National originality of the land image in Ukrainian folk dumas and the works by Vasyl Stefanyk: a psychological aspect.pdf Основоположні підстави психологічного аналізу художніх творів започаткував О. Потебня, поеднавши його із лінгвістичним, що дало вагомі результати й мае продовження в наукових працях дослідни-ків до сьогодні. Осмислення ціеі теми важливе для концептуального аналізу творів усноі народно!' творчости та писемно! літератури, вивчення питань національного світогляду, психологіі, етики, естетики Литература и литературоведение 307 і т. д., оскільки воно ставить на перший план проблему походження слів та понять на рівні архетипу, символу й звуковоі структури. Саме ці конотаціі образу землі, психологічні ознаки його відтво-рення та сприйняття стали предметом нашого дослідження. На рівні одного жанру порівняння зазначеного образу в різному обсязі уже здійснювалися. Тому об’ектом студіювання обрано різножанрові епічні твори усноі словесності (украінські народні думи) та авторська проза (новели В. Стефаника). Очевидно, що архетипні риси, притаманні образу землі, зумовлюють наскрізність його використання, значення й символіки в украінському епосі. З'ясування цих смислів видаеться надзвичайно цінним, спричиняеться до іншого прочитання відпо-відних творів, що побутують на різних територіях Украіни - Галичині та Східній частині Степовоі Украіни. У міждисциплінарній взаемодіі (фольклор, література, етнопсихологія, етнолінгвістика) та іх порів-няльному аспекті архетипний образ землі ще не досліджувався. Особливість украінських народних дум полягае у іх жанровій своерідності, формі та способі виконання (речитатив). Думи - жанр украінськоі народноі поетичноі творчості. Це ліро-епічні твори про історичні чи соціально-побутові подіі в Украіні. Вони як жанр повністю сформувалися у ХѴ-ХѴІ століттях, але як феномен украінськоі епічноі творчості своіми коренями сягають ще часів КиівськоТ Русі, а, можливо, й раніших. Оскільки думи - жанр епічний, то роль оповідача у них виконуе кобзар, бандурист, часто сліпий. Осмисленню образу такого оповідача, творця і виконавця думи, його виконавства, взаемодіі зі слухачем присвячені праці Ф. Колесси, П. Мартиновича, К. Грушевськоі, М. Гримич, О. Вертія, B. Мішалова, К. Черемського, М. Набок та ін. Про неабияке зацікавлення зарубіжних вчених украінськими народними думами, кобзарським мистецтвом загалом, йдеться у дослідженнях Г. Нудьги [16; І7], наукових розвідках, енциклопедіх, в яких думи й народні пісні украінців постають «найкращим художнім надбанням слов'ян» [15]. Прикметно, що в новелах В. Стефаника зауважуемо трагічний пси-хологізм та одночасно незвичайний оптимізм його творів, що дае нам підстави розглядати зображені ним образи в діалектичній едності глибокого психологізму, драматизму і естетичного чуття письменника. «Стефаник - суцільна душевна рана. Глибока, невигоена, ясна. Тільки вдивляючись у його творчість через цю призму, можна доходити до його психологіі творчості, виявити джерела стоічного оптимізму» [5: 211-212], - так В. Іванишин осмислюе ідейну спрямованість творчості В. Стефаника. На сьогодні проблема відображення архетипних і символічних ознак і образів фольклорних творів мало досліджена і розглядаеться 308 g J Ml 'Clin 2022. № 67 переважно крізь призму ритуалу, міфу, обряду та в межах з'ясування функціТ символу як стилістичноТ категоріТ, художнього засобу (М. Дми-тренко, В. Давидюк, Н. Пастух, О. Бриняк, Л. Пикалюк). Зокрема, ет-нолінгвістичний підхід до аналізу традиційних уявлень про весільну пісеннообрядовість у міжетнічному середовищі присвячена праця Т. Саварин та Н. Федчишин «Весільна лемківська пісня (украТнська, польська, словацька): специфіка та використання» [22]. Питання психологізму, зображення та вираження образу землі в украТнських народних думах майже не досліджено, з'являються лише поодинокі наукові розвідки М. Набок [14]. У літературознавстві психологічні принципи тлумачення тексту розглядаються вченими з урахуванням національних особливостей сприйняття дій, вчинків героТв, співвідношення «свідомих і несвідо-мих процесів формування й становлення образу автора твору» [28: 225], як сукупність символів, знаків, що «формують текст, підтекст, інтертекст та метатекст» [6: 44]; «архетипних ідей», що уподібнюють Тх до тих мотивів, образів, сюжетів, які походять від міфів, ритуалів [27: 145]; як «літературні архетипи в інтертекстуальних зв'язках» у письменників різних поколінь [8: 153]; як основа «несвідомих мовних кодів» [1: 213]. Названі принципи типологічно національно марковані та осмислюються в тісному поеднанні з народною мораллю, етикою, естетикою, філософіею, національним світовідчуттям, світобаченням, світорозумінням в цілому. Зокрема, Г. Клочек писав, що «саме естетика е властиво наука почування, спеціально про відчування артистичноТ краси, - значить, е частиною психологіТ. А в такім разі й основана на ній критика мусить бути психологічною...» [7: 53]. На сучасному етапі дослідженню образу землі в літературних творах присвячено наукові праці Ж. ЯнковськоТ [32], А. Гурдуза [2], І. Кушнір [11] та ін. Скажімо, у порівняльно-типологічному аспекті А. Гурдуз розглядае міфопоетику украТнськоТ й загальноевропейськоТ «прози про землю». На матеріалі творів М. Коцюбинського, О. КобилянськоТ, В. Стефаника, К. Гамсуна, Т. Гарді, Д.Г. Лоуренса та ін., дослідник простежуе образ землі в сим-волічному вираженні «земля-мати», «земля-годувальниця», «земля-жінка», «земля-дружина», «земля-стихія», «земля-рай». Проблеми, поставлені в наукових розвідках цих та інших вчених зумовлюють подальше розв'язання питань, пов'язаних з національною особливістю потрактування образу землі у фольклорній та авторській творчості. Тому, мета нашого дослідження полягае у з'ясуванні й порівнянні архетипно-символічних ознак образу землі в украТнських народних думах та новелах В. Стефаника, засвідчуючи таким чином тяглість традиціТ від народноТ до авторськоТ словесності, навіть якщо гово-рити про різножанрові твори; визначенні ролі авторського начала у Литература и литературоведение 309 зображенні землі (вербальний та невербальний рівні); дослідженні трансформаці! національно маркованих мовних знаків, що е виразом особливостей світогляду двох етнокультурних груп; розширити межі дослідження архетипів на рівні національно! словесно! культури укра!нців. Архетип і символ виникають несвідомо, проте архетип більш глибинний, первинний та «спроектований і в минуле, і в сучасне, рухаючись у просторі й часі, а символ може втрачати свою актуаль-ність залежно від історичних умов» [20: 64]. У художньому тексті архетипи відображаються в архетипних образах. Архетипний образ - це конкретний прояв етнічно маркованого архетипу у вигляді предметно-буттевих, особистісних, просторових, часових чи абстракт-но-персоніфікованих реалій, які викликають в уяві стійкі асоціаці! з художньо-естетичним мисленням народу. Натомість символ володіе здатністю до розширення прямо!, а ще більше - метафорично! семантики образу, або поняття. К. Юнг", як основоположник теорі! архетипу, наголошував, що символом е «термін, назва або навіть образ, що володіе окрім свого загальновживаного ще й особливим додатковим значенням, яке несе щось невиразне (не зовсім усвідомлене. - Ж.Я., М.Н.), невідоме» [30:15]. Оскільки категорі! архетипного образу та образу-символу перетинаються, то вчений підкреслив, що «сим-волічним е таке слово чи образ, значення якого виходить за рамки прямого і не піддаеться точному визначенню чи поясненню» [30: 15]. С. Кримський розглядае символ не просто «алегоричним іншовира-зом», «різновидом метафори», «горизонтальним порівнянням мовних чи предметних одиниць», а як знак з «безконечним смислом», що вкорінений у семантичне поле культури й традиці! народу. У національному бутті укра!нців, у фольклорі, а також (як наслі-док) в авторській творчості таким архетипним образом і одночасно символом постае образ землі. Виходячи з основоположних підстав М. ГайдеГГера та Г. Гачева, С. Кримський вперше простудіював явища укра!нсько! культури, залучаючи до аналізу також фольклорні й літе-ратурні твори із застосуванням універсального смислового концепту «Дім - Поле - Храм», який відображае топоси «дійсного буття люди-ни». Образ-символ «земля» в межах цього концепту тяжіе до двох перших топосів - «Дім» і «Поле». Топос «Дім» мае кілька значень. Це не тільки оселя, де проживае людина, що е !! індивідуальним простором, який вона влаштовуе сама і де проходить !! фізичне життя й духовне зростання, але й населений пункт, держава (Укра!на), «рідна земля», що у словесній творчості породжуе духовні прояви патріотизму і пов'язана з !! захистом, а отже - звитягою, навіть геро!змом. Водно-час образ землі повністю мислиться як семантична складова топосу 310 g J Ml 'Clin 2022. № 67 «Поле», яка за своею природою е бінарна. Щодо цього С. Кримський писав: «Земля отримуе в традиційній украінській свідомості подвійне тлумачення: як оброблене селянське поле, що освячене працею та хліборобськими обрядами, і як “Дике поле” - степовий край загрозли-вих навал, смертноі темряви вторгнень нехристиянських сил» [9: 430]. Глибинний зміст образу землі властивий украінським народним думам та новелам В. Стефаника: у думах земля постае в опозиціі «рідна земля» - «Дике поле» (як топоси буття «свого» й «чужого», в межах яких рідну землю та свій народ потрібно боронити від воро-гів); у новелах В. Стефаника земля представлена семантикою «рідноі землі» (Украіни), а також землі як фунту, ниви, наділу - «букати поля», до якоі було прив'язане все життя галицького селянина. У новелах В. Стефаника, порівняно з думами, образ землі більше тяжіе до архетипного (хоч і позначений деякими символічними рисами, адже ця взаемодія неминуча) і пов'язаний саме з глибоким психологізмом, душевними переживаннями персонажів. Водночас він взаемодіе із поняттям «художній образ», який пов'язуе об’ективне й суб’ективне світосприйняття, виражаючи певний ступінь узагальнення, естетичного ідеалу автора та суспільноі тенденціі, втілюючи не тільки індивідуальні риси першообразу, а й піднімаючись до образу-типу, навіть «національного мегаобразу», що виражае «народний дух» [34: 131]. В украінських народних думах, незважаючи на первинність цих текстів, образ землі, у порівнянні з творами В. Стефаника, уособлюе більш символічне значення стосовно згаданих вище конотацій (хоча й не позбавлений у своій основі генетично архаічних первнів), особливо це стосуеться поняття «рідна земля» (очевидно, через поетичну форму цих творів). Разом з тим, символ землі в думах, як і у новелах В. Стефаника, - це універсальна категорія пізнання духовного ества людини. Через пізнання таких архетипів, утілених в архетипних образах, можемо розкодовувати смисли національного світогляду. При-нагідно варто згадати, що так само психологічно глибоко писав про землю ще один західноукраінський новеліст В. Ткачук. За способом та глибиною письма цих двох галицьких новелістів часто порівню-ють, бо саме образ землі у В. Ткачука е також «наскрізним художнім образом з архетипними ознаками та символічним наповненням» [32: 300]. М. Дмитренко слушно назвав архетипи «психологічними реліктами». Вчений, послуговуючись дослідженням І. Пасько писав про те, що ця «архітектоніка давнього духу нікуди не зникла і не вмерла, вона втілила себе в етногенетичних парадигмах історичноі пам’яті і соціальних імперативів» [3: 11]. Глибокий символізм, вкорінений в основи народного світогляду, естетичну природу кобзарсько-лірницькоі традиціі, зауважуемо і в Литература и литературоведение 311 образі творця, оповідача і виконавця дум. Так, під час виконання думи в системі «виконавець-слухач» на перший план виходить образ кобзаря, який намагаеться якнайглибше передати емоцію стосовно оспівуваних героів, образів, патріотичні почуття, переживання, зміст, вербальну та невербальну сутність творів, у яких земля постае уосо-блення Батьківщини. У процесі творчоі співдіі виникае своерідний зв'язок, духовна едність між виконавцем та слухачем в якій кобзар спрямовуе його увагу на «індивідуально-авторську картину світу, в якій герой думи постае як символ націі, надлюдина» [12: 204]. Виспі-вані бандуристом образи пробуджують у слухача архетипну пам'ять, образи, сюжети. Вони виносять кобзаря та слухача за межі звичного сприйняття життя та наближають до духовного, морального, етичного як цінностей, спонукають до глибинного осмислення дійсності й себе в ній. Тому образ землі в украінських народних думах - це вираження самозаглибленості, філософічності у сприйнятті світу, неперервності зв'язків між минулим та сучасним, укорінення ідейності як питомо національного прояву характеротворення героів дум. Жанрово не менш експресивними й емоційними е й психологічні новели В. Стефаника. Звичайно, ця емоція по відношенню до образу землі дещо інша, проте не менш глибока. Образ землі у новелах В. Стефаника - це вираження індивідуально авторського сприйняття та розуміння світу. За силою психологізму зображуваних героів та явищ йому немае рівних в украінській літературі. Д. Донцов писав про те, чим була земля для письменника як представника свого народу, якщо сприймати цей образ крізь призму його персонажів: «Наша земля, вона-земля - ось було джерело його філософіі, холодноі, як срібло, й горячоі, як смола, що палила його» [4: 176]. Стефаників психологізм був настільки відмінним, що у ньому вбачаемо як шлях до індивідуалізаціі образів, так і до іх типізаціі, де спільним знамен-ником життя галицького селянина виступае «поле». Це та земля, яка дійсно годуе, «родить», тому антропоморфізуеться, викликаючи у селян найглибші почуття. Психологічно-філософського звучання набувае образ землі у новелах «Озимина», де початок та кінець буття ніби зійшлися докупи, та «Межа», в якій ще більше загострюеться трагічність акту завершення життя й відчуття «своеі землі». Ставлення героів новел до землі зобра-жено крізь призму «філософіі серця» [31], «ідеі серця», категоріі «цін-ності» і «значущості». Так, у новелі «Межа», старий Семен, помираючи, перебуваючи «на межі» в агоніі, безпам'ятстві, «правуеться» з Богом через землю, яка йому дорожча за все й усіх, бо він за неі боровся, за неі згрішив - убив багача, який хотів у нього відібрати ниву, але не розкаюеться у цьому. Господар за свій вчинок «відсидів у мурах», 312 g J Ml 'Clin 2022. № 67 але його «туск за землею не заржавів». Повернувшись додому, він «обіймав своі ниви», ревно доглядав іх, розмовляв із землею: «Та як вона засне змордована, як та мама, що нагодувала діти та вкрилася білими пеленами,як лебідь крилом, то я гріхувався прокидати сніг,аби не змерзла і не пробудилася. Земля - твоя донька, і ти повинен мені простити»; «Моі ниви на весну зелені,із вітром шепчуть. А я прилягаю на ниву і декую вітрові, що він е на землі, і землі, що вона родить. А розмова іх обоіх родила в мене молитву до тебе, боже, таку, що ти ніколи не чув, і за цю молитву то ти повинен мені дарувати» [24: 125]. Рівень цінності та значущості землі для персонажа новели - це своерідний «відступ у себе», в якому поедналося минуле й теперіш-не, любов й ненависть, побожніть й гріховність. Герой філософствуе, пропускае крізь себе вже пережите, але незмінним залишаеться лише його неперервний зв'язок із землею. Сакралізація такого зв'язку В. Сте-фаником передаеться не лише порівнянням землі з матір'ю, донькою, але й підсилюеться кольористикою білі пелени, лебідь, сніг. Первісно слово «білий» означало «блискучий, прозорий, невидимий», а пізніше - «чистий та світлий». Тобто, це символ світла, сонця, життя, вічности, святости, божества [23: 24]. Лебідь для украінців - символ богів, цнотливоі наготи та незаплямованоі білизни; повноти задоволення бажань; відродження; самотности; смерти; краси; вірного кохання [23: 134-135]. Відтак, у новелі «Межа» вивершуеться архетипний наскріз-ний образ світла, як вічности і святости буття людини на своій землі. Цей образ протиставляеться скоеному гріхові Семена, вивершуючи цим відданість персонажа землі-годувальниці. У беззастережній лю-бові до своеі землі, він навіть перед смертю певен, що Бог «повинен дарувати» йому цей гріх, хоч зовсім у ньому не розкаюеться і, якби знову зчинилося таке, то зробив би те саме: «Гріх гріхом, а я землі і тепер не дам ...Та я коло неі працюю, та я з каждого боку поглядаю. А де будяки, та згинаюся і виполюю. Хребет тріскае, руки горять від будяків. А я вночі не годен розправитися та язиком вилизати руки, як собака рану» [24: 125]. Емоційна діеслівна лексика працюю, поглядаю, згинаюся, виполюю, хребет тріскае, руки горять показуе силу й водночас трагічність буття покутського селянина. Земля-мати в давніх віруваннях украінців - це образ-тотем, якому поклонялися та дякували за родючу ниву. У новелі «Межа» цей образ розширено до рівня земля-донька, що обумовлено світоглядом автора, особливістю етнічного характеру. Поетичне співвідношення Бог - зелені ниви - світло - лебідь увиразнюе сприйняття образів земля-мати й земля-донька. В осмисленні й формуванні природовід-повідности цих поетичних образів важливу роль відіграе принцип категоріального споріднення - теологічний, астральний, орнітологіч- Литература и литературоведение 313 ний, зоологічний, ботанічний. Тобто, навколишній світ не е хаотичним i довільно поеднаним, а стае впорядкованим, наповненим смислом, живим. Він «говорить» з людиною своіми ритмами, способом існу-вання. Водночас, людина теж говорить зі світом «своею мовою», яку В. Стефаник виносить за межі повсякденного буття й трансформуе в екзистенційну площину, де одним з важливих чинників формування національного характеру була свобода вибору й відповідальність за результат свого вибору. У цьому простежуемо національну самобут-ність психологізму зображуваних образів новели «Межа». У новелі «Озимина» трагічність виражаеться у важкій, непосильній праці на землі, нездатності іі обробляти. Персонаж новели - старенький дід, який просить смерть прийти до нього, бо немае вже сили працювати на землі та підтримувати іі красу. Дивлячись на зелену озимину, він роздумуе: «Земля все молода, вона як дівка, свето е - то вбереси, будний день - то вона по-будному вбрана, а все дівочить - відколи світа та сонця» [24: 94]. У новелі ставлення до землі знаходить свое втіленння в образах гарно вбраноі дівчини, зеленоіниви, світла й сонця, що е символами зародження нового й вічного. Разом з тим, зелену житню ниву зображено у протиставленні до образу «білого, як молоко» діда, який просить смерти. Такий контраст не випадковий - так символічно відображаеться часопростір буття людини, іі зв'язок з минулим (важка робота на землі, радість життя на ній, захоплення іі красою) і теперішнім (біле обличчя діда, як символ відходу «за межу», смерть). Художньо-семантична співвіднесеність образів неба (світло сонця) і землі (зелена нива) гармонізуе, упорядковуе два світи, естетично вивершуючи людину та ii діяльність на землі. Тому для персонажа твору земля олюднюеться і постае в образі молодо!’ дівчини, що е символом не лише краси, але й неперервності роду. Навіть перед відходом у той світ, старенький бачить красу своеі землі й милуеться нею. Для нього іі природна краса вічна, як вічні е світло і сонце. Відтак, образ землі у художньому часопросторі новели зображено крізь призму нерозривного зв'язку людини і природи (антеізм), вираженого в національно маркова-них символах-ідеалах як земля-дівчина, земля-жінка, земля-життя, земля-краса, що е одним з виявів національно! своерідності потрак-тування цього образу. Якщо у новелах В. Стефаника галицькі селяни перед смертю звертаються до землі як годувальниці, роздумують про життя на ній, емоційно-ціннісно пропускають крізь серце почуття любові до неі, то для персонажів украінських народних дум «Три брати самарські», «Смерть козака на долині Кодимі», «Хведір Безрідний» земля уосо-блюеться як цінність свободи, волелюбства, за неі вони борються і 314 g J Ml 'Clin 2022. № 67 вмирають у стражданнях. У новелах письменника художньо вивер-шуеться культ землі та культ господаря. Героі відвойовують землю у гір, кривдників та злодіів, кревно оберігають іі, як годувальницю. У думах земля більше мае конотацію рідного краю, батьківщини. Саме у жанрі дум вивершуеться культ воі'на й землі, де звеличуеться звитяга, героізм, козацька слава у боротьбі за рідну землю. Зокрема, лежачи постреляним і порубаним, вмираючи від смертельних ран, герой думи «Смерть козака на долині Кодимі» проклинае долину Ко-диму за те, що вже не зможе прославляти козацьку славу, виконувати місію воіна-захисника: «Бодай ты, долино Кодимо, мхами, болотами западала, / Щобъ у весну Божу нѣколи не зоряла не позоряла» [25: 147]. Звернення до долини Кодими як до живоі істоти - це відгомін давніх вірувань украінців, що відображали високий рівень естетизму у сприйнятті навколишнього світу. За такого філософсько-релігійного вчення бог ототожнювався з природою. Обожнювалися всі явища природи, небесні світила, дерева, річки, долини. У думі «Смерть козака на долині Кодимі» герой проклинае землю, щоб вона «мхами, болотами западала», «не зоряла, не позоряла» та одночасно прагне бути похованим на цій же землі за козацькими звичаями. У такому символічному ряді подвійного потрактування образу землі у думі виражаеться трагічність та героіка буття украінців. У думах чітко простежуеться протиставлення в опозиціі «свій - чу-жий»: символами свого стали образи вірного товариша, коня, батька отамана, кошового,за наказом яких козаки «тіло молодецьке знахо-дили й славу учинили». Чужими постають турки-яничарами, що е уособленням тяжкоі неволі на чужині, тому для героів дум краще померти від ран та «орливъ чорнокрыльцивъ», ніж жити у неволі на чужій землі. Важливою складовою сюжету дум е його емоційна ба-гатомірність, в якій народжуеться ідейно-моральна, естетична істина. Значну роль відіграе й образ оповідача, творця і виконавця народних дум, емоційний темпоритм, що об'еднуе почуттеву, конкретно-образну, ритмічну, звукову складову художнього твору. Відчуття героями са-кральності свого простору породжуе непокору чужому навіть перед смертю. Важливу роль у передачі такого внутрішнього психологізму героів відіграють і невербальні засоби спілкування кобзаря зі слу-хачем. Зокрема, за допомогою кінематичних засобів спілкування, що пов'язані з мовою тіла (міміка, пози, погляди, рухи), виконавець думи невимушено збуджував уяву аудиторіі, «розблоковував базові духовні та моральні установки» [29: 82]. Навіть чужоземні студенти, серед яких було проведене соціологічне опитування про сприйняття дум у виконавській манері кобзаря відчули «потужний потік енергіі», генетичний зв'язок зі своею землею [13: 6]. Литература и литературоведение 315 Архетип землі як Батьківщини, рідноі землі, Украіни, а відповід-но - й боротьби за іі свободу посгае й у новелах В. Стефаника «Дід Гриць» та «Сини». У першій дід Гриць розповідае, як провів усіх своіх онуків у світ боронити землю та його «святих» - Шевченка і Франка: «Внуки пішли, а я ще і внуку віпровадив, аби в шпиталях ходила за хворими. Ані одно не вернуло. Стара здуріла, мене лихословила, Украшу проклинала» [24: 122]. У думі «Іван Коновченко» мати також проклинала полковника Филоненка за смерть единого сина, який пішов воювати й «славы й рыцарства козацькому війську достава-ты». Образ землі у цих творах постае як цінність свободи, волі, що вкорінена у рід. У родовій пам'яті відтворені життедайні основи буття украінців, де земля уособлювала життя, що несе безсмертя. Тому смерть персонажів дум і новел зображено крізь призму циклічності буття, родовоі пам'яті. Зокрема у думі «Іван Коновченко» це втілено в художніх образах похорону-весілля: «О тепери козаки, Панове мо-лодци, пійте / да гуляйте, / Разомъ похоронъ и веселья отправляйте!» [26: 33]. Цей психологічно й етнічно глибокий момент символізуе ініціаційну повноту й завершеність життя людини на землі, адже саме ініціаційні обряди допомагали й допомагають людині «усвідомити свою долю» та виконати свое «родове призначення», пройшовши усі цикли соціалізаціі земного буття [33: 92]. Крізь призму родовоі пам'яті зображено архетип землі й у новелі «Сини». Відчуття причетності до землі вкорінено у життя роду старого Максима. За словами В. Іванишина, це була «та земля, що постійно сприймалася свідомістю, як начало усіх начал, як біологічний організм свого живого кореня», але це була ще й «та земля, що виховувала в людях почуття, сильніші від смерті, коли в часи трагічних лихоліть хоч п'ядь іі залишалась незвільненою» [5: 213]. Тож, коли старший син йде воювати за Батьківщину, батько не вагаючись проводжае на іі захист і молодшого. «Оце Украіна, а тут, - і справив шаблев у груди, - отут іі кров; землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені білу сорочку, дайте чистоі води, аби-м обмивси, та й бувайте здоро-ві» [24: 123], - такими були слова Андрія, старшого сина Максима. Образ крові символічно вивершуе іх рід у боротьбі за свою землю. У новелі немае жодного нарікання батька на вчинок синів. Натомість художньо довершеним звучить мотив роду і землі, заснований на світоглядних основах сприйняття украінцями землі як життедайноі цінності, за яку потрібно боротися. Лексеми «кров», «шабля», «біла сорочка», «чиста вода» мають тут не тільки пряме, але й символічне значення і е яскравим художнім втіленням ідеі вічності буття роду на своій землі. Образи білоі сорочки та чистоі'води тут набувають якісноі характеристики з проекціею у ментальну сферу. Підсилюе цей зв'язок 316 g J Ml 'Clin 2022. № 67 порівняння землі з мякою колискою: «Максимові ноги чули під собою м'якість земля дае йому ту м'якість, і зате він і'і так любить. І як він викидав жменею зерно, то приповідав: “Колисочку я вам постелив м’якеньку, ростіть до неба”» [24: 144]. Вічність буття роду на своій землі у новелі «Камінний хрест» символічно зображено в образі хреста, який поставив Іван Дідух на горбі. Хрест - не символ смерті, а символ Іванового життя, про яке просить односельців не забувати, коли вони святитимуть своі ниви у «світу неділю». Хрест е з’еднуючою ланкою в розірваному ланцюгу Іванового роду: «Камінний хрест - символ ціеі історичноі цільності роду, шанованого персонажами Стефаника понад усе. Невелике по-легшення проймае Івана Дідуха, коли він бачить увіковіченим себе на Батьківщині: «“Видиш, стара, наш хрестик? Там е відбито і твое намено. Не біси, е і мое, і твое...”» [5: 219]. За цього образ землі Сте-фаник подае не лише як землі-годувальниці, на якій герой «стратив» свою силу, а значно розширюе межі іі сприйняття, бо рідна земля - це і село, гори, рідний край. Образи землі як родовоі пам’яті, слави, волі поглиблюють ідейний та художньо-естетичний зміст украінських народних дум «Іван Ко-новченко», «Сірчиха і Сірченки». Герой думи «Іван Коновченко» за обов’язок вважае залишити тихе життя хлібороба та піти на Черкень долину «Славы рыцарства козацькому війску доставаты», де й гине, а вдова Сірчиха втрачае чоловіка та двох синів на війні. Поряд з глибо-кими переживаннями матерів через втрату синів, вивершуеться мотив украінського Роду, Слави і Волі. Неперервність родинних традицій у ставленні до землі подано у взаемодіі внутрішнього і зовнішнього як етнопсихологічних констант. Під внутрішнім розуміемо душев-ний стан, свідомість, пам’ять героів. Вони згадують героічне минуле своіх предків, яке пробуджуе у них почуття обов’язку перед собою, родиною, Украіною й спонукае до зміни простору Дому на простір «степу», «діброви», «Черкень-долини», «славного города Корсуня», «зелених байраків», «козацького куреня», «зброі», «славного козацького війська», «славноі Украіни»: «Таки піду с козаками погуляти, / Щоби отцевскую славу не утирати!» [26: 33]; «И дивиться, что есть на стені молодецькій / богатырская зброя, / Ен йійі з стени здимае, / Правою рукою хватае, / На білийі плечі складае, / Из дому виходжае» [26: 39]. Такі етнічно марковані символи боротьби за свій простір протистав-ляються гречкосійству плугу, ріллі: «Будуть минѣ козаки, прозваніе прокладати / Гречкосѣемъ, положаемъ называти; / Не хочется минѣ, мати, по ролѣспотикати, / За плугомъ спини ломати, / Жовтого сафьяну коляти, / Червоннаго едеману пиломъ набивати; / Хочется, мати, пойти, на долину Черкень погуляти, / Звычая козацького набрати, / Литература и литературоведение 317 Слави рыцарства достати [26: 30]. Одним з факторів, що вплинув на формування таких етнопсихологічних рис украТнців у сприйнятті землі, був степ. В украТнській психіці відкритий простір степу породив вільнолюбство, відчуття рівноправності у взаеминах з іншими, степ був чинником «певноТ селекціТ» (пасивна частина суспільности зберігалася від нападів втечею, пасивністю, що й передавала нащад-кам, натомість активна частина чинила спротив та гинула)» [18: 167]. Тож, символіка понять «земля - рід», «земля - слава», «земля - воля» розширюе потрактування образів степу, дому. У думі вони насичені героТко-моральним імперативом відданості ідеТ родовоТ боротьби за землю без страху смерті та обумлені національною своерідністю світосприйняття і світорозуміння персонажів дум. В основу художньо-естетичного змісту думи «Сокіл» й новели В. Стефаника «Вона - земля» покладено переживання персонажів через втрату свого простору, а, отже, свободи й волі. Оповідач, тво-рець і виконавець думи та автор новели вводять слухача і читача у внутрішній світ персонажа, роблять Тх причетними до глибинного процесу народження і прояву думки, діТ, світу внутрішньоТ природи «я» героТв творів. Так, старий сокіл «жалібненько квилить, прокви-ляе» через втрату свого дитяти-соколяти, якого забирали у неволю. В алегоричній формі «своя» земля, а це козацькі звичаі, славна Украіна протиставляеться «чужій» землі, бо вона - «серебрені пути» панських звичок, «жемчег» панськоТ розкоши. Образ сокола у думі - відгомін давніх вірувань украТнців, згідно яких «сокіл уособлював у собі Першобога Світу, Першоптаха, птицю-тотема. Згідно з легендою він перевтілювався в Рода (Першобог давньоукраТнськоТ міфологіТ, зачинатель усього живого, “Господар Світу”)» [2І: 46]. Відтак, архетипний образ Сокола постае символом еднання Роду, непокори, волі, свободи, морально-етичних принципів: «Ей, соколя, мое, бездольне безродне! / Лучче ми будемо по полю літати / Та собі живности доставати, / А ніж у тяжкій неволі / У панів проживати» [25: 32]. Образ недолі у думі декодуеться як ознака недосконалості внутрішнього світу людини по відношенню до зовнішнього і це спонукае до пошуку справжності буття, яке можливе бути лише на рідній Землі, бо вона - це Воля і саме Життя. Тому поетичний образ бездольного соколяти в неволі, після порятунку трансформуеться в образ ясного сокола. Крізь призму понять Земля - Воля, Земля -Життя зображено й персонажів новели В. Стефаника «Вона - земля». Данило, тікаючи від війни, щоб дітей «на наругу не подати», зрікся своеТ землі «та й кров свою наклав на ковані вози, аби ніхто еТ не споганив» [24: 109]. Втрата землі у новелі вивершуеться до екзистенційного рівня. Ставлення галичан до себе, життя, своеТ долі визначаеться рівнем вкорінення 318 ■ДОа л. ML V/f < Ci ii I 2022. № 67 іх у свою землю, а втрата іі прирівнюеться до втрати життя. Про-мовисто тут звучить мотив «німоти», коли дружина Данила втратила мову через від’ізд з дому. Не допомагали іи і молитви перед іконами у Семеновій хаті, де подорожні зупинилися на ночівлю. Единим по-рятунком від німоти були слова чоловіка про повернення на свою землю. Художньо-естетичноі значимості образу землі у новелі надае протиставлення німоти лексемі пісня, що слугуе звуковим тлом для вивершення мотиву повернення покутських селян додому: «І пили оба діди, та и стара баба з ними, та співали. Баба сиділа в середині, та кріпко обіймала обох руками, та провадила пісні Та так вони співали до зорів, а на зорях ковані вози заклекотіли, і Данило вертав додому» [24: 110]. Відтак, для персонажів украінських народних дум та новел В. Стефаника повернення на рідну землю е невід’емною складовою іх національного світосприйняття і світорозуміння, в основу якого покладено розуміння землі як життя (земля - життя). Отже, образ землі в украінських народних думах та новелах В. Стефаника настільки значимий, глибоко символічний, що у своій семантиці сягае рис архетипного. Перебуваючи в «межовій ситуаціі» -загрози втрати землі, волі, свободи, життя, героі проявляють безумовну рішучість діяти, ризикувати життям. За цього іх ставлення до землі набувае сакрального змісту, ідеалізуеться, стае уособленням непере-рвності традицій, родовоі пам’яті. У результаті семантико-когнітивного аналізу та концепт-аналізу з’ясовано рівень співвідношення семантики мови та концептосфери людини, що обумовлюються особливістю світосприйняття, світорозуміння і світовираження персонажів творів у ставленні до землі та життя в цілому. Відтак наголошено, що образ землі у художніх творах набувае символічних форм, виражених у системі Земля - Рід, Земля - Життя, Земля - Воля, Земля - Слава. Зображально-виражальні національно-марковані лексеми дум і новел увиразнюють зміст цих символів, вказують на рівень художнього осмислення, узагальнення та сприйняття дійсності творцем, оповіда-чем і виконавцем думи та автором новел. Завдяки порівняльному методу дослідження з’ясовано особливості національного психоло-гізму різних етнокультурних регіонів Украіни - Галичини (Покуття) і Степовоі Украіни (Слобожанщина). Зокрема вказано, що важливим чинником формування етнопсихологічних рис персонажів дум був степ, безмежний простір якого породив у характері вільнолюбство, нехтування небезпекою, несприйняття «гречкосійства» і, як результат, усвідомлений вибір йти «звичаів козацьких набирати» й «слави-ли-царства доставати». Степ, як домінуючий чинник у думовому епосі, був як феноменом естетичним, так і тим елементом, що постійно тримав людину у фізичній і психічній напрузі. Тому героі дум зали- Литература и литературоведение 319 шають тихе хліборобське життя та йдуть боротися за свою землю, яка уособлювалася в образах «степу», «байраку», «долини», «козацьких звичаів», «козацького куреня», «славного козацького війська», «шаблі булатноі», «пещалі семип'ядноі», «славноі Украіни», що й визначае національну своерідність потрактування образу землі в украінських народних думах. Коли героі дум постійно борються, помирають й удостоюються козацькоі честі й слави, то персонажам новел В. Стефаника, які на-родилися у гірській місцевості й перебували під «опікою» і захистом гір від зовнішніх нападів, все ж доводиться відвойовувати землю, «дукату поля» у цих гір, і ця боротьба фізична, духовна, психологічна. Земля виховувала у цих людей почуття, сильніші смерті й це часто змушувало іх звертатися до Бога, навіть проклинати його. Крізь призму архетипу землі як годувальниці яскраво виражено такі національні прикмети украінського характеру як інтровертизм, емоційність, чут-ливість, кордоцентризм, ліризм, що поглиблюють в украінця екзистен-ційно-межове світобачення, філософічність та сприяють формуванню національного характеру. Незмінним як для персонажів дум, так і новел В. Стефаника зали-шаеться любов до землі, відданість, самопожертва заради неі, бо саме із землею персонажі творів пов'язують своі надіі, мріі, сподівання, біль, страждання - усе свое життя; вони народжувалися, раділи, тужили й умирали з думкою про неі, ставлячи й по-своему розв'язуючи питання про сенс власного буття, віссю якого була іх земля. У зв'язку з цим, постае питання подальшого декодування таких образів-символів, як Дім, Шлях, Храм, іх художньо-естетичного вираження у фольклорних та літературних творах, а це дае можливість на значно ширшому рівні дослідити основи внутрішнього світу персонажів, поетики характе-ротворення, образу автора в художніх творах.

Скачать электронную версию публикации