Carpatho-Ukraine’s defeat as a precursor of WWII.pdf Висвітлення проблематики, пов'язаноі з історіею Карпатськоі Украі-ни, неодмінно кореспондуеться з наближенням Другоі світовоі війни. У сучасних умовах набувае все більшоі актуальності кожен вимір того вкрай напруженого для Европи і світу історичного періоду. Це пов'язуеться, зокрема, і з відповідною резолюціею Европарламенту «Про важливість европейськоі пам'яті для майбутнього Европи» від 19 вересня 2019 р., і з ювілейними датами визначальних подій Другоі світовоі війни та все зростаючою історичною відстанню від них. Все це вимагае фунтовного опрацювання широкого кола документів, 204 рая Ml vf < ci ii I 2021. № 64 літератури та відповідних архівів. Такий підхід е затребуваним і стосовно тематики Карпатськоі Украіни. Адже об’ективне вивчення міжнародного контексту постання та поразки Карпатоукраінськоі' держави здатне пролити світло на роль і значення провідних евро-пейських акторів перебігу подій тих доленосних років. Карпатська Украіна волею долі певний час була на вістрі інтересів тих держав, які своі'ми діями чи бездіяльністю живили апетити розпалювачів війни, а іі поразка стала реальною предтечею Другоі світовоі. Автору статті на сторінках журналу «Русин» доводилося аналізувати місце та роль Карпатськоі Украіни у планах гітлерівськоі Німеччини, з’ясовувати як дослідники різних краін і періодів зверталися до вивчення історіі цього краю, відзначати широку сучасну історіографію Закарпатського краю [30: 273-275]. Тому в даній праці зроблю лише тезисні зауваги щодо особливостей історіографічного виміру. Досить показово, що і нині ця наявна широка історіографія поповнюеться новими монографіями та іншими роботами. Зокрема, у 2020 р. вийшли Грунтовні праці М. Вегеша і С. Віднянського - корифеів досліджень Закарпатського краю [10: 2020; 44: 2020]. Далі, якщо раніше в силу різноманітних причин звернення дослідників різних краін до вивчення розвитку цього краю зумовлювали відповідну неоднозначність, а іноді й суперечливість оцінок всього перебігу подій загалом, то на сучасному етапі для низки украінських фахівців характерними стали більш Грунтовні дослідження як історичних витоків, так і державо-творчих процесів, що доленосно відбивалися на сходжені Карпатськоі Украіни [9; 13; 21; 22; 25; 26]. Окремий напрям складають праці, в яких вітчизняні дослідники аналізують міжнародні фактори розвитку краю, роль різних сусідніх та великих держав Европи у передвоенні роки на подіі в регіоні та розрахунки тих краін, які прагнули анексувати цю украінську тери-торію [1; 6; 16; 18; 27; 29]. У даному контексті вельми важливими е роботи з дослідження военного перебігу подій та відчайдушного спротиву бійців Карпатськоі січі угорським військам, героічноі оборони столичного Хуста та партизанськоі боротьби, що тривала до 1940 р. [19; 34-36; 42]. Особливе значення у дослідженнях вітчизняних істориків ниніш-нього періоду посідають не лише з’ясування широкого спектру чинників та динаміки сходження автономіі й суверенного статусу Карпатоукраінськоі держави, а й висвітлення особливостей і про-ведення порівняльного аналізу правового становища Закарпаття у складі різних держав [4; 32; 39]. Досить прикметним став процес інституалізаціі вивчення Закарпатського краю та поглиблення досліджень з проблематики Кар- История 205 патоукра!нсько! держави, які стали важливим напрямом науково! діяльності Ужгородського національного університету та ціло! низки закарпатських істориків (М. Болдижар, М. Вегеш, В. Гиря, Р. Офіцинсь-кий, М. Рекіта, Ю. Славік, С. Федак, В. Фенич, П. Фенич, В. Худанич та ін.), а також Науково-дослідного інституту карпатознавства, Закарпатсь-кого регіонального центру соціально-економічних та гуманітарних досліджень НАН Украіни. Тим самим примножуеться наявна широка бібліографія з ціе! тематики, що розміщуеться в інтернет-просторі, зокрема і на веб-сайті Укра!нського інституту національно! пам'яті (Карпатська Украіна), яка включае як окремі видання, статті, автореферат дисертацій, так і електронні книги, матеріали. Водночас зазначу, що наявна нині багатомірна історіографія не е ще вичерпною. Тож запропонована стаття покликана суттево до-повнити наявні дослідження, подати більш точну картину перебігу тогочасних подій, зокрема за оволодіння землями Чехословацько! Республіки, у складі яко! й постала Карпатська Украіна. Аналіз діяльності та загарбницьких планів провідних політичних акторів на евро-пейському театрі щодо Карпатсько! Украіни, особливо з залученням низки архівних документів, зокрема з політичного архіву Міністерства закордонних справ ФРН, дозволяе відповідною мірою унаочнити !х роль у підживленні загарбницьких планів у паліів війни, що стали реальним передвісником Другоі світово! війни. Загальновідомо, що Карпатська Украіна була яскравим унаочнен-ням державотворчого, громадянського пориву та діяльності згурто-ваноі невелико! частини тогочасного украінського населення Чехо-словацько! Республіки. Тобто тіе! демократично! держави, яка одніею із перших зазнала поразки на міжнародній арені під наростаючим тиском гітлерівсько! Німеччини та поступовій здачі провідних позицій впливовими державами-акторами демократичного Заходу. Важливи-ми чинниками державницьких устремлінь жителів Закарпатського краю постали як !х зростаюча національна самоідентифікація та усвідомлення себе укра!нцями, так і той політичний розклад сил, який був характерним для рубежу 1938-1939 рр., власне, на тогочасних теренах Чехословаччини та на міжнародній арені [31: 250-254]. Водночас перебіг подій, пов'язаний з автономізаціею краю, сходжен-ням і поразкою держави, якою була Карпатська Укра!на, складався не лише із соціально-економічних чинників, не тільки із прихованих дипломатичного та геополітичного протистояння, але й мав реальні складники военного протиборства, що стало передвісником Друго! світово! війни. Наприкінці 1930-х рр. Версальсько-Вашингтонська система, яка постала у наслідок Першо! світово! війни, не витримала натиску 206 рая Ml vf < ci ii I 2021. № 64 міцніючоі гітлерівськоі Німеччини та іі союзників і сателітів. Вся антибільшовицька риторика нацистських лідерів доволі легко, приту-пляючи пильність багатьох европейських політиків, лягала у площину антирадянськоі налаштованості очільників провідних держав світу. Тож тогочасний Берлін послуговувався таким становищем задля досягнення своіх тактичних і стратегічних цілей. Саме потурання з боку лідерів великих держав Европи - Великобританіі та Франціі, сповідування ними антикомуністичних засад спонукали до поступок міцніючому рейху, більше того, підігрівали артикулювання Гітлером і його пропагандистами гасел боротьби, за іх термінологіею, з радян-ським еврейсько-більшовицьким режимом [49: 450]. За цих умов украінське питання поступово висуваеться на одне з чільних місць у міжнародній політиці. У міжвоенний період роз’еднаність украінських земель, іхне перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, ускладнювали національний розвиток, вони були суттевим чинником всього перебігу міжнародно-політичного життя Европи. Таке становище висувало украінське питання до рівня серйозного фактора у геополітичних стратегіях зацікавлених великих і всіх сусідніх держав. Це стосува-лося особливо західноукраінського регіону, а також тих областей, які перебували у складі Чехословаччини. Адже, як слушно зазначае М. Вегеш, «Закарпаття, яке знаходилося в центрі Европи, незмінно входило у сферу інтересів різних держав» [8: 448]. Іншими словами, т. зв. «украінська карта» чи засади іі розв’язання неодмінно потра-пляли до кола суперечностей і були спроможні відігравати вельми відчутну роль у великих геополітичних та военних комбінаціях. Зазначу, що «украінське питання» мало дві складові своіх вимірів: вузьке розуміння - у сенсі питання місця і ролі зростаючого украінсь-кого чинника у внутрішньополітичному житті держав, до складу яких входили украінські землі, у широкому сенсі це проблема умов і шляхів возз’еднання украінських земель у створюваній власній украінській державі. Адже спроби украінців, нашого багатомільйонного народу, створити власну державу за наслідками европейського переобла-штування після Першоі світовоі війни зазнали невдачі. Стосовно украінського питання у кінці 1930-х рр. чітко визначи-лися три групи краін, які діяли найактивніше у його вирішенні. До першоі групи слід віднести СРСР, Польщу, Румунію, Чехословаччину, тобто краіни, до складу яких входили украінські землі та відповідна частина населення. Головною метою цього кола краін було втрима-ти вже підвладні землі та приеднати нові. До другоі групи держав входили Великобританія, Франція і частково США - держави-творці Версальсько-Вашингтонськоі системи міжнародних відносин. Останні История 207 своім втручанням у вирішення украінського питання або, навпаки, ди-пломатичним нейтралітетом прагнули задовольнити своі геополітичні інтереси. До третьоі групи слід віднести нацистську Німеччину, яка, борючись за «життевий простір», відверто претендувала на украін-ські землі і Угорщину, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанон-ського мирного договору 1920 p., активно домагалася повернення іи Закарпатськоі Украіни. Драматизм становища, у якому перебував багатомільйонний украінський народ, полягав у тому, що самостійно він реально не міг вирішити украінського питання. На той час все залежало від мінливого балансу інтересів різних, насамперед, великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити. Щодо Наддніпрянськоі Украіни, то іі становище у складі Радян-ського Союзу було вельми неоднозначним. Як відомо, певні спроби украінських партійних і державних керівників відстояти політичний і економічний суверенітет у ході конституційного оформлення СРСР зазнали фіаско. Наслідки цього, як і наступні утиски, голодомор та репресіі навіть за економічного зростання обернулися величезни-ми втратами. Декларована варіативність на різних етапах розвитку міжнаціональних відносин з часом наростаючого централізму і авторитаризму прислужилася зміцненню контролю Москви над найважливішими царинами життя украінського суспільства [18: 348]. Слід наголосити, що починаючи із 1935 р. на західних теренах, зокрема у Чехословацькій Республіці, відчутно посилювалися про-цеси розвитку украінськоі самосвідомості: розвивалися украінські соціокультурні товариства, створювалися кооперативні установи та все більш широкого розмаху набували акціі, що мали на меті ствер-дити украінську мову та освіту. Також у цей час на регіон почала поширювати свій зростаючий вплив Організація украінських націо-налістів [53: 37]. Підтвердженням зростання національно!' ідентично-сті та самосвідомості стала і вимога Русинсько-украінськоі народно! ради Ужгорода, столиці Карпатськоі Украіни, від 29 травня 1938 р. до офіційноі Праги щодо впровадження статусу автономіі. Дана вимога спиралася на гарантіі Сен-Жерменського договору та Конституціі Чехословацькоі Республіки. Цим вимогам і відповідним заходам додавала снаги зростаюча підтримка з боку украінства інших держав. Слід принагідно відзначити, що після мітингу 4 вересня 1938 р. у Нью-Йорку за участі 5000 украінських представників США, Канади і краін Латинськоі Америки було створено відповідний комітет з підтримки самовизначення Закарпатського краю. А 24 і 25 вересня у м. Львові пройшли відповідні багатотисячні мітинги і демонстраціі, в яких брали участь студенти, робітнича молодь та різні верстви старшого покоління. Демонстранти пройшли вулицями міста від приміщення 208 g J Ml ci ii I 2021. № 64 консульства Угорщини до будівлі консульства Чехословацькоі' Респу-бліки. Перед угорським консульством виступаючі наголошували, що Карпатська Украі'на не е об’ектом для торгу, що вона мае право на самовизначення. Мітингувальники біля консульства ЧСР закликали Прагу унеможливити будь-які утиски карпатоукраі'нців. Всі ці поді'і відслідковували німецькі дипломати, вони вказували на змістовні складові проведених заходів [54: 43, 78]. Звичайно, що політичні підходи украі'нськоі' частини громадян Чехословаччини набували звучання одночасно з висловлюваннями подібних вимог судетськими німцями та словаками. Підкреслю, що вимоги етнічних німців схвалював та наполегливо підтримував офіційний Берлін, а украі'нцям такоі підтримки браку-вало. Відтак 9 вересня 1938 р. для ведення переговорів про статус автономіі у чехословацькій державі до Праги прибула і украінська делегація. Вона складалася із десяти представників Украінськоі Центрально! ради. Проте актуалізація та загострення проблем судетських німців, нерішучість західних держав призвели до згубноі поступли-вості та уразливих Мюнхенських угод. Тож процеси суверенізаціі' у Чехословацькій Республіці залежали від міжнародних чинників та вимушених кроків офіційноі Праги у тих складних умовах [9: 63]. Аналізуючи цю лінію на украінізацію Закарпаття, слід підкре-слити наступне. Сходинами до все вищого рівня самоіденфікаціі та суверенізаціі украінського населення тоді стали динаміка процесів автономізаціі, підготовка, проведення і результати виборів 12 лютого 1939 р. до сойму (парламенту) краю, кроки з проголошення і конституційного оформлення суверенітету і державного статусу Карпатськоі Украіни, а також послідовна й звитяжна боротьба іі за існування, збройний захист від загарбницького наступу Угорщини підтриманоі Польщею. Долю Чехословацькоі Республіки вирішувала міжнародна конференція 29-30 вересня 1938 р. у Мюнхені. Гітлер, спровокувавши напружен-ня на німецько-чехословацькому кордоні, домігся не лише скликання ціеі міжнародноі конференціі в Мюнхені за участю керівників урядів Велико! Британіі', Франціі', Німеччини та Італіі', але й задоволення ульти-мативних німецьких вимог щодо ЧСР. До Третього рейху, зокрема, було приеднано високорозвинену в промисловому відношенні Судетську область, де проживало понад 3 млн німців [12: 185]. Показово, що представники Праги за стіл переговорів не були допущені. Безапеля-ційно прийнявши німецькі претензіі', учасники конференціі без будь якого спротиву поступилися непомірним зазіханням гітлерівськоі Німеччини. Прийнята угода стала втіленням у життя рішення Гітлера «стерти Чехословаччину з карти», про що він гучно заявляв у 1937 р. История 209 на надзвичайній нараді вищих керівників Третього рейху та затвердив у відповідній директиві від 30 травня 1938 р. подготовку военноі операціі проти ціеі держави за кодовою назвою «Грюн». На іі виконання 1 жовтня 1938 р. вермахт перейшов чеський кордон і за лічені дні окупував Судетську область. Водночас вже з того ж дня державним комісаром територій, які відійшли до гітлерівського рейху, був призначений К.Генлейн - лідер партіі судетських німців, яка фактично була «п'ятою колоною» та прагнула не лише до са-мовизначення німців, але й до приеднання краю до Німеччини. З 1 травня 1939 р. і до поразки гітлерівськоі Німеччини у травні 1945 р. він був гауляйтером та рейхсштатгальтером ціеі області та очолював цивільну адміністрацію Чехіі і Моравіі [49: 497]. Слід зазначити, що у ході конференціі 29 вересня 1938 р. були прийняті Доповнення до угоди, підписаноі в Мюнхені між Німеччи-ною, Великобританіею, Франціею і Італіею, в яких наголошувалася ак-туальність врегулювання питання щодо польськоі і угорськоі меншин у Чехословаччині. При цьому вказувалося, що у випадку нерозв'язання ціеі проблеми вона може стати предметом подальшого обговорен-ня наступноі наради голів урядів чотирьох держав, які присутні на конференціі у Мюнхені. Досить показовими стали наступні агресивні кроки офіційних Варшави та Будапешта. Так, 1 жовтня уряд ЧСР був змушений роз-глянути ноту Варшави від 30 вересня 1938 р., яка в ультимативній формі вимагала вирішення питання польськоі національно! меншини. Зваживши згадувані польські домагання, чехословацький уряд ви-мушено прийняв ці вимоги й Польща анексувала Заолжя (Тешинську Сілезію). Свою долю отримало і Королівство Угорщина, приеднавши до себе південні та східні регіони Словаччини, які на 80 % були за-селені етнічними угорцями. Тим самим, Прага вимушено змирилася з відвертими актами анексіі з огляду на свое важке міжнародне становище у постмюнхенській Европі. Тобто Польща і Угорщина слідом за нацистською Німеччиною взяли участь у поділі Чехословаччини. Хоч у Мюнхені і не розглядали питання про Закарпаття, але прийняті там рішення негативно вплинули на долю краю. Більше того, ті рішення засвідчили першу відчутну перемогу угорськоі дипломатіі у боротьбі за ревізію кордонів, що безпосередньо стосувалося і долі Закарпаття, де існувала значна угорська громада. Тож 1 жовтня 1938 р. регент Угорщини М. Горті писав А. Гітлеру про відчуття щи-рого задоволення з приводу того, що в Мюнхені «укладено мирну угоду з питань, які мають вирішальне значення, і що законні вимоги Угорщини в принципі будуть визнанні обгрунтованими». Звичайно, цьому передували заходи, проведені угорською дипломатіею напе- 210 рая Ml vf < ci ii I 2021. № 64 редодні. Керівник канцеляріТ Міністерства закордонних справ Угор-щини І. Чакі під час телефонноТ розмови 15 вересня 1938 р. давав інсфукціТ угорському послу в Німеччині Д. СтояТ: «Якщо при ліквідаціТ ЧехословацькоТ справи буде допущена дискримінація на шкоду Угорщині, то угорський уряд буде готовий на все, і в цьому випадку він розраховуе на підтримку НімецькоТ імперіТ». А за кілька тижнів до цього Д. СтояТ у листі до міністра закордонних справ Угорщини К. Кані передав пропозиціТ Г. Герінга. Згідно з ними, Угорщина повинна була «офіційно вимагати права самовизначення для угорськоТ мен-шини в Чехословаччині, звернутися до чеського уряду і відповідних інших урядів із зверненням, подібним до того, яке зробив Генлейн, провокувати збройні сутички, страйки, відмови від явки на призовні пункти, бо тільки серйозні інциденти можуть привернути увагу захід-них держав до угорських вимог, зробити все, щоб зарубіжна преса більше займалась угорським питанням» [11: 101-102, 108]. Натомість украТнські політичні еміграційні угруповання у Німеччині, як й із краТн Американського континенту, в силу своТх можливостей прагнули вплинути на урядові кола щодо підтримки автономіТ Кар-патського краю. Унаочненням цьому може слугувати відповідний меморандум Павла Скоропадського, направлений ним особисто до МЗС рейху на початку жовтня 1938 р. У ньому колишній гетьман украТнськоТ держави, відкидаючи зазіхання Угорщини і Польщі на ці украТнські землі, наголошував, що украТнці мають стати третьою складовою федеративноТ держави - разом із чехами та словаками. А вільний розвиток КарпатськоТ УкраТни, на його думку, буде поеднаний у майбутньому з Киевом, з УкраТною [55: 8-13]. Пригнічений відкритою агресіею Німеччини, а також вимогами Угорщини і Польщі, уряд Праги спробував врятувати едність республіки і пішов на поступки у питанні словацькоТ та украТнськоТ автономіТ. По-перше, виконуючи рішення МюнхенськоТ конференціТ, МЗС Чехословаччини 1 жовтня 1938 р. запропонувало Будапешту створити змішану чехословацько-угорську комісію експертів для розгляду проблеми угорськоТ меншини в ЧСР. По-друге, офіційна Прага взяла курс на створення федераціТ із чехів, словаків та украТнців. Проте ситуація ускладнилася, оскільки 3 жовтня 1938 р. Угорщина подала ультимативні вимоги до уряду ЧСР, які останній мав прийняти, а 4 жовтня Будапешт запропонував Німеччині приеднати до Угорщини Словаччину і Закарпаття [51]. Одночасно з цим А. Бродію -лідеру автономістського руху в Закарпатті (він таемно співпрацював з Угорщиною), 6 жовтня 1938 р. було доведено чітку вимогу «ні в якому разі не піддаватися обіцянкам чехів», а твердо стояти на «позиціТ самовизначення з плебісцитом». История 211 Проголосивши 10 жовтня федераціею трьох народів - чехів, словаків і украінців, урядовий кабінет у Празі наступного дня надав автономію і визнав автономний уряд Карпатськоі Украіни. Саме таку назву мав віднині Закарпатський край. Дане рішення було підтверджене парламентом Чехословаччини 22 листопада 1938 р. Відтак, користуючись поступливістю празького уряду, Карпатська Украіна отримуе широку автономію, перебуваючи у федераціі з Чехіею та Словаччиною. Таким чином, постала реальна можливість розбудовувати украінську державу на цих теренах. Перший автономний уряд, який очолював А. Бродій, провів протягом 15-23 жовтня лише три засідання. Його кабінет розглянув й затвердив основні органи управління та заходи щодо встановлення кордону зі Словаччиною, співробітництва з Німеччиною, питання надання амністіі тощо. На третьому засіданні розглядалася гостра внутрішньополітична ситуація та обговорювалося питання про раціональну відповідь на угорські вимоги щодо південних територій краю. Але набута Карпатською Украіною автономія дуже непокоіла тогочасних очільників сусідніх Угорщини та Польщі. Зокрема, у Варшаві побоювались відповідного впливу на украінське населення своеі краіни, яке вже і так було виразно налаштоване по-незалежницьки. Посол Польщі в Німеччині 22 жовтня 1938 р. повідомив міністра закордонних справ краіни перебування: Польща вважае, що Карпатська Украіна повинна відійти до Угорщини [52]. Тим самим Варшава висловлювала офіційну позицію Польщі щодо встановлення спільного кордону з Угорщиною. Проте Третій рейх на той час не йшов на задоволення цих прагнень Угорщини і Польщі. Буквально через два дні у Берліні спеціальна делегація Карпатськоі Украіни 24 жовтня 1938 р. передала німецькому уряду меморандум, у якому наголошувалося, що Карпатська Украіна - це лише частина всіх украінських земель і и населення усвідомлюе ті обов'язки, які воно мае «стосовно всіеі украінськоі націі». Автономна Карпатська Украіна, зазначалося у меморандумі далі, щоб не стати жертвою агресіі, «перебувае під чеською охороною, чекаючи об’еднання з Украіною». Меморандум пропонував перетворити Карпатську Украшу в незалежну державу під покровительством чотирьох великих держав, що підписали угоду в Мюнхені. Однак дана пропозиція не знайшла підтримки, як також і заходи украінських громад у европейських державах та за океаном [56: 215-216]. Вказуючи на право націй на самовизначення, але не визнаючи домагання спільного польсько-угорського кордону, Німеччина й Італія вирішили частково задовольнити вимоги Угорщини. Проблеми територіального облаштування та угорськоі громади у 212 g J Ml ci ii I 2021. № 64 Чехословаччині покликані були розв'язати переговори урядових делегацій обох держав на конференціі в Комарно, яка проходила 9-13 жовтня 1938 р. Проте угорська делегація, маючи підтримку нацистськоі Німеччини, висунула важкі для Чехословаччини умови: негайно повернути землі, заселені угорцями, провести плебісцит на територіях із змішаним населенням, надати право на самовизначення всім іншим народам. Однак ці переговори не принесли позитивних результатів: Угорщина, звинувативши Чехословаччину в небажанні йти на поступки, звернулася до Італіі та Німеччини, щоб ці краі’ни виступили арбітрами. Досить показово, що Великобританія і Франція, які були державами-підписантами угоди в Мюнхені, заявили про свою незацікавленість зазначеною проблемою. Тож засідання арбітражноі’ німецько-італійськоі' комісіі' відбулося 2 листопада 1938 р. у м. Відень. За П рішенням було визначено новий угорсько-чехословацький кордон: до Угорського королівства відійшли південні рівнинні райони Словаччини та Підкарпатськоі Русі. За офіційними даними, які наводить М. Вегеш, територія Чехіі зменшилася на 33%, Моравіі - на 36 %, Словаччини - на 2І %, а територіальні втрати Карпатського краю становили 12 % [8: 452]. Згідно узагальнюючих даних, тоді Чехословацька Республіка змушена була уступити гітлерівській Німеччині 28 200 км2; Польщі - біля тисячі км2; Угорщині - 12 000 км2. Відтак після цих «обрізань» площа ЧСР становила лише близько 100 000 км2. До Угорщини відійшло 180 тис. населення, з яких понад 33 тис. були украі'нцями, більше 16 тис. - чехами і словаками та 82 тис. - угорцями. Віденський арбітраж визначав долю п'яти закарпатських округів - Ужгородського, Мукачівського, Берегівського, Севлюшського та Іршавського. Від Карпатськоі Украіни до Угорщини відійшли три найбільших міста: столиця Ужгород, Мукачево та Берегово. Украі'нці мусили перенести столицю до м. Хуст, і це, своею чергою, перешкодило утворенню спільного кордону між Угорщиною і Польщею. Віденський арбітраж завдав відчутного удару по Чехословаччині та Карпатській Украіні, хоча Угорщина так і не добилася рішення про повну окупацію краю, а Польща не домоглася встановлення з нею спільного кордону. Це викликало у політичних лідерів цих краі'н стриманість стосовно Берліна. Відтак арбітражне рішення уможливило створення нового угорсько-чехословацького кордону. Що стосуеться Чехословаччини, то і'і очільники закликали чехів, словаків і украінців «рука в руку співпрацювати на відбудові держави». Змушений був погодитися з рішенням арбітражноі комісіі і другий автономний украінський уряд на чолі з А. Волошином - лідером украі'нськоі' История 213 «партіі» в краі. Про це йшлося у відповідному маніфесті, прийнятому Украінською Центральною народною радою 17 листопада 1938 р. Віденський арбітраж свідчив не лише про поглиблення політичноі кризи в Чехословаччині, яка фактично опинилася перед державною катастрофою, але і про загарбницьку діяльність Угорщини та Польщі. Ставало очевидним, що й подальший розвиток політичних подій у Свропі залежав від нацистськоі Німеччини, яка підтримувала ревізію несправедливих (на думку останньоі) післявоенних кордонів. Зазначу, що Третій рейх мав своі плани, віддаючи на відкуп Угорщині спочатку лише частину земель Карпатськоі Украіни, тим самим спонукаючи Будапешт до більш тісноі співпраці з Берліном. Водночас, зберігши Карпатську Украшу, гітлерівське керівництво мало ще значні можливості тиску не лише на Угорщину і Польщу, а й СРСР, за рахунок чиі'х підвладних украінських територій ще могла бути, принаймні гіпотетично, створена «Велика Украіна» [30: 285]. Це розуміли керівники европейських держав і, відповідно, автономний уряд Карпатськоі Украіни. Уже з перших днів свого прем’ерства А.Волошин почав оріентуватися на Німеччину як велику державу, на прихильність якоі можна було розраховувати. Уряд фашистськоі Німеччини, своею чергою, підігрівав сподівання кабінету Волошина. Останній мав серйозні наміри стосовно підтримки з боку Третього рейху, прагнув навіть певними поступками використати на свою користь зростаючий міжнародний вплив Німеччини. У цей час небезпідставно зростають надіі на підтримку Берліна, зокрема у Хусті засновуеться украінсько-німецьке товариство, головою якого стае Ф. Ревай та посилюються економічні зв’язки з Третім рейхом [57: 32-33]. Вже 7 грудня 1938 р. була підписана німецько-карпатськоукраінська угода. Згідно з нею уряд А. Волошина зобов’язувався поставляти до рейху деревину, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. Водночас підписуеться й угода з німецьким «Товариством з експлуатаціі корисних копалин», відповідно до неі уряд Карпатськоі Украіни, по суті передавав гітлерівській Німеччині права на розвідування й експлуатацію надр Закарпаття. За такого перебігу подій Европа і світ вбачали серйозність намірів нацистськоі Німеччини створити «Велику Украіну» [31: 249]. Проте наприкінці 1938 - на початку 1939 р. гітлерівська Німеччина, прагнучи до втілення власноі стратегічноі мети дещо змінила своі тактичні кроки з тим, щоб ввести в оману політиків і дипломатів багатьох держав. Так, за розпорядженням фюрера рейх все більше дистанціювався від Карпатськоі Украіни, про що повідомив керівник політичного відділу МЗС Німеччини Е. Верман німецьке дипломатичне представництво у Празі. Зокрема, у листі від 19 листопада 1938 р. він ci ii I 2021. № 64 214 також інформував, що німецька преса отримала розпорядження не повідомляти про інциденти в Карпатській Украіні, та що питання про відкриття генконсульства у Хусті відтерміновуеться [58: 134].

Скачать электронную версию публикации