Propagana competition between “Prosvita” and The A. Dukhnovych Society for the Rusinian audience of Subcarpathian Rus du.pdf Сьогодні пропаганда e діевим інструментом реалізаціі суспіль-но-політичних цілей. За багато років відпрацьовано велику кількість практик формування шляхів комунікативноі взаемодіі, прийомів впливу на соціальні групи та індивідів, шляхів консолідаціі або роз-межування суспільства. За П допомогою можна отримати перевагу над опонентом. Отже, обрана тема дослідження становить інтерес, по-перше, як історичний приклад ведення інформаційно-психологічного проти-стояння. На думку украінського спеціаліста в галузі комунікативних технологій та інформаційних війн Г. Почепцова, «Перша світова війна принесла низку дуже важливих технологій впливу на масову свідо-мість, тому и можна вважати точкою відліку сучасного розвитку цього напряму» [28: 512]. Другим мотивом для аналізу запропонованоі теми e діяльність на територіі сучасноі Украіни Закарпатського обласного об’еднання Всеукраінського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка (з 1990 р.) та Закарпатського обласного науково-культурологічного товариства імені Олександра Духновича (з 1994 р.), які позиціонують себе як наступники діяльності, відповідно, громадського товариства «Просвіта» (І868 - 1939 рр.) та культурно-просвітницького Общества имени А. Духновича (1923-1940 рр.). Третім фактором на користь цього дослідження e Всеукраінський перепис населення 2001 р., який показав, що за офіційною статистикою на Закарпатті мешкае 10 090 осіб, які ідентифікують себе як русини [24: 63]. 180 рая Ml vf < ci ii I 2021. № 64 З огляду на вищезазначене, цікавою е взаемна комунікація та інформаційна діяльність цих організацій із завоювання аудиторіі Підкарпатськоі Русі у міжвоенний період. Звичайно, історія не може давати прямих рекомендацій, проте незаперечним е й те, що чим більше ми знаемо про застосування пропаганди в минулому, тим краще розумітимемо ці процеси сьогодні. Пропагандистську конкуренцію товариства «Просвіта» та Общества имени А. Духновича за прихильне ставлення русинів Підкарпатськоі Русі у 1918-1939 рр. пропонуемо проаналізувати з точки зору су-часних поглядів на ведення інформаційно-психологічного впливу (не приймаючи бік жодноі з обраних для дослідження організацій). При цьому за відправну точку обираемо дослідження за наступними показниками: джерело впливу (обрані товариства), аудиторія впливу (русини Підкарпатськоі Русі), методи та форми донесення інформаціі. На початку варто підкреслити, що з лібералізаціею політичного режиму за часів входження Підкарпатськоі Русі до Чехословаччини в середовищі спочатку інтелігенціі, а згодом й усього населення по-чинають формуватися численні громадські організаціі. Деякі з них проіснували протягом усього міжвоенного періоду, інші зникали не-вдовзі після реестраціі. Наприклад, украінський історик І. Ліхтей так описуе тогочасні подіі: «Громадсько-суспільні процеси на Закарпатті 20-х років були надзвичайно складними й динамічними в один клубок склалися питання національно! самоідентифікаціі, мовноі при-належності та боротьби за реальну автономію, остаточне розв'язання проблеми державно-правового визначення» [21: 22]. Характеристикаджерелавпливу. Найбільш впливовими у питанні культурного розвитку, ідентифікаціі та життедіяльності русинів стали дві організаціі: проукраінське товариство «Просвіта» (створене у 1920 р.) та проросійське Общество имени А. Духновича (існувало від 1923 р.). Перше, крім частини інтелігенціі, об’еднувало й значні верстви селянства та лісників [21: 21], друге гуртувало інтелігенцію, службовців, частину селянства і робітників, що стояли на позиціях русофільства [21: 22; 13: 48]. Обидві течіі суттево посилилися завдя-ки повоенній еміграціі. Перша - вояками УГА та арміі УНР, а в другій знайшли велике поле для свое! діяльності білогвардійці [20]. Чеський історик-украініст Д. Свобода з приводу цього наводить наступні рядки із газети «Tribuna»: «...цікаве свідчення про “еру золотошукачів” на теренах чехословацького Підкарпаття: до Праги місяць тому (тобто наприкінці 1919 р. - О.К.) прибуло кілька людей з Галичини або Росіі, що займались агітаціею поміж карпатського люду» [32: 13]. Проте варто наголосити, що політичні та культурні діячі Підкарпатськоі Русі, належно оцінюючи активну допомогу від емігрантів, История 181 не вбачали у них своіх керівників, а позиціонували іх як ідейних натхненників. Для прикладу наведемо думку £. Сабова на Других загальних зборах Общества имени А. Духновича (28 грудня 1923 р.): «...нашими справами управляти повинні ми, тутешні уродженці, але наших братів ми приймаемо з радісним серцем і дякуемо за це, однак цілком керувати нашими справами ми ніколи не допустимо» [12: 16]. При порівнянні головних цілей обох організацій простежуемо подібність у іх формулюванні. Так, згідно зі статутом товариства «Про-світа», головною метою його роботи було «культурне й економічне піднесення підкарпатсько-руського народу, передусім виховання його в моральнім і патріотичнім дусі». Водночас основною метою Общества имени А. Духновича визначено культурний розвиток «русскаго народа», його виховання в моральному і патріотичному дусі [38]. Цікаву особливість підмітив украінський дослідник Ю. Ладжун, який зазначае, що, використовуючи однакові матеріали, просвітяни і послідовники О. Духновича доходили до різних висновків. Просвітяни намагалися довести та обфунтувати належність русинського населення Підкарпатсько! Русі до украінськоі націі. Іх опоненти, не заперечуючи спорідненість населення з «малоросами», обфунто-вували його належність до «русскаго народа» [19: 26; 13: 49]. Отже, зазначае Ю. Лаждун, обидва товариства вели постійне інформаційне протиборство, оскільки оріентувалися на різні моделі національно! ідентичності та національно! приналежності корінного населення краю [19: 23]. Організаційна структура обох досліджуваних товариств була доволі схожою. Зокрема, !хні управління складалися з трьох орга-нів: найвищим із них, як в Обществе имени А. Духновича, так й у товаристві «Просвіта», були Загальні збори; виконавчим органом у першому було Центральне правління, а в другому - Головний відділ (або Правління товариства, або ж Централя) [35: 31; 37: 85-86; 41: 9, 12]. Третім органом, на який покладалося завдання з контролю, у першому із зазначених товариств була Ревізійна комісія [41: 16]. Водночас зустрічаемо такі відомості щодо товариства «Просвіта» у роботі украінського історика І. Стряпка: «Довгий час обговорювалася можливість створити спеціальну посаду - ревізора, або принаймні найняти на короткий час когось, щоб перевірив стан філій та чита-лень» [35: 34]. Такий посадовець з'явився у 1920 р. [35: 31]. Центральні керівництва обох організацій мали право в межах статутів створювати комісіі та секціі (за галузями культурно-наці-онального життя). Так, у товаристві «Просвіта» діяли такі комісіі: видавнича, театральна, літературно-наукова, організаційна, музична, 182 рая Ml vf < ci ii I 2021. № 64 економічна, музейно-бібліотечна, комісія поборювання алкоголізму [35: 31], а в Обществе имени А. Духновича працювали наступні секціи науково-літературна, організаційно-просвітницька, видавнича, театральна, музична, хорова, союз російських жінок, архівна, спортивна, пожежна [41: 16-17]. Нижчими за рівнем у «Просвіті» були філіі у повітах, а в Обществе имени А. Духновича - окружні відділи, які перш за все відповідали за діяльність читалень певного округу [12: 38-39; 35: 31; 41: 38-39]. Найнижчою ланкою у структурі обох організацій були читальні. Вони засновувалися в селах для згуртування селянських мас, залу-чення іх до культурного розвитку і господарськоі праці, формування національно! свідомості. При читальнях нерідко діяли різного роду гуртки, бібліотеки тощо, проводились лекціі та бесіди [29: 16-26; 13: 54]. Кількість читалень від обох організацій з роками збільшувалась. Наприклад, в середині 1930-х рр. Общество имени А. Духновича вже мало 315 громадських читалень (21 тис. постійних членів), у той час товариство «Просвіта» керувало 223 читальнями (близько 15 тис. осіб). Як підкреслюе білоруський історик К. Шевченко, «ці цифри свідчать про колосальний прогрес украінофільськоі течіі, враховуючи, що спочатку украінська самоідентифікація була практично невідома місцевому русинському населенню» [43: 288]. Підсумовуючи, наголосимо, що, на нашу думку, така кількість читалень дозволяла на належному рівні охопити інформаційним впливом значну кількість русинськоі аудиторіі, проте іхня розпорошеність створювала й певні проблеми. Зокрема, щодо діяльності читалень «Просвіти» історик І.О. Стряпко зазначае: «... оскільки низові струк-тури - читальні - створювалися на всій територіі Підкарпатськоі Русі, часто зв'язок між ними та Централлю ускладнювався відстанню й відсутністю ефективних засобів зв'язку» [37: 87]. Окреслення та характеристика аудиторіі', на яку чинився пропагандистский вплив. Оскільки як товариство «Просвіта», так і Общество имени А. Духновича змагалися за поширення своіх ідеологічних програм серед населення, для нашого дослідження вкрай важливим е уточнення адресата, на якого вони спрямовували інформацію. При цьому зауважимо, що територія Підкарпатськоі Русі за одними да-ними становила 12 753 км2 [27: 13], за другими - 12 617 км2 [25], а за третіми - 12 740 км2 [16: 57]. Загальна кількість населення краю складала, за різними джерелами, 604 593 [25], 604 522 [7], 604 595 [16: 57] осіб. Оскільки нас цікавить власне русинська аудиторія, вважаемо за доцільне визначитися з цифровими показниками іі чисельності, відомості про які надані за різні роки. Зокрема, станом История 183 на 1920 р. русинів налічувалось 575 000 осіб [16: 57], а за іншим дже-релом - 320 648 [7]; у 1921 р. - 535 200 [22], а в інших дослідженнях зазначено 461 849 осіб [15; 42: 103], тоді як у 1930 р. вже 549 169 [15] та 446 916 чол. [22]. Отже, на сьогодні досить важко визначитися із кількісною характеристикою тіеі русинськоі аудиторіі, яка була охоплена інформаційним впливом товариства «Просвіта» та Общества имени А. Духновича. Проте у будь-якому випадку вищенаведені цифри доводять, що ет-нічні русини становили незаперечну більшість у порівнянні з іншими національностями краю. При проведенні будь-якоі пропагандистськоі кампаніі враховуеть-ся не лише кількісний склад аудиторіі впливу, але й якісний, оцінити який нам допоміг аналіз соціально! стратифікаціі. При цьому зауважимо, що Підкарпатська Русь з усіх земель Че-хословацькоі Республіки була найбільш економічно й культурно відсталою [39: 28; 42: 141]. На противагу іншим частинам Европи, де етнічні групи значною мірою асоціювалися з певними професіями та соціально-економічним становищем, більшість і'і населення займалася сільським господарством та промислами, пов'язаними з лісництвом [23]. У «Календарі Украінського народного союзу» зазначено, що «сільського населення е 60 %, тобто приблизно 400 000, рільників» [16: 57]. Так, зустрічаемо наступні рядки у рефераті студента Украін-ськоі господарчоі академіі в Подебрадах О. Кіцери (станом на кінець 1922 р.): «Селянин Підкарпатськоі Украіни е побільший части аналь-фабетом, утисненим бувшим мадярським урядовцем, жидом, попом і учителем. Ще в 1920 р. можна було помітити остатки кріпацтва» [20]. Вага промисловості в економіці краю становила лише 2 % [2: 81]. Тому погоджуемося з думкою вже згадуваного Д. Свободи: «Необхідно було попрощатися з уявленнями, що народні маси керувались би якимись політичними симпатіями або русофільськими, украінофільськими чи чехофільськими традиціями. Для них вирішальним моментом були іхні матеріальні потреби» [32: 13]. Поряд із зубожінням Карпатськоі Русі варто відзначити й низький рівень освіти мешканців краю. За свідченням керівника шкільного реферату (орган Міністерства освіти Чехословаччини, що відповідав за освіту у Підкарпатській Русі) Й. Пешека, понад 70 % населення Підкарпатськоі Русі станом на кінець 1919 р. не вміло читати і писати [36: 131]. Згодом картина дещо покращуеться. Так, за переписом від січня 1921 р. 32,13 % населення вміли писати і читати русинською мовою, 50,22 % людей вміли читати і писати угорською, а решта були неписьменними [7]. А наприкінці 30-х рр. ХХ ст. таких, що не вміли писати й читати, серед молоді шкільного віку було не більше 10 %, а 184 рая Ml vf < ci ii I 2021. № 64 серед дорослого населення - до 27 %. Проте, неписьменність все ще залишалася масовим явищем [45: 61]. Окремі дослідники вбачають у такому стані справ психолого-педа-гогічні передумови неписьменності: низький рівень самосвідомості населення краю та відсутність мотиваціТ до навчання, здебільшого пов'язана із нерозумінням значення освіти в житті та й неспроможністю сприймати навчання на чужій мові [45: 58]. Ймовірно, вищезазначені характеристики більшоТ частини населення певним чином обмежували й Тхню політичну активність, зокрема, можливість вплинути на політичну систему, урядову політику тощо. Так, історик О.Ф. Яцина охарактеризу-вала ситуацію таким чином: «УкраТнське населення ПідкарпатськоТ Русі ніколи не мало відношення до керування ні громадським, ні релігійним, ні політичним, ні культурним життям свого краю, тому що ніколи не жило національним життям вільного народу» [45: 58]. Ще гострішим було судження Д. Свободи: «Русинський народ був з політичноТ точки зору аморфною масою» [32]. Тому, безсумнівно, культурно-масова робота обох товариств давала своТ результати, оскільки з часом «зменшення кількості неграмотних серед дорослого населення позитивно впливало на формування нового соціального прошарку на селі - сільськоТ інтелігенціТ. Освічене селянство поповнювало ряди членів культурно-освітніх рухів, ставало до просвітницькоТ праці» [45: 62]. А на думку І.О. Стряпка, «Діячі-про-світяни дуже швидко усвідомили зв'язок між національною ідеею, формуванням патріотичних устремлінь та шкільною освітою» [37: 186]. Досліджуючи потенційну аудиторію пропагандистського впливу ПідкарпатськоТ Русі, не можна оминути увагою ще один соціальний прошарок - інтелігенцію. Щодо ціеТ категоріТ зустрічаемо наступні відомості: «...інтелігенція, як провідна верства суспільства, була фактично відсутня, або занадто сильно асимільована угорцями. Про-угорськи налаштована інтелігенція не підтримувала встановлення чехословацькоТ влади, а багато ТТ представників емігрувало. Ті ж, хто залишився, склали опозицію владі. Лише частина греко-като-лицьких священників, які відігравали роль інтелігенціТ, підтримала входження ПідкарпатськоТ Русі до складу Чехословаччини» [19: 92]. У кількісних показниках, на думку окремих дослідників, це виражалось таким чином: «На Закарпатті нараховувалось 4 693 представники інтелігенціТ. З них 1 170 працювали в народній освіті» [37: 66]. За спогадами відомого в міжвоенній Підкарпатській Русі громадського діяча А. Штефана, «...потенційними русинами в рядах інтелігенціТ були майже виключно греко-католицькі священники, і то менше ніж 20 % з них. Решта місцеві інтелігенти, які належали до 80 % більшості...» [14: 105]. История 185 При цьому дослідник І.О. Стряпко консгатуе, що більшість представ-ників підкарпатськоі інтелігенціі не дуже охоче займалася культур-но-просвітницькою роботою, яка вимагала бажання, самовіддачі та використання вільного часу й не завжди давала швидкий результат [35: 32]. Аналізуючи населення Підкарпатськоі Русі як об’ект впливу пропаганда важливо враховувати його релігійну самоідентифікацію. Щодо кількості вірян греко-католицькоі і православно! церков на межі 1920-1921 рр. зустрічаемо у дослідників такі оцінки: коло 500 тис. [9] та 60 977 осіб [8: 12] відповідно. За окремими даними, близько третини карпаторусинського населення «навернулися» від греко-католицькоі віри до православно! [23]. При цьому варто на-голосити, що найбільше протистояло переходу до греко-католицько! церкви бідне селянство. Інтелігенція та духовенство не брали участі у цьому процесі. На підтвердження наведемо висновок Ю. Данильця: «...освітній рівень православного духовенства у порівнянні з греко-ка-толицьким був нижчим, що надавало православному рухові селянського характеру» [8: 12]. Поряд із цим, на нашу думку, можна відзначити низький рівень релігійноі обізнаності і брак свідомоі самоідентифі-каціі серед простих мешканців Підкарпатськоі Русі. На підтвердження наведемо рядки з листа одного з читачів до редакціі «Благовѣстника» (1935 р.): «Я на своі вуха чув, як священик у неділю сказав, що ми не е православні, бо православні то е схизматики (відступники від віри), які баламутять нас. А потім він же на проповіді співав: “святѣйшаго вселенскаго... додае: и всѣх вас православных христіян... и в ектеніѣ просить: “за вся православныя христіяны”. Відповідно автор листа просив роз’яснити: “Чи ми православні, чи ні?”» [14: 116]. Безперечно, різні конфесіі були залучені у поширення не лише християнського вчення, а й певних ідеологічних візій серед мешканців краю. Клірики подекуди включали до проповідей політичні ідеі, а також брали участь у культурно-політичному житті своеі па-стви, тим самим безпосередньо чи опосередковано впливаючи на формування етнонаціональноі ідентичності русинів [14: 249]. При цьому слід підкреслити визначну позитивну роль духовенства (незалежно від віросповідання) у питанні підвищення рівня освіти серед мешканців Підкарпатськоі Русі. Зокрема, представники духовенства, відповідаючи на виклики часу, активно залучилися до формування, насамперед, новоі генераціі вчителів, робили значний внесок у подо-лання неписьменності. Майже в кожному населеному пункті, де діяли осередки педагогічних фахових організацій (серед яких Учительское товарищество Подкарпатскоѣ Руси, ПедаГоГічне товариство Подкарпатской Руси, «Шкільна матка русинів», Народовецьке учительське 186 рая Ml vf < ci ii I 2021. № 64 товариство), представники духовенства різних конфесій входили до Тхнього складу. Основними напрямами роботи релігійних діячів на культурно-виховній ниві були педагогічна діяльність, організація курсів підвищення педагогічноТ кваліфікаціТ, видавнича діяльність, організація та проведення різнопланових заходів, формування бі-бліотечних фондів, меценатство тощо [14: 89; 44: 11]. Методи пропагандистськоі роботи. Серед методів здійснення пропагандистського впливу варто розглянути техніку переконання, яка фунтувалася на донесенні до аудиторіТ певних логічних аргу-ментів на користь того чи іншого факту, подіТ, питання тощо [17: 245]. Зважаючи на проведений нами аналіз потенційноТ аудиторіТ впливу, схиляемося до висновку, що інтерференція була спрямована, в першу чергу, на інтелігенцію краю. Це зумовлено тим, що саме вона мала інтелектуально-пізнавальний потенціал для сприйняття аналітичноТ інформаціТ. Яскравим прикладом реалізаціТ прийомів переконання на практиці може слугувати дискусія між товариством «Просвіта» та Обществом имени А. Духновича стосовно національноТ приналежності русинського населення. На думку украТнського історика Ю. Ладжуна, вона «призвела до того, що ТТ учасники почали науково досліджувати Підкарпатську Русь (історію, мову, культуру), збирати матеріал для обфунтування своТх поглядів. Вчені зробили все для того, щоб ці знання стали відомими та доступними для широкого загалу» [19: 25-24]. Цікавим е те, що дослідники обох організацій доходили до різних висновків. Так, зокрема, послідовники Олександра Духновича, переконуючи русинське населення краю, що вони належать до «гілки російського народу», наводили різноманітні підтвердження ціеТ спорідненості. Білоруський історик К. Шевченко зазначае, що «русофіли Підкарпаття постійно наголошували, що в створенні і розвитку російськоТ літературноТ мови і літератури брали участь не тільки великороси, але й всі інші “гілки російського народу”, в особі малоросів і білорусів, і що російська мова е одним з “найголовніших досягнень російськоТ культури”» [45: 276]. Ідею національно-культурноТ едності русинів з російським народом підтримував й російський вчений Ф. Арістов, підкреслюючи це у праці «Карпато-русские писатели» [1]. Зі свого боку просвітяни, вивчаючи давні літературні пам'ятки, дійшли висновку, що «вони писані мовою близькою до народноТ та вказують на жваві культурні взаемини між Підкарпатською Руссю та іншими украТнськими землями, передусім - Галичиною». А отже, населення Підкарпаття й Галичини творило едину культурну спільноту [19: 24]. Як приклади таких наукових дискусій наведемо праці лінгвіста-русофі-ла Г. Геровського («Язык Подкарпатской Руси», 1954 р. (перевидання История 187 1995 р.) та украінського мовознавця І. Панькевича («Украінські говори Підкарпатськоі Руси», 1938 р.) [6; 26]. Другим методом впливу, про який варто згадати, е навіювання. Воно апелюе не до розуму, а до підсвідомості [17: 270]. Це, наприклад, простежуеться у доволі вільній інтерпретаціі термінів у мовному питаны. Чеська адміністрація визнавала низьким культурний і освітній рівень населення краю. Тому у «Генеральному статуті для організаціі й адміністраціі Підкарпатськоі Русі, приеднаноі Паризькою конференціею до Чехословацькоі Республіки» (ухвалений на засіданні Ради міністрів Чехословаччини 7 листопада 1919 р., проголошений в Ужгороді 18 листопада 1919 р.) визначено, що «народна мова» буде мовою навчання й урядування [37: 167]. Як зазначае украінський історик І.О. Стряпко, «русофіли на противагу термінові “народна мова” дуже скоро висунули інший - “літературна мова”». Згідно з ціею теоріею, місцеві говірки е «народною мовою», але поряд із нею існуе літературна (російська) мова - мова освічених людей, інтелігенціі, аристократіі [37: 172]. Отже відбувалося навіювання, що спілкування літературною, а не місцевою мовою певним чином наближае людину до прогресивного соціокультурного співтовариства. При застосуванні непрямого (здебільшого візуально-слухового) навіювання відбуваеться вплив на емоційний стан людини. І тут, на нашу думку, яскравими прикладами можуть слугувати масові заходи, які проводили товариства: мітинги, святкування, зібрання, виступи хорів та театралізовані дійства, відкриття пам'ятників тощо. За твердженням вже згадуваного І.О. Стряпка: «Кожний масовий захід, організований та проведений у 20-30-х рр. ХХ ст., мав елементи театралізованого дійства. Як правило, організатори заходів влаштовували іх таким чином, щоб захопити, зацікавити та привернути увагу якомога біль-шоі кількості людей» [37: 157]. При цьому важливим був не зміст сказаного, а спосіб виголошення промов, яскравість урочистостей, масовість заходу. Все це підживлювало людей позитивним настроем, ейфоріею від побаченого, демонструвало у іхній свідомості політичну привабливість того чи іншого товариства, виробляло позитивне став-лення до його лідерів і, таким чином, підсвідомо формувало бажання належати до ціеі когорти людей. До невербального навіювання можна віднести й основні сим-воли, якими послуговувалися товариства. Зокрема, проукраінський напрям обрав прапор синьо-жовтий, а проросійський - біло-синьо-червоний (який члени Общества имени А. Духновича вважали загальнослов'янським прапором) [34]. Для прикладу наведемо слова одного з організаторів згадуваного товариства, С. Фенцика щодо стягу «Просвіти»: «...ми, звичайно, не могли дивитись байдуже на 188 g J Ml ci ii I 2021. № 64 бажання деяких осіб знову нагадати нам Габсбурзьку монархію і той знаменитий подарунок 1849 року, який сьогодні знаходиться у Народному домі у Львові і складаеться з сине-жовтих кольорів, прапор, який мати Франца Йосипа прислала у подарунок галичанам і який став знаком ненависті до всього російського» [12: 28]. Тобто через символіку проводилися історичні паралелі, які могли мати негативні конотаціі для сучасників. Іще один метод впливу, зауважений нами під час аналізу діяльно-сті товариств, - це маніпуляція. Вона працюе шляхом прихованого нав'язування людям певних думок, формуючи у них емоційне і пра-ктичне ставлення до того чи іншого питання [17: 316]. Тут слід врахо-вувати, що чим менше освічені люди, тим легше ними маніпулювати. Як приклад такого впливу можна навести голосування русинів при обранні підручника для навчання між граматиками І. Панькевича (члена товариства «Просвіта») і €. Сабова (представника Общества имени А. Духновича), яке відбулося у вересні 1937 р. Як зазначае І.О. Стряпко: «Ще до голосування почалися різноманітні махіна-ціі. Першніж відбулося голосування, підручник І. Панькевича був схарактеризований як малоруський (украі’нський), а €. Сабова - як руській» [37: 163]. Зважаючи на те, що переважна кількість батьків сама не мала освіти, а рішення приймали із позиціі самоідентифіка-ціі себе як «руські», вибором більшості стала «Русская грамматика» €. Сабова. Іншим способом маніпуляціі е нав'язування аудиторіі певних нега-тивних стереотипів про своіх опонентів. Яскравим прикладом такого впливу вбачаемо подіі 1 червня 1930 р., коли на голову Общества имени А. Духновича £. Сабова під час святкування в Ужгороді Дня російськоі культури було вчинено замах. Як бачимо з наявних пу-блікацій, безпосереднім виконавцем його став Ф. Тацинець - учень 3-го року церковного учительського інституту [30], а організатором або ж ідейним побудителем - С. Новаківська, емігрантка з Галичини, викладач ужгородськоі гімназіі [43: 292]. За окремими свідчення-ми, на суді «Новаківська визнала, що за допомогою цього атентату планувала підняти у русинів краю націоналістичний рух проти ру-сифікаціі украінського Підкарпаття. Проте, на думку представників русофільського напряму, теракт тільки посилив в Підкарпатській Русі антигалицький синдром». На тлі обурення серед членів Общества имени А. Духновича з'являються й досить різкі заяви з цього приводу: «У неділю 1 червня дозріла сівба і принесла своі жахливі плоди! У неділю на декана стріляв не протестант, лютеранин чи православний, а учень греко-католицького учительського семінару, веденого греко-католицьким священником» [33: 14]. История 189 На звинувачення просвітяни відповідали наступним чином: «Замах все, ще не повністю розслідуваний... Ясно лише те, що провокацій якими організатори з'ізду духновців ображали наш народний напрямок стали головною причиною, що викликала нервозність з обох сторін» [43: 293]. Отже, з одного боку, можна цей факт оцінити як залякування опонентів ідейноі боротьби (що також е формою психологічного впливу). Зокрема, говорилось про те, що це був акт із низки заплано-ваних терористичних дій, адже вищезазначений студент був членом военноі організаціі молоді і до його намірів входив ще один замах - на делегата російського культурного товариства ім. Качковського у Галиччині М. Барановського [30]. З іншого - ця подія стала підфунтям для звинувачень у розд-мухуванні внутрішньоі ворожнечі. Так, у «Деклараціі культурних і національних прав карпаторуського народу», оприлюдненоі на сторінках журналу Общества имени А. Духновича «Карпатський світ» (1931 р.), зустрічаемо наступні рядки: «Виховання кадрів украінству-ючих вчителів, а тим самим і заохочування украінізаціі школи і насе-лення в даний час торкнулося вже нашого сімейного благополуччя. Діти повстали проти батьків. З цим ми змиритись не можемо ...» [10: 1209]. Викладач украінськоі мови та літератури Закарпатськоі акаде-міі мистецтв А. Ребрик висловив з цього приводу таке свое бачення: «“Русины-угророси-автохтони” у мовно-языковой боротьбі великоі ролі не грали, а люди “украінського” і “русского” напрямів, особливо молодь, взаемно ненавиділись, висміювались, ображались» [31]. Не можна оминути увагою й такий метод інформаційно-психологіч-ного впливу, як дезінформація. Варто звернути увагу, що використову-вані для дезінформаціі факти не обов'язково були цілком неправди-вими, скоріше перебільшували або применшували значення певних подій, перекручували інформацію тощо [17: 304]. Зокрема, приклад з ціеі категоріі наводить тогочасний украінський діяч А. Волошин: «...випущено друком протоколи для розв'язування читалень “Просвіти” і розіслано агентам з інструкціями дурити людей, що “Просвіта” злікві-дована властею і що “Общество Духновича” мае право перебрати весь маеток читалень “Просвіти”» [4]. Просвітяни, своею чергою, намагалися перешкоджати створенню та поширенню читалень, які були організо-вані Обществом имени А. Духновича. Показовим е свідчення В. Шандора, який описуе, як просвітяни у с. Баранинці масово записалися до русофільськоі читальні, а потім оголосили про і'і ліквідацію [37: 105]. Засоби поширення інформаціі. Зважаючи на хронологічні межі нашого дослідження, такими були усне мовлення, вплив через дру-ковані видання та радіо. 190 g J Ml ci ii I 2021. № 64 Ведучи мову про перший із зазначених засобів, варто вказати на факт випуску обома товариствами чималоі кількості різноманітних публікацій, серед яких, насамперед, слід згадати: - Підручники. Так, під егідою «Просвіти», наприклад, В. Бірчак всього за один 1922 р. підготував й видав три навчальні посібники, серед яких «Руська читанка». Відомою е й руська граматика І. Пань-кевича. Серед навчальних видань Общества имени А. Духновича, для прикладу, назвемо «Граматику російськоі мови», «Нариси літературноі діяльності і освіти карпаторусів» [37: 131, 179], читанку П. Федора «Народная школа» [18: 129]; - Брошури. Так, серед просвітянських робіт, насамперед, згадаемо праці В. Пачовського «Що таке просвіта?», М. Зоркого «Суперечка про мову», А. Волошина «Памяти Александра Духновича». Комплекс навчальних матеріалів з питання національного самовизначення «Просвіти» подано у брошурі «Іжака» під назвою «Украінець чи русскій. Лекціі для народа» [37: 34-35]. В Обществе имени А. Духновича відомою е праця П. Федора «Короткий нарис діяльності А. Доб-рянського», «Нариси карпаторуськоі літератури з другоі половини ХІХ століття» [18: 130]; - Періодичні видання. У період 1919-1938 рр. у Підкарпатській Русі налічувалося понад 180 періодичних видань, з них 126 виходили украінською, російською мовами і місцевими діалектами, 51 - мовою національних меншин [3: 96]. Для прикладу, товариство «Просвіта» разом з іншими організаціями украінського напряму видавали журнали «Віночок для підкарпатських діточок», «Наш рідний край», альманах письменників «Трембіта», «Пчілка», щорічні календарі «Просвіти» та газети «Украінське слово» і «Світло» [37: 207-278]. За підтримки Общества имени А. Духновича виходили журнали «Карпатський світ», «Руський народний календар», «Русин» та газети «Руське слово», «Наш карпаторуський голос», «Наш шлях» [18: 129]; - Листівки. Наприклад, 29 квітня 1920 р. товариство «Просвіта» вирішило провести своі Установчі збори як велике народне свято. З ціеі нагоди було випущено спеціальні листівки, які поширювалися по всій Підкарпатській Русі. У них зазначалось: «Пам'ятайте на день 29 квітня, на той день весни в Підкарпатській Русі. Най не буде жодного села, жодного міста, з котрого не прибув би хоча б один делегат, щоби привітати те молоде товариство від своіх братів та сестер. Поширюйте той поклик і передавайте його від села до села, від хати до хати, від рук до рук» [37: 76]. Опоненти «Просвіти» також скористалися листівками як засобом з рекламування своеі діяльності. Зокрема, відповідно до протоколу ювілейних урочистостей, пов'язаних з 70-річчям від дня народження История 191 голови Общества имени А. Духновича £. Сабова, з нагоди Дня російсь-коі культури та Сьомих загальних зборів ціеі культурно-просвітньоі організаціѴ в Ужгороді (2 червня 1929 р.) летючки з гаслами і вітан-нями були скинуті з аероплану. На них були віддруковані витяги з віршів карпаторуських і слов'янських поетів та різноманітні гасла: «Русская культура сокровищница всего русскаго народа», «Да живет славянское братство въ нашей республикѣ!», «Славимъ славно Славу славовъ славныхъ» [11: 5-6]. Слід підкреслити, що лейтмотивом друкованих видань було як мінімум поінформувати та зацікавити читача, а стратегічно - схилити громадськість на свій бік. Чимало з них ставали складовою частиною полеміки двох товариств щодо мови, історіі та подальшого розвитку Підкарпатськоі Русі. При цьому варто відзначити, що при формуванні видань врахову-валися особливості цільовоі аудиторіі. Зокрема, зустрічаемо наступні слова із доповіді члена центрального правління Общества имени А. Духновича, шкільного інспектора на пенсіі І. Полівки: «Відносно предмета та змісту або обсягу творів, нам потрібно враховувати ту обставину, що наш народ не привчений до читання великих книг, навіть якщо вони цікаві і корисні, у нього до довгого читання немае терплячості і, відверто кажучи, навіть часу, а до того ж більша книга занадто дорога для нього» [12: 30]. Він же зазначае, що «доцільніше складати короткі брошури по різних питаннях і галузях науки. Одна така сторінка займала б 16 сторі-нок величини звичайноі книги, містила б 3-4 статті...», вони повинні бути написані «легким для читання стилем, в текстах ж по можливості мае бути побільше ілюстрацій» [12: 30]. Підсумовуючи аналіз використання товариствами друкованоі продукціі для інформування населення, зазначимо, що ними було враховано такі і'і важливі особливості, як різноманіття видів, наочність, здатність впливати на аудиторію за інтересами. Поряд із поліграфічною формою агітаційних матеріалів викори-стовувалося усне мовлення. Воно мало низку переваг: не вимагало значних капіталовкладень, було більш мобільним і не потребувало особливих технічних засобів. Усне мовлення, використовуване обома організаціями умовно можна поділити на два види: особисте спілку-вання членів товариств із населенням та радіомовлення. Усна інформація (промови, лекціі, бесіди тощо), яка надходила від членів товариств, була найбільш поширеною формою пропа-гандистськоі роботи. Ці заходи проводились як з метою поширення ідеологіі товариств, так і з загальнопізнавальними цілями (наприклад, про розвиток бджільництва, скотарства, виноградарства тощо). Чимало лекцій та бесід стосувалося історіі та культури русинського народу, 192 рая Ml vf < ci ii I 2021. № 64 мовноТ чи релігійноТ належності. Серед них були як заплановані лек-ційні заходи за певною, визначеною центральним керівництвом това-риств тематикою, так і додаткове інформування перед проведенням, наприклад, курсів для неписемних [12: 29-31; 37: 89, 101, 132, 158, 230]. Для прикладу можна навести рядки з лекціТ на тему «Общество Духновича и русскія женщины», яка була прочитана у березні 1925 р.: «І деякі наші поети оспівували хвалу російським жінкам; у глибоко чуттевих віршах звертаються до Тх старанності, до Тх шляхетноТ душі, закликають допомагати національній справі та зі смутком дорікають Тм за байдужість до Тх патріотичного обов'язку» [5: 11]. До найвідоміших інформаційних брошур, які поширювало то-вариство «Просвіта», вартуе віднести цілий цикл лекцій «Іжака» під назвою «УкраТнець чи русскій. ЛекціТ для народа», на сторінках якого здебільшого містились тлумачення походження русинів, ТхньоТ мови та взаемозв'язку з украТнським народом. Зокрема, у першій частині цього видання, підсумовуючи інформацію про появу русинів в межах ПідкарпатськоТ Русі, зазначено: «Оці історичні факти дуже виразно говорять нам, русинам Підкарпаття, про наше походження з украТнського народу. Коли всі русини за границями звуть себе украТнцями, то і всі ми маемо прийняти ту назву за свою» [40: 6]. А в післяслові другоТ частини міститься наступний заклик: «Всі, хто любить наше рідне слово, поширюйте й читайте цю книжку та дайте прочитати й іншим» [40: 87]. Ще одним майданчиком поширення усноТ інформаціТ були збори. Тут ми маемо, в першу чергу, на увазі не установчі чи щорічні за-гальні скликання членів товариств, а зібрання з приводу якоТсь подіТ (наприклад, святкування), на які залучалось широке коло громадян. На них виступали провідні діячі товариств, письменники, містяни. З точки зору проведення сучасноТ інформаційноТ кампаніТ тодішні збори, мітинги, відкриття пам'ятників чи урочиста хода мали на меті популяризувати культуру русинського народу, поширити у маси відпо-відно украТнофільську чи русофільську ідеологію, згуртувати довкола себе ще більше прибічників, довести протилежному табору свою життездатність і силу впливу у краю. Для прикладу можна навести урочистості на честь О. Духновича в Ужгороді, до дня народження композитора Б. Сметани, до ювілею приеднання ПідкарпатськоТ Русі до ЧехословацькоТ Республіки, до 60-річчя Товариства св. Василія Великого або відкриття «Просвітою» Народного дому чи таборування пластунів [12: 61-76; 37: 99, 162]. Іншим способом донесення усноТ інформаціТ було радіомовлення. Проте, оцінити стан його впливу на окресленій територіТ е досить проблематично. Це зумовлено наступними чинниками: по-перше, История 193 радіомовлення на той час тільки почало з'являтися як засіб поши-рення відомостей; по-друге, сучасних досліджень, що стосувалися би радіомовлення суто на Підкарпатській Русі, е вкрай мало. Водночас, окремі дані щодо цього

Скачать электронную версию публикации