Socio-political views of Stanislav Orekhovsky in the context of his selfidentification.pdf Видатний мислитель, якого називали «рутенським Демосфеном», Станіслав Оріховський народився 11 листопада 1513 року в невеликому селищі, що належало до Перемишльськоі епархіі, в Руському воеводстві, яке було адміністративно-територіальною одиницею Королівства Польського та Речі Посполитоі на украінських землях у 15-18 столітті [1]. Руське воеводство утворилося на територіі Гали-цько-Волинського князівства, яке ще називають Галицька Русь [61]. Станіслав Оріховський називався Роксоланом, або Русіном, визнача-ючи себе за національністю поляком, за родиною - русином. Із гу-маністів-русинів того часу також відомий Павло Русин із Коросно, який підписувався Паулюс Рутенус [17]. М. Попович у книзі «Нарис історіі История 87 культури Украіни» вказуе, що імена Ruthenus, Roxolanus, Rossicus, Le Russia зустрічаються в Віттенберзі, Грайфсвальді, Ростоці, Базелі, Парижі, Болоньі, Падуі, Кракові [63]. Він також зазначае, що більшість студентів-русинів становили вихідці з Русинського воеводства. Також досить відомим у XIV столітті е «ліценціат мов і бакалавр рутенськоі націі з Киева» Герман Вілевич. Як зазначае Г. Нудьга, студенти з нотаткою «русин» в метриках Гейдельберзького університету зустрічаються від середини 16 століття, із відомих русинів можна назвати Петра Корсана та Юрія Келяновського, Миколу Тарановського та Павла Боіма [44: 205]. Також молодь з Украіни охоче обирала для навчання Вюртемберзький університет, який заснований у 1502-1518 роках, а потім об’еднаний з університетом у місті Галле, де п’ятнадцятирічного Станіслава Орі-ховського прихистив Лютер, поселивши у власному домі. За 16 літ до університету прибуло 22 студенти-«русини» [44: 207]. У Кенігсберзь-кому університету навчалися представники з усіх кінців Украіни, і називалися не тільки русинами, а й украінцями (Яків Хорошкевич, Яків Денисів та рутенуси з Поділля: Клебек Беський, Іван Сорока та Станіслав Зерницький [44: 207]. Нудьга зазначае, що Оріховський одержав фунтовну освіту, став популярним у Европі письменником, публіцистом, оратором [44: 206], тому недивно, що сучасники називали його рутенським філософом. «Сам Оріховський протягом усього життя підкреслював: Я-русин, гордий цим і охоче говорю про це всюди, він один з перших украінців, які вступили до Верттенберзькоі вищоі школи» [44: 207]. Станіслав Оріховський у листі до Яна Франциска Коммедоні 10 грудня 1564 року пише про своіх предків, які, як він вважае, були польськими лицарями, які прибули на Русь, осіли там, взяли шлюб з русинками, придбали село Оріховці в Перемишлянській епархіі і заснували там свій маеток. З того часу багато русинських воінів, які були вихідцями з того села, почали носити прізвище Оріховських [14]. Станіслав Оріховський був людиною, яка жила у культурі при-кордонного краю, поеднуючи різні культурні елементи та стереотипи, що дозволяло йому формувати оригінальні філософські думки. Вивчення спадщини Оріховського допомагае визначити складні процеси формування соціокультурного простору та свідомості русичів доби Відродження. Більше того, розуміння цих процесів дае більш широкий погляд на подіі того часу в Европі. Незважаючи на польське громадянство, він не забувае свое русинське коріння. Оріховський був суперечливою особистістю, який завжди «пору-шував правила гри». Вивчення його творчості таке ж суперечливе, як і він сам. Юзеф Оссолінський, польський дослідник доби Прос- 88 g J Ml ci ii I 2022. № 67 вітництва, присвятив Оріховському свою монографію, де зібрав усю інформацію про його творчість та життевий шлях [16]. Треба також відзначити праці Альфреда Роха [2] та Станислава Тарновсього [22], Жозефа Корзенівського [6], Тадеуша Смоленскі [16] та Дмитра Вир-ського [24], в яких відбуваеться спроба дослідження багатогранно! автобіографічно! спадщини Оріховського. Філософсько-правові погляди Оріховського досліджували: Юзеф Ліхтенштул [10], Перемислав Кшивошинський [8], Ян Мусял [11]. Своерідність соціально-політичних поглядів Оріховського корениться в міжкультурній домінанті його світогляду. Соціально-політичні проблеми мислителя окреслюються дослідженням іде! справедливости як базово! соціально! цінності, яка розкриваеться у зв'язці «закон-справедливість». Ці погляди цього часу не отримали повного висвітлення в гуманітарному знанні. Хоча його біографія достеменно вивчаеться, загальна картина його поглядів, становлення та боротьби ідей поки не зовсім зрозуміла. Також е прогалини в розумінні його релігійних поглядів. В дослідженні релігійних феноменів важко ви-робити критері! об’ективно! оцінки, бо існуе проблема світоглядно! незаангажованості, об’ективності та толерантності. Дослідники його релігійних пошуків, як правило обмежуються описом подій із його життя, які так чи інакше пов’язані з його пошуками оновлення релігіі: Влодзимеж Ольшанець [12]; Кшиштоф Келер [5]; Анджей Каім [3]. Спроба докопатися до істини, як в пізнанні, так і в вірі, прагнення змінити соціально-релігійні устоі, спонукали його до небезпечних викликів і постійно! загрози арешту. Деякі аспекти цього конфлікту було висвітлено в монографі! Д. Вигорського [30], в якій він називае Оріховського «знаковою постаттю украінськоі історично! науки», хоча іноді називае його «украінсько-польським інтелігентом» останнього «передлюблінського» покоління. Д. Вигорський звертае увагу на специфіку украінськоі ранньонаціональноі, як він і! називае - «протонаціонально!» свідомості. Пошук свое! національно! ідентичності може відбуватися через символи культури, які формують національ-ний образ. Національна ідентичність проявляеться, перш за все, в символах, які е знаком, що набувають інтерпретацію під впливом культури та історичного розвитку. Так, символи ідентичності включа-ються в якості елементів до складу політично! сфери, можуть сприяти консолідаці! суспільства, формувати національну ідею, чи навпаки, включатися в інші культурні традиціі під впливом зовнішнього тиску чи асиміляціі. Сучасна гуманітарна думка мае невелику кількість спе-ціальних досліджень теоріі людини як символічноі істоти, найбільш впливовий дослідник символів культури Е. Кассірер, який вважав, що міф, мистецтво, релігія, наука е частинами символічного універ- История 89 суму, і що вони створюють своі особливі символічні форми, якщо і не схожі на інтелектуальні символи, хоча рівні ім за своім духовним походженням [33]. Проблема національно! ідентичності особливо гостро постала для людей, які виховуються на перетині різних культур, приміром, Орі-ховський сам називав себе русином, польський літературознавець Шимон Старовольський, згадуючи про нього у праці «Житія славних поляків», називае його польським письменником, а украінські дослід-ники свідомо відносять його до украінськоі спадщини: М. Попович [63]; Д. Наливайко [41]; В. Нічик, В. Литвинов, Я. Стратій [43]. Проблема також в тому, що кожен із цих дослідників вивчае творчість Оріховсь-кого під одним кутом, та, в цілому, західна культурна система відліку формуе спосіб, яким ми класифікуемо реальність, будуемо наші теоріі, перевіряемо наші гіпотези, і як вважае А. Вежбіцька, робимо універ-сальні припущення на основі «канонічних» англійських дескрипторів [23]. Культура дослідника звісно впливае на когнітивний зміст дослід-ження, на те, як люди розрізняються у своіх переживаннях, поглядах та очікуваннях. Тому не дивно, що украінські дослідники вважали Оріховського украінським мислителем, а польські - польським, хоча сам він називав себе русином. Більшість праць Оріховського дійсно написано польською мовою, украінські переклади побачили світ завдяки старанням В. Литвинова [45-61]. Проблема самоідентифікаціі завжди пов'язана з історіею суспіль-ства: вигаданою чи дійсною. Оріховський пояснював своі сміливі вчинки тим, що він, начебто, ще й сармат. Існуе такий термін, як сар-матизм [61]. Д. Вирський також виділяе роксоланство і хозаризм, які стали оригінальними варіантами сарматизму в Украіні. Таким чином, питання історіі виникнення народу стае основою для «національно!» міфотворчості. Сарматизм спираеться на ідею про походження наці! Східно! Европи від стародавнього войовничого народу сарматів, мешканців Сарматіі [25]. У відомому трактаті Матвія Міховського написано про дві Сарматіі: одна знаходиться в Европі, інша - в Азіі. Саме в европейській області живуть руси або рутени [39]. Етнічна самосвідомість - це досить складний культурний феномен, який слід розглядати в едності основних іі складових, які можуть змі-нюватися з часом під впливом різних факторів. Оріховський виріс на місці зустрічі різних культур та релігійних орденів, маючи можливість подорожувати та здобувати освіту, він знайомився з німецькою культурою, італійською, спілкуватися з багатьма діячами, які вплинули на подальший розвиток культури: Мартіном Лютером, християнським богословом, венеціанським дипломатом Гаспаро Контаріні, лідером Контрреформаціі Мартіном Кромером [16]. Освіта в різних містах, 90 g J Ml ci ii I 2022. № 67 спілкування з видатними діячами, етнокультурна ідентифікація скла-дають коло світоглядних установ Оріховського, що виглядае, як дивна мозаіка різних елементів, але з іншого боку ми бачимо бажання виявити свій особистий шлях, знайти якусь універсальність. Спроби змінити релігійні правила привели до проблем, які Оріховський мав з церковною організаціею - його відлучили від церкви. Він розглядав релігію як ціннісну модель поведінки, яка дае оріентир для людини в соціумі, при цьому вважав, що релігія мае вищий, сакральний зміст, наполягаючи на тому, що соціальні зміни, які відбуваються в суспіль-стві повинні корелюватися зі змінами в релігіі [50]. Таким чином, складені разом різні елементи культури, особливості розвитку суспільства, міфологіі, сприйняття своеі ідентичності, як елементи складноі мозаіки, відображають одну спільну рису ви-датного мислителя: більш цілісне зображення единого задуму, який притаманний Оріховському - спробу всі ці елементи об’еднати в одну філософську систему. Але такі намагання завжди приводять до кон-фліктів різних інтересів. Глибинні механізми формування соціально! ідентичності кореняться в неспокоі і страху втрати свое Я, обмежують творчий пошук. У Оріховського виникае конфлікт в розумінні цер-ковних настанов та бажання продукувати абсолютно нові ідеі, які б були неможливі в замкнутому культурному середовищі. Він народився у сім’і, де батько був католиком, а мати - православною християн-кою [1]. Оріховський усіма силами намагався об’еднати роз’еднане християнство [4]. Він був на рідкість багатогранним мислителем та передбачив ряд ідей, які були озвучені тільки в добу Просвітництва. Його відношення до релігіі, культури, політики, суспільства складні й амбівалентні. Релігія для нього виступае специфічною культуротвор-чою силою, яка відкривае моральні, життеві та смислові горизонти, які неминуче ведуть до зміни соціально-філософських уявлень. З іншого боку, релігія включае людину в світ абсолютних цінностей, вона обмежуе іі, стримуе пошук нових ідей та тлумачень. Ми бачимо спроби вийти за межі релігіі, яка сприймаеться Оріховським як соціальна система, що потребуе трансформацій бо сильно обмежуе волю людини [20]. Він розвивав цю думку задовго до Ф. Ніцше [42]. Релігійні закони, догми та принципи визначають поведінку людини та іі тип мислення, впливають на розуміння ідентичності. Оріховський намагався кинути релігіі виклик. Задовго до формування законів про права людини він наголошував на тому, що людина мае право на свободу думки, совісті і релігіі, що також означае свободу змінювати свою релігію або переконання, і свободу сповідувати свою релігію. Ф. Ніцше в роботі «Ессе Номо» писав, що його філософія - це похід проти моралі, що формуеться в лоні релігіі [42]. Його задача, як і История 91 спроби Оріховського: переоцінка всіх цінностей. Існують дві області, в яких протікае життя релігійноѴ людини: релігійна та світська, які знаходяться в складному взаемовідношенні, взаемно виключають і взаемно доповнюють один одного, а на перетинах цих областей може виникати джерело конфлікту. Оріховський проповідував погляди, які не відповідали вченню церкви щодо безшлюбності священиків. У своій праці «Проти безшлюбності католицького духовенства» сміливість ціеі ідеі він пояснював тим, що він «сармат, та ще й русин» [14]. 17 червня 1547 року Оріховський був звинувачений в зневажливому ставленні до начальства, і він в присутності вищого духовенства виступив з промовою про моральні переваги одруження православних священиків, проти целібату католицьких священиків, а потім, згодом, і сам одружився [54]. Оріховського дуже цікавило це питання оскільки у нього самого була неформальна дружина -Анна Запарчанка, з якою у нього були діти, також він мав провідні ідеі стосовно поважливого ставлення до жінок, які на той час мали небагато прав. Він вважав, що хто знайшов добру жінку, той знайшов добро, і милість отримав від Господа [54]. Пояснюючи, навіщо йому дружина, в листі до тата він пише, що дружина йому потрібна, для того, щоб уникнути розпусти і народити нащадків, і це природне право не суперечить людським звичаям [46]. Він наводив логічні доводи своеі думки про одруження священиків, зазначаючи, що безшлюбність може призвести до краху культурних та соціальних зв'язків, як це сталося в Содомі, Гоморі, в Римі. Він вважав, що священик, який мае дружину, благородний і, крім того, більше розуміе світ, а отже, здатний більшою мірою допомогти своім вірянам. Допоміжним аргументом було те, що скасування безшлюбності може суттево послабити вплив Мартіна Лютера [14]. Такі ідеі, звісно були бунтом. Задовго до екзистенціалізму А. Камю він почав бунтувати. Для Камю абсурд - це життевий перехід, відправна точка, екзистенціальний еквівалент філософського сумніву Декарта [31]. Абсурд е пошуком протиріччя в самому собі. Без сум-нівів, Оріховський - це людина, яка мала глибокий дар оригінального мислення. Він здобув гарну на той час освіту. Наукові дослідження - це завжди пошук нового, це стимул до реформаціі, але оволодіння знаннями завжди поеднане з труднощами, що вимагае від людини завзятості та наполегливості. Для Оріховського духовним заколотом став екзистенційний бунт. Ментальність та національний характер впливае на світогляд так само, як і освіта, також важливі етнокультурна самосвідомість, релігія, що мають потужній вплив на світобачення. Міжкультурні дослідження передбачають систематичне порівняння різних культур, спрямованих на розуміння змін людськоі поведінки, оскільки на неі впливае куль- 92 g J Ml ci ii I 2022. № 67 турний контекст. Цей дослідницький підхід в першу чергу сгосуеться вивчення того, як наші знання про людей та іх поведінку з одніеі культури можуть чи не можуть стосуватися людей з іншоі культури. Для Оріховського, який виріс в сім’і з різними релігійними вподобан-нями, тема об’еднання християн, необхідність церковних реформ - е одніею з важливіших проблем суспільства [1]. Погляди Оріховського змінювались протягом життя. Спочатку він активно просував демо-кратичні цінності, стверджував, що закон не повинен кодифікуватися, він суперечить старим звичаям і, крім того, може обмежити свободу дворянства [14]. На його думку, суттю польськоі системи була влада, притаманна іі громадянам, яка могла бути виражена лише тоді, коли вони були вільними. Потім злякався негативних наслідків свободи та вільних виборів, бо зрештою, шляхта могла обрати невірного чи навіть язичника. У своіх пізніших роботах він навіть представляв себе при-хильником теократіі, тобто абсолютного підпорядкування Ватикану в моральному та політичному сенсі [47]. Священик повинен стояти над королем, тобто польський правитель не повинен бути незалежним, але завжди повинен узгоджувати свою позицію з представником Церкви. В.С. Соловйов, який жив пізніше, називав теократію найкра-щим суспільним ладом, бо там реалізуеться божественний задум. Але проблема набагато глибша, бо піднімае питання справедливості та моральних устоів в державі [68]. Серед сучасних західних теорій справедливості, найбільш відомою е робота Дж. Ролза «Теорія справедливості», в якій справедливість розглядаеться, як політична цінність. Для Ролза справедливість - це критерій моральноі оцінки соціальних систем. Для Оріховського справедливим може бути намісник бога на землі в ролі церковного духовенства [65]. Соціально-політичні погляди Оріховського досить відрізнялися від поглядів його сучасника - Миколи Макіавеллі [37]. Ми знаемо макіавеллізм як термін, який описуе стратегію безрассудливоі без-принципноі політики, яка спрямована на корисливу вигоду [38]. Макіавеллі вважав, що підданих треба тримати в покорі, а на питання, що краще: щоб государя любили, чи щоб його боялися? - відповідав однозначно: боялися. Макіавеллі визнавав, що любов погано ужи-ваеться зі страхом, тому якщо вже доводиться вибирати, то надійні-ше вибрати страх, тим більше, що люди по своій природі невдячні, непостійні, схильні до лицемірства і обману, іх відлякуе небезпека і тягне нажива [37]. Термін «макіавеллізм» часто використовуеться у психологіі, де він описуе людину, яка зосереджена на власних інтересах, націлена маніпулювати, обманювати та використовувати інших для досягнення своіх цілей [38]. Макіавеллі вважав, що не існуе моральноі основи, на якій можна було б судити про різницю між за- История 93 конним та незаконним використанням влади. Макіавеллізм - це риса особистості, що характеризуемся міжособистісними маніпуляціями та пов'язана зі специфічними моделями емоційних та соціальних навичок пізнання [37]. Терміни «макіавелліст» або «макіавелізм» широко використовуеться в соціально-політичному дискурсі. З точки зору Оріховського використання політичноі влади було законним лише в тому випадку, якщо воно здійснювалося правителем, особи-стий моральний характер якого був суворо доброчесним відповідно до загальноприйнятих стандартів етичноі доброти. Він визнавав, що не всяка людина здатна бути при владі, а лише та, що за природою своею прагне до правди і справедливості. Але й цього недостатньо, треба любити свою працю, керувати державою з любов'ю. Гідний король, за Оріховським, повинен бути справедливим, чесним. Для Оріховського ідея справедливості займае головне місце як у етиці, з так і у законах державно! політики [53]. Д. Ролз постулюе, що справедливість як чесність буде вважатися розумною і корисною концепціею, навіть якщо вона і не повністю переконлива для широкого кола глибоких політичних питань [65]. За Кантом, моральна філософія виходить із загальноі ідеі блага та моральних законів. Закон виступае моральним обов'язком, завдяки наявності волі людина може робити вчинки, виходячи з принципів [32]. Ідеі Оріховського про верховенство законів випередили лібе-ральні ідеі філософа Просвітництва Д. Локка [36]. Оріховський, відповідаючи на питання: «Як король повинен до-бувати прихильність у підлеглих?», доводить, що король повинен бути сторожем держави. Правитель не повинен бути жадібним, лукавим, повинен проявляти щедрість, доброзичливість [49]. Король повинен підкорюватися закону, як і всі інші. Але потім Оріховський змінив свою думку, включивши в свою концепцію справедливості теокра-тичні елементи. Пізніше подібні уявлення Д. Локк критикував в своіх працях: якщо необмежена влада монарха санкціонована Богом, то це, на його думку, призведе лише до рабства. Тому Локк вважав, що слід розрізняти, що дано Богом, а що залежить від волі людини [36]. Оріховський пов'язуе взірцеве керування державою з мудрістю правителя, він пише, що найкраща доблесть для короля - це мудрість. Також до керування державою треба залучати людей не за титулами, але дивись на іхні діла, які сприяють осягненню найвищих посад у державі. Заради справедливості необхідна рівність усіх перед законом, закон, в свою чергу, е джерелом ліків від державних хвороб, так саме, як лікам все одно, кого треба лікувати: бідного чи багатого, так саме і в державі закон відноситься до всіх [49]. Творча спадщина Станислава Оріховського дуже багатогранна, 94 рая Ml vf < ci ii I 2022. № 67 дослідження його спадщини не може бути обмежено традиційними дисциплінами та вимагае міждисциплінарного підходу. Важливими е соціально-політичні погляди Оріховського, які випередили думки видатних представників Просвітництва, зокрема, його концепція про рівність усіх перед законом, - принцип, який згодом оформився у різних правових документах, в іде! верховенства права та демократ Його іде! формувалися у пограниччі, в контексті міжкультурно! ко-мунікаці! представників різних культур, релігій і соціумів. Вивчення його творчості дозволяе найбільш глибоко і всебічно визначити загальні тенденці! розвитку культурно!, філософсько!, соціально-політично! думки тих часів у взаемоді! різних аспектів людсько! діяльності. Проблема самоідентифікаці! особистості набувае актуаль-ності в умовах зростаючо! інформатизаці! та глобалізаці!, з одного боку, та з іншого - каталізуе питання культурно! самоідентифікаці! особистості. Ці тенденціі поступово стають актуальною темою науко-вого дискурсу. На тлі розвитку глобалізаційних процесів стають більш актуальними проблеми міжкультурноі комунікаціі, яка поеднуе різні культури, пошук виходу за межи національних культур та релігій. В контексті процесів глобалізаціі знову актуалізуються проблеми національно!, культурно! ідентичності і пошук балансу між локальною культурою та !! оточенням, тому стають в нагоді вивчення схожих тенденцій в інші історичні епохи. В творчості Оріховського звучать іде! можливості вийти за межи релігійних догматів, що провокуе конфлікти та окреслюе контур релігійно! толерантності та можливості і межі міжрелігійного діалогу. Існуюча соціокультурна ситуація не тільки породжуе нові тенденці!, але й дублюе деякі процеси, які вже відбувалися в минулому, тому так важливо !х вивчати.

Скачать электронную версию публикации