Intertextuality in the novella Vasylko Rostyslavych by Volodymyr Birchak.pdf У 2021 р. виповнюеться 140 років від дня народження Володимира Бірчака (І881 - 1952), який залишив свій слід насамперед в історіі Галичини. Будучи активним громадським діячем поч. ХХ ст., він очо-лював Крайову Пластову старшину Закарпаття, вчителював, викладав гуманітарні дисципліни, обіймав різні посади від заступника голови УНР у Дрогобичі до інспектора відділу шкільного управління в Ужго-роді. В. Бірчак водночас працював на декількох фронтах освітньоі га-лузі: як методист уклав шкільні підручники, як науковець досліджував ритміку та впливи на «Слово о полку Ігоревім», історію украінськоі 176 2021. № 65 літератури Закарпаття («Літературні устремління Підкарпатськоі Руси», 1922, 1937), як публіцист написав статті, розвідку «Карпатська Украіна. Спомини і переживання» (1940). Набутий досвід і обізнаність з історіею батьківщини вплинули на формування В. Бірчака як художника слова, у доробку якого збірки оповідань «Матура» (1902), «Під небом півдня» (1907), «1000000» (1912), «Золота скрипка» (1937); історичні повісті «Василько Ростиславич» (1923, 1995), «Володар Ростиславич» (1923), «Проти закону» (1936), соціально-психологічна повість «На нових землях» (1938), сатирична повість «Кар’ера» (1943). Незважаючи на вже значний період з часу появи на світ повістей про історію формування державотворення на Галичині, ці твори на сьогодні недостатньо вивчені літературознавцями. Далі ведемо мову про першу повість - «Василько Ростиславич». Автор зізнавався: «Манила мене до себя княжа доба, в нашому письменстві мало опра-цьована. Я нікого не наслідував, а старався іти своею дорогою» [7: 229]. Проте сучасна дослідниця Наталя Мафтин вважае, що «художні спроби осмислення історіі В. Бірчаком на фоні західноукраінськоі історичноі белетристики (зокрема творчості С. Ордівського) вида-ються слабкими - і форма, і зміст історичноі повісті не зовсім дава-лися письменнику» [7: 229]. Дійсно, після «Василька Ростиславича» західноукраінська література поповнилася повістями І. Филипчака, A. Лотоцького, В. Островського, С. Ордівського та багато ін. Однак B. Бірчак був одним із перших, хто шукав шляхи художньоі інтерпре-таціі знакових подій в історіі Киівськоі Русі і це заслуговуе на повагу. Уже понад десять років творчість В. Бірчака досліджуе Сніжана Новак. У своему дослідженні першоі повісті письменника літерату-рознавиця проаналізувала характеротворення персонажів, мотиви самогубства і покути та зробила висновок: «перша і третя повісті В. Бірчака помітно виділялися серед тогочасноі белетристики, в якій історичні подіі виступали хіба що тлом Повісті В. Бірчака найбільше сповнені оптимізму, віри у гідне майбутне Украіни. в історичних повістях В. Бірчака різнобічно показано позитивний образ правителя - чесного, мужнього, мудрого і справедливого» [8: 9]. Позитивно відгукнулися про «Василька Ростиславича» й Петро Гуцал і Роман Півторак у передмові до перевидання повісті у 1995 р.: «письменникові не відмовиш загалом у знанні історичних реалій, а його творчий хист дозволяе запам’ятовуюче передати дух епохи, й своерідність» [5: 6]. Саме історичний факт - з’ізд руських князів у м. Любеч - становить вихідну точку основного конфлікту в повісті. Історики встановили, що снем відбувся наприкінці жовтня - на початку листопада 1097 р. Результати зібрання були надзвичайно важливими для стабільності у Литература и литературоведение 177 державі. «Половецькі напади висунули і на з'ізді як причинний мотив до встановлення миру , а як засіб до цього ухвалили розподіл волостей між князями відповідно до вотчин» [4: 188], - пише Михайло Грушевський. «Проте, дружні ухвали Любецького з'ізду були негайно порушені, - констатуе Наталя Полонська-Василенко. - За підмовою Давида, князя Волинського, нібито Василько Теребовельський хоче забрати Волинь, Турово-Пинське князівство та волинські землі Свя-тополка - Святополк захопив Василька й наказав його осліпити. Це викликало трилітню війну, в якій взяли участь Угорщина та Польща (1097-1100)» [10: 145]. Причини подальших конфліктів між князями історик убачае в прагненні «до повернення й закріплення вотчин, яке породило всю попередню боротьбу ізгоів і цілком виразно проступило в постановах Любецького з'ізду, керуе і подальшими діями Давида й Святополка» [4: 189]. Володимир Бірчак у повісті оповідае про подіі, що передували та сталися після першого славнозвісного снему, охоплюючи хро-нологічні межі від осені 1097 до літа 1098 р. Варто зазначити, що письменник на перший план виносить осліплення князя Василька з Теребовлі. Разом з тим, повістяр з історичною точністю висвітлюе перипетіі життя князя, спираючись на чимало різноманітних текстів. Тут, безсумнівно, дався взнаки досвід дослідження «Слова о полку Ігоревім», а також відчитуються інші тексти давньоруськоі літерату-ри. Вони не лише відтворюють атмосферу епохи, а й підкреслюють вірогідність описуваного. На сьогодні літературознавці виокремили чимало різноманітних комбінацій диференціальних ознак міжтекстових взаемодій. Взявши за основу класифікацію Ж. Женетта («Palimpsestes. La Litterature au second degre»), Міхал Гловінський поеднав транстекстуальні реляціі в три групи: інтертекстуальність, метатекстуальність і архітекстуальність. «Про інтертекстуальність, - наголошуе польський вчений, - можна говорити лише тоді, коли посилання на попередній текст е елементом значенневоі будови тексту, в якому воно здійснюеться, або ж коли відбуваеться семантична активізація двох текстів, однак провідним чинником е текст, який посилаеться, а активізація тексту, на який поси-лаються, е вторинним явищем» [3: 292]. Тобто, власне інтертекстуальність М. Гловінський пояснюе як «текст у тексті», а також відносини між гіпертекстом та гіпотекстом [3: 299]. Метатекстуальність трактуеться як коментарі до інших текстів («може проявитися безпосередньо, хоча б у дискусіях героів» [3: 297]). Третій тип - віднесення тексту до загальних правил побудови тексту, а саме, в генологічному плані «певні жанри з тих чи інших причин мають більшу схильність стати об’ектом посилання» [3: 308]. За спостереженнями М. Гловінського, 178 2021. № 65 роман ХХ ст. доволі часто демонсгруе інтертекстуальні відносини, ніж у попередні віки [3: 308]. Вивчення інтертекстуальності повісті «Василько Ростиславич» будемо здійснювати, виділяючи конкретні гіпотексти/«чужі» тексти, визначаючи різновид іх присутності (цитування, посилання) та комен-туючи іх функціональне навантаження в основному тексті В. Бірчака. Найбільш частотно в повісті прочитуються фрагменти історичних пам'яток. Серед них вирізняються уривки найдавнішого літопису - «Повість врем’яних літ». Як відомо, «“Повість врем'яних літ” - не просто пам'ятка писемності, а й високохудожня поетична книга, збірка епічних пісень та перша, найдавніша історія народу» [9: 498]. В. Бірчак намагаеться передати всю трагічність ситуаціі, яка склалася в Киівсь-кій Русі в ХІ ст. Не останньою із причин були напади половців, один з яких (1093 р.) описаний у літературній пам’ятці та процитоватий у «Василькові Ростиславичу». «/ знемоглися люде в городі голодом і піддалися ратним. Половці заняли город і запалили його огнем. / розді-лилилюдей і повели в своі вежі... Страдало многохристіянського роду. Печальні, мучені, змерзлі від зимна, від голоду, спраги і біди винужджені на лиці, на тілі почорнілі, йшли вони незнайомими краями, посеред диких народів, голі й босі, з ногами поколеними на терні, і зі слізьми говорив друг другові: “я зі сего города” а другий: «я зі сего села». Так розпитувалися зі слізьми в очах і оповідали про свою родину, зіхаючи і підносячи очі на небо до Всевишнього, що знае всі тайни...» [1: 44], -подаеться вражаюча картина наслідків облоги міста Торчеськ. Наголошуючи на ролі половців у багатостраждальній історіі давньо-руськоі держави, письменник включае до своеі повісті оповідь про вторгнення ворогів до Печерського монастиря у Киеві: «Безбожні сини /змаілеві вирубали монастирські ворота і розмістилися по келіях, ви-рубували двері і зносили, що тільки знаходили в келіях. По сім запалили дім святоі володітельки нашоі Богородиці, прийшли в церков і запалили східні двері і північні і влізли в притвір при гробі Теодозія, здіймали ікони, запалювали двері і глузували з Бога і нашоі віри...» [1: 44]. Зіста-вивши наведений уривок з «Повістю врем’яних літ», стае зрозуміло, що мова йде про другий похід хана Боняка (1096 р.). Увиразнюючи подію, В. Бірчак додае від себе, що половці «понищили й попалили Видубицький монастир і спалили Красний двір Всеволода» [1: 44]. Текст присяги руськими князями у «Василькові Ростиславичу» по-вністю співпадае з відповідним уривком у «Повісті врем’яних літ»: «По чьто губимъ руськую землю, сами на ся котору дѣюще? А половьци землю нашю несуть разьно, и ради суть, еже между нами рати. Да нынѣ отъ селѣ имѣмъся во едино сердьце, и блюдѣмъ руськыя земля, и къждо да держить отьчину свою: Святополкъ Кыевъ Изяславлю, Литература и литературоведение 179 Владимѣръ Вьсевлаждю, Давыдъ и Ольгъ и Ярославъ Святославлю, а имъже раздаялъ Вьсевладъ Грады, Давыдоу Владимѣръ и Расти-славищема Перемышль Володареви, Теребовль Василькови. По сих словах цілували хрест Да еще къто отъ селѣ на кого будеть - то на того будемъ вьси и крестъ чьстъный. повторили: - Да будетъ на нь крестъ чьстьный и вься земля руськая» [1: 72]. Письменник ХХ ст. прагне бути близьким до вірогідного, бо покладаеться на літо-писця і зберігае оригінальний текст із «Повісті». Варто зазначити, що й далі сюжет «Василька Ростиславича» роз-виваеться за подіями, описаними літописцем «в лѣто 6605». Услід за «Повістю врем’яних літ» в повісті В. Бірчака киівський князь за намо-вою Давида починае сумніватися у щирості Василька. Серед реплік внутрішнього діалогу Святополка знову прочитуеться ключова фраза з присяги: «Вічний мир? Присягалиж: “да аще къто отъ селѣ на кого будеть, то на того будемъ вьси и крестъ чьстъный...” Мономах стане в обороні Василька» [1: 96]. Сумніви Святополка підтверджуються подвійною відмовою теребовлянського князя у запрошенні дочека-тися його іменин у Киеві. Тоді були вислані треті посли до Василька зі словами: «Да аще не хощеши ждати до іменин моіх, да приди нині і цілуеши мя і посідим всі з Давидом» [1: 107]. Як відомо з літопису і що красномовно відтворено у повісті, «посиденьки» в киівського князя завершилися ув’язненням, а згодом і осліпленням Василька. Сама картина наруги над князем виписана письменником завдяки вмонтуванню у повість оповіді невідомого автора, яка зафіксована у Початковому літописі: І на ту ніч повезли його в Білгород. І привезли його на возі, окована суща. І зісадили його з воза і вовели в істобку малу І коли сидів, уздрів Василько Торчина, остряща ножь. І зрозумів, що хотять його сліпити. І возопи к Богу плачем великим і стогоном. І се влізли післані Святополком і Давидом: Сновид Ізечевич, конюх Святополка і Дмитро, конюх Давида І почали простирати ковер. І простерши зловили Василька, хотіли його кинути. І се влізли другі і кинули його і звязали його, І знявши дошку з печи положили на перси його, І сіли по обох боках Сновид Ізечевич і Дмитро. І не могли його вдержати. І приступило инших двох, І зняли другу дошку із печи, І сіли і придавили його сильно. Cl ii I 2021. № 65 180 Що аж перси тріскотали. І приступив Торчин, з племени Бериндичів, вівчар Святополка. Тримав ніж і хотів ударити його в око. І не вцілив в око і перерізав його лице І есть та рана на Васильку і нині. І по сім ударив його в око і виняв зіницю. І по сім в друге око і виняв другую зіницю. І в том часі бисть яко і мертв. І взявши його на коврі, положили на віз як мерця. І повезли його до Володимира. І коли його везли, станули з ним, перехавши міст здвиженський, на торговиці. І зволікли з нього сорочку, кроваву сущю. І віддали попаді випрати. Попадя, виправши, вложила на нього, коли ті обідали. І плакати почали попадя, яко мертву сущу оному. Його очутив плач і рече: - де се есьм? Они же одрекли йому: - в Здвижені городі. І попросив води, они дали йому. І випив воду. І вступила в нього душа. І прийшов до себе і помацяв сорочку і рече: «Чому есте зняли з мене сорочку? Да бих в тій сорочці кровавій смерть приняв і став перед Богом» [1: 155]. Твір, уривок з якого процитований, М. Грушевський називае одним із основних джерел у волинському питанні 1097-1102 рр. [4: 182]. Дотримуючись хронологічноТ послідовності у розвитку історичних подій, В. Бірчак описуе реакцію братів. «Володимир Мономах і Свято-славичі зближалися зі своТми військами під КиТв Приходили роз-правитися зі Святополком, аджеж присягали в Любечі: “да аще къто отъ селѣ на кого будеть, то на того будемъ вьси и крестъ чьстъный”» [1: 160]. Видаеться символічним, що втрете знаковий вислів звучить в мовленні послів, які прибули в столицю від Володимира, Олега і Давида («Наші князі, а твоТ брати, господине, стоять під КиТвом. В Любечі присягали: “аще къто отъ селѣ на кого будеть, то на того будемъ вьси и крестъ чьстъный”» [1: 163]). Окрім того, ці посли ставлять ще трое запитань, які співпадають з ідентичними у літературній пам’ятці. Перше - «что се зло сътворилъ еси в руськѣй земли? По друге жадають брати від тебе одвіту: чему въвергъ еси ножь въ ны ? По трете звідують: чему еси ослѣпилъ братъ свой.» [1: 163]. Письменник акцентуе увагу на запитаннях, виділяючи Тх графічно у тексті, вкотре покладаеться на офіційне джерело та засвідчуе проблему порушення клятви. Литература и литературоведение 181 Ще одна проблема - зміна віросповідання на теренах Киівськоі Русі - почасти звучить у «Василькові Ростиславичу». Окрім називання божеств дохристиянського пантеону, В. Бірчак вдаеться до екскурсу у часи князя Володимира, який «казав скинути кумирі “овы исѣщи, а другы огневи прѣдати”, а грімного Перуна казав привязати коневі до хвоста, волокти з Киівських гір на Дніпро і двадцять мужам бити киями... Плакали “невѣрнии людие” за Перуном та нашими богами» [1: 109]. У тексті повісті комбінуеться переказ літопису із безпосереднім цитуванням фрагменту «Повісті врем’яних літ». Письменник показуе складний процес зміни релігіі - з язичництва на християнство - у суспільстві Давньоі Русі. Згадка про реформи Володимира щодо віросповідання в державі також засвідчуе і порівняння відомого в історіі князя з учасниками з’і'зду в Любечі, які в повісті В. Бірчака е головними персонажами. Близькість естетичних позицій В. Бірчака і автора «Повісті врем’яних літ» засвідчують заголовки розділів у «Василькові Ростиславичу». Усі вісім назв - вислови, що перенесені з першоджерела в оригінальному звучанні. Кожне номінування виражае основну подію певноі частини повісті: «И рекохъ въ оумѣ своемь» [1: 11]; «Имѣмъ ся во единое сер-дьце» [1: 37]; «И вълѣзе Сотона въ сердьце нѣкоторымъ моужемъ» [1: 73]; «И по семь оудари и въ око.» [1: 118]; «Да поправимъ сего зла, еже ся створи се въ руськой земли» [1: 159]; «Да быша не пролияли мене ради крови.» [1: 193]; «Поиде Давидъ, хотя прѣяти Василькову власть» [1: 225]; «И состоупишася полци» [1: 257]. Отож можна констатувати, що письменник ХХ ст. вводить до своеі повісті уривки, окремі речення з «Повісті врем’яних літ», не зміню-ючи іх функцій. Описуючи подіі, що мали місце в історіі Киівськоі Русі (набіги половців, з’ізд і присяга князів, зміна віросповідання), В. Бірчак цитуе «Повість врем’яних літ» і в такий спосіб підтверджуе вірогідність розвитку сюжетних ліній у своему творі. Як і в Початково-му літописі, так і у «Васильку Ростиславичу» основне завдання таких текстів - висвітлити подіі давнини. Неодноразово в повісті В. Бірчака згадуеться і «Слово о полку Ігоревім». Так, коли мова йде про історію завоювань Олегом Горисла-вичем своеі батьківщини, згадуеться його союзник Борис Вячеславич. Тоді ж додаеться, що «автор Слова о полку Ігореві співае про того Бориса, що його “слава на суд приведе"» [1: 42]. Ще одним побратимом князя Бориса був брат Роман Красний, який теж загинув: «про тра-гічну смерть Романа співав Боян потім пісні» [1: 43]. Сама згадка у тексті Бояна відсилае читача до «Слова о полку Ігоревім». Прагнучи відтворити момент здобуття князем Олегом Чернігівщини, письменник залучае у свою повість текст зі «Слова»: 182 ■ДОа л. ML V/f < Cl ii I 2021. № 65 Тъй бо Олегъ мечемъ крамолу коваше И стрѣлы по землѣ сѣяше, Ступаетъ въ златъ стременъ въ градѣ Тъмутороканѣ [1: 44]. Розшифрування найменування князя «Гориславовичем» В. Бирчак також знаходить у пам’ятці, де П автор пояснюе: Тогда при Ользѣ Гориславичѣ сѣяшеться и растяшеть уособицами. Погѣбашетъ жизнъ Даждь-божа внука Въ княжихъ крамолахъ вѣци человѣкомъ сократишася. Тогда по руськой земли рѣдко ратаевѣ кикахутъ, Нъ часто врани граяхутъ, трупія себѣ дѣляче, А галици свою рѣчь говоряхуть, хотять полетѣти на уедіе [1: 45]. Там само В. Бірчак подае свій переклад уривку зі «Слова» (яке використав в оригіналі - русинською мовою): «Олега Святославича називае автор “Гориславичем"за се, що він сіяв горе, що від його меча та меча Половців, яких він привів, марно гинули люде й маетки Даж-божових внуків. Рідко перекликувалися на полях орачі, а часто ворони і галки крякали, ділили собі трупи й летіли на поживу» [1: 45]. Тобто, у художньому творі письменник окрім того, що використовуе враження автора «Слова», засвідчуе своі наукові напрацювання і в такий спосіб передае читачеві вражаючу атмосферу подій. Процитовані фрагменти зі «Слова» цікаві й тим, що в них автор поеми характеризуе діяльність давньоруських князів. В. Бірчак, ведучи свою оповідь про ХІ ст., цілком погоджуеться з ціею характеристикою свого попередника. Автор повісті також намагаеться подати оцінку діям князів, які згадуються у гіпотексті, та знайти причини непоро-зумінь вже між Васильком Ростиславовичем і Давидом Ігоровичем. Тому образи Олега Гориславича, Бориса Вячеславича, Романа Красного зі «Слова» стали підтвердженням, своерідною ілюстраціею політичних відносин епохи середньовіччя та дали змогу письменнику наблизити до реальності образи князів у повісті «Василько Ростиславич». Особливістю включення до повісті «Василько Ростиславович» найдавнішого джерела суспільних відносин «Руська правда» е те, що воно як згадуеться опосередковано, так і цитуеться. Зокрема, на обіді князів під час з’ясування, яка система обчислювання е кращою, Володимир Мономах аргументуе свою позицію, посилаючись на збірник норм давньоруського права: «Я обчисляю все в голові, а коли вже більші рахунки, то на щотах, прибіль скоту та пожед обчислені в “Руській правді”» [1: 54]. Наприкінці повісті, відтворюючи переживання Василька Ростиславовича за свій безпорадний стан, письменник вдаеться до внутрішнь-ого мовлення князя: «Годували як малу дитину й одягали... І “Руська правда” говорила, що здитинілий старець, жінка, каліка і сліпець самі Литература и литературоведение 183 не можуть доходити своіх прав. Коли б він був осліп малою дитиною, його були би покинули... Але що він був іх князем, вони числяться іще з ним, терплять іще його хоч однаково... Та він не каліка, вінжие іще! Бо як довго в серці жива думка, як довго бажання і стремління вору-шать людську грудь, а сильна воля € паном усіх думок та чинів, так довгожи€ чоловік!» [1: 261], - міркуе сліпець. Роздуми князя свідчать про тверезу оцінку його становища у суспільстві (завдяки згадці про збірник законів) і водночас показують його характер (нескореність важкому становищу і віра в майбутне). У підрозділі з красномовним заголовком «Віче - Пусти на волю!» описуеться ситуація віча біля собору святоі Софіі в Киеві. Ратибор звертаеться до присутніх: «В “Руській правдГ сказано в тій справі так: “Иже приидетъ кровавъ мужъ на дворъ или синъ, то видокъ ему не искати" - значить, коли б ось тут перед нами з ’явився князь Давид Ігорович обкровавлений, або зі синцями, які наніс йому в бійці князь Василько, то нам до суду вистали б ті синці і рани і ми позавіч могли б засудити Василька. Але князь Давид станув перед нами без ран та синців. На той випадок каже “Руська правда": “аще ли не боудетъ на немъ знаменія, то привести €му видокъ, слово проти слова"» [1: 138]. Письменник логічно вкладае в уста колишнього судді князя Свято-полка згадку про закон, який представляе правову систему Киівськоі Русі (ХІ ст.). Ще раз вдало цитуеться пам’ятка феодального права в історичній ситуаціі, коли Володимир Мономах, вражений звісткою про осліплення Василька, разом із Давидом і Олегом Святославичами йде походом на Киів. Один із послів Мономаха доводить вину князя Святополка («Сказано в “Руській правді"пятий пункт: “Будетьли стоялъ на разбои безо всякыя свады, то за разбойника люде не платять, но выдабудуть самого всего и съ женою и зъ дѣтьми на потокъ и на разграбленіе"» [1: 166]). І тут же Петро пояснюе: «Коли й тебе, княже, брати не оправдають, то возьмуть Киів і тій двір дадуть на “потокъ и на разграбленіе". Тебе, княже, проженуть» [1: 166]. Бачимо, що у повісті В. Бірчака звучать найдавніші статті законодавчоі пам’ятки з права, яка з’явилася в часи правління Ярослава Мудрого. Як твердять дослідники, «Правда Ярослава регламентувала норми правовоі поведінки» [11: 88]. В. Бірчак доречно використовуе окремі статті законодавчоі пам’ятки з права, вкладаючи іх в мовлення пер-сонажів. Звертаемо також увагу й на те, що в повісті окремі закони зринають у межових ситуаціях персонажа. Завдяки згаданим вище статтям «Руськоі правди» повістяр демонструе важкий внутрішній стан після осліплення Василька Ростиславича, вирішення питання його винуватості/невинуватості у зраді ухвал Любецького з'ізду та можливе покарання Святополка Ізяславича у разі неправдивого звинувачення 184 ■ДОа л. ML V/f < Cl ii I 2021. № 65 теребовлянського князя. До того ж, оскільки «Руська правда» була своерідним зводом «правд» у КиѴвській Русі, письменник цитуе П фрагменти без текстуальних і функціональних змін, відтворюючи ймовірні ситуаціі застосування документу епохи. З ім’ям Ярослава Мудрого пов’язаний ще один текст, що дае уяв-лення про систему престолонаслідування/спадкове право в давнь-оруській державі. Ряд Ярослава вміщений у «Повісті врем’яних літ» під 1054 р. і більше відомий як заповіт Ярослава Мудрого. У перед-день присяги у Любечі Володимир Мономах переконуе братів у П доцільності, посилаючись на слова діда. «Се азъ отъходжую свѣта сего, сынове мои ...Имѣйте въ сьбѣ любъвь, понеже вы есте братия единого отьца и матере. Да аще будете въ любъви междю собою. Богъ будеть въ васъ и покоритъ вы противныя подъ вы и будете мирьно живуще. Аще ли будете ненавидьно живуще, въ распряхъ и которающе ся, то погыбнете сами и погубите землю отьць своихъ и дѣдъ своихъ, юже налѣзоша трудомъ своимь великымъ. Нъ прѣбывайте мирьно, послушающе братъ брата...» [1: 62], - цитуеться в творі В. Бірчака перша частина заповіту Ярослава Мудрого. Невипадково текст пере-риваеться на словах «послушающе братъ брата...», бо далі додаеться і виділяеться речення «Аще къто хощеть обидѣти брата своего, то ты помагай, его же обидять» [1: 62], яке «Володимир Мономах повторив ще раз з притиском» [1: 62]. Іще раз повторить ключове твердження Мономах у розмові з Давидом Ігоревичем [6: 67], поясню-ючи мотиви, за якими не «признали йому брати на з’і'зді Перемишль та Теребовлю». Зрозуміліше зміст вислову постае у перекладі: «Коли хтось захоче обидити брата свого, то ти помагай тому, кого обидять» [9: 259]. В. Бірчак робить акцент на ключовому твердженні, яке стане лейтмотивом у його повісті. Саме неприязне ставлення Давида до Василька призвело до наруги над князем Теребовлі. Письменник дотримуеться історичних фактів і оповідае в повісті, як Володимир Мономах разом з Давидом і Олегом Святославичами, виконуючи заповіт Ярослава Мудрого, вступаються за брата. У введенні давньоруськоі пам’ятки до «Василька Ростиславича» спостерігаеться дещо переосмислення В. Бірчаком П первісних завдань. «Метою цього “ряду” було, на думку О.£. Преснякова, збе-реження сімейного союзу між Ярославичами заради внутрішнього миру і едності у боротьбі з ворогами» (цит. за: [11: 95]). Письменник включае до повісті його уривок як основний аргумент у переконаннях Володимира Мономаха. Персонаж послуговуеться одною з настанов («Аще къто хощеть обидѣти брата своего, то ты помагай, его же обидять») авторитетного предка з метою заявити про свою значимість поміж князями. В такий спосіб В. Бірчак демонструе кмітливість, да- Литература и литературоведение 185 лекоглядність Володимира Мономаха та означуе його переваги над Святополком Ізяславичем, який посідав великокнязівський престол у Киеві і мав би вирішити складну ситуацію. Тобто, залучення фрагменту із заповіту допомагае увиразнити образ Володимира Мономаха з-поміж інших образів князів. Наголошуемо також, що важливе твердження тричі зринае у діалогах Володимира Мономаха, що е символічним і звертае на себе увагу читача. «Бджола». Згадуеться у повісті В. Бирчака й повчальний твір давньо-руськоі літератури, який на теренах Киівськоі Русі був перекладений з грецькоі мови як «Пъчела». «Увесь зміст “Бджоли” відповідае на конче актуальне питання: як жити в цім світі? Знайомство з ціею книгою фор-мувало в читача філософсько-етичну свідомість, розсувало світоглядний обрій, навчало чіткого, логічного мислення, лаконічності думки» [2: 553]. Станіслав Бондар переконаний, що збірник афоризмів дае можливість «дізнатись, що думала, чим непокоілася, чого прагнула, про що мріяла тогочасна людина, спробувати дочутися і'і духовного світу» [2: 553]. Письменник залучае один з афоризмів «Бджоли» до реконструйова-ноі сцени по приізді князя у Білгород з осліпленим Васильком. Давид скликае найближчих радників, вихваляеться скоеним та на зауваження тисяцького про його внесок у справу іронізуе: «Сказано бо в Пчелі: “ні в скотинах скотина коза, ні в звіріх звір миш, ні в рибах риба рак, ні в птицах птица синица, ні в мужіх муж - ЛазарГ - і князь реготався на всю губу» [1: 179]. Згаданий вислів свідчить про певні вади людини у порівнянні з іншими представниками фауни. А от у повісті, завдячуючи афоризму, В. Бірчак вирішуе двое завдань. По-перше, автор показуе, як Давид перекладае свою вину в осліпленні теребовлянського князя на підлеглого Лазаря. По-друге, згадка про збірник у мовленні Давида свідчить як про його начитаність, так і його недалекоглядність, під-ступність, обмеженість, моральні цінності. Так використання в повісті «чужого» тексту допомагае творити повнокровніший образ князя Давида Ігоровича, насамперед розкрити ті чи інші грані потворності його внутрішнього світу, вмотивувати аморальність його поведінки. Однак окрім волинського князя в трагедіі, що сталася з Васильком Ростиславичем, був винен і Святополк Ізяславич. Образ киівського князя багатьма рисами постае протилежним до головного персонажа. Якщо домашне середовище Василька пов’язане насамперед з дружиною Оленою, дітьми, клопотами про небезпеку рідних, то у Свято-полка - з розвагами, застіллями. Прагнучи розвеселити гостя (Давида Ігоровича), князь просить скоморохів заграти пісню «Давидова жена»: Давидова жена лежить зіло хвора, А Давид й не вірить. 186 ■ДОа л. ML V/f < Cl ii I 2021. № 65 - Ой ставай Олено, моя вірна жено, Бо тебе нич не болить. Давидову жену вже на лаву кладуть, А Давид ій не вірить. - Ой ставай Олено, моя вірна жено, Бо тебе нич не болить. Давидову жену вже на цвинтар везуть, А Давид ій не вірить. - Ой ставай Олено, моя вірна жено, Бо тебе нич не болить. Давидову жену в землю закопали. І Давид ій вже вірить. Та на іі гробі он підскочив собі: - Господи, слава тобі! [1: 79]. Вставка тексту давньоруськоі пісні вмотивована перш за все іден-тичними іменами героі'в (Давид - у пісні і князь Давид Ігорович - у повісті В. Бірчака). Філарет Колесса зараховував цю пісню [6: 444] до групи жіноцьких і про подружне життя. Народнопоетичний текст оповідае про стосунки між чоловіком і жінкою, в яких не вбачаеться любов, взаеморозуміння, повага. Опис подій у пісні покликаний звору-шити уяву, викликати почуття жалю, не повторення трагічноі ситуаціі у слухачів. Окрім збігу імен, у повісті В. Бірчака пісня «відгукуеться» у відтворених стосунках князів та іх жінок. Варто зазначити, що у повісті В. Бірчак теж описуе зневажливе ставлення князів Святополка і Давида до своіх дружин (подібно до ситуаціі у пісні). До того ж поведінка князя Святополка під час вико-нання словесно-музичного твору красномовно характеризуе князя. Незважаючи на мінорний настрій лемківськоі пісні, Святополк «рего-тався також і перебірав ногами» [1: 79]. Тобто, письменник розвивае ідейно-моральні засади гіпотексту, творчо осмислюючи іх. Зокрема, прообрази Давида і Олени з пісні віддзеркалюються в образах двох князів та іх жінок з повісті. Письменник доопрацьовуе народнопісенні образи, перемістивши іх в інше середовище, надавши ім новий со-ціальний стан.А саме, образ чоловіка Давида з пісні стае основою для творення образів володимир-волинського князя Давида Ігоровича та киівського князя Святополка Ізяславича; образ Олени - основою для образів іх князівен. Зауважуемо, що письменник не подае імен цих жінок. Якщо дружина Святополка у повісті називаеться як «дочка Тугархана» [1: 84], порівнюеться з рабинею [1: 94], то Давид до своеі Литература и литературоведение 187 дружини звертаеться як «стара» [1: 176], «дурна, безголова» [1: 176]; князь «найбільше ганьбив свою жінку» [1: 176], «свій гнів зганяе на своій дружині» [1: 176]. В такий спосіб В. Бірчак проводить паралелі між персонажами пісні «Давидова жена» і персонажами своеі повісті. Водночас письменник підкреслюе типовість подібних стосунків у суспільстві епохи середньовіччя. Як бачимо, у «Василькові Ростиславичу» спостерігаеться спів-присутність відомих текстів давньоруськоі літератури. Інтертексту-альне поле повісті складають пам’ятки ХІ-ХІІ ст., які допомагають відтворити дух епохи. Письменник суттево доповнюе свою оповідь, залучаючи наративи різного спрямування: найдавніший літопис («Повість врем’яних літ»), героічну поему («Слово о полку Ігоревім»), збірку стародавнього руського права («Руська правда»), заповіт «Ряд Ярослава», перекладний збірник висловів і анекдотів («Бджола»), пі-сенний текст («Давидова жена»). В. Бірчак вписуе до повісті джерела шляхом як цитування, так і опосередкованого називання (у мовленні персонажів, авторській оповіді). Аналіз міжтекстуальних зв’язків показав, що письменник послуго-вуеться у своій повісті текстами давньоруськоі літератури, переважно зберігаючи іх смислове навантаження, ідейний пафос, і в такий спосіб підсилюе ними конфлікти і ситуаціі у «Василькові Ростиславичу». Можемо також зазначити, що уривки зі «Слова о полку Ігоревім», «Ряду Ярослава», «Бджоли» та «Давидовоі пісні» також творчо пере-осмислюються В. Бірчаком, що допомагае повістяру розвивати сюжет твору. Зокрема, гіпотексти насамперед вплинули на творення образів давньоруських князів. Розкриття письменником внутрішнього світу Василька Ростиславича, Давида Ігоровича, Святополка Ізяславича, Володимира Мономаха дало змогу вмотивувати іх діі, що зафіксовані у пам’ятках. Залучення до художнього світу «Василька Ростиславича» фрагментів давньоі словесності допомогли увиразнити й характери головних персонажів. Не менш важливим е й те, що «чужі» тексти допомогли В. Бірчаку розкрити найактуальніші проблеми у суспільно-політичному житті Давньоі Русі: набіги половців і постійна загроза завоювань з боку сусідів; непорозуміння між князями і його вплив на державотворення; зміна віросповідання та іі наслідки у світогляді предків; використання законів, що унормовували правові відносини в краіні. Переконуемося в міркуваннях М. Гловінського про те, що інтер-текстуальність е «одніею з форм стосунків з літературою минулого, які будуються з урахуванням потреб, завдань, ідеалів літератури, що перебувае в процесі формування» [3: 308]. Інтертексти проступають на різних рівнях повісті. На рівні форми Cl ii I 2021. № 65 188 «чужі» тексти виконують роль заголовків до розділів повісті і про-гнозують розвиток сюжету. На рівні змісту вони передають специфіку мислення і мовлення періоду КиівськоТ Русі; переконують читача у правдивому відтворенні ситуацій; слугують додатковим засобом характеристики персонажів; засвідчують рівень розвитку усноі і писемноі культури в ХІ ст.

Скачать электронную версию публикации