачена Анна Божук признала, що в 1910 р. розповсюджувала православну брошуру, привезену з Чернівці, але на головному за- сіданні відмовилася від свідчень. Іншими доказами суд не володів, а тому селянка була звільнена від звинувачень (Arhivele: 27). У п’ятій частині «Пояснення» подано окремі факти, що були на- ведені адвокатами. Адвокат др. Артур Клейн просив суд викликати і вислухати як свідків афонського ченця Денасія та братів Оексія та Романа Геровських, просив отримати і прочитати на засіданні документи з судового процесу 1906 р. про заборону зміни релігії та пред’явити документи, котрі забороняють відсилати поштою газети та брошури (Arhivele: 28). Др. Карой Шомло пропонував для захисту дістати документи з хустського окружного суду (1912. В. 251), як доказ, що між звинуваченим С. Вакаров і свідком А. Штефан були ворожі стосунки, що відбилося на свідченнях останнього. Др. Вілмош Імреді пропонував заслухати свідків, які б засвідчили, що звинувачений Іван Газій не вчив дітей російських пісень. Др. Філіп Барна просив дістати книги з молитвами з греко-католицької церкви з с. Нижній Бистрий, котрі також містили молитви за російського царя. Клопотав витребувати документи з хустського окружного архіву (1853/1910), для підтвердження того, що в с. Нижній Бистрий відкривали кримі- нальні справи за народні збори. Др. С. Хаджі просив прослухати свідків про те, що для греко-католицької церкви також привозять молитовні книги з Росії. Др. Золтан Ронаї просив заслухати свідків, котрі б довели насилля жандармів в с. Іза. Др. Йосиф Редеї клопотав заслухати свідків, для того щоб доказати, що люди в с. Іза вихід з гре- ко-католицької релігії робили за правилами. Наведені клопотання з боку захисту, були відкинути королівським судом як такі, що не мали вплив на визначення важкості злочинів та потребували додаткового розслідування (Arhivele: 29). Протягом восьми місяців, у вересні 1914 - квітні 1915 рр., Закар- паття опинилося в зоні боїв союзного австро-угорського і німецького війська з російським. Кілька разів росіяни тимчасово захоплювали загалом третину площі сучасної Закарпатської області - гірські та при- гірські місцевості уздовж транспортних артерій (Офіцинський 2015a: 50). У підсумку Карпатської операції (включно з облогою Перемишля) російські війська втратили убитими, пораненими, полоненими майже 1 млн осіб, німці й австро-угорці - майже 800 тис. вояків. Згідно з військовою та соціальною статистикою 1920 р., у Першій світовій війні загинуло більше 30 тис. вихідців із Закарпаття (Офіцинський 2015a: 56). За словами Д. Попа та Т. Волошин, у березні 1915 р. Кошицький військовий трибунал засудив 800 селян з комітатів Берег, Унг і Ша- риш за співпрацю з російськими військами до тривалого ув’язнення. 160 селян з мараморошських сіл були кинуті до хустської в’язниці без суду і слідства (Поп 2010: 158). Значну роль у розгортанні масових страт на Закарпатській Гуцульщині відіграв військовий суд 52 дивізії австро-угорської армії. Так, у жовтні 1914 р. в Ясіні за один тиждень було заарештовано 150 селян, з яких 65 було страчено. За цей самий період покарано на смерть п’ять осіб у Верхній Апші та Великому Бичкові (ДАЗО: 34, 43). «Вернувшись, власти стали выявлять людей, оказавших помощь или выражавших симпатии русским войскам. Боясь наказания, староста с. Вел. Бычков с несколькими жителями бежали в горы. Жандармы арестовали за "измену" их близких родст- венников. Всего же было арестовано около 50 человек. Многие из них оказались за решеткой, а Михаил Братаник и братья Пидмаливские повешены для устрашения» (Разгулов). Берегівський журналіст та краєзнавець В. Разгулов в одній із публікацій наводить свідчення про с. Підполоззя на Воловеччині, яке опинилося на початку грудня 1914 - кінці січня 1915 р. в руках російських військових. «В конце января 1915 г. в село вернулись жандармы. Начались поиски сочувствующих русским. Забрали Пет- ровича - подковывал русским коней. Забрали и Петра Доганица - показал брод через Латорицу, Ивана Чубирку-Лебака - в церкви молился за царя. Восемь человек осудил военный трибунал, каждо- го - на 20-25 лет тюрьмы. Всего же в округе власти отдали под суд более 800 жителей за помощь русским войскам. В Нижних Воротах, например, И. Дербаль, А. Демьян и Т. Малильо были брошены в тюрьму, а П. Куштинец казнен» (Разгулов). Австро-угорські солдати ставилися до населення жорстоко. «Жи- тель Иршавщины Василий Фущич вспоминал: "У нас рассказывали, как в 1915 году через наше село проходили на Восточный фронт венгерские гусары. Наши крестьяне относились к ним враждебно, отказывали им в еде, воде, сене. Гусары расстреляли в Сельце кре- стьянина Лупака за то, что не дал сена гусарским коням"» (Разгулов). Положення православного руху на Закарпатті в період Першої світової війни в порівнянні з довоєнним було гірше. У цей час в с. Іза, як центрі православного руху, почалися жорстокі переслідування православних селян. Люди, які не були взяті на війну, арештовували- ся мадярської жандармерією, а інші чоловіки і жінки повинні були щодня відмічатися в жандармської канцелярії. Але, незважаючи на такі жорстокі переслідування з боку влади, православний рух в с. Ізі і її околицях міцнів і поширювався. Однією з причин були постійні зв’язки з православними Будапешта, Мішкольца та Егера, куди часто ізяни йшли сповідатися, причащатися, хрестити дітей і вінчатися. Звідти вони приносили православні богослужбові книги, а також елей, антидор, ладан і т. д. Зважаючи на те, що мадярські жандарми пильно стежили за всіма діями православних ізян, селяни збиралися на молитву не завжди в одному місці, щовечора в іншому будинку. Часто збиралися на околиці села «где в укромных, потаенных местечках - по подвалам, по сара- ям - за тщательно прикрытыми дверями горел свет и слышны были сдержанные голоса. У дверей таких домов всегда кто-нибудь стоял, это указывало на то, что в этом доме происходит тайное собрание православных» (Алексий 1936: 12). Майже зразу після вироку у Мараморош-Сиготі до с. Іза повер- нувся ієромонахи Амфілохій (Кемінь), Матфей (Вакаров) та Сера- фим (Бродій). За сприяння ієромонаха Олексія (Кабалюка) вони у 1911-1913 рр. навчалися у богословській школі Яблочинського монастиря Святого Онуфрія (Бєльський повіт Люблінського воєвод- ства, сучасна територія Польщі). В монастирі вони були пострижені в чернецтво та рукоположені в ієродиякони архієпископом Євлогієм (Георгієвським). 15 березня 1913 р. ієродиякони-закарпатці були направлені в розпорядження Константинопольського патріарха Германа. З благословення патріарха вони прибули на о. Халка, де ректор Халкідонської духовної академії митрополит Герман руко- положив їх в ієромонахи. Патріарх забезпечив молодих місіонерів необхідними документами, що засвідчували їх висвячення. Отримали вони також антимінси, миро та інше церковне начиння й через Італію повернулися на Закарпаття. 27 квітня 1914 р. ієромонахи прибули в с. Іза, однак через 6 годин їх було заарештовано. Після цього шляхи молодих подвижників розходяться. Ієромонаха Амфілохія (Кемінь) було доставлено для допиту до окружного міста Хуст. Вивчивши документи ченця, поліція прийшла до висновку, що він дійсно приїхав із-за кордону, але не з Росії, а з Константинополя. Таким чином, через 21 день ієромонах Амфілохій (Кемінь) повернувся в рідне село. Щоб контролювати діяльність священика, влада поставила його на домашній арешт, змушуючи кожен день відмічатися в локтоні (жандармській станиці). У цей час о. Амфілохій духовно керує православним рухом у с. Іза та навколишніх селах, таємно здійснює обряди вінчання, хрещення, похорону. Це не залишилося поза увагою влади - 29 серпня 1914 р. він був заарештований і конвойований до концтабору в м. Домбрат (Угор- щина). Через невеликий час увезення було замінено відправкою на фронт. Однак, медична комісія визнає його не придатним до війсь- кової служби. Тоді о. Амфілохія переводять до м. Мараморош-Сигот, де він виконував обов’язки ветеринара при військових конюшнях (Данилець 2011: 283). На великі християнські свята йому вдавалося відпроситися на короткотермінову відпустку, яку чернець використовував для відправ- лення богослужінь. Саме за ці дії в січні 1915 р. ієромонаха Амфілохія було заарештовано та відправлено до Кошиць, де засуджено військо- вим трибуналом до чотири з половиною років ув’язнення. Пробувши в ув’язненні три з половиною роки в Кошицях, ієромонаха Амфі- лохія перевели в листопаді 1918 р. до тюрми в Мараморош-Сиготі, а 20 листопада - відпустили додому. Матфей (Вакаров) після арешту провів 21 день в Марморош-Си- готській в’язниці, після чого під конвоєм був відправлений в Кошиці. Гарнізонний військовий суд засудив його до 3 років тюремного ув’язнення. Гарнізонний військовий суд приговорив його до трьох мі- сяців тюрми. Після початку військових дій з Росією, його було звіль- нено з-під арешту та направлено рядовим солдатом до саперного полку у м. Комарово. У першій половині серпня 1914 р. полк було відправлено на Східний фронт. Воювати проти своїх одноплемінни- ків ієромонаху Матфею доводилося не довго. 28 жовтня 1914 р. він потрапив до російського полону (Матфей 1949: 269). Перебував у таборі військовополонених в м. Новониколаєвськ (з 1925 р. - Ново- сибірськ). З табору він пише листи владикам Антонію (Храповицький) та Євлогію (Георгіївський), які за посередництва обер-прокурора Святішого синоду Саблера сприяють його звільненню. За наказом церковної влади направлений на приход у Галичині (Данилець 2012: 128). Однак, з наступом австро-німецьких військ, був переведений до російської армії на посаду перекладача. До завершення війни о. Матфей перебував на румунському фронті. Після військових дій чернець проживав деякий час в Гиржавському монастирі в Бесса- рабії, а потім в Феофанівському під Києвом. Обслуговував с. Хотово (Список: 2). 28  березня 1919  р. він повернувся до рідного села. Ієромонах Серафим (Бродій) був мобілізований на фронт і з війни не повернувся. В с. Іза під час війни продовжувала існувати таємна жіноча чернеча громада. Восени 1914 р. керівниця громади Юліанія Прокоп з сорат-ницями знову були піддані жорстоким побоям та ув’язнені в хустській в’язниці на шість тижнів. Коли російські війська зайняли Сигот, угорці залишили Хуст. Ігуменя Параскева в 1934 р. згадувала: «Изъ Хуста мадьярское войско бѣжало, даже и тюремщики не остались въ Хустѣ. О насъ трехъ забыли и оставили насъ однихъ; мы за одну недѣлю не выходили изъ тюрьмы; за это время мы, не ѣвши, не пивши, днемъ и ночью молили Господа, чтобы укрѣпилъ нашъ народъ духомъ и силой бороться за православную вѣру. Намъ удалось высвободиться изъ тюрьмы, благодаря тюремщику, который вернулся въ Хустъ. Онъ очень сочувственно отнесся къ намъ» (Іосиф 1934: 3). Після відступу російських військ на Закарпаття знову повернула- ся угорська адміністрація. Протягом усього 1917 р. Юліанія Прокоп та інші дівчата мусили три рази на день відмічатися в сільській жандармерії. Закінчувалася війна, Австро-Угорщина та її союзники програвали. Угорці розпочали жорстокий терор проти всіх, хто нама- гався якимось чином опиратися їх режиму. Важливі спогади ігумені Параскеви записав М. Упоринець: «Взяли нас с Михаилом и повели в казармы. Привели туда же и Михаила Си- мулика, у которого в то время был молитвенный дом. Тех двух побили и послали в сумасшедший дом, a меня зачали бить воловьей жилой с оловом на конце. Били по лицу и разбили в носу все косточки, а я всё стою и молчу. Один жандарм говорит: "Молчишь, подожди, змея, будешь ты у меня плакать!"... Повалил меня на пол. Я упала на бок. Он вскочил на меня обоими ногами и я почувствовала, во в боку у меня что-то хруснуло и я засто- нала. "Ага, застонала". Я опять молчу. Жандарм мне кричит: "Встань!" Я встала, молчу. Он выдернул саблю и ударил меня по голове. Рассек мне голову, и из раны полилась кровь. Всё как бы закачалося вокруг меня, но я ещё стою. Повели меня к студне и зачали лить на голову воду. Тут я перестала видеть и чувствовать и упала. Отнесли меня в пивницу и зарыли в песок, только голову оставили наверху. На три дня приставили ко мне служанку, чтобы она следила по зеркалу, есть ли на нём от дыхания роса. На третий день хотели меня бросить в воду; вытягли из пивницы и стали смотреть - жива ли я ещё. Каким- то железом стали открывать мне рот и сломали зуб. От боли я как бы немного опамятовалася и, не глядя, ударила на отмашь рукой. Тут из головы у меня снова полила кровь и залепила мне очи: я перестала видеть и чувствовать. Отнесли меня, но теперь уж не до пивницы, а оставили на кухне. Начали делать искусственное дыхание, давали чай с ромом, очи мои промыли: на утро я уж стала видеть. Водили меня по кухне - учили ходить, поддерживая под руки. На пятый день положили меня на носилки и отнесли к нам во двор. Был вечер, темно, зима лютая. Положили меня во дворе около хаты и ушли. Никто не видел как меня принесли. Отец мой был тогда под оборогом, где молился. Там мы сделали такое тайное место, где всегда молились. Отец меня очень любил и всё время молился о моём спасении. Обещал, что если я буду жива, он меня Богу отдаст. Кончил отец молиться и пошёл до хаты. Когда увидел меня, подошёл и спрашивает: "Ты, дочь?"» (Упоринец). Кровь из головы у меня всё не унималася. Отец побежал к военному доктору и привел его. Доктор посмотрел и сказал, что буду жить только три часа, потому что кость на голове разрублена и повреждена моз- говая оболочка. Отец и все наши начали со слезами молиться. Я тоже молилась. Три часа прошли, я всё живу, и как бы лучше мне стало. Тогда тот доктор начал меня лечить. В носу все косточки разобрал и сло- жил все снова, как нужно. Стала я выздоравливать, начала ходить…» (Упоринец). Після включення Закарпаття до складу Чехословаччини Юліанія Прокоп було пострижена в чернецтво та очолила перший жіночий монастир в с. Липча. У 1947 р. перейшла з частиною сестер до Мукачівського монастиря (Данилець 2014: 150). Під час Першої світової війни продовжився процес мадяризації та латинізації церкви. 14 червня 1916 р. на території Мукачівської та Пряшівської греко-католицьких єпархій папа поширив григоріансь- кий календар. Головними ініціаторами цього процесу були єпископи Антоній (Папп) та Стефан (Новак) (Почему 1934: 39). За словами ієромонаха Сергія (Цьока): «Ватикан со своими наймитами, восполь- зовавшись отсутствием мужчин, ушедших на войну, решил сломить наши православные устои, объявив в 1916-1917 гг. введение нового стиля и латинской пасхалии в нашей церкви. Угорські жандарми на вимогу греко-католицького духовенства насильно заганяли селян на римсько-католицьку Пасху в уніатський храм. Деяких православних мучили і всіляко знущалися над ними тільки за те, що вони не погоджувалися святкувати латинські свята. Православні селяни таємно освячували самі собі паски в церковній огорожі або ж недалеко від неї. Значна частина священиків підтри- мували зміну календаря. Наприклад, уніатський священик Табакевич з села Нанково на Хустщині, із церковного амвона говорив, що вже ніхто не в силах змінити новий стиль, швидше за вода піде проти своєї течії, ніж повернутися в старий стиль і російські «схизматичного» свята (Сергий 2013: 174). Одночасно з введенням греко-католиками григоріанського ка- лендаря на Закарпатті угорська влада прагнули до того, щоб ввести в школах латинський алфавіт з угорським правописом. Угорський міністр віросповідання і народної освіти видав розпорядження, що з 1916/1917 навчального року всі шкільні підручники, а також підручники з Закону Божого, обов’язково повинні бути надруковані латинським шрифтом (Закарпатський 1948: 152). 5 серпня 1915 р. в Ужгороді була створена спеціальна комісія, на чолі якої стояв при- мас, який заявив, що «кирилиця в церковних книгах може довести до схизми» (Закарпатський 1948: 153). Гоніння на православне населення Закарпаття тривали до закін- чення війни. Важливий документ виявлено нами в фондах Угорського національного архіву в Будапешті. Це доповідна записка марамо- рошського вікарія греко-католицької єпархії до міністрів віроспо- відання і народної освіти, зовнішніх справ та внутрішніх справ під грифом «надзвичайно таємно». 17 грудня 1917 р. вікарій писав, що православний рух знову розпочався у селах Хустського округу: Іза, Кошельово, Липча, Кіреші, Нижнє Селице, Копашново, Горінчово, Березово. За його спостереженнями, в душі жителів цих сіл, до сих пір жили релігійні погляди і потрібна лише іскра для релігійного вибуху. «Теперішній рух є більш розширений між жінками і дітьми» (Угорський 1917: 11 зв.). Однією з причин розширення православного руху вікарій вважав діяльність військовий православного священика Миколи Копачука, якого призначили в Хустський округ для підтримання духовного стану військових. Після його появи на Хустщині він почав контактувати з місцевими жителями. Вони їздили до нього і священик відвідував їх у селах. Вікарій звернувся до військового головнокомандувача з проханням зняти з посади Копачука, через підозру що він таємно серед греко-католицького населення розповсюджує православ’я. За словами вікарія, православного священика не усунули так швидко, як хотілось би, і ті декілька тижнів, що він був там, вистачило, щоб зробити нинішню ситуацію. Також церковний функціонер інформував, що просив військове керівництво, щоб на Мараморощині змінили слов’янські бригади на угорські (Угорський 1917: 12). Згідно виявленого документу, жителі Марамарошу найтяжче спри- йняли об’єднання календарів. «Коли появились румунські солдати, а також солдати інших націй, які сповідували православну релігію і жителі бачили, що ті спокійно відмічають свята по їхньому кален- дарю, але що було суворо заборонено жителям, звісно багато хто обурився. Вони знову почали святкувати по східному календарю. Звичайно це не можливо було робити відкрито. Багато каплиць було зроблено у людей дома, де вони проводили зібрання. Коли про ці каплиць стало відомо, там були знайдені документи і книж- ки російською мовою, які підтверджують, що жителі підтримували не тільки релігію, але й російського царя» (Угорський 1917: 12 зв.). Вікарій заборонив збори у приватних будинках та святкування по старому календарю. Таки чином, православний рух на Закарпатті в роки Першої світо- вої війни розвивався у важких умовах політичних умовах. Право- славних як і раніше звинувачували в русофільстві, арештовували за проросійську діяльність, страчували. Незважаючи на це, як свідчать документи архівів, в православ’я переходило все більше і більше жителів. Перший чехословацький перепис 1921 р. фіксує збільшення кількості православного населення до 60 986 чол. (Statistický 1928: XV, Данилець 2016: 147). Цей факт дає пі

Скачать электронную версию публикации