Understanding the multiculturalism of Eastern Europe in the folklore and ethnographic works of Volodymyr Hnatiuk about t.pdf Передусім хочемо наголосити, що цілком усвідомлюемо дискусій-ність тако! постановки проблеми, чи, радше, винесеного у заголовок іі формулювання. Звісно, теорія мультикультуралізму, попри спора-дичні вкраплення в окремих працях, зародилася не раніше друго! половини ХХ ст., а як суцільна наукова доктрина сформувалася аж у 80-х рр. попереднього століття, остаточно викристалізувавшись у праці Чарльза Тейлора «Мультикультуралізм: Дослідження політики визнання» (1994 р.). Більше того, це явище пов'язують, як правило, з іммігрантськими суспільствами (такими як США) або ж із постколо-ніальними дискурсами (перш за все Великою Британіею). Як одна із концепцій епохи постструктуралізму теорія мультикультуральності, з одного боку, оперуе конкретними поняттями новітньо! епохи, перед-бачаючи врахування таких сучасних проявів, як глобалізація, ідеологі! демократ!! та ін., з іншого боку - сама виявляе неоднозначність та гетерогенність досліджень, нечіткість формулювань та теоретичних визначень. «У мультикультурному проекті злилися проблеми спів-відношення едності / розмаіття / різноманітності в культурі, суб’ек-тно-об’ектна проблематика, питання релевантное^ пізнання, полеміка стосовно релятивізму і універсалізму, політики і структури влади, переосмислення національно! традиці! і канону, криза національно!, культурно! та особистісно! ідентифікаці!. Мультикультуралізм постае у ролі вираження і одночасно обфунтування плюралістично! культурно! парадигми, що активно розвиваеться в кінці ХХ ст. в усьому світі. Ідеологія культурно! множинності багатоманіття ставить завданням 346 рая Ml vf < ci ii I 2022. № 67 запропонувати ідеальне і часто утопічне бачення у відповідності чи за контрастом з активно обговорюваним ідеалом суспільства і культури «різноманітності» чи «мультикультури» [11: 266]. Найбільш показовими щодо розмивання наукових положень та невизначеності термінологічного апарату е осьові доктрини, кожна з яких оперуе ключовою метафорою як ідейним осердям в оцінці кон-кретних суспільно-історичних/політичних явищ. Маемо на увазі теорі! 1) «плавильного казана» (Г. Альтшулер), яка зародилася як бачення етнічно-расового співіснування іммігрантів США, що передбачала «переплавлювання» етносів у едину однорідну націю; 2) найбільш нейтрально! метафори «культурно! моза!ки» (Дж.М. Гіббон), яка первісно асоціювалася з канадською моделлю співіснування різних етносів, та 3) доволі одіозного метафоричного концепта «салатна миска» (Е. ШлезінГер), що підкреслюе принципову «незмішуваність» різних націй за будь-яких умов !хнього співіснування. Звісно, укра!нський вчений-фольклорист, етнограф, антрополог, уродженець Галичини академік Володимир Гнатюк (І871 - 1926) у сво!х працях, писаних на зламі ХІХ-ХХ ст. не оперував вище окрес-леною термінологіею, і зазвичай у науці постулюеться закон про незастосування пізніших теорій щодо раніших явищ. Однак може-мо стверджувати, що маемо справу з надзвичайно цікавим, навіть унікальним випадком, коли наукова риторика, породжена конкрет-ними культурно-історичними процесами, е не просто суголосною із сучасними мультикультуральними студіями, а й до певно! міри випереджуе !хні доктрини і висновки. Було би перебільшенням вва-жати, що В. Гнатюк у сво!х працях е предтечею мультикультурального вчення, водночас несправедливо й заперечувати, що мультикульту-ральна домінанта скеровувала дослідницький вектор вченого і його висновки е вагомими й у сьогоднішньому багатокультурному світі. Незаперечним залишаеться факт, що Володимир Гнатюк один із перших застосував означену методологію до осмислення складних етнічних явищ европейського простору, який докорінно відрізнявся від багатонаціональних суспільств американського континенту культурально, ідеологічно, політично, але сформував сво! унікальні моделі історичного нашарування та подальшого співіснування різних націй і народностей. Отже, метою нашо! статті е продемонструвати, що задовго до визрі-вання сформовано! доктрини мультикультуралізму !! елементи були домінантними у наукових зацікавленнях Володимира Гнатюка, який на прикладі східноевропейського ареалу розробляв проблеми співіснування різних етнічних груп в умовах багатокультурності, зокрема вивчав прояви культурних взаемовпливів, зафіксовані у фольклорі, Антроплогия 347 етнографічні різноетнічні нашарування, а також інші види взаемодіі, наприклад, досягнення громадсько-політичного консенсусу, пошуку форм спілкування в ситуаціі багатомовності та полікультурності. Найвиразніше мультикультуральні спостереження у працях В. Гна-тюка стосуються досліджень національно! самобутності угорських русинів. Вивченню ціеі етнічноі спільноти вчений присвятив усе свое життя: здійснив шість експедицій, які забезпечили численні фоль-клорні та етнографічні записи та розвідки, що лягли в основу шести об’емних томів «Матеріалів з Угорськоі Руси» (1897-1911), на основі яких базував своі фунтовні праці з етнографіі, мови, фольклору, громадсько-політичного та літературного життя угорських русинів. Важливо наголосити, що у своіх наукових шуканнях вчений опе-рував і керувався базовими для сучасних мультикультуральних студій постулатами, категоріями і поняттями. По-перше, мова йде про історично зумовлений багатокультурний простір східноі Европи, який виявляв національно-ідеологічну гетерогенність та культурну дифузійність при соціальній гомогенності. По-друге, дослідник звертав увагу на домінантні в окресленій царині концепти етнокультурного помежів’я, контамінаціі етнологічних та психоментальних феноменів, проблеми збереження /втрати національно! ідентичності («винардов-лення»), політичного консенсусу в умовах поліетнічного соціуму, по-ліфонічності національно! свідомості та ін. Водночас можна говорити і про окремі спостереження у царині імперського/постімперського дискурсу (колоніальних/постколоніальних студій), позаяк централь-ний у дослідженнях В. Гнатюка топос у різні історичні часи належав до складу різних евроазійських імперій та державних формувань. Передусім у працях етнографа йдеться про територію, на якій у часи діяльності В. Гнатюка був найбільший відсоток русинів - Бачванський регіон Угорщини (Бач-Бодрогський комітат), дослідженню якого при-свячена фунтовна монографічна праця «Руські оселі в Бачці (в Полу-дневій Угорщині)» (1898 р.). Окрім того, що це була найбільш західна територія східноевропейського простору, яка фактично становила помежів’я західноевропейськоі та східноевропейськоі цивілізацій-них моделей, ця територія зазнала й серйозних азійських впливів: починаючи з 1542 р. після падіння Буди і Сегеда вона опинилася у складі Османськоі імперіі, під культурно-політичним впливом яко! перебувала аж до 1699 р., коли стала частиною Габсбурзькоі монархіі, а від 1867 р. при виникненні Австро-Угорщини увійшла до Угорського королівства Австро-Угорськоі імперіі. Попри ці магістральні історичні подіі на формування іі етнічного складу впливали й інші фактори, з-поміж яких міграційні процеси у Східній Европі, спричинені іншими історичними явищами (як-от міграція козаків внаслідок зруйнування 348 рая Ml vf < ci ii I 2022. № 67 ЗапорізькоТ Січі, чим пояснюеться значний відсоток Тхніх нащадків на цих територіях), економічні (торгівельно-промислові), природно-клі-матичні (засухи, нашестя сарани) та інші чинники. Безперечно, така множинність дискурсів не могла не позначитися на суспільно-політичному та культурному житті багатонаціонального соціуму, що заселяв цю територію. На момент безпосереднього зна-йомства В. Гнатюка із цим геополітичним простором ці землі належали до складу Австро-УгорськоТ імперіТ, яка, як відомо, толерувала націо-нальний розвиток усіх етнічних груп у ТТ складі («Габсбурзький міф»), водночас на досліджуваній територіТ Гнатюк фіксував помітні прояви нівелювання етнічних особливостей та мадяризаціТ інших націй. Його найбільше цікавила доля русинів, але оскільки Тхня життедіяльність відбувалася нерозривно з іншими етносами, вчений у своТх студіях охоплював ширші дискурси. Щодо національних контекстів проживання угорських русинів, ок-рім названоТ праці, важливим для нашого дослідження е доповнення, надруковане у 28 томі «Записок Наукового Товариства Шевченка» (1899 р.) [6], де В. Гнатюк здійснив огляд тогочасних наукових розвідок щодо етнічного складу ціеТ угорськоТ територіТ та кількості русинів, що на ній проживают Попри жорстку критику стосовно перекручування фактів та надання недостовірних цифр щодо кількості русинського населення (мадяри навмисно применшували чисельність етнічних меншин), він подае такі дані: на 1880 р. за переписом було зафіксо-вано 342 381 русинів на територіТ Угорщини, у 1890 - 430 282, що водночас говорить і про значний приріст, не зважаючи на всі зусилля щодо ТхньоТ асиміляціТ [6: 31]. Другий аспект, який нас цікавить у контексті цього дослідження, - інші етнічні групи, що безпосередньо співіснували і, відповідно, впливали, на формування ідентичності угорських русинів. За даними різних джерел найчисельнішими були мадяри, словаки, німці, румуни, серби, хорвати [6: 37]. І якщо названий додаток е лише статистичною довідкою, то у праці «Руські оселі в Бачці» Гнатюк намагався всебічно проаналізувати різні аспекти співжиття доволі віддалених націй, основну увагу звертаючи на впливи інших етносів на етнічні, культурологічні, світоглядні позиціТ угорських русинів. Щоби проілюструвати хід думок вченого та вектори його до-сліджень, дозволимо доволі розлогу цитату, яку вважаемо вкрай показовою: «Число всіх Русинів в Бачці і Сримі не е певно знане. Офіцияльна статистика хоть подае його, то довірювати Тй не можна: вона все кульгае... Більше можна би вірити шематизмови, бо майже всі Русини е греко-католики. Колижбо ту знов біда, бо шематизму такого від непам'ятних років не можна дочекати ся. По обчисленнях Антроплогия 349 бачванських інтеліГентних Русинів, число всіх душ в Бачці і Сримі доходить до 12 або 13 000. З того над 9 000 припадае на Бачку, решта на Срим. Бачванські оселі числять з окрема по тілько душ: Керестур - 5 000; Коцура - 2 500; Дюрдево - 1 000; Старий Вербас - 500; Новий Сад - 300. Між руськими оселями лиш одна е зовам чиста непомішана з другими нациями: Керестур. Всі инші оселі мають мішану людність. У Коцурі жиють побіч себе Русини, Мадяри і Німці; В Вербасі Русини, Серби і Німці; в Новім Саді всі нациі, які е на Угорщині, при чім кажда мае свою церкву і школу. В Сримі перемішані Русини по оселях го-ловно з Сербами. В кождій оселі надто находить ся бодай по кілька родин жидівських, та циганських. Така мішанина народностий мусіла полишити свій вплив на Русинах. І справді його пізнае кождий на перший погляд. В управі рілі пізнасть кождий вплив німецький, в ноші, особливо дівчат та женщин, вплив марярський, в танцях і сьпіванках вплив мадярський і сербський. Тоті посторонні впливи видерли очевидно багато від Русинів з іх давнійших навичок, звичаів і т. др. але поділали на них к у л ь т у р н о. Хто нині ввійде до хати руськоі, поговорить з іі господарями а відтак потягне паралелю між ними, а іх Замплинськими братами - ба навіть і нашими Галичанами з многих сіл - то побачить, що Бачванці супроти других Русинів - Европейці в повнім значіню того слова...» [3: 8-9]. Далі дослідник зазначав, що всі русинські діти в Бачці, які навча-ються в школі, вивчають угорську мову, що стае основним джерелом мадяризаціі та асиміляціі. Подібна ситуація з мовою навчання спо-стерігаеться у Сримі: русини асимілюються з хорватами. В. Гнатюка дуже турбувала проблема «винародовлення», він щиро уболівав за конкретні діі щодо збереження національно! ідентичності угорських русинів. Хоча аналізована праця тяжіе до етнографічно-культурологічного дослідження (вивчення побуту, звичаів, одягу та ін.), однак цікавими е й суспільно-історичні спостереження. Це зокрема стосуеться організаціі громадського життя полінаціональних общин Угорщини. «Прикладом упорядкованя відносин национальних між мішаним населенем, може послужити Коцура. Найбільше число живе там Русинів - тілько що Німців і Марядів разом. Всі вони спільно зложили собі читальню і касино. В тій читальни містять ся книжки мадярські, німецькі і руські. Останніх, звістно, дуже мало, бо й де іх мали там взяти при таких від-носинах, які тепер існують! Так само що до часописий... Всі члени касина платять однакож вкладки, а ніколи не приходить між ними до суперечки на тему: Ми не читаемо тих а тих часописий, тож викинути 350 f J Ml 'Ci ii I 2022. № 67 іх; ми за них не будемо платити! Всі собою вдоволені. На председателя касина вибирають по черзі одного з кождоі нациі; за умову вибра-ному кладуть лишень знане всіх трех мов. Часом відступають вправді від тоі умови, але діе ся то за згодою всіх членів. Подібно уладжена громадська господарка. Кожда нация мае радних відповідно до свого числа» [3: 43]. Це саме стосуеться громадьсько-політичного життя. В. Гнатюк подае докладний опис виборів війта у Коцурі. У зв'язку із співіснуванням різних націй кожна нація вибирае війта по черзі. А оскільки чисельність русинів е найбільшою (стільки, скільки мадярів та німців разом), то русинський війт посідае місце війта шість років поспіль у той час, як німець та мадяр - лише по три роки за чергою. Особливий статус належить також руській мові: «В практиці, в житю відгравае руська мова в Коцурі ролю інтернациональноі мови» [3: 43]. Через те, що німці не розуміють і не вміють розмовляти по-ма-дярськи, а мадяри не знають німецькоі мови, але обидві націі добре розуміють руську, - між собою, навіть без присутності русинів, вони переходять на руську мову для взаеморозуміння. Цікаве й ставлення угорських русинів до питань русько-польських політичних взаемин, хоча, як зазначав учений, угорські русини, тим більше бачванські, ніколи не мали нічого дотичного з поляками, однак ці проблеми іх дуже хвилювали. Описані в дослідженні В. Гнатюка явища Ю. Лотман означував як «акт інформаційного обміну». У своій праці «До побудови теоріі взаемодіі культур (семіотичний аспект)», яка була написана у 1982 р., але не привертала особливоі уваги дослідників, услід за В. Жирмун-ським, він стверджував: «Історія людського суспільства фактично не знае прикладів абсолютно ізольованого культурного... розвитку, без безпосередньоі або більш віддаленоі взаемодіі і взаемного впливу між окремими ділянками» [10: 198]. Більше того, на думку Ю. Лотмана іманентний розвиток культури в принципі не може відбуватися без постійного впливу «ззовні», причому це поняття «ззовні» мае дуже складну організацію: воно може передбачати і жанрові модифікаціі, і метамовні, і просторові і т. д. «Нарешті це чужі тексти, що прийшли з іншоі національно!, культурноі, ареальноі традиціі. Розвиток культури, як і акт творчоі свідомості, е актом постійного обміну й постійно мае на увазі "іншого" - партнера у здійснені цього акту» [10: 205]. Однак учений наголошував, що цей процес е вкрай складним і породжуе два зустрічні суперечливі процеси: «З одного боку, потребуючи партнера, культура створюе власними зусиллями цього "чужого", носія іншоі свідомості, що по-іншому кодуе світ і тексти. Цей створюваний у надрах культури - передусім за контрастом із іі власними домінант-ними кодами - образ екстеріоризуеться нею ззовні й проектуеться Антроплогия 351 на культурні світи, що лежать поза нею. За характерний приклад можуть правити етнографічні описи европейцями «екзотичних» культур. З іншого боку, введення зовнішніх культурних структур у внутрішній світ певноі культури мае на увазі встановлення з нею спільноі мови, а це, своею чергою, вимагае іхньоі інтеріоризаціѴ. Для того, щоби спілкуватися із зовнішньою культурою, культура мусить інтеріоризувати іі образ усередину свого світу. Процес цей неминуче суперечливий: внутрішній образ зовнішньоі культури мае мову спілкування з культурним світом, у який він інкорпорований. Однак ця комунікативна легкість пов'язана з втратами деяких, і часто найцінніших як стимулятори, рис зовнішнього об’екта, що підлягае копіюванню» [10: 205-206]. Зрозуміло, що у концепціі Ю. Лотмана «акт інформаційного обміну» передбачае не лише вербальну площину, а, навпаки, його семіотичний аспект тримае у полі зору усі - і вербальні, і тим більше невербальні інформаційні системи. Саме у такому річищі здійснені й дослідження В. Гнатюка. Оскільки він передусім акцентував свою увагу на фоль-клорних та етнографічних особливостях угорських русинів, які він аналізував під кутом зору зовнішніх впливів, проводячи паралелі з русинськими звичаями та обрядами інших територій, зокрема, сусід-ніх націй, а також галицьких русинів, він, можна сказати, повністю і багатогранно ілюструе ці процеси, які майже століття пізніше описав Ю. Лотман. При цьому він фіксував тексти народних легенд, оповідей, пісень, анекдотів та ін., що увиразнюють теоретичні міркування вче-ного, виявляючи національну самобутність та оригінальність русинів як окремішнього етносу, який постав у специфічних історичних обста-винах. І на цій рисі варто наголосити: зрозуміло, що попри численні взаемодіі різних культур між собою, нечасто можна говорити про явище власне мультикультуральності у його класичному вияві. Тут важливо було «знайти» відповідний регіон, який би виявляв подібні риси і був придатний для студій такого характеру. Водночас, важливо було не тільки натрапити на подібний культурно-історичний ареал, але й вміти відчитувати ті внутрішні та зовнішні коди, бачити шляхи та форми іхньоі взаемодіі. Тому у цьому випадку не можна не погодитися із І. Франком, який стверджував, що «Гнатюк феноменально-щасливий збирач усякого етноГрафічного матеріялу, якому з наших давнійших збирачів мабуть не дорівняв ніодин» [12: 502]. Розлогим доповненням до теоретичних міркувань Гнатюковоі праці «Руські оселі в Бачці» е «Етнографічні матеріяли з Угорськоі Руси», що виходили упродовж 1897-1911 років відповідно до здійснених експедицій. Вони е ілюстраціею не лише до зазначених проблем співіснування різних націй, а й до різнорівневоі рецепціі русинами 352 рая Ml vf < ci ii I 2022. № 67 інших етносів і народностей (від буквального сприйняття в побу-тових умовах багатокультурності до ТхньоТ міфологізаціТ (особливо тих націй, що співіснували у цьому просторі в минулому), а також ви-явом складних феноменів стереотипізаціТ: багаторівнева різнорідна взаемодія з іншими націями формувала відповідні стереотипи, які найбільше вияскравлюються на фольклорному матеріалі. Звісно, першорядна роль у цьому культурному топосі відведена слов'янським народам. У дихотоміТ Свій / Чужий вони у переважній більшості сприймаються у площині зближення, а не віддалення. Тут можна говорити навіть про своерідну слов'янську поліетнічність із тяжінням до взаемозапозичень і асиміляцій. Стосовно угорських руси-нів найбільше таке зближення виявилося у мовній контамінаціТ, коли первісна мова внаслідок тісного співіснування з іншими слов'янськими мовами набувала Тхніх ознак, переймаючи іншонаціональні риси від рівня фонетики до рівня синтаксису. В.Гнатюк детально досліджував цю проблему у праці «Словаки чи Русини?» (Записки НТШ. 1901. T. 42, кн. IV). Хоча мову він вважав не единим показником національноТ ідентичності, наводячи приклади ірландців, які втратили свою мову, розмовляють англійською, але англійцями не вважаються, та евреТв, які зазвичай говорять тою мовою, де живуть, однак не асимілюються у націю, мовою якою розмовляють: «І з того показуеть ся власно, що крім мови мусить бути щось инше, по чім належить пізнавати нацио-нальну відрубність народу» [4: 38]. Але власне русинська мова, якою зафіксовані фольклорні джерела, і стае показником етнічноТ окреміш-ності русинів, що зазнали впливів інших слов'янських мов. Доказом ТТ винятковоТ відмінності від інших слов'янських мов (не залежно від того, чи розглядати ТТ як окрему мову чи діалект), е все частіші намагання перекладати русинські тексти літературною украТнською мовою задля кращого розуміння Тх змісту, або ж долучення у додатках чи посто-рінкових посиланнях словників з перекладом суто русинських слів. Дослідники наукового доробку В. Гнатюка неодноразово звертали увагу на те, що, «на відміну від ряду слов'янських вчених, які единою ознакою національності вважали тільки мову або віру (В. Францев, О. Соболевський, Ф. Пастрнек), Гнатюк вказував, що «побіч мови треба при визначуванні етнографічних границь мати на оці антропологію, і фольклор, і етнографію, і історію, і віру і т. д. відповідно до різних обставин, серед яких доводиться етнографічній одиниці жити». Саме складним комплексом умов історичного життя народу і пояснював він різні впливи і прямі запозичення у сфері матеріальноТ духовноТ культури» [13: 220-221]. В. Гнатюк постійно наголошував на тому, що угорські русини не поступалися культурним розвитком іншим европейським націям. Антроплогия 353 Він не одноразово повертався до цього питання. Зокрема у розвідці «Угроруські духовні вірші», осмислюючи причини появи у середовищі угорських русинів високопоетичноі словесно! творчості, вказував: «Сусідами, що мають і мали найсильніший вплив на угорських русинів, були мадяри. Одначе і галицькі русини стояли з ними в попередніх віках у сильніших зносинах як нині... Угорські русини черпали тоді своі освіту з двох різних культур: мадярськоі і польськоі (через Галичину), які стояли у зв'язку з загальною західноевропейською культурою. Через те угорські русини не стояли тоді культурою нижче від своіх сусідів...» [5: 58]. Далі серед найважливіших факторів між-національних впливів вчених вказував роль університетів у Тирнаві та Пешту, фундаціі богословів та духовних семінарій мукачівськоі епархіі (у мультикультурному сенсі цікавим е також факт, що з 1692 р. мукачівським епископом був грек), де була своя система вищих та народних шкіл. Звертав увагу на роль власного букваря, який мали русини для народних шкіл, що був надрукований у монастирській друкарні у Грушеві, де друкувалися й інші книги руською мовою (зокрема «Катехисмь» у перекладі з латині); а також на те, що при церквах, семінаріях та школах були вчителі «слов'янськоі, руськоі, грецькоі, латинськоі та европейськоі мов». До 1806 р. було понад 300 таких шкіл із належним рівнем стану освіти і викладання. Не останню роль відігравали зв'язки із василіанськими монастирями, Віденською семінаріею, австро-угорською греко-католицькою митрополіею з центром у Львові. Документи вказують на високий рівень не лише освіти, а й національно! свідомості угорських русинів XVII - XVIII ст., до того ж серед різних верств руського народу. Тому не дивно, що у цьому середовищі з'явилася велика кількість високохудожньоі духовно! поезіі. У багатьох із цих віршів, як вважав В. Гнатюк, помітні польські, словацькі, сербські та ін. впливи. Відтак, як вказував М. Яценко, «Гнатюк не обмежився збором фоль-клорних матеріалів, а зайнявся докладним комплексним вивченням побуту бачвансьих русинів. Комплексне вивчення цих поселень диктувалося необхідністю довести, що бачванські села Керестур і Коцура являють собою украінські острівки серед моря поселень інших народів» [13: 100]. У своіх дослідженнях Гнатюк багато уваги приділяв не лише до-слідженню питання, звідки походять угорські русини, а й теоріям, які доводять, що окреслена територія була власне слов'янською. Зокрема у праці «Словаки чи Русини?» автор студіюе теорію І.П. Філевіча, ви-словлену в його праці «Угорская Русь и связанные съ нею вопросы и задачи русской исторической науки» (Варшава, 1894), згідно з якою щодо заселення по цей бік Карпат, - «руське племя і імя могло тут 354 f J Ml 'Ci ii I 2022. № 67 появити ся перший раз уже перед приходом Мадярів, та що руські оселі сягали аж по Дунай. На те вказують чисельні топофафічні наз-ви...» [4: 67]. Можливо, руська колонізація розширилася в ХІІІ ст., коли король Бейла IV намагався, аби краі, винищені татарами, якнайшвид-ше заселити. Хоча Гнатюк не був таким категоричним, як Філевіч, і висловлював гіпотезу, що вказані назви можуть бути болгарськими чи словацькими за походженням. У будь-якому разі він допускав думку, що ця територія первісно була слов'янською і лише внаслі-док історичних процесів іі заселили мадяри, поступово витіснивши слов'янські народності. Однак, як і було окреслено в одній із наших попередніх розвідок [9], у Бачванському повіті слов'яни залишилися домінантними. Як бачимо, значну групу взаемовпливів становлять европейські на-ціі, з якими безпосередньо співіснували русини. Сліди цих взаемодій міцно зафіксувалися не лише у культурі, у мові, а й у фольклорних текстах на різних рівнях: жанровому, стильовому, художньо-образ-ному, поетикальному. В. Гнатюк підкреслював, що угорські русини з означено! територіі оспівують усі подіі і минулого, і сучасності. На цю обставину звертали увагу й дослідники наукового доробку В. Гнатюка: «У ряді випадків, коли цього потребуе якась подія..., поселенці запо-зичують пісні звідки лише можуть: з «Богогласника», від галицьких або північноугорських русинів, від словаків, сербів, поляків, румунів і угорців. Як зразок він подае релігійну пісню галицьку, словацьку, сербську, польську... Вказуе на численні зміни в побуті, що виникли під впливом іх сусідів - сербів, словаків, угорців, німців» [13: 102]. Багатством слов'янських впливів рясніють численні історичні опо-віді про словацького народного ватажка Яношика. Осмислюючи цей феномен величезного пласту фольклору про народного героя і месника, В. Гнатюк аналізував явище гайдамаччини у його зв'язку з польськими військовими нападами та розбоями; на прикладі числен-них історичних документів простежував перегуки словацькоі традиціі із подібними явищами інших національних текстів (в украінському просторі - про Довбуша, Кармелюка та ін.). Водночас тут наявні промовисті приклади, коли твори усноі народно! словесності фіксують нашарування впливів неевропейських націй, які часто теж були вагомим чинником формування східноевро-пейськоі ідентичності. Оскільки переклади Біблійних книг та житійна література, а також діяльність духовних семінарій, церковних шкіл тощо були вирішальними у формуванні духовного простору усіх націй Европи, біблійні та агіографічні оповіді е невід’емною частиною угро-руського фольклору. Серед старозаповітних оповідей В. Гнатюк виокремлював історіі про постать царя Соломона. Текстів про цю Антроплогия 355 історичну особу в руському фольклорі збереглося найбільше. Це е, безперечно, юдейський вплив через біблійні книги в европейському просторі. Подекуди фігурують й інші біблійні особи, наприклад в легенді «Мученича смерть сімох братів Маккавейських». Ще числен-нішими е перероблені та адаптовані до нових історичних обставин новозаповітні історіі. Такими, зокрема, е легенди про Христа (наприклад, «Чудо при Христовім уродженю», «Христос і рибаки», «Христос і Самаритянка», «Христос і удовині сини», «Христос воскрешуе мо-лодця», «Христос і грішниця» та ін.), Богородицю («Богородиця ратуе грішних», «Богородиця в Бачинцях», «Богородиця виратовуе від чорта справедливу жінку», та ін.), святих («Про св. Олексія», «Як св. Теодора була монахом», «Чудо св. Луки», «Святі женщини на пущі», «Як св. Петро поміг воякови і господареви», «Христос і Петро на мандрівці», «Про св. .Варвару», «Св. Николай» та ін.) [1]. В опрацьованих фольклорних джерелах е також численні приклади середньоазіатських впливів. Як засвідчують зібрані В. Гнатюком мате-ріали, першість тут належить історичним переказам, як-от «Королевич Марко воюе з Турками проти Арабів», «Як визволив Марко королівну від чорного Арабина», «Марко і дванайцять Арабів», «Королевич Марко і цар Арабин», «Цар Лазар, Мілош Обіліч та битва на Косовім поли», «Боротьба між Мадярами й Сербами» та ін. [1]. З одного боку, ці тексти пропонують інформацію про азійські націі, з іншого - е сербськими за походженням, адже Марко королевич, Мілош Обіліч, король Матіяш (Матвій Корвін) е історичними постатями, героями сербського фольклору. Такі та подібні зразки словесно! творчості містять описи ситуацій міжнаціональноі взаемодіі на широкому іс-торичному тлі реальних подій з життя руського народу, де історична правда переплітаеться із народною вигадкою, національні героі ідеалізуються, іхні чесноти гіперболізуються. Попри впливи з часів турецьких нападів чи період панування Османськоі імперіі на цих землях, е й рідкісні випадки, як-от казка «Европеець та африканин», записана в Угорській Русі [1: 214-216]. У ній описано стосунки двох друзів - европейця та африканця, іхній ін-терес щодо земель один одного, укладу життя. Европеець допитуеться, які на африканській землі живуть звірі, й африканець веде його до лісу, щоби той сам побачив. Там на них чекае неймовірна небезпека, бо звірі більші, ніж европеець міг собі уявити. Африканець, знаючи повадки мешканців африканських лісів, утікае до річки, а европейцю доводиться зустрітися зі стадом елефантів (слонів). Вилізши на дерево - величезного дуба - він розуміе, що від африканських звірів не так легко утекти, як від европейських, адже старий слон розхитуе і виламуе дерево, вогнепальна зброя безсила проти елефанта, і йому 356 f J Ml 'Ci ii I 2022. № 67 доводиться вдаватися до хитрощів. Згодом, коли основна небезпека минула, на допомогу приходить африканець. Вони членують убитого слона, продають м'ясо і кості. А завершуеться оповідь описом ще од-ніеі небезпеки - неймовірно великого змія, який здатний задушити дві людини одночасно. Ім ледве вдаеться уникнути страшноі смерті. Аналізуючи текст, В. Гнатюк висловив припущення про те, що «якийсь угорський украінець міг стояти на службі пароплавного угорського товариства, поіхати на його кораблі до Африки, бути свідком подібноі пригоди і по повороті оповісти іі» [2: 173]. Прикметно, що інонаці-ональні впливи у цих оповідях присутні не лише на рівні тематики, художньо-образноі структури, а й на мовному рівні. До прози, зібраноі на територіі Угорськоі Русі, В. Гнатюк опублікував короткий словник невідомих слів, серед яких словацькі, мадярські, німецькі, сербські, італійські та ін. за походженням. Особливим міжнаціональним колоритом також позначена казка «Баронський син в Америці» [7: 3-12], аналізу якоі В. Гнатюк відвів багато місця у своіх студіях, звертаючи увагу на те, що інонаціональні нашарування у фольклорі угорських русинів е не лише явищем ми-нулого. Ними позначені більш сучасні тексти. Так, вчений докладно окреслював міжкультурні впливи зокрема у фольклорних новотворах, пов'язаних із новочасною еміграціею до Америки, Канади, Бразиліі. В більшості випадків у фольклорних текстах переважають стерео-типізовані національні Імаго. Однак, подекуди навпаки трапляються спроби ламання стереотипів, де традиційне сприймання Іншого, накладаючись на протилежний до стереотипного образ, творить не-сподівану контамінацію. Це явище найчастіше з'являеться у жанрах анекдоту чи казки і у переважній більшості покликане підкреслити ефект комізму. Такою, зокрема, е казка «Циган-воін» [7: 153-157]. Уже в назві закладений своерідний оксиморон: цигани як волелюб-на нація жодним чином не співвідносяться із військовою справою, яка вимагае дисципліни, муштри, чіткого виконання наказів. Саме на цьому парадоксі і будуеться оповідь казки, де поеднуеться традиційне уявлення про циганів, наприклад, що ім притаманна хитрість (циган став воіном, вихваляючись, що він убив на раз тридцять душ, не уточ-нюючи, що це були мухи), із тим, що часто важливу роль грае доля випадку, завдяки якому циган-воін досягае чину генерала. У подібному ключі прочитуються народні анекдоти «Цигани-косарі», «Циган у монастирі», «Як циган з паном обідав», «Пан і циган на ловах» та ін. Попри те, що В. Гнатюк простежував іншонаціональні впливи у різних жанрах усноі словесноі, саме народну прозу він вважав особливо показовою у цьому сенсі, а в межах народноі прози вирізняв жанр новели, яка формувалася у час неймовірного сплеску міжна- Антроплогия 357 ціональних контактів і взаемодій. З приводу цього писав: «Новелі визначаються дуже великою різнорідністю тем та малюють життя різних верств і станів, наших і чужих. Ми здибаемо в них селян, міщан, купців, ремісників, урядників, духовних, вояків, панів і царів... Так само подибуемо в новелях представників різних націй, з якими наш народ де-небудь стикаеться або стикався... Бачимо жидів, циганів, волохів... Подибуемо поляків, москалів, білорусів, литвинів, татарів, мадьярів, німців, словаків, сербів і т. д. У новелях (і так само у приказках) пере-ливаеться народне життя, немову калейдоскопі... (курсив наш. - З.Л., МЛ)» [2: 174-175]. Вдавшись до метафори калейдоскопа, В.Гнатюк виявив власне розу-міння не тільки мозаічноі природи співіснування етносів на спільній територіі, а й усвідомленість постійного динамічного характеру цих процесів. Цим самим він не лише на кілька десятиліть випередив концепціі мультикультуралізму Г. Альтшулера, Дж. М.Гіббона та Е. Шле-зінгера, які ми окреслили у вступі, а й певним чином «провіденційно» запропонував своерідне узагальнення щодо розрізнених поглядів на феномени міжетнічних взаемин: мозаічність іхньоі природи у коловороті історичних та культурних подій, процес змішування і вза-емодіі, що супроводжуеться явищами нетотожності, відштовхування, континуально! зміни у безперервному русі. До того ж запропонована Гнатюком метафора калейдоскопа е незаперечною проекціею і на постструктуралістські, деконструктивістські концепціі кінця ХХ сто-ліття, і на новітні пошуки вчених у сфері постколоніальноі критики. Варто віддати належне науковій прозорливості академіка В. Гнатюка не лише в тому, що він один із перших украінських до-слідників звернув увагу на недосліджену територію проживання русинів (М. Драгоманов називав іі «нерушеним тереном»), а й зібрав різножанрові тексти, комплексно представив іх в единому зібранні, опублікувавши багатотомник «Етнофафічних матеріялів з Угорськоі Риси», багатогранно проаналізував суспільно-історичну ситуацію на цих землях, осмислив різні прояви духовноі та матеріальноі культури. Саме це Філарет Колесса вважав одним із найзначніших досягнень вченого, зокрема зазначав: «Цими «Матеріалами» й розвідками Гна-тюк, можна сказати, відкрив Закарпатську Украшу для украінського громадянства й украінськоі науки; він дав змогу вперше пізнати не тільки багатство народноі творчості на украінському Закарпатті, але й поклав основи для вивчення украінських говірок тай зібрав най-важніші дані про роз'яснення спірного питання про украінсько-сло-вацьку межу і взагалі про розселення закарпатських украінців та іх взаемини з сусідніми народами. Це одно з найважніших досягнень Гнатюка, його найбільша заслуга» [8: 120]. М. Яценко зі свого боку на- 358 рая Ml vf < ci ii I 2022. № 67 голошував на різнобічному осягненні Гнатюком феномена угорських русинів, зокрема підкреслював: «У сво!й науковій роботі він висгупае не тільки як фольклорист і етнограф, а й як ісгорик, літературознавець, мовознавець, економіст» [13: 120]. Такий же мультикультурний та різновекторний підхід (поеднання історичних, культурних, соціальних, поетикальних та ін. спостережень) В. Гнатюк застосовував і до інших досліджуваних територій. У виснов-ках М. Яценко зазначав: «Комплексне вивчення територій, населених укра!нцями, дало змогу Гнатюку під час експедицій на Закарпатську Украшу, Східну Словаччину та Південну Угорщину зібрати багато цінних даних про життя словаків, чехів, сербів, поляків, хорватів, болгар, угорців, німців, румунів, зокрема... про взаемовпливи і взае-мозбагачення у сфері !х матеріально! і духовно! культури» [13: 220]. Підсумовуючи вище сказане, можемо стверджувати, що мультикуль-туралістська методологія значно розширюе геокультурний контекст етнологічних досліджень і опрацьований матеріал переконливо доводить, що вона може бути застосована до европейських куль-турно-історичних дискурсів попередніх епох, які виявляють риси та ознаки, передбачені ціею теоріею. А у випадку аналізу фольклорних текстів вона творить нові смислові та асоціативні поля, що вимагають герменевтичного підходу до !х інтерпретаці!, виходу в широкі культу-рологічні контексти, врахування численних позатекстових чинників для інтерпретаці! складних культурно-історичних явищ минулого, що проектуються на сьогоднішню етнокультурну ситуацію.

Скачать электронную версию публикации