“I am a Rusin, I am a Hutsul...”: Ethnoimagological dominants of Yuriy Fedkovych’s vision.pdf Сучасна постколоніальна та глобалізаційна ситуація у світі, по-значена стиранням національних та етнічних меж, нівелюванням відмінностей між народами та географічними територіями, у протиді! спровокувала зворотні процеси: рух за збереження ідентичностей, загострений інтерес до проблем культурних відмінностей. Це спричи-нило появу наукових розвідок, присвячених вивченню національних та етнічних структур, іх виявів, шляхів фіксування. Відтак з'явилися нові галузі знання, з-поміж яких вагоме місце посіла імагологія як наука творення різнокультурних образів світу (Imago - з лат. образ, зображення), національних картин світу, іхніх узаемних іміджів. Охо-пивши чи не всі суспільно-громадські та політичні сфери, ця наукова царина центруеться на проблемі тексту, адже саме писемні пам'ятки здатні якнайповніше фіксувати і зберігати пам'ять про минулі модуси націі / етносу, колишні стани, зміни, які не завжди можна виявляти лише на фунті сучасних фактів. Наше дослідження якраз виконане в річищі тако! актуально! на-уково! проблематики, його метою е простежити, як у межах худож-нього світу автора - представника одніе! націі / етносу / субетносу виникають та фіксуються в тексті етнічні атрибути свое! спільноти й національні образи інших націй. Крім імагологічного підходу, спира-тимемось на дві філософсько-методологічні концепціі, кожна з яких стала важливим внеском в оновлення й увиразнення методологічно! парадигми світово! науки ХХ-ХХІ ст. Перша - концепція національно! ідентичності Е. Сміта [9], застосовуючи яку, братимемо до уваги іде! щодо формування цілісного самоусвідомлення націі, різноманітних утілень власного позиціонування (культурних, психологічних, естетич-них, символьних тощо) та іх віддзеркалення в текстах. Друга - концепція Іншого Е. Левінаса [3; 4], зокрема проблема сприймання Іншого не лише на міжособистісному рівні, а й на рівні міжкультурних взаемин; проблема часових зсувів у міжнаціональних стосунках, спричинених такими факторами, як війна чи поневолення. Теоретичні міркування апробовано на текстовому матеріалі - біографіі та художній спад-щині украінського письменника і громадсько-культурного діяча Юрія Литература и литературоведение 227 Федьковича (1834-1888) як надзвичайно показових щодо проблем етнічноі самототожності й рецепціѴ національних етносів Іншого. Підкреслимо, що, попри тривалий розвиток федьковичезнавства та його чималі досягнення, подібна методологія до характеристики цього автора досі не застосовувалась. Певною спробою звернення до заявленого підходу можна вважати хіба статтю В. Погребенника про інонаціональні мотиви в поетичній творчості буковинця [8]. Постать Федьковича обрана для спостереження невипадково: він народжений у міжетнічній та міжконфесійній сім'і, де батько Адальберт Гординський де Федькович походив із Галицькоі Русі (Самбірщини) з польськоі (чи сполонізованоі) шляхетськоі родини, що належала до герба «Сас»; матір Анна Гординська з роду Ганіць-ких репрезентувала руське православне середовище Буковинськоі Гуцуліі. Етапами формування міжетнічного світоглядного контексту письменника виявились: навчання у двокласній німецькій школі Чернівців - середовищі представників фактично всіх земель, на яких Австрія прагнула «сповнити свое післанництво»; праця у Молдавіі; понад десятирічна військова служба у Трансильваніі, Італіі, Австріі; перебування в Галичині; членство у Південно-Західному відділі Імпе-раторського Російського географічного товариства; співпраця та спіл-кування з багатьма вченими, громадськими діячами й письменниками, чи й простими вояками, селянами - представниками різних етносів; інтимні почуття до двох жінок - польськошляхетського походження Еміліі Марошані та циганки, можливо, на ім'я Цора. Володіючи п'ятьма мовами, Федькович понад усе цінував рідну буковинсько-гуцульську говірку і всіляко прагнув закріпити П в літературі1. Про те, що постать Федьковича разом зі своім субетнічним контекстом творить неповторний синтез, писала вже Леся Украінка. У розвідці «Писателі-русини на Буковині» (1900) вона з явним пере-більшенням окреслила середовище буковинців як «замкнений, мало приступний стороннім впливам світ» [12: 273] й акцентувала, що тут живуть дуже відмінні між собою народи: русини, румуни, німці. «Племена эти слишком резко отличаются друг от друга, чтобы ассимилироваться», - зауважила письменниця в російськомовній версіі дослідження, визнавши, що буковинські автори, надто Федькович, «дают интересную картину жизни всех слоев населения своего края» [11: 75]. Цілісний аналіз художньоі спадщини Федьковича виявляе й осо-бливості самоідентифікаціі цього автора («Я русин, я гуцул...» [15: 119], - проказуе герой думи «Циганка», alter ego письменника), як виявляе і його, письменника, розуміння міжетнічних / міжнаціональ-них взаемин у другій половині ХіХ ст. на просторах Австрійськоі (з 228 ■ДОа л. Ml lyf < Cl ii I 2021. № 63 1867 р. Австро-Угорськоі) монархіі. Позаяк імагологічне дослідження передбачае картину світу спостерігача як систему координат, що фік-суе погляд на інші етноси, то не можна оминути увагою домінантні риси кристалізаціі у Федьковича власного етнічного «Я» як виразника поглядів рідного субетносу й русинів загалом. За даними словопокажчика мови творів Федьковича, складеному за його двотомником, етнонім «гуцул» належить до найуживаніших лексем письменника (він фіксуеться 136 разів [18: 44], тоді як «русин» - 7, «галичанин» - 3, «німець» - 25, «волох» - 14). На його основі постають такі похідні лексеми, як Гуцул-гори, Гуцул-край, гуцул-кобзар, Гуцул-Невір, німецькомовна версія етнічно значущого слова «гуцул» навіть була псевдонімом Федьковича. Витворивши оригінальний, багатоаспектний міф Гуцуліі, Федькович першим цілісно представив іі в загальнокультурному просторі Европи. За визначенням Г. Григоріевича, «гуцул з роду, ходу, мови, думки, зви-чаів і всеі поведінки» [2: 33], письменник вважав за посутне пізнати долю своеі етногрупи на рівні іі Генези. Кроками на шляху до цього стали зусилля щодо збереження зразків церковно! та народнопі-сенноі культури гуцулів (збірки «Руськое весіле», «Колядник», «Наша Маланка Дністровая»). Відкриті якраз у середині 1870-х дослідження слов'янськоі міфо-логіі І. Нечуя-Левицького, Кл. Ганкевича та ін. спонукали Федьковича пов'язати цей матеріал із гуцульським; до кола уваги потрапили та-кож видані тоді ж студіі про гуцулів С. Витвицького та В. Поля. Однак під враженням праць Е.-Р. Нойбауера («Оповіді з Буковини», 1869; «Нариси з історіі Серетського краю», 1873) та представлено! в них теоріі половецького походження гуцулів Федькович приймае саме цю гіпотезу та різноплощинно інтерпретуе іі, надто у своій художній довбушіані. Ішлося, підкреслимо, не про достеменність поглядів на походження гуцулів, а про уявлення щодо цього, адже, за Е. Смітом, «при етнічній ідентифікаціі важить вигадане походження і вигадані предки» [9: 31]. Водночас зринае авторське намагання пов'язати історію Довбуша, а значить, гуцулів і зі слов'янською основою [13: 167], обидві теоріі репрезентуються як набуток загальноі історичноі пам'яті. У «Довбуші» вже «задіяно» пряме колективне «ми» («Відколи / Ми поберіже моря Чорного / Нехали [тобто покинули] и в сих горах оселились, / То гуцул волен був» [13: 295]). Минуле оживало, навіть сакралізувалось, його суб'ективне вираження мало оригінальну форму й фунтувалось зосібна й на легендарно-міфологічному образі, що поступово кристалізувався в літературі як архетип. Драматична епопея про Довбуша постае художньою зоною від-стеження чи не всіеі субетнічноі атрибутики гуцулів. У ній можна Литература и литературоведение 229 «зчитати» Гуцулію від іі праоснов, цей текст сприймаеться як «сво-ерідний лексикон гуцульського діалекту» [7: 45] чи «скарбниця, де збереглися перли гуцульськоі душі та світогляду» [6: 45]. Тут чітко простежуються язичницько-демонологічний і християнський векто-ри вірувань гуцулів (Довбуш зізнаеться воеводі-шляхтичу: «ми / По давному звичаю праотец [тобто праотців] / Богам старим ся нашим поклоняем» [13: 255] - і разом з тим він усвідомлюе життя як «дар найкращий / Небесного отца» [13: 280]. Тут діють за «звичаем», за «законом предків»; ось чому тут не можна порушувати присягу, кидати свого «калфу» (очільника), треба бути завжди готовим відбути покуту і кров'ю змити образу. Ці та інші морально-етичні стереотипи діють і в стосунках гуцулів між собою, і в міжетнічних взаеминах. Тут понят-тя «рідний край» - не просто територія, а «гірска, дико-романтична краіна», «священна територія». Так Федьковичів художній світ стае унікальним джерелом етнологічних знань про образ Гуцуліі, водночас системою координат, у межах якоі сприймаються й осмислюються національні образи інших етносів / націй у дихотомічних кореляціях Свій - Чужий, Свій - Інший. Наступним кроком нашого аналізу е з'ясування, як у творчості Федьковича реалізуеться образ Іншого і представлено його художні репрезентаций З опертям на теорію діалогізму, передусім діалогізму міжетнічного, міжкультурного, це означае відшукати відповіді на ті питання, які письменник поставив чужим культурам, збагнути нові смислові глибини, запропоновані взаемним культурно-історичним віддзеркаленням. Як свідчать спостереження, новизна в діалозі, у взаемосприйнятті була притаманна навіть сфері стереотипних уяв-лень, які іноді кардинально змінювались, вона визначалась новим соціокультурним досвідом етно-Я - настроями поета в час відповід-них самовиражень. В умовах чимраз активніших транскордонних відносин завдяки збільшенню емпіричного матеріалу зрозумілішими виявлялись механізми взаемодіі буковинців (буковинських гуцулів) із «сусідами» й тими територіально віддаленішими спільнотами, в середовищі яких Федькович побував особисто. Підкреслимо, що ряд контактних зон, репрезентованих письмен-ником, був чималий: він пов'язувавсь із галичанами як окремою етноспільнотою та з волохами (молдаванами / румунами); сербів, словаків, угорців, італійців, австрійців Федькович відкрив для себе в час військовоі служби; з поляками та німцями доля зводила фактично впродовж усього життя; а ще були евреі та роми (у тогочасному лек-сиконі - цигани), що теж потрапили в поле зору митця, бо ті справді складали частину мультикультурного простору Гуцуліі. У зв'язку з об-меженим обсягом розвідки зосередимось на найхарактерніших ідеях 230 g J Ml 'Clin 2021. № 63 Федьковичевоі концепціі Іншого як представника іншоі територіі / краіни, носія іншоі культури. З огляду на історичні обставини та суб’ективні чинники лірика й ліро-епос письменника репрезентують дві художні площини, не розділені, однак, демаркаційно. Перша - рідна, ідеалізована «краіна тая мила» - не сама по собі Буковина, а в уяві Федьковича локація, розпросторена й на «ляський бік», Червону Русь (Галичину) і ще ширший простір («Най Черемош запінений / І Чорний, і Білий / Із братію, із руською / Нас більше не ділить» [15: 153]). Автор вдаеться до символізаціі поки що помежованого простору через географічні маркери (Черемоша, Дністра, Дніпра), ідея майбутньоі співпраці своеі культури та інших тут загрунтована на паритетних засадах («Най загостить з того боку / На наше подвір’я / Руська щирість, а від нас знов / Православна віра / Най вернетця в Галичину» [15: 153]). Такі прагнення аж до соборницьких візій у палітрі настроів поета займають вагоме місце, проте вони стосуються ідеального. На хвилях психологічних розчарувань поетове Я унікальній культурі Іншого -«високим церквам та препишним палатам» Львова та й навіть «золотим своім горам» може протиставити закутину, бо тільки там воно, Я, здатне усамітнитись. Власне, галицький простір суперечливий. Селянин-бойко з поеми «Дезертир» віддае в руки жандармів буковинця, втікача з австрійськоі арміі, який поспішав сповнити свій батьківський обов’язок - нагодува-ти дітей, бойко діяв «з охоти, / Що дістане тілько гроший...» [15: 290]. Особливо різке морально-етичне зганьблення меркантильних інтере-сів сягае найвищого регістру, коли мова заходить про представників політично впливових націй на Буковині й Галичині та сферу мілітарну. Так, фактично уже на своій територіі для поета і його ліричного героя розгортаеться друга площина - чужинецька, але з рідними «мітками» («в Італіі цвіт та цвіт / Укрив гору, укрив долину / То у бер-вінки, то в калину. / Бо де руська ніжка ходит, / Там бервінчик родит, / А де руська кровця кане, / Калинойов стане» [15: 147]). Головна ріка монархіі - Дунай - у творчості Федьковича так само «кервава», маркована китайками чи хустинами. «Пустив свою китаечку / Долів по Дунаю, - / Кровавую, сльозавую / До ненечки в гості» [15: 144], -зізнаеться герой «Новобранчика». Це своерідні маркери, що засвідчу-ють военне протистояння в добу австрійського поневолення багатьох народів. Там, на чужині, «люди не руські», вони наших людей «трутов [отрутою] напувають» [15: 136]. Важливо, що виказаний на хвилях крайнього антимілітарного страждання категоризм зоріентований на тих, хто заправляе військовою машиною, тому він ситуативний, бо навіть у поетичній творчості як сфері емоційній, не кажучи про Литература и литературоведение 231 прозу, урівноважуеться поміркованішими характеристиками Чужого. У цій та деяких наступних характеристиках національних обра-зів Іншого чітко відстежуеться ситуація, яку окреслив Е. Левінас у концепціі, згідно з якою найвагомішими чинниками сприймання чужих культур стають ті, що пов'язані зі свободою / насиллям: «Війна не дае можливості іншому існувати як іншому; вона ж руйнуе ідентичність Тотожного» [4: 66-67]. Тим паче це стосуеться випадків співіснування націй у час війни в умовах багатокультурних імперій. Показовим у цьому сенсі е етнічний образ Іншого, пов'язаний з «горячою», «кривавою», «лукавою» Італіею передовсім як простором австро-італо-французькоі війни 1859 р., у якій поет брав участь. Тут і військова бравада («Кельнер-марш»), але й історично достовірні батальні сцени під Маджентою, Вероною, Кастенедоло, Сольферино, передані в дусі украі’нського мелосу («три царове бются. / Ой не бются, але ріжут» [І5: 53]), водночас із чіткою вказівкою на жертви та наслідки. Федькович демонструе два різні способи інтерпретаціі італійського культурологічного матеріалу. Поетична візія Венеціі естетична, вона вмістила, крім моря, «циприсового гаю», також і дзвони з Дому Марка (тобто собору Святого Марка), «Палац Дожин [тобто дожів] з ясного мармуру» як знакові культурні пам'ятки незвичайного міста, а ще закономірні для нічноі пори плач «Гітари», закохану пару й збірний образ людей - «стружених, бідних», яким серце посилае бажання «мирного спочинку» («Сонні мари») [15: 13-14]. У Федьковича-прозаі’ка з його характерним зумисне простонарод-ним типом оповідача Венеція відповідна такому сприйняттю: «церкви препишні то й не сказати», «двір величезний, якісь-то Дожі колись-то пересиджували чи що» («Таліянка») [14: 85]. У цих та подібних картинах втілюеться Левінасова ідея тотожності загальнолюдського. Географічний і психічний простір постають у зв'язку, естетичні картини мовби цілком заступили собою тривожні передчуття небезпеки. Така едність характерна і для іншого імагологічного тексту Федьковича, на-писаного вже по військовій службі, але ніби за гарячими італійськими враженнями. Йдеться про своерідну ліричну перлину «Баркарола», «італійську» навіть на лексичному рівні: своерідні «словесні сузір'я» творять ніби смислові стержні тексту: «лідо леліе», «у сріблі люни ляГуна мріе. / А Гондоліре кращий Аполля / Пустився барков долів до моря», «Дожів чертоги», «Ріяльта», «сеніора», «caro mio», «мадонна» і т. п. [15: 365]. Якщо зважати на Гендерні, соціальні аспекти вибору персонажів, то це (як центральні) молоді жінки, що репрезентують інокультурну традицію, та наші вояки-русини, закономірні для молодості любовні пари. 232 g J Ml 'Clin 2021. № 63 У «Пісні молодецькій» після кривавоі січі кілька наших вояків допо-магали «гробарам побитих ховати . Було іх, мабуть, сот з пять -і наших, і французів, і таліянів» [14: 115]. Невідома дівчина-таліянка, що гірко оплакувала свого братчика, запала в серце капралові Сатанюку («цілий світ, мабуть, забув, дивлячись на волошку» [14: 116]). Буковинський парубок, вмираючи в Італіі від кривавих ран, чуе голос флояри («Флояра»): рідна культура вписуеться в інокультурний світ і стае ніби його часткою. Тож межі між Своім та Чужим можуть бути плинними, інша в культурному та й соціальному аспекті група перестае бути чужою для Я, котре виявляеться майже Своім, тим паче, якщо ця група не пов'язана з війною чи насиллям. Коли один і той самий національний образ сприймаеться як втілення то простору свободи, то територіі примусу, це призводить до появи протилежних Imago. Така закономірність простежуеться в інтерпретаціі Федьковичем образу Австріі - і як держави давньоі европейськоі культури, і як виразника імперських інтересів. Художне ж трактування такого матеріалу загалом зводиться до інтерпретаціі образу Відня і доволі неоднозначне, психологічно виправдане: від помірковано-поблажливого до різко заперечувального. Такою е рецепція законослухняного громадянина, який високу культуру Іншого сприймав за зразок, через свою німецькомовну творчість звідував потребу прилучення до европейськоі традиціі, заодно сподіваючись, що Габсбурги сповнять і на окраінах монархіі свою культурну місію. Водночас високий рівень етнічноі самосвідомості диктував письмен-никові іншу лінію поведінки - як протистояння, опору. Звідси - й готовність загинути за «Цісаря, Бога і Батьківщину», дуже наівно-тенденційна, спрощена сцена про перебування буковинських хлопців-жовнірів у Відні «коло самого цісаря» в «Пісні молодецькій» («Так-то нам уже добре там було! Пани пхають нам, було, гроші та циГари силов у кишені» [14: 115]). З безперечноі симпатіі до німець-кого - й ідеалізований образ німця, жандарма Тоні Тайвера (повість «Три як рідні брати»), вочевидь одного з найманців до австрійськоі арміі. «Я аж з тоі великоі Німеччини» [14: 129], - без найменшого акценту каже він ліричному героеві, який з гуцулів. Більше того, Тай-вер буковинське прийняв вище за свое: «Я той руський край, та ті руські люде так полюбив, що і не сказати. У вас, каже, так якось сердечно, звичайно, красно; а у нас, на тій нашій Німеччині, холодно якось, нудно» [14: 136]. Синдром німця, людини, яка зазвичай вище ставила інтереси власноі краіни, у Федьковича теж представлено згідно з реалізаціею художнього задуму. І протилежний підхід демонструе поет у ліриці й ліро-епосі, при-свячених захистові прав свого народу. Рідна людність уже висунула Литература и литературоведение 233 захисника - Лук'яна Кобилицю як депутата до австрійського сойму, тож через його сприйняття посгае цісарський Відень, у якому його господар метафорично спримітизований («сидить на стільчику / Та в картах ся грае» [15: 168]). Федькович не дае описів «чужого» Відня чи Відня як культурно-історичного центру - це простір «без образу», як не пропонуе експліцитних характеристик образу цісаря як Чужого. У цьому буковинсько-гуцульському наративі зафіксувалося власне розуміння ситуаціі, розвинута етнонаціональна свідомість конкретного Я. Антицісарський мотив постае як антимілітаристський, опірність на-силлю мае криваву природу: кілька персонажів різних Федьковичевих творів, будучи жовнірами, кінчають життя самогубством саме у Відні, закривавлюючи цісарську браму - як цісарський оплот - своею кров'ю. Кров тут - маркер. Але у стосунку до цісарськоі брами вона не атрибут жертвоприношення героів із іх явним комплексом жертви і не символ помсти, а радше символ страждання або ж навіть етнічного образу, етнічноі едності, етнічноі вдачі [17: 127-131]. Австрійський славіст А. Волдан, аналізуючи ці твори, дійшов висновку, що саме Федьковичева «критика австрійськоі арміі досягла найвищоі точки серед украінських авторів» [1: 122]. Національні образи Іншого, з яким можливе мирне, не пов'язане з досвідом насилля чи війни співіснування, вибудовують ту модель, у якій, за Е. Левінасом, «людське виявляе себе у взаеминах, які не е владою» [4: 16], тому відбуваеться цілковите «олюднення Іншого» [4: 39]. Ставлення Федьковича до Молдавіі та молдаван / румунів, імено-ваних архаічним для ХІХ ст. словом «волохи», визначали як власні спостереження, так і гетеростереотип: соціокультурна близькість пояснювалась, крім «сусідства», тривалою належністю Буковини до Молдавського князівства й іншими чинниками - від однаковоі конфе-сійності (православ'я) до схожості побуту, зовнішності, рис характеру. У своіх відомих рядках «Буковино, Волощино, / Мамко моя, ненько...» [15: 171] поет задекларував оцю самосвідомість колективного етнічного Я. На переконання В. Топорова, «народження, відкриття, пізнання такого Я майже неминуче передбачае відкриття іншого, передовсім найближчого сусіда в “етносі”» [10: 8-9]. Лірика поета («Ruine Nyamz» («Руіни Нямцу»), «Ніч у Яссах») фіксуе урбаністичні картини, сповнені як шанобливих згадок про затямлені з молодості пам'ятки старовини, так і характерні людські обличчя і навіть пісенні інтонаціі, власну реакцію на них («Які ж то красні співанки в Молдаві» [15: 55]). В по-емі «Волошин» тема кохання постала в «міжнаціональному» ключі: історія почуттів заможноі украінськоі дівчини Катерини і бідного волоського парубка Манолія «набувае концептуального характеру» 234 g J Ml 'Clin 2021. № 63 [8: 237], дарма що узалежнена від соціальних факторів. У «Волошині» багато іномовного лексичного матеріалу: закохані вивчають мову одне одного, досягаючи взаемопізнання. Виявляеться, мова Іншого може легко ставати своею, якщо вона звучить в унісон із мовою серця. У прозі Федьковича («Штефан Славич», «Хто винен?») світ волохів соціально-побутовий. Жовнірові та його побратимам, командирова-ним у волоське село для приборкання бунтівливих настроТв місцевих жителів, відкриваеться й естетика селянського побуту волохів, Тх надзвичайна працьовитість («Хата красна, нова, білена, попід стелю образи премудрі, а все браними рушниками позапинані, стіни коверцями оббиті, а стіл та ослони усе мальовані» [14: 56-57]), і гостинність цих людей («старий [волох] дозирав нас, як своТ діти, а найдуще вже тішився, що ми знали по-волоски» [14: 55]). До того ж волохам притаманна емоційність і темпераментність (тема кохання ЗоТци та буковинського вояка). Молдавський мотив закономірно фігуруе в трагедіТ «Хмельниць-кий», бо е часткою історіТ гетьмана. Посланець молдавського господаря, звертаючись за допомогою до украТнського очільника, зізнаеться: «Ви ж предсе [тобто все-таки] вже не раз нас ратували / І вашу кров козацку розсипали / За ту Мольдову бідну» [13: 312]. І така підтримка надаеться знов, хоча й коштуе життя сина Хмельницького Тимоша, одруженого з молдавською господарівною. Етнотип серба в уявленнях Федьковича ще з юності був оповитий симпатіею. Свою роль тут зіграла лектура, тема боротьби балканських слов'ян проти турецького поневолення, активно порушувана, зокрема, німецькими й польськими авторами. Тож балади «Празник у Такові», «Сербські ваТ», «Die Palmenfest zu Takow» («Цвітна неділя в Такові»), новела «Сафат Зінич» містять імагологічно значущу інформацію, яка вже на рубежі ХІХ-ХХ ст. активно транслювалась у суспільну свідо-мість украТнства. За О. Маковеем, перший із творів чи не найбільше відомий у Галичині «з-поміж поезий Федьковича, бо вже від сорок років... находиться у шкільних читанках - мабуть, нема учителя, котрий би не завдавав еТ ученикам вивчиться напам'ять» [5: 2]. Подія, зображена тут, стосуеться сербського національного повстан-ня проти турецького гніту, що відбулось у т. зв. «цвітну неділю» 1815 р. Історичні маркери означено точно, і на них указують не стільки згадки про «Марка ясена» (тобто Марка Кралевіча) та Кару Дьордія, борців ще з попередніх епох, чи згадки про «диби та кайдани», що дістались від «бісурменів», і навіть не плач матері-СербіТ, скільки діяння тепе-рішнього ватажка Милоша Обреновича. У творі постають одразу два образи Іншого - серба і турка, збройний діалог цих сторін. Читач же виявляеться свідком концептуалізованого зображення національного Литература и литературоведение 235 характеру сербів як людей терплячих, але й здатних до самоопану-вання, рішучих, геро!чних та непохитних. У цвітну неділю у храмі на освяченні лози (сербською «ва!в») вони категорично заявляють: «Нині мем вмирати, / Або розіб’ем турка кайданами» [15: 101] - і «кождий стае рицарем, кождий з левом рідний». У творі актуалізуеться образ сербсько! церкви як місця формування національно! самосвідомості, а також образ сербськоі фани (прапора) як символу давньо! історі! та культури сербів, сам владика вручае Обреновичу переховувану у храмі фану, благословляючи справу визволення народу. Навіть вибір такого матеріалу е промовистим, як і твір «Сафат Зінич» зі своім сербським мотивом. Ніби киваючи в бік Сербі!, ге-рой-жовнір уже на початку зазначае: «Туда ситні кра! [тобто заможні], не такі, як у нас» [14: 94]. Федькович дае зрозуміти, наскільки можуть різнитися стосунки Своіх зі Своіми і Нас із Ними. Вони - це бідна вдова з донькою; буковинських хлопців, австрійських жовнірів, що квартирували у них, ті мали за рідних («І хліб нам був оден...»). Але це і зухвалий сербинчук Янко, що кинув свое кохання - безталанну вдовину доньку, взявши іншу, багату. Імагологічна проблема стосун-ків суб’екта з етноспільнотою розв’язуеться у новелістичному ключі: Янко з Іншого стае Чужим, навіть Ворогом, розправа з ним Зінича не е етнічним протистоянням. Психологічно складним виявилося ставлення Федьковича до образу поляка, точніше - ляха (як запримітила російська дослідниця С. Фі-люшкіна, «образ ляха водночас і вужчий, і виразніший, ніж поляка» [16: 147]). Далась узнаки небажана генеалогія батька, що суперечила демократичній самоідентифікаці! автора; до того ж поет був під впливом украінськоі народно! традиці!, Шевченкового трактування, де образ ляха з огляду на соціально-історичні, конфесійні причини фігурував як негативний, хоч неоднозначний. Федькович-поет зовсім не торкався «ляського» питання, обме-жуючись тільки лаконічно-згущеними, зате частими інсинуаціями на зразок: «Ляхи замучили.». Тож лях асоціюеться з жорстокістю і постае образом ворога. Водночас письменник на різних рівнях пробуе переосмислити старе кліше образу. Так, польськошляхетське походження свое! «Пері серця» Федькович старанно замовчуе, дихотомія «панна та й циганка» створюеться за різними критеріями. В поемі «Пуга» жовнір-поляк з’являеться саме під «узагальненою» назвою, він промовляе польською і е майже своею людиною: вони з ліричним героем в одному становищі. Більше того, у другій половині життя Федькович бере на себе місію ніби урівноважувати давні непорозуміння, засвідчуючи тим самим зміни в художній свідомості щодо окресленого питання. Отримавши 236 g J Ml 'Clin 2021. № 63 від поляків грамоту, згідно з якою гуцулам повертаеться воля, Довбуш із однойменноі п’еси пророкуе всім інше майбуття: «ангіль той / Бла-гий, небесний [ідеться про мир] ме віднині вже / Витати меж ляхом и гуцулом» [13: 264]. Хмельницький у трагедіі з гіркотою сприймае незгоди з Польщею, йому здаеться, що це езуіти навчили поляків «на брата рідного кайдан сажати» [13: 332] і що страждання випадають також на долю цього Іншого: «Мені тя жаль, о польський народе» [13: 292]. І вже зовсім неприховано такі думки висловлено наприкінці життя в оповіданні «Панич»: «Ляхи, помимо сказавши, не е злі люди . Лялась козацка і ляцка кров по цілій святій Руси ні во честь та ні во славу як козакам, так і ляхам» [13: 200]. Так стереотип завдяки Федьковичу втрачав силу. Про безпосередній діалог не йшлося, але прагнення порозуміння було, як і намагання критично оцінити позицію свого етносу в контексті теми. «Люди без батьківщини» - цигани та евреі' - в персоносфері пись-менника також посідають свое місце, визначене як стереотипами, так і особливостями індивідуальності автора. Федьковичеві цигани, точніше, циганки символізують волю, життя за незвіданими законами серця. У підтекстах, навіть у текстах прониклива емоція поета звер-нена до молодоі незнайомки, яка, попри свою наівність, здатна була безвідмовно ділити з ним душевну самоту. Цигани постають носіями магічного знання, і ця іхня здатність така потужна, що допомагае пі-знати власний етногенез, закорінений, мовляв, у египетській культурі (старий, як світ, Морган у драмі «Довбуш»). Вони язичники, однак життя у просторі іншоі (християнськоі) традиціі спонукае іх шанобливо від-давати і іи данину. «А про душу ж не гадаеш, / Про Бога святого?» [15: 163] - прямо запитуе стара циганка засліплену почуттям дівчину, яка хоче приворожити милого. Цигани у Федьковича - незрівнянні музики, але й добрі ремісники. За своім соціальним статусом вони ближчі до простих русинів, ніж евреі, ведуть з русинами-гуцулами невпинний діалог, залишаючись, однак, маргіналами. Інша річ - евреі' (жиди), невіддільні від життя громади як корчмарі, лихварі, комерсанти. На перший погляд, вони статичні, е радше «функціею та символом, а не особою» (Г. Грабович). Позбавлені властивого циганам чару, Федьковичеві евреі підприемливі, хитрі, але не карика-турні. Вони засвоіли мову гуцулів, проте і свою демонструють бодай на рівні питомих «вей мір», «Гевалт», «ніроке». Власне, це той етнос, що йде на контакт з усіма. На це працюе і статус сільського шинку, надто в зимову пору місця прихистку всіх охочих та локаціі неймовірних історій. У «веселій повісточці» «Чудатий кінь» «корчма була широка, але доста тепла, бо жид топив у великій кафльовій грубі як день, так Литература и литературоведение 237 ніч» [14: 448]. Водночас село здатне іноді рішуче вказати Морткам, Мошкам Цьвокам (коли вони переходять межу) на іхне місце: «А ти що собі гадаеш, пейсо? - що твоя кров ліпша, як того бідного жов-няра, що він ю за свого цісаря проливае» [14: 47]. І цей категоризм не е антисемітським настроем: персонаж «Люби - згуби» після того, як «стрітив Лейбину Анницю і став, поговорив трошки, пожартував, ущипнув зо двічи», відчув, як «попустило трохи з серця» [14: 22]. Втім, Федькович не дивився на еврейство «безособово». У ранній маловідомій новелі «Der Renegat» воно через образ головного героя Вернера трактуеться як синонім і шляхетноі гордості, і несказанного страдництва. Служачи в австрійській арміі, Вернер носить тягар спо-гадів про родинне, інтимне, міжконфесійне буття - тягар настільки великий, що його несила пережити. Тож історія, виказана друзям по військовій службі - іншій (в етнічному сенсі) спільноті, справедливо розрахована на іі розуміння, - так само діалог культур, ще одне підтвердження, наскільки велику роль відіграе для евреів категорія «віри». Імагологічний аналіз творів Федьковича пропонуе сталі моделі сприймання й інтерпретаціі національних образів Іншого в іхній культурно-історичній конкретиці в системі координат русина і гуцула, якому доводиться співіснувати з цим Іншим у спільному геополі-тичному, етнографічному просторі. Творчість при всій іі умовності репрезентуе цілісну авторську позицію у ставленні письменника до Своіх та Інших, зумовлену, може, не стільки традиціею, скільки пе-режитим досвідом у реальному житті та високим рівнем конкретно! етносамосвідомості. Це ставлення загалом толерантне там, де воно пов'язане з людськими історіями й узгоджуеться з високими цінніс-ними принципами реципіента, і негативне, якщо стосуеться війни / насильства. Отож, у другій половині ХІХ ст. «чужий світ» для русина, представника гуцульського субетносу, зовсім не видавався «terra incognita», а був площиною інтенсивних зустрічей, узаемовпливів, до участі в яких він, реципіент, був безпосередньо причетний. Висновки підтверджують результативність запропонованого підходу, зокрема й щодо залучення художніх текстів для увиразнення історико-етногра-фічних оцінок та моделей, особливо стосовного давнього минулого, вияви якого ці тексти фіксують. ПРИМІТКА 1. Докладніше див. монографію Л. Ковалець «Юрій Федькович. Історія розвитку творчоі індивідуальності письменника» (Киів, 2011).

Скачать электронную версию публикации