An Attempt to Create a Rusin Autonomy in Hungary in 1918-1919.pdf Розпад Авсгро-УгорськоТ монархіТ восени 1918 р. став початком дуже багатого на подіТ періоду. Саме в цей час керівництво ново-створеноТ УгорськоТ НародноТ Республіки спробувало створити руську автономію під назвою Руська КраТна. У науковій літературі, присвяче-ній історіТ Закарпаття ХХ ст., ця спроба угорського уряду згадуеться 114 рая Ml vf < ci ii I 2020. № 61 неодноразово. Однак праці угорською, украінською, російською та англійською мовами присвячують питанню руськоі автономіі мало уваги [3; 4; 9; 10; 20; 24; 41]. У них переважно консгатуеться факт ухвалення окремого закону, який окремі науковці розглядають як важливий крок в історіі угорськоі державності [23: 45-50; 24: 53-57; 41: 25-56]. Прикметно, що у більш відомих дослідженнях набагато більше уваги присвячено спрямованій знизу вгору організаційній роботі створених у середовищі руського населення народних рад, ніж спрямованим згори вниз спробам угорського уряду. У науковій літературі висловлюють думку, що метою дій уряду М. Кароі було збереження руського населення під владою Угорщини, а е автори, які висловлюють сумніви у серйозності намірів угорськоі влади стосовно руськоі автономіі [23: 45-50]. В угорських дослідженнях трапляеться точка зору, що створення руськоі автономіі стало единим успіхом національно! політики Угорськоі Народно! Республіки. У цій статті зроблено спробу залучити до дискурсу, що займаеться вивченням історіі Руськоі Краіни, такі архівні джерела, які, доповнивши попе-редні відомості, зможуть чіткіше і повніше змалювати, як на практиці функціонувала ця спроба угорського уряду на околицях зруйнованоі Австро-Угорськоі монархіі. Наприкінці осені 1918 р. завершилася Перша світова війна. Внаслідок поразки у цій війні в Австро-Угорській монархіі почалися процеси розпаду. 31 жовтня 1918 р. за згоди Карла IV ерцгерцог Йосиф призначив прем’ер-міністром графа Мігая Кароі. Програма сформованого ним уряду фактично співпадала з деклараціею Угорськоі національноі ради, проголошеною 26 жовтня 1918 р. Відповідно метою нового уряду було створення такоі незалежноі Угорщини, де різні національності, маючи широкі права самоврядування, брали б участь у політиці як фактор державотворення [17: 115]. Підготовкою змін стосовно самовизначення національностей зайнявся міністр Оскар Ясі. Головною ціллю роботи очолюваного ним міністерства було стримати спрямовану проти Угорщини політику Антанти, схиливши на свій бік національні меншини та сусідні народи шляхом створення кантонів на зразок Швейцаріі [20: 155-156]. Відомо, що восени 1918 р. міністр вбачав мінімальні можливості вирішити питання трансільванських румунів, словаків Північноі Угорщини та русинів. Хоча Міністерство з національних питань підготувало аж три законопроект про самовизначення русинів, німців та Словацькоі Краіни, однак переговори з національностями на цей час О. Ясі розглядав більше як створення позитивного іміджу перед Антантою [5: 282]. У такому контексті договір з русинами здавався найочевиднішим. 1938 р. в листі до Імре Чейчі екс-міністр писав з цього приводу: История 115 «Автономія Руськоі Кражи мала для мене більше моральне і аж ніяк не практичне значення. Бачачи, що словаки і румуни вже були зв'язані зовнішніми договорами, я хотів укласти угоду принаймні з найслабшою стороною, щоб засвідчити серйозність і чесність намірів Народно! Республіки стосовно національних автономій. Щоб, коли дійде до мирного договору, ми могли б показати Антанті, що серйозно ставимося до обіцянок і можемо вирішити проблему в межах старих кордонів. Звичайно я знав і те, що наше розчленування було вже вирішене» [2: 336; 6: 420-421]. З розпадом Австро-Угорськоі монархіі в середовищі національних меншин посилилися відцентрові тенденціі [7: 442], не стали винят-ком й русини, що становили більшість населення в північно-східних комітатах. Представники різних політичних напрямків із середовища русинів вважали, що настав відповідний час, аби заявити про при-належність руських територій. Перші руські народні ради виникли в Спиші та Старій Любовні, вони були прихильниками украінськоі державності, що народжувалася на схід від Карпат. Ради проукраін-ськоі оріентаціі сформувалися також у Ясінях, Сваляві та в Хусті [10: 179-182]. Едина руська рада, що симпатизувала Чехословаччині, організувалася в Пряшеві - адміністративному центрі комітату Ша-рош. За ініціативи греко-католицького священника Антала Паппа в Ужгороді було створено Народну раду рутенців Угорщини, яка висту-пала за залишення у складі Угорщини [10: 179-182]. Було очевидно, що з руських рад, створених восени 1918 р., найшвидше уряд Каро! зможе знайти спільну мову з Ужгородською радою. Після створення ради і налагодження контактів наприкінці листопада у Будапешті відбулася зустріч, на якій уряд та русинська делегація могли узгодити бачення подальших дій [9: 87-88]. Оскар Ясі прагнув якомога швидше завершити переговори з русинами, сигналізувавши цим Антанті, що угорський уряд мае прийнятну для національних меншин концепцію автономі!. Під час листопадових переговорів з Ужгородською радою уряд визнав право русинів на самовизначення і пообіцяв призначити на чолі Ужанського, Березько-го, Угочанського та Мараморошського комітатів жупанів русинського походження [11: 16-17]. Також уряд пообіцяв, що за рекомендаціею руськоі ради в міністерство під керівництвом Ясі та у Міністерство у справах релігіі й освіти будуть «призначені фахівці з відповідними повноваженнями» [16: 4]. З метою залагодження руського питання 1 грудня 1918 р. було створене урядовий комісаріат на чолі з пра-цівником Міністерство внутрішніх справ русинського походження Орестом Сабовим, завданням якого було «підготовка практичного впровадження права угорсько-рутенського народу на самовизначен- 116 g J Ml 'Cl III 2020. № 61 ня». Діяльність новоствореноі інституціі поширювалася на комітати Мараморош, Угоча, Берег, Земплен, Шарош та Абауй-Торна [3: 47-48]. Ідея створення такого міністерства була озвучена Ясі на засіданні Ради міністрів ще 19 листопада, ще тоді він запропонував на посаду очільника кандидатуру Сабова, на що погодилися й інші члени уряду. Також О. Ясі заявив, що секретарем міністерства він запросив відомого русинського вченого Гіядора Стрипського, який пізніше на бажання Ужгородськоі руськоі ради працював на посаді радника Міністерства у справах релігіі та освіти [12: 10]. Призначення Ореста Сабова та Гіядора Стрипського також вказувало на те, що руську справу влада Угорщини хотіла якомога швидше успішно завершити. По-перше, Ужгородська рада вітала П залучення до урядовоі роботи, а по-друге, йшлося про двох таких осіб, які дуже добре розумілися на руському населенні з його своерідними відносинами. Таким чином, угорський уряд намагався довести до кінця питання створення ав-тономіі через відомих на загальнодержавному рівні представників руськоі інтелігенціі. Як Сабов, так і Стрипський були прихильниками залишення русинів у складі Угорщини. Відзначимо, що обое досягли успішноі кар’ери в угорському середовищі, тож можна припустити, що вони вірили: сформовані ще багато років тому погляди вдасться втілити на практиці під егідою нового уряду. Прикметно, що уряд не тільки взяв до уваги думку народноі ради рутенців у кадрових питаннях, але й у грудні ухвалив рішення про заснування кафедри руськоі мови та літератури Будапештського наукового університету під керівництвом Шандора Бонкало [13: 3]. Переговори з русинами керівництво Народноі Республіки не бажало базувати тільки на домовленостях з Ужгородською руською радою. Тому 10 грудня 1918 р. міністерством О. Ясі було організовано нараду, на якій головував греко-католицький священик Еумен Сабов. У руській делегаціі, яку до столиці доставив спеціальний потяг, були представлені усі руські політичні сили Північно-Східноі Угорщини. На нараді яскраво проявилася різниця у політичних намірах. Відомі представники проукраінськоі оріентаціі адвокат Михайло Брашчайко та голова Ясінянськоі народноі ради Степан Клочурак дуже скептично сприйняли угорську пропозицію, очевидною була іх відданість украінській справі [9: 87]. Пізніше С. Клочурак навіть назвав буда-пештську зустріч абсолютно безрезультатною [41: 31]. Після зустрічі Рада міністрів 17 грудня доручила О. Ясі розробити та подати закон про самовизначення русинів [14: 18]. Проголосований 21 грудня 1918 р. закон набув чинності 25 грудня, коли був опублікований у Державному зводі законів [4: 33-34]. Народний закон № X складався з дванадцяти параграфів, ним пе- История 117 редбачалося що «русинам (рутенцям), які живуть в Угорщині, належить повне право самоврядування в питаннях внутрішньо! адміністраціТ, правосуддя, публічного шкільництва й навчання, народно! культури, релігі! та вживання мови як у сфері законодавчо!, так і виконавчо! влади» [4: 33]. У законі не конкретизувалися територіальні межі ав-тономі!, йшлося тільки про те, що його дія поширюеться на Марамо-рошський, Угочанський, Березький та Ужанський комітати, а остаточні кордони до рішення Мирно! конференці! не визначаються. Закон містив норми про спільні з Народною Республікою справи та про подвійне управління автономіею через Міністерство Русько! Кра!ни та Державне намісництво (адміністрацію) Русько! Кра!ни [4: 33]. Таким чином, практична реалізація закону була покладена на два органи виконавчо! влади. Міністерство, очолюване Орестом Сабовим, розташовувалося в Будапешті у будівлі Міністерства юс-тиці!. Заступником міністра Русько! Кра!ни у ранзі держсекретаря уряд призначив Тодора Гуті, а керівником адміністраці! з центром у Мукачеві став рахівський адвокат Агоштон Штефан як губернатор. З архівних документів, які залишилися з періоду кількамісячного існування Русько! Кра!ни, бачимо, що міністерство намагалося на-самперед з'ясувати з іншими міністерствами питання повноважень та знайти засоби для виконання прохань і питань, які надходили з Мукачева. Державне намісництво у свою чергу докладало зусиль для формування на місці автономного адміністративного управління та вирішення заплутаного клубка злободенних проблем, як потім з'ясуеться, з перемінним успіхом. На процес практично! реалізаці! закону безсумнівно впливали настро! руського населення, що проживало у гірських регіонах. Про суспільні настро!, економічну і соціальну ситуацію можна отрима-ти уявлення з протоколів, які фіксують приеднання руських поселень до Народно! ради рутенців Угорщини. Протягом 1918-1919 рр. завдя-ки залученню греко-католицького духовенства значна частина руських поселень проголосила приеднання до Народно! ради. У процесі приеднання велику роль відігравали місцеві духівники або дяки-вчи-телі. В аналізованих архівних матеріалах збереглося 23 протоколи, спільним для яких е фіксація приеднання представників населеного пункту до Ужгородсько! ради. Паралельно у них наводилися всі ті скарги, вирішення яких населення сподівалося знайти в ново! влади. Можна припустити, що проголошення приеднання у багатьох випадках відбувалося під впливом місцевого духовенства. Це наглядно демон-струють протоколи приеднання Кольчинсько! та Селештовсько! рад. У цих двох селах був той самий греко-католицький священик, а протоколи в обох випадках збігаються дослівно [36: 12-14, 17-20]. При ci ii I 2020. № 61 118 цьому не викликае сумнівів, що всі ті економічні та адміністративні проблеми, про які говорилося в протоколах, були реальними. Серед них згадувалися безземелля, обмеження права користування лісами, ставлення до селян та зловживання чиновників різного рівня. Крім цього, у багатьох протоколах відчуваються сильні антисемітські настроі. А на тих зборах, де не було представників греко-католицькоі церкви, висловлювалися і проти деяких цер-ковних податків і зборів. Усі ці давні проблеми разом із поганою економічно-соціальною ситуаціею стали плодючим грунтом для розвитку уже згадуваного нами «схизматицького» руху, що виник на початку століття [18: 34]. Про настроі верховинських сіл взимку 1918 р. багато цікавого дізнаемося зі звіту Калмана Сорводі. Цей журналіст і редактор разом з понад 10 своіми співробітниками за дорученням Гіадора Стрип-ського, співпрацюючи з Державним комітетом пропаганди Угоськоі Народно! Республіки, об'іздив 69 населених пунктів Верховини, щоб пересвідчитися, які там панують настроі та намагатися схилити іх населення на бік Руськоі Кражи. З детального звіту дізнаемося, що для протоколів про приеднання до Ужгородськоі ради було харак-терним включення різноманітних скарг. Населення гірських районів часто ставилося до угорських органів влади з недовірою, а через економічні негаразди та бідність були відкритими як до украінськоі, так і до румунськоі пропаганди. Перша, очевидно, переважала, і в багатьох населених пунктах, де проводилася проукраінська агітація, ця ідея мала впливових прихильників [31: 17-25]. К. Сорводі, спо-стерігши посилення украінофільського руху в Хусті, відзначав: «За останні десятиліття - але особливо за час війни - вони зазнали від угорців стільки кричущоі кривди, що покращення свого становища уявляють тільки у разі створення такоі держави, де використання рідноі мови, віросповідання, можливості культурно! та економічноі реалізаціі будуть необмеженими, де державна влада реально, а не у формі порожніх обіцянок, які ніколи не виконуються, захистить іх від брутальності чиновників, лісників, жандармів. Такою вони уявляють Украіну» [31: 17-25]. Але при цьому він не вважав ситуацію повністю програшною: «Під час спілкування із незадоволеними у мене скла-лося стійке враження, що іредентизм не е стійким переконанням чи прагненням, а більше породжений гіркотою від минулих помилок, тому державні зміни змогли б швидко й рішуче обеззброіти ці настроі» [31: 17-25]. Калман Сорводі рекомендував якомога швидше замінити суддів, нотаріусів, священиків, лісників, щоб нові службовці змінили ті стереотипи та оцінки, які склалися у населення про угор-ську владу. Цим можна схилити населення, а в першу чергу - його История 119 провідників, до думки про автономію Руськоі Краіни і одночасно по можливості перехопити вітер з вітрил украінськоі, румунськоі та чеськоі пропаганди [31: 17-25]. Керівництво Угорськоі Народноі Республіки намагалося зробити думку про руську автономію популярною серед громадян. Цим пи-танням у Комітеті пропаганди займався Гіадор Стрипський. У столиці організовували тематичні вечори, у гірських районах ходили агітато-ри, обіцяючи місцевому населенню краще життя. Відомий угорський прозаік Дюла Круді навіть присвятив цій темі окрему книгу «Требміта. Дзеркальце Руськоі Краіни» («Havasi kurt. Ruszka Krajna kistukre»). Доля книги добре відображае саму історію спроби створення автоно-міі. Круді написав книгу взимку 1918 р., маючи на меті наблизити до угорських читачів «незнайомих знайомців»-русинів, що проживали у Північно-Східній Угорщині. Автор мав намір видати книгу в Ужгороді на початку 1919 р., однак на тоді це вже стало неможливим, оскільки чехословацькі військові загони в січні 1919 р. зайняли місто. Добре характеризуе ситуацію в цій частині Угорщини протягом 1918-1919х рр. те, що Круді писав свою книгу за часів активно!' розбудови Угорськоі Народноі Республіки, а видана вона Руським народним комісаріатом за часів Угорськоі Радянськоі Республіки, коли територіі запланованоі автономіі вже були зайняті чужими військами. Загалом спроба подати ідею автономіі в яскравій обгортці була зовсім не зайвою. Серед угорського населення згаданих у законі чотирьох комітатів чимало хто виступав проти створення, як вони казали, «руськоі імперіі» [1: 4]. Багатьом навіть уявити було важко, що русини, яких вважали «бідними меншими братами» [8: 7], отримають широкі політичні права. Серед таких обставин очевидно, що організувати управління автономіею було непростим завданням. Рахівський адвокат і редактор Агоштон Штефан, що був призначений керувати адміністраціею, з великою енергіею взявся за організаційні завдання. Протягом січня-березня 1919 р. його діяльність зосереджувалася на трьох головних напрямках. Перший - це налагодження контактів з територіальними адмі-ністративними органами, а також розбудова адміністративного управління автономіі. З першим, як свідчить січневе листування ко-місара, було менше проблем [28: 1-5], адже адміністративні органи різного рівня вітали створення Державного намісництва і запевняли Штефана у готовності співпрацювати. Натомість розбудова влас-ноі управлінськоі вертикалі зустрілося з серйозними труднощами. У цьому контексті одна з найбільших проблем була спричинена тим, що межі Руськоі Краіни не були конкретизовані. На прохання 120 рая Ml vf < ci ii I 2020. № 61 Ореста Сабова мукачівська адміністрація на середину січня підготу-вала проект про кордони автономно! територп. Основою згадувано'і' у проекті територіі, як зазначалося у пояснювальній записці, «реальні мовні межі, які не всюди співпадають зі статичними даними» [28: 1-5]. Можливі винятки були пояснені так: «Кілька угорських міст і сіл потрапляють до територіі Руськоі Кражи тому, бо навколо них знаходяться руські поселення, там знаходяться установи та заклади комітатів, де русини складають більшість, а Мараморошський комітат не мав шляху до материнськоі держави. Натомість Ужгород е центром руських культурних закладів» [28: 1-5]. Це призвело до утворення в північно-східних комітатах своерідного подвійного адміністративно-го управління. Адже з одного боку керувати бажало розташоване в Мукачеві намісництво на чолі з Агоштоном Штефаном, а з іншого -від управління не відмовлялися і чотири жупани, які очолювали ко-мітати, а це часто призводило до дискусій стосовно сфер повноважень і відповідальності. Державне намісництво не змогло організувати адміністративну роботу на цій територіі, адже на коли згадуваний проект був роз-роблений, сталося багато подій, які унеможливлювали розбудову управлінськоі вертикалі. З одного боку, серед русинів, які проживали в Угорському королівстві, на кінець Першоі світовоі війни поширилася проукраінська оріентація. Цьому безперечно сприяв той факт, що на схід від Карпат, у Галичині та Наддніпрянщині, вибухнули національні державотворчі процеси. Зокрема, результатом співпраці з галицькими украінськими політичними організаціями стало те, що 8 січня 1919 р. Гуцульська народна рада проголосила в Ясіня Гуцульську Народну Республіку. Проголошення супроводжувалося підтримуваним із Гали-чини збройним повстанням [39: 22]. Як і Народну раду, що складалася з 42 членів, так і недовговічну Народну Республіку очолював Степан Клочурак [40: 27]. Маючи досвід Першоі світовоі війни, С. Клочурак доволі скептично ставився до планів угорського уряду вирішити пи-тання руського самоврядування. У залі ясінянського кінотеатру ново-організована рада оголосила 8 листопада 1918 р. перед скликаним з навколишніх сіл населенням приеднання до створеноі Украіни. У заяві саме угорська влада звинувачувалася у значних втратах під час війни, а на карб і минулого, і нинішнього угорського урядів ставилося поз-бавлення можливостей розвитку «русько-украінськоі» культури [38: 103-104]. Намір про приеднання був зачитаний на станіславському засіданні Національно! ради ЗахідноукраТнськоТ Республіки делегаціею, очолюваною С.Клочураком. Для практично'! реалізаціТ приеднання Гуцульська народна рада організувала на православне Різдво, 78 січня, повстання проти розквартированого в Ясіня угорського гар- История 121 нізону [3: 49]. Після повстання була проголошена Гуцульська Народна Республіка, територія яко! збройним шляхом була поширена на Рахів-ський район, однак подальше просування зупинила румунська армія [3: 53]. Північно-західні землі автономі! внаслідок вторгнення 12 січня в Ужгород та його околиці взяли під контроль чехословацькі війська. Захоплення Ужгорода та Мараморош-Сігета мало негативні наслідки для інших територій Ужанського та Мараморошського комітатів, які залишилися під угорською владою. Як писав міністр Русько! Кра!ни у листі до міністра внутрішніх справ Вінце Надя, «органи місцево! адміністраці! ледве можуть контактувати з комітатською владою, тому безперебійне державне управління перебувае в небезпеці» [34: 2]. Оскільки у названих комітатах адміністративні центри не потрапили під владу губернатора, він просив міністра внутрішніх справ надати тим територіям Ужанського та Мараморошського комітатів, що залишилися, права урядового комісаріату [34: 2]. Іншим важливим напрямком діяльності Державного намісництва було вирішення проблем із безнадійним постачанням Північно-Схід-но! Угорщини. Губернатор за сприяння Ореста Сабова намагався забезпечити населення продуктами харчування, одягом, сільсько-господарськими засобами через надсилання з Будапешта залишків військово! допомоги. Одночасно з цим очільник автономіі ініціював якомога швидший початок земельно! реформи, адміністративну підготовку реалізаці! яко! розпочала Земельна інспекція № 16. Тут проявилися ті труднощі, які перешкоджали діяльності намісництва у цій сфері. У листі від 12 березня 1919 р. Штефан скаржився Оресту Сабову, що у ході реалізаціі земельно! реформи в Березькому комітаті його роль була тільки пасивною, оскільки запуском акці! керував бе-резький жупан Міклош Кутклофолві, що діяв, за словами губернатора, за дорученням міністра земельних справ [32: 1-6]. Дискусі! такого типу навколо повноважень траплялися і в інших випадках [29: 46]. Важливо відзначити, що забезпечення постачання, яке хоча б трохи покращило економічно-соціальне становище населення, Державне намісництво вважало одним із найзлободенніших політичних пи-тань. А питання земельно! реформи і дискусі! навколо не! стосовно повноважень А. Штефан вважав з точки зору реалізаці! автономі! ще суттевішим. Про це він у березні 1919 р. писав так: «Належне і невід-кладне вирішення ціе! ситуаці!, на мою думку, важливе насамперед з точки зору інтересів русько! автономі!, а разом із цим - оскільки інтереси руського й угорського народів стосовно будь-якого вияву суспільного життя і найменше у реалізаці! ціе! акці! зовсім не супе-речать одні одним - е необхідним і в інтересах державних. Вважаемо, що подальше відкладення визначення повноважень намісництва 122 g J Ml ci ii I 2020. № 61 Руськоі Краіни для ефективнішого керування територіями, де про-живають русини, завдасть значноі шкоди суспільним інтересам» [32: 1-6]. Проблеми з харчами, утруднене управління призводило до дуже трагічних ситуацій. Намісництво неодноразово зверталося до Міністерства внутрішніх справ і Міністерства оборони з прохан-ням надіслати військові сили для утихомирення настроів у гірських районах. З багатьох поселень до комісара надходили повідомлення про насильні захоплення земель, а в Міжгір’і та околицях великими проблемами стали постійні пограбування, розбійники на дорогах і вже ледве не буденна контрабанда збіжжя до Галичини [35: 1-33]. Третім напрямком діяльності намісництва було продовження пропаганди для впливу на настроі населення і спроби зупинити украінську і румунську пропагандистську діяльність. Для проведен-ня пропаганди Міністерство Руськоі Краіни надало мукачівській адміністраціі 200 000 корон. З ціеі суми передбачалося фінансу-вання роздачі листівок та агітаторів, які мали впливати на настроі населення. Орест Сабов таким чином сформулював своі пов'язані з цим завданням очікування: «Було б бажано, щоб пан губернатор на підпорядкованій йому територіі докладав зусиль для позитивного впливу на настроі населення стосовно наданоі законом автономіі. Для ціеі цілі необхідно підбирати абсолютно надійних осіб, які шляхом безпосереднього контактування з населенням встановили б його бажання і полегшили роботу пана губернатора завдяки збору даних» [26: 6]. Особам, що були задіяні в пропагандистскій роботі, необхідно було дізнаватися про скарги і образи, не давати безвідповідальних обіцянок. При цьому треба було звертати увагу людей, що «при об’ед-нанні зусиль на них чекають промисловий та економічний бум, що завдяки культурному розвитку на нас чекае щасливе майбутне» [27: 5-6]. А у директиві для агітаторів йшлося: «А поки все це станеться, нашим гаслом хай стане порядок, дисципліна, еднання, і тоді не буде більше скарг між Карпатськими горами» [27: 5-6]. Описані вище труднощі в розбудові управлінськоі вертикалі та відомі нам проблеми в майбутньому дозволяють припустити, що пропагандистська робота не була цілком успішною. Це підтверджуеться й тим, що 2І січня 1919 р. в Хусті Всенародні збори закарпатських украінців під голо-вуванням Михайла Брашчайка ухвалили рішення про возз’еднання руського населення комітатів Мараморош, Угоча, Берег, Унг, Земплен, Шарош, Сепеш і Абауй-Торно з украінцями Соборноі Украіни [21: 13-40]. За спогадами учасників та згідно з протоколами конгресу, у ньому взяли участь 420 делегатів зі 150 населених пунктів, які після виступу Михайла Брашчайка ухвалили рішення про возз’еднання Угорськоі Русі з Украіною [22: 132]. Дата подіі була важливою й тому, История 123 що наступного дня, 22 січня, у Киеві був проголошений акт злуки Укра!нсько! Народно! Республіки та Західноукра!нсько! Народно! Республіки. У виданому Директоріею УНР універсалі урочисто про-голошувалося, що Угорська Русь, Галичина та Буковина як частини Західноукра!нсько! Республіки зливаються воедино з «Наддніпрян-ською Великою Укра!ною» [22: 134]. Однак декларування еднання не могло супроводжуватися створенням реально! територіально! едності, оскільки Укра!нський національний рух ні на Наддніпрянщині, ні в Західній Укра!ні не був здатний забезпечити тривалого контролю територій. На сході формування укра!нсько! влади унеможливив наступ більшовицьких військ та хаос громадянсько! війни, а на за-ході - захоплення територій польськими військами, не згадуючи вже про такі перешкоджаючі фактори, як відсутність в укра!нського руху широко! суспільно! підтримки та суперечності між його провідни-ками [25: 111-121]. Поширювати проукра!нські настро! намагалися активною пропагандистскою діяльністю, а спроби перешкодити !й забрало значну енергію в Державного намісництва Русько! Кра!ни, що перебувало на стаді! формування. Агоштон Штефан неодноразово звертався з проханням посилити прикордонні загони на межі з Галичиною, однак отримував від Міністерства внутрішніх справ негативну відповідь [35: 1-33]. Не полегшувало вирішення ситуаці! й те, що військові не завжди узгоджували сво! ді! з намісництвом. У зв'язку з цим комісар звертався до міністра оборони Вільмоша Бьома: «Прошу інструктувати усіх осіб, які направляються з будь-якою місіею до Русько! Кра!ни, щоб вони перед початком свое! діяльності посвідчили себе у мене, тому що намісництво переповнене особами з військовими квитками, серед яких багато укра!нських агітаторів» [30: 1-28]. Зі звітів та скарг, які надходили до Міністерства Русько! Кра!ни та намісництва у Мукачеві, бачимо, що ді! проти укра!нсько! агітаці! в окремих випадках були насильницькими. Державний секретар Тодор Гуті інформував губернатора у лютому 1919 р.: «До мене прибула делегація з Хуста і його околиць і скаржилася на те, що прикордонники застосовували силу до руського населення, мотивуючи це тим, що вони носять жовто-блакитні стрічки і виявляють проукра!нські погляди» [30: 1-28]. Лист подібного змісту надіслав Агоштону Штефану і голова ужгородсько! ради Шімон Сабов: «З багатьох місць приходять повідомлення, що представники силових органів застосовують до русинів з укра!нськими поглядами брутальні переслідування вважаемо за необхідне вказати на небезпеку таких дій, які можуть завдати шкоди Вашій політиці інтеграці!» [33: 14]. Ті, хто працював над розбудовою автономі!, цілком правомірно побоювалися, що такі випадки шкідливо впливатимуть на справу Русько! Кра!ни, тому ci ii I 2020. № 61 124 в конкретних випадках, як у згадуваному хустському, намісництво вживало негайних заходів [30: 1-28]. Вище згадані факти засвідчують, що практичне створення автономіі Руськоі Краіни відбувалося за дуже складних обставин. Уже при при-йнятті народного закону спостерігалася недовіра угорського населен-ня Північно-Східноі Угорщини до руськоі автономіі. Налагодження ад-міністративноі вертикалі ускладнювалося й захопленням, починаючи з січня 1919 р., територій чехословацькими й румунськими військовими загонами і напівголодним існуванням руського населення, а також потужною украінофільською агітаціею, яка найвиразніше виявила себе в Ясіня та Хусті. Необхідно звернути увагу на те, що хоча найдіяльніши-ми прихильниками залишення руських територій у складі Угорщині восени 1918 р. були Мукачівська епархія та Народна рада рутенців Угорщини, однак у документах намісництва, що збереглися, майже відсутні згадки про те того, щоб адміністрація Штефана пробувала налагодити співпрацю з Мукачівською греко-католицькою епархіею або Ужгородською руською радою. І хоча чимало греко-католицьких священиків зверталися листовно до губернатора, переважно у зв'язку з проблемами парафіян, однак доступні нам джерела не вказують на зв'язки між епархіею та Штефаном на жодному рівні. Тональність единого листування між Шімоном Сабовим та Агоштоном Штефаном вказуе на прохолодні відносини між головою ради та губернатором [33: 9]. Звичайно, на діяльність греко-католицькоі епархіі і на діяльність Руськоі народноі ради значно вплинуло те, що 12 січня 1919 р. Ужгород потрапив під контроль Чехословаччини. На засіданні Народноі ради 15 січня 1919 р. Шімон Сабов повідомив про військову окупацію, у зв'язку з якою, як він висловився, потрібно «поводитися пасивно» [37: 1-5]. Разом із цим представники ради розпочали переговори з чехословацьким військовим керівництвом, одночасно почалося налагодження контактів з американськими русинами. На межі 1918-1919 рр. становище гірських районів стало просто катастрофічним. Не було належного постачання продовольства, погіршився правопорядок. З січня 1919 р. на цих територіі діяли чехословацькі, румунські та украінські загони. Суверенітет угорськоі держави, з точки зору забезпечення діяльності автономіі, критично похитнувся. Можемо стверджувати, що співпраця між угорським урядом та автономіею не завжди була гладкою. У ході вивчення джерел у автора склалося враження, ніби уряд відсторонився від керівних органів Руськоі Краіни, принаймні не дуже ефективно допомагав іхній роботі і поводився у справі розбудови автономіі пасивно. На урядових засіданнях у перші місяці 1919 р. питання, пов'язані з Руською Краіною, майже не потрапляли до порядку денного. Пока- История 125 зовою е ситуація на засіданні Ради міністрів 8 березня 1919 р., коли Орест Сабов звернувся до урядовців з тими самими питаннями, які порушував і у січні та лютому: «Для виконання закону про руську автономію вам необхідно якнайшвидше вжити відповідних заходів, зокрема невідкладно прийняти до реалізаціі визначення правових повноважень автономіі і на основі цього у всіх тих питаннях, у яких автономія мае право самостійного прийняття рішень, якнайскоріше надати іи відповідний мандат» [15: 7-8]. На цьому ж засіданні уряду -яке, до речі, було останнім за період існування Народноі Республіки, де йшлося про Руську Крашу - О. Сабов виразив свое невдоволення пропагандистскою роботою, оскільки вважав, що наявних матері-альних засобів недостатньо для протистояння украінській та чеській агітаціі. Також міністр знову звернувся до Ради міністрів з проханням «допомогти йому в якомога швидшій реалізаціі автономіі, наданоі законом, та надати для цього всю необхідну матеріальну та мораль-ну підтримку» і відзначив, що, враховуючи прохання русинів, варто перенести міністерство до Мукачева [15: 7-8]. Однак цього не сталося, бо Сабов не погодився співпрацювати зі створеною 21 березня Радянською Республікою. При цьому справа Руськоі Краіни ще залишалася на порядку денному. Був створений Руський народний комісаріат, повноваження якого поширили на всі комітати, де була значна кількість руського населення. Комісаром був призначений колишній губернатор Агоштон Штефан. Також були створені дві військові організаціі - Руська червона гвардія і Руська червона охорона, куди, щоб уникнути голоду, охоче зголошувалися чоловіки [4: 35-37]. Однак кардинальні проблеми, які по-справжньо-му перешкоджали функціонуванню автономіі, залишилися невиріше-ними і за радянського уряду. Один із політиків Ужанськоі директоріі так описував ситуацію, що склалася на Верховині у квітні 1919 р.: «Населення повністю відрізане від зовнішнього світу, немае ні пошти, ні телеграфу, ні телефону, ні засобів пересування і наслідком цього е те, що про подіі великого світу воно нічого не знае і навіть якщо щось і чуло, ці новини доходять у спотвореному і жахливому вигляді Продуктів харчування також нема, народ голодуе не хоче збиратися на жодні зібрання і нікому не йме віри» [19: 116]. Про-сування чехословацьких і румунських військ обмежило радянський період в Руській Краіні сорока днями та завершило спробу створення руськоі автономіі. Визначену в грудні 1918 р. демаркаційну лінію чехословацькі загони перейшли тільки 26 квітня, приеднавшись таким чином до нападу румунських військ проти Угорськоі Радянськоі Республіки, розпочато-го на десять днів раніше. На Паризькій мирній конференціі 11 липня 126 рая Ml vf < ci ii I 2020. № 61 1919 р. остаточно узгодили державний кордон між Чехословаччиною та Угорщиною, які й було через два дні зафіксовано окремим протоколом [3: 54]. У серпні чехословацькі військові вийшли на лінію в Берегівському окрузі, яка пізніше стала чехословацько-угорським кордоном [3: 55]. Внаслідок цього Ужгородська руська рада, яка до того проголошувала вірність Угорщині, опинилася цілком у новій ситуаций Тому 8 травня 1919 р. створена переважно з членів Народно! ради рутенців Угорщини, Пряшівсько! та Хустсько! рад Центральна руська народна рада під головуванням Августина Волошина проголосила добровільне приеднання до Чехословаччини. Першим під час засідання висловився Шімон Сабов, який, як свідчить протокол, чехословацьку оріентацію описав так: «Це найкращий шлях до Божого рішення на наше питання» [18: 48]. З описано! нами вище спроби створення Русько! Кра!ни очевидно, що створення автономно! територі! відбувалося за дуже складних обставин і процесів. У тому, що уряд Каро! доволі швидко знайшов спільну мову із, як висловився О. Ясі, «найслабшою стороною», значну роль відіграла Мукачівська греко-католицька епархія, а також створена за ініціативи епископа Антонія Паппа Народна рада рутенців Угорщини. Уряду вдалося знайти і переконати тих представників русинів, які завдяки сво!й політичній та науковій діяльності були ві-домі на загальнодержавному рівні і водночас являли авторитет для нечисленно! русько! інтелігенці!. Однак імплементація народного закону № X зустрілася з численними перешкодами. Серед них насам-перед варто назвати несприятливе економічно-соціальне становище гірських районів, до якого додалася недовіра місцевого населення до угорсько! влади внаслідок жорстко! національно! політики, що проводилася у попередні десятиріччя, та !! виявів на нижчих рівнях адміністративного управління. Частково цим пояснюеться те, що гасла про від’еднання від Угорщини, знайшли так багато послідовників серед осіб, що користувалися більшим-меншим авторитетом і повагою серед руського населення. Ускладнювали становище й протиріччя та напружені стосунки між особами, на яких лягло завдання реалі-заці! самоврядування, а в хаотичній ситуаці!, ймовірно, Будапешт по-справжньому не вірив в успіх створення автономі!. Зрештою, наступ румунських та чехословацьких військ поклав край усім по-дальшим спробам. Руська інтелігенція з Північно-Східно! Угорщини, що не мала одностайних поглядів, була поставлена перед фактом, тому, пристосовуючись до нових обставин у травні 1919 р. одностайно проголосити приеднання до Чехословаччини. Зі сторічно! перспективи видаеться, що закон про руську автономію відігравав суттеву роль у контексті зовнішньо! політики На- История 127 родноі Республіки і мав переконати Антанту у серйозності намірів Угорщини стосовно нацменшин. На період намагань розбудувати самоврядування ситуація у Верховині стала ще більш злиденною. Пануюча у 1918-1919 рр. бідність не оминула й гірський край. Уряд Народно! Республіки просто не здатний був забезпечити належне функціонування адміністративноі вертикалі, не вдалося зберегти і державний суверенітет у північно-східних комітатах, як, зрештою, і на інших прикордонних територіях. За таких обста-вин створення автономіі на практиці просто не мало реальних шансів.

Скачать электронную версию публикации