Public security and prevention of offenses in Chernivtsi, Suceava and Khotyn volosts of Moldavia and Khotyn raiyah of th.pdf Охорона публічноі безпеки була і залишаеться невід’емною функціею державноі влади, яка виступае гарантом здійснення права. У модерному суспільстві охорону громадського порядку і функцію боротьби з правопорушеннями покладено на органи внутрішніх справ, зокрема на поліцію. У період середньовіччя і ранньомодерну добі окремих поліцейських органів у сучасному розумінні ще не було, як і бракувало писаного права, керуючись у присудах за злочини звичаевим правом. Але вже тоді, зокрема й на теренах між Верхнім Сіретом, Середнім Дністром та Сучавою, які з середини XIV ст. стали частиною новопосталоі Молдавськоі землі, з’явилася система дер-жавних органів, на які більшою чи меншою мірою покладалися зав-дання збереження внутрішнього порядку, тобто поліційні функціі [11: 157-231; 26: 31, 57, 60, 71; 32: 120-124, 152-160; 34: 29-31, 33-34]. Варто відзначити, що проблема правоохоронноі діяльності в Мол-давській державі періоду середньовіччя та раннього нового часу досліджена недостатньо. Особливо це стосуеться територіі іі північних волостей - Чернівецькоі, Хотинськоі та Сучавськоі, населених пере-важно православними русинами і волохами [26: 30; 62: 28]. У різні часи дослідники різних краін лише побіжно торкалися цього питання, головним чином при вивченні проблем, що стосувалися державного устрою, адмністрування, соціальних рухів, права та військовоі справи Молдавськоі землі в середині XIV - початку ХІХ ст. [3-5; 8; 9; 11; 15-19; 24-26; 32-34; 36-38; 41; 49-51; 53-60]. Зважаючи на це, варто зупинитися на окресленій проблемі у пропонованій статті більш докладно, спираючись на широке коло джерел - літописів, описів, документів, щоденників та спогадів [1; 7; 12-14; 20-23; 28-31; 39; 40; 42-48; 52; 61; 62], а також на науковий доробок вітчизняних та зарубіжних дослідників-науковців. Наявні джерела засвідчують, що вже з XV ст. вищий нагляд за вну-трішнім порядком, публічною безпекою, охороною міст, охороною кордонів та товарів першопочатково покладався на теренах Молдавіі на великого ворника, який командував військом. Але вже з першоі половини XVI ст. ворник почав ділити командування збройними силами з портарем Сучави, який став хатманом та пиркелабом. Саме хатман пізніше замінив ворника у керівництві молдавським військом. Спочатку сучавський портар, якого можна вважати «першим полі-цейським Сучави», включно до XVIII ст. стежив за охороною кордонів та підтримував порядок у столиці [2: 22; 9: 77-78; 12: 130-131; 24: 160-161; 29: 124; 40: 94; 41: 68; 51: 271-272; 56: 39-40; 62: 31]. Вищим урядовцям господаря у справі організаціі та забезпечен-ня публічноі безпеки і внутрішнього спокою допомагали на місцях старости-пиркелаби волостей-цинутів (пізніше ісправники цинутів), 18 g J Ml 'Сі III 2022. № 68 голови околів, великі ветави міст та кордонів (згодом великі капіта-ни), аги, полковники, армаші, апроди, а також контингент куртенів та служиторів цинутів [32: і22 - 148, І50-162; 38: 11, 21, 60, 62; 39: 342; 53: 33, 37, 39-40; 56: 39-40; 62: 31-32]. З молдавських хронік і документів відомо, що у 30-х рр. XV - на початку XVI ст., внаслідок тривалих прикордонних сутичок між Польшею і Молдавіею, на півночі краіни панувала тоді жахлива анархія. Життя і майно жителів не було в безпеці, а села Хотинського та Чернівецького цинутів Молдавськоі землі були охоплені «розбоем» [29: 31-33, 54, 66, 73, 79, 84, 120, 122; 53: 28-29]. Тому після певноі стабілізаціі ситуаціі, вході укладення 1457 року молдавсько-польськоі угоди про спільну боротьбу проти «лиходійців» на кордоні, господар Молдавіі Петру Арон призначив «на границі - у Хотині і в Чернівсь-кій волості - двох панів справедливих і знатних, яких мають вибирати між нашими молдавськими панами, щоб один був нам старостою хотинським, а другий поставлений чернівецьким, аби вже ті наші пани підтримували справедливість з ними з обох сторін, аби вже вони мали іх застерігати від усіх кривд, як самих себе, а вони теж мали б остерігати наших панів й охороняти, як самих себе, аби ж все могли ті дві землі держати з обох сторін однаково в мирі, в ласці й справедливості, щоб каралися лихі люди з обох сторін, а чесні могли б бути в спокоі з обох сторін» [16: 142-143; 17: 32]. При укладанні мирних договорів між Польшею та Молдавіею 1499 та 15і0 рр. також були визначені умови підтримання порядку [16: 68, 71, 143]. 1519 року польський король Сигізмунд був змушений разом з молдавським воеводою Штефаном Молодим заснувати змі-шаний суд, який би складався з молдаван та поляків і в якому мали розглядати злочини, скоені в прикордонних землях, бо жителям цих територій дошкуляли крадіжки, зГвалтування та викрадення жінок, убивства тощо. З молдавського боку за суддів були призначені управителі двох північних цинутів Молдавіі, а саме: Хотинський та Чернівецький старости [16: 73, 144; 38: 65]. Було також створено прикордонну охорону. Положення про цей прикордонний суд були знову підтверджені 1527 року при поновленні мирного договору між польським королем Сигізмундом та воеводою Петром Рарешом, який тоді саме посів молдавський престол [16: 145]. Керівників Сучавськоі1 та Хотинськоі волостей, з огляду на розташування іх адміністративних центрів у фортецях, називали пиркелабами (начальниками замків). Проте у польських документах хотинського пиркелаба досить часто називали також старостою, подібно як і очільника Чернівецького цинуту, адміністративний центр якого - містечко Чернівці, був однак неукріплений. Хоча попередники чернівецьких старост - старости История 19 цецинські, мали свій осідок у замку Цецин - укріпленому центрі «Цецинськоі держави», розташованому на захід від Чернівців [16: 74-75; 37: 114, 102-103; 41: 70; 45: 85; 46: 625; 48: 19, 25; 49: 264; 51: 287-288; 53: 33]. До повноважень старост-пиркелабів, крім суто військово-ад-міністративних і фіскальних, належали також судові функціі та збере-ження публічноі безпеки в цинуті [50: 37, 44-45; 53: 29]. Зокрема, на таких повноваженнях хотинського пиркелаба наголошував літописець XVII ст. Г. Уреке, констатуючи: «Хотинський пиркелаб біля того кордону поблизу Лядськоі і Козацькоі Землі, суддя всіх того цинуту» [62: 31]. Проте, траплялися випадки, коли самі старости, замість того, щоби бути зберігачем правопорядку у своему цинуті, ставали на зло-чинний шлях, особливо у сфері фінансових зловживань. Найбільш показовим прикладом е випадок з чернівецьким старостою великим баном Д. Макрі, який у 1729 р. вдався до шахрайства - привласнив собі частину грошей зібраного в його цинуті векаріту (податку на худобу). За це воевода Грігоре ІІ Гіка велів, щоб ватаг пажів закував його в кайдани, доставив з Чернівців у Ясси та кинув до в'язниці. Він мусив повернути вкрадені гроші та ще, крім того, виплатити п’ять гаманів штрафу [53: 34]. Пиркелаб також мусів турбуватися про оборону краю у разі вторг-нення іноземних військ, організовувати боротьбу з мародерами [33: 9]. Так, наприклад, коли передові польські загони на початку серпня 1621 р. стали табором під Хотином, хотинський пиркелаб Мирон Барновський, уродженець с. Топорівці Чернівецькоі волості, який, від-повідно до своіх функціональних обовязків мав пильнувати безпеку молдавського прикордоння, не маючи достатніх сил, щоб затримати чисельно переважаючого противника, спираючись, очевидно, на місцевих служиторів, вдався до партизанськоі тактики боротьби з ним [16: 100]. Зокрема, учасник Хотинськоі кампаніі люблінський воевода Якуб Собеський занотував у своему щоденнику, що 14 серпня «якийсь волох, Бернацький, ватажок зграі розбійників, ховаючись в сусідніх лісах, нападав із засідки на тих, які там рубали дрова або пасли худобу, при чому захопив багато коней, возів і людей, з яких 50 чоловік втекло. Проти розбійників здійснили похід: Коначовський, людина за-повзятлива, сотник, який відзначився під начальством Лісовського в московських війнах, і молдавський дворянин Бичек, ще раніше відомий як прихильник поляків» [20: 57-58]. Втім, людям М. Барновського, що чинила опір полякам в околицях Хотина, вдалося уникнути розгрому від противника. Пізніше, разом з татарами мурзи Кантеміра, пиркелаб розгорнув під Хотином широко- 20 g J Ml 'Сі III 2022. № 68 масштабну партизансько-диверсійну діяльність на комунікаціях польсь-кого війська [20: 58, 63-64; 33: 9]. Літописець Мирон Костін пише, що за це М. Барновський був відмічений «султаном за служби його при Хотині, а тим паче татарськими беями, особливо Кантеміром» [13: 63]. У розпорядженні пиркелабів і старост були куртени. Перепис-катастих 1591 року, засвідчив загальну кількість куртенів в Молда-віі - 4683 осіб, з них: У Чернівецькому цинуті налічувалося 17 куртенів, у Сучавському 181, а у Хотинському - 77 [47: 219]. В XV та XVI ст. куртени округів (цинутів) перебували під керівницт-вом ворників і старост, а потім ватафів і великих ватафів землі, які командували стягом (полком) ціеі землі. У джерелах збереглися імена окремих командирів куртян, зокрема з північних цинутів краіни. Так, у документах 70-х років XVI ст. фігуруе великий сучавський ветав Іо-нашко, син великого ворника Горішньоі землі Білея [59: 293-294]. У документі від 3 квітня 1584 р. згадуеться Грігоре Удря великий ветав Сучави, колишній великий ветав Нямца [60: 238]. Деякі великі вета-ви ставали волосними старостами і навпаки. Приміром, Константин Рошка, що згадуеться 4 липня 1601 р. як великий ветав Хотина, у акті від 25 червня 1617 р. зазначений як хотинський пиркелаб. Натомість, Ончул Юрашкович, який в документі від 15 серпня 1616 р. фігуруе як чернівецький староста, в акті від 8 березня 1620 р. згадуеться як великий ветав в Сучаві [60: 240]. На великих ветавів покладалося забезпечення служби внутрішньоі «поліціі», захоплення злочинців, охорона порядку, піклування про повернення боярам біглих селян та виконання судових рішень в цинутах [60: 236, 239]. Згодом, в середині XVII ст., великі ветави цинутів зникли. Іх замі-нили підпорядковані старостам великі капітани, під командуванням яких знаходилися віддали куртенів та служиторів [37: 38; 54: 185; 60: 243-245]. Приміром, з документу від 28 липня 1714 р. довідуе-мося про призначення молдавським воеводою Н. Маврокордатом великим капітаном Чернівців Д. Калмуцького. Господар вказував, що всі капітани і калараші «в стягах цього цинуту» мали слухатися його [60: 255-256]. Саме на великого капітана та його людей покладалося безпосередне забезпечення порядку в регіоні та ловля злочинців. Проте через розорення служиторів і куртенів іх кількість в останній чверті XVII ст. значно скоротилася. Зокрема, під час третього прав-ління господаря Молдавіі Георгія Дуки (1678-1683), через великі податки багато куртян і служиторів залишили своіх батьків і братів, збіднівши, вони пішли в інші краіни, а деякі стали поганими людьми і розбійниками [60: 35]. Для охорони в Хотині у 1656 р. стояв загін доробанців-піхотинців на чолі з агою [60: 205-206] История 21 Влада волосних старост-пиркелабів та Ѵхніх урядників не поши-рювалися на окремі населені пункти, власники яких отримували від воевод імунітет щодо агентів держави - аналог візантійськоі ескусіі [35: 15, 20-24]. До таких поселень, наприклад, належало село «Борхи-нешти» (Багринешть) Сучавськоі волості. У грамоті господаря Штефана Великого монастирю Молдавиця від 31 серпня 1458 р. зазначалося, що жителі згаданогомонастирського села отримали «слобозию» і через це, «да не ходят у тум сели ни глобници от Сочавя ни слид злодейских да не гонят у село том хотару» [21: 148-149]. Такий самий імунітет щодо агентів влади мало село «Великий Коцмань» з присілками, яке належало Радівецькому епископству. У грамоті від 30 серпня 1479 р. стосовно жителів цього епископського поселення воевода Штефан Великий так само застерігав, щоби «ни един наш боярин, ани староста от Цьцина, ани глобниці, ани переруби, ни судити их, ани глобу узети от них не за великое дило, ани за малое дило, ни за душогубство, ни за волочение дивку, шо сь там у Коцмани будет учинит, але щоби их судили наши епискупи или дворниці их, яко више пишем». 23 серпня 1481 р. господар видав повторну імунітетну грамоту що епископських вотчинах в Кіцмані і Радівцях [45: 256]. Аналогічним імунітетом щодо волосноі адміністраціі користувалося також село Топорівці, пожертвуване 9 грудня 1627 р. воеводою М. Барновським-Могилою монастиреві Успення Пресвятоі Богородиці в Яссах, що був приклонений храму Воскресіння Господнього в £руса-лимі. У грамоті воевода застерігав волосних службовців від будь-якого втручання в справи села, зокрема і в спаві злочинів: «ни глобници ни дешюгубинари да не имают тръбу таму аще сьлучится нъкаа мертва за чоловими да не имает тръбу рабити велици с ворникци или глоабе вьзимает от того село не а имают вьзъти калугери от свътаа монастир еж господства ми сьздахом в трог Яскому да сьбирает тях всях да посилает до калугери еже пръбивают до Иерусалимскаго церква». 1633 року воевода Моісей Могила та 1705 року господар Антіох Кантемир підтвердили наданий монастирю імунітет щодо с. Топорівці. Зокрема, у останній грамоті воевода ще раз нагадував Чернівецькому старості та волосним урядникам, що ім забороняеться втручатися у справи села Топорівці, а судовим чиновникам не дозволялося ні штрафувати людей з цього поселення, ні виносити який-небудь вирок, бо тільки настоятель Барновського монастиря в Яссах мае право в Топорівцях займатися судочинством, карати винних та накладати грошові штрафи [44: 104, 158-159]. У періоди нестабільності в Молдавіі ширилося соціальне розби-шацтво, представлене гайдуками та опришками. У XV-XVIIІ ст. маемо 22 рая Ml vf < сі III 2022. № 68 факти розповсюдження цього явища на півночі краіни та боротьби з ним силових структур молдавськоі влади, зокрема у Сучавській, Чернівецькій та Хотинській волостях. До прикладу, у 1457 рр. тут діяв озброений загін «злодіів» якогось Лева, який чинив напади й на сусідні польські територіі [25: 56]. Про боротьбу з ним йдеться у грамоті молдавського господаря Петру Арона: «Ми, Петру воевода... повідомляемо цим листом про те, що прийшли наші улюблені при-ятелі - пан Мужило Бучацький, снятинський, коломейський та коро-пецький староста, і пан Бартош із Язловця, староста Подільський, і поскаржилися нам про свое лихо та загибель іхніх дітей та іх братів і про збитки, завдані запроданцями та лиходіями, а саме якимсь Льовом та його спільниками, які, діставшись до королівськоі фортеці Снятина, учинили ім те горе і той збиток, а звідти повернулися до нашоі краіни, до Молдавіі, з тими лиходіями. І ми, бачачи іхню скаргу і справедливе прохання, визнали разом із нашими панами іхню правоту і вислали ім того зрадника Леу та його спільників, і вони за своім правом учинили ім відплату» [16: 142]. У Сучавській волості в 1622 р. гайдуки напали на монастир Путна і «забрали все, що було подаровано старими господарями, і ... 55 коні і гроші і килими і все, що знайшли». 1629 року на Путнянський монастир знов напав загін гайдуків у кількості з 50 чоловік. Того самого року розбійники розгромили монастирі Сучевиця та Воронець. Влада намагалася іх переслідувати, але тим вдалося втекти. Воевода сусідньоі Трансільваніі на початку XVII ст. навіть розпорядився за-крити кордон з боку Молдавіі, бо звідти до його краіни проникали розбійники. Він вимагавзаборонити перехід кордону для бідняків, які йдуть з Молдавіі з «краденою худобою» [8: 16]. Купцям з Польщі, які іхали через Молдавію у торгівельних справах до Аккерману, щоби не постраждати від розбійників, наказувалося іздити «лише такими гостинцями, як Чернівецький, Хотинський і Со-роцький. У грамоті молдавського воеводи Штефана ІХ Томші від 10 рудня 1614 р. зазначалося, що за умови слідування цими гостинцями купці можуть звертатися, посилаючись на цей акт, до місцевих старост з питань безпеки особи та товарів [6: 17; 18: 74]. Місцева влада не завжди могла дати раду з розбійниками наявними в іі розпорядженні силами і господар допомагав служилими людьми. Так сталося, приміром, в середині 50-х років XVII ст., коли на півночі Молдавіі з'явився розбійник Дитинка, який, за словами літописця М. Костіна, «на виду всіх явно без перешкоди ходив по Хотинському і Чернівецькому цинутах і управляв селянами. Воевода Штефан послав стольника Бучока з багатьма служилими людьми, які розгромили його і всіх його людей розсіяли» [15: 140]. История 23 Подібним чином, влада змушена була боротися з опришками і в першій половині XVI11 ст., надаючи місцевій адміністраціТ допомогу служиторами з центру. Так, відомо, що на початку XVIII ст. молдавсь-кий воевода Мігай Раковіце навіть досяг в боротьбі з розбійниками певних успіхів, очистивши від них гірську місцевість. Але ті пере-базувалися у віддалені карпатські лісові масиви біля перевалів на молдавсько-трансильванському прикордонні, між м. Кимпулунг в МолдавіТ та Боршею в Марамуреші. Про це, зокрема, повідомляв у своему подорожньому щоденнику суперінтендант (епископ) лютеран-ськоТ Церкви ВерхньоТ Угорщини, словак за походженням, Даніель Крман, який разом зі шведським генерал-майором Маерфельтом прямував у серпні 1709 р. зі ставки короля шведів Кала ХІІ в Бендерах до Угорщини, прямуючи через Ясси, Сучаву та Кимпулунг, за яким починалися повні небезпек високогірні лісові масиви. За словами Д. Крмана, у Яссах, куди вони дісталися 22 серпня, до приділеного бендерським пашою для безпеки подорожніх «одного турецького капітана, званого ага», який роздобував для них в дорозі по селах «Тжу, пиття і свіжих коней». господар також надав Тм для супроводу «двох капітанів з двадцятьма чотирма вояками і переказав, що нема вже ніякоТ небезпеки, бо ж він недавно вичистив молдавські гори від розбійників». Подальшу подорож з Сучави до Кимпулунга і далі до гіських перевалів, що вели в Марамуреш, Д. Крман в щоденнику опи-сував так 25 добрались до Сучави, віддаленоТ майже на п'ятнадцять миль (від Ясс. - М.Ч.) (...). З Сучави ми вирушили на КімполюнГ і дійшли туди наступного дня 26 серпня. Це місто розташоване у підніжжі молдавських вершин, які починаються в Угорщині і тягнуться до Чорного моря, де вони не е такі високі, як тут (...). Коли тепер нарешті зійшлось усіх двадцять шість осіб, даних нам на супровід, і турецький аГа наказав привезти з кімполюнГських полонин свіжих коней, щоб змінити попередніх, рушаемо в дальшу дорогу. В цій дорозі мусимо переходити через ріку Молдаву багато разів більше, ніж учора, коли ми були між Сучавою й КімполюнГом, де цю ріку треба було десять разів переходити. Щоб не наштовхуватись на бистрини, обрали ми доріжки й стежки, протоптані через стрімкий верх більше козами, ніж кіньми (...). Крім безперестанноТ зливи приходять інші турботи. Там, де гори були найвищі, ми побоювались розбійників, про яких було відомо, що Тх відлякувала велика кількість мандрівників та що вони відійшли до темніших гір. В деяких місцях Тх помітила наша передня сторожа. На цих високих вершинах наша дорога була загороджена поваленими високими зрубаними деревами, щоб затримати наступ ворогів. 24 рая Ml vf < сі III 2022. № 68 На гребенях цих гір ми зустріли кількох куруців, які були вислані до молдавського господаря. Вони нам сказали про стан справ удома. Нам довелося спускатись до марамороських долин із такою стрім-кістю, наче збігали по даху будь-якого будинку» [14: 130-133]. Чергове посилення в Молдавіі воеводами-фанаріотами у 40-х роках XVI11 ст. податкового тиску на служиторів, вело до зменшення і'х чисельності, перетворення на селян. А тим часом на польсько-мол-давському прикордонні, особливо в долині Черемошу, активізуеться розбійництво [4: 55-57]. Зокрема, сюди заходять, рятуючись від пе-реслідування з боку польськоі влади опришки з Галичини. Так, взимку 1742 р. у межах Молдавськоі землі, в с. Ростоки Русько-Кимпулунзь-кого околу, з'явився відомий галицький опришок Олексій Добощук (Довбуш), який втік сюди, рятуючись від збройних загонів польського старости Крівоковського. Останній поінформував про це господаря Молдавіі Костянтина Маврокордата, прохаючи допомогти його впій-мати. Реагуючи на прохання польського старости, воевода доручив Чернівецькому ісправнику, надіславш йому на допомогу служилих людей під проводом Діну Армаша, щоби він схопив розбійника для подальшоі його передачі польській стороні. Проте Довбушу вдалося втекти, бо певна частина місцевих жителів йому симпатизувала. Тому Чернівецький ісправник наказав арештувати тих жителів з Ростоків, у кого переховувався ватажок опришків та забрати іхне майно [58: 38-39]. Зважаючи на зростання розбишацтва, особливо в гірській місце-вості і задля посилення там охорони публічноі безпеки, воевода К. Маврокордат навесні 1742 р. навіть видав хризов, яким уповноважив Чернівецького ісправника оголосити «тим в Руському Кимпулунзі, які жили в цій місцевості, до 300 людей, щоб виконували охоронну службу» [58: 38]. Варто відзначити, що у XVIII столітті молдавські господарі нама-галися впорядкувати місцевий державний апарат, щоб підвищити його ефективність. У результаті запроваджених 1741 року в Молдавіі реформ господаря К. Маврокордата старост і пиркелабів стали нази-вали ісправниками (суддями). Відповідно, Чернівецького старосту та Сучавського портаря так само стали офіційно величати ісправниками. Разом з повноваженнями керувати всіею адміністраціею на місцях, воевода також надав ім координаційні повноваження поліціі [4: 56, 58]. Згідно «Статуту» К. Маврокордата (1741 р.), у волості призначалися по два старости - ісправники. Функціі останніх були чітко регламен-товані. Зокрема, ісправникам вказувалося, що вони мають чинити суд, але не повинні брати жодних штрафів, данин, відробіткових днів, за История 25 винятком штрафів зі злодіів, які вони можуть отримувати. Вони також не повинні мати «жодних намісників у волостях, але самі мають бути суддями». Без відома волосного ісправника, «жодній урядовій лю-дині з наказами по волості не ходити, і нікому не дозволено чинити сваволю». Упійманих злодіів повинні ісправники лише допитати і дізнатися кого і наскільки пограбували, а відтак негайно відправити іх в Диван, повідомляючи при тому письмово про шкоду, яку ті завда-ли. Ісправники повинні наглядати у своіх волостях за священиками, іподияконами та іншими людьми, позбавленими дару й таких, що носять духовну одежу, і не карати таких людей, але давати ім печатки. Ісправники не мали права збирати додаткових податей і давати служителям жалування, бо десятину, яку збирали злоташі слід було доправляти у скарбницю. Також слуги сільського голови, якщо де не будь зайдуть жінок і дівчат гулящих, не повинні брати нічого ні від такоі жінки, як і від чоловіка, який мав з нею справу, без суду волосного ісправника. «А за намовою людей і бездоказово, не можна було звинувачувати будь-яку жінку чи дівчину, ані обручати іх» [31: 492, 494, 496-498; 57: 562]. У другій половині XVIII ст. ісправник мав чималий виконавчий апарат. Наприклад, у Чернівцях в розпорядження ісправника було 40 биранів (піших судових виконавців) на чолі з капітаном, 30 умблаторів (кінних слуг) на чолі з ватагом та І0 арнаутів (охоронці порядку) на чолі з чаушем. А під орудою великого капітана Кіцманя і 4 капітанів знаходилися кінна прикордонна сторожа - калараші чисельністю понад 100 осіб [30: 36-37]. Переписні відомості І774 року конста-тують наявність каларашів не лише в Чернівецькому, але й у ряді сіл Хотинського цинуту, який на певний час російська окупаційна військова адміністрація повернула до складу Молдавіі [23: 173-174]. Господар К. Маврокордат суттево обмежив силу влади великих капітанів, підпорядкувавши іх волосним ісправникам. Зокрема, у 1742 р. воевода наказував чернівецькому старості, щоб капітан з Кіцманя слухався його як старшого за віком боярина і як старосту [60: 251]. Починаючи з перших десятиліть XVIII ст. в Чернівцях також послу-говувалися «бешліями» - вояками турецькоі поліціі, яких використо-вували в Молдавіі. Іх юрисдикція поширювалася на турків, зокрема, на турецьких торговців [53: 39]. Жителі окремих сіл, розташованих поблизу державного кордону, несли стражу, зокрема від проникнення розбійників. У привілеі стражерам з Опришан, наданому господарем Ереміею Могилою в жовтні 1604 р., зазначено: «Дали есми сес лист господства ми стрьжаром от Опришани на то они да имают дрижати страж якож бив обичаи з давна, а на ловитв да не имают ходити николиже токмо да имают 26 рая Ml vf < сі III 2022. № 68 пазити страж» [44: 91]. Кимполунзькі стражери комплектувалися місцевими плаешами. У 1769 р. ворник Кимпулунгу доносив, що там е порядна стража [60: 155]. Переписи населення Молдавіі 1772 та 1774 рр. вже не згадують стражерів. Очевидно, ця категорія служиторів злилася з панцира-ми - новим формуванням, створеним при воеводі Грігоре ІІ Гікі (1726-1755 рр.) для охорони порядку [60: 216]. Панцири набиралися з місцевих жителів і були розподілені по волостях. Командували ними капітани цинутів. Перші згадки про панцирів в північних волостях Молдавськоі землі зустрічаються у 40-х роках XVIII ст. Так, у акті від 15 січня 1748 р., виданому господарем Грігоре ІІ Гікою та адресо-ваному боярину Лефтеру, великому капітану в Ропчі, йдеться про панцирів з с. Тереблече (вотчини монастиря Путна), яких з огляду на іхню службу звільнили від биру [42: 52]. Переписи 1772 та 1774 рр. фіксують панцирів в гірських та передгірних селах Чернівецькоі та Сучавськоі волостей [2: 54; 22: 55-54, 556-558, 542, 545, 545, 546]. На командирів панцирів покладався також обов'язок слідкували за належним виконанням селянами повинностей. Так, у 1767 р. воевода Молдавіі Грігоре Іон Каллімахі наказував Андрію, капітану з Ропчі, щоби він простежив за тим, аби селяни з Багринешть вчасно давали дижму [45: 28]. Старости-ісправники цинутів використовував згаданих вище служ-бовців для служби безпеки та при різних правових справах. Ще рані-ше, коли староста не мав у своему розпорядженні достатньоі кількості судових службовців, вони мали також переслідувати розбійників та виконувати інші служби [52: 162; 50: 57, 44-45]. За свідченням Г. Сплені, перелічені волосні чиновники та службов-ці молдавського воеводи не отримували якоісь точно встановленоі платні [50: 55-57]. Тільки арнаути одержували у другій половині XVIII ст. щомісячно по 5 фл.; платили також турецьким бешліям [50: 56]. На додаток до адміністративно-поліційних функцій у цинуті, старости, зокрема Чернівецькі, також мали стежити за проведенням щоріч-них ярмарків та порядком при здійсненні ярмаркових операцій, але про санітарну і пожежну справу тощо, які належати тоді до поліційноі сфери, констатував Г. Сплені, не дбали взагалі [50: 57-58]. Також він відзначав, що в поселеннях «вулиці ночами не охоронялися»... Часто ширилися чутки про грабунки та вбивства на дорогах» [50: 58]. Для тримання злочинців у Чернівцях була темниця (в'язниця): у перші десятиліття XVIII століття вона знаходилася в центрі міста. Відомо, що у XVIII ст. якогось Георгія, начальника в'язниці, навіть призначили чернівецьким старостою. Смертні вироки виносили тільки при дворі молдавського господаря [19: 48; 55: 55]. История 27 Чернівці, Хотин та Сучава розташовувалися на землях, котрі вва-жалися державною власністю й перебували під юрисдикціею мол-давського господаря. Там, крім волосноі адміністраціі, існували органи міського самоврядування (міська рада, що складалася з «шолтуза» або «війта» та «пиргарів» або тарійшин), які наділялися судовими функціями [17: 34; 32: 166-168; 51: 315, 322; 55: 71, 74]. У селах керували «двірник» (суддя) і від одного до трьох «вата-манів» (підсудки, помічники). Вони залагоджували дрібні суперечки між селянами [5: 188-189; 22: 21-22; 30: 36; 51: 326]. У важливіших справах селян судив представник господаря. У важливіших справах селян судив представник господаря - ворник, паркалаб або староста [5: 180; 26: 44-45; 32: 152; 55: 71]. У карних справах за вбивство, коли жертвою була звичайна особа, не шляхетного походження, право сатисфакціі належало членам родини вбитого. Традиційно, селяни, крім інших повинностей, мали виконувати сторожову службу та розшукувати злочинців (провадити «гоніння сліду» в межах громади). Існувала відповідальність села за вбивство людини. На територіі села Альботени знайдено труп убитого грека. Не виявлено злочинця. Староста м. Чернівців заплатив грекам за «ду-шогубство» (дав 158 волів і коров, 20 коней і 600 овець), а господар Богдан документом від 1570 р. визнав вільне село власністю старости, зробивши вільних селян залежними [26: 65]. Коли на левадах, що належали до міста Чернівці, було знайдено два трупи замордованих поляків, місто відмовилося від цих левад, які лежали по другий бік ріки Пруту - очевидно не будучи спромож-ним знайти злочинців, ані «відвести сліди» від своеі власності. Тоді боярин Матеяш Гаврілаш заплатив душогубство, а господар Молдавіі Мирон Барновський-Могила визнав за ним у власність згадані левади й подарував грамотою від 8 квітня 1627 р. присілок Денисівку цьому бояринові. Пізніше, в часи правління господаря Васіле Лупу керів-ники міста Чернівці пробував відсудити згадані левади, але воевода присудив відмовити ім у позові, закріпивши свое рішення у грамоті від 30 вересня 1635 р. [19: 37-39; 53: 44-45]. Схожі випадки передачі частини поселення у власність того, хто заплатив за «за людиногубство» на його територіі зафіксовано й у грамотах що стосувалися територіі Хотинського цинуту. Так, у підтвер-джувальній грамоті господаря Георгія Штефана своему слузі Дарію Стирче на дві частини села Хриманкауць в Хотинській волості від 8 березня 1654 (7162) року, зазначено, що іншу частину села він при-дбав заплативши «викуп за людиногубство,що було скоене на хотарі Хриманкауць, разом з Куличинами і з Димидянами, і з Трибисеуцами, і з Бричанами, і з Васкауцами, ще в дні Олександра Ілляша воеводи». 28 g J Ml 'Сі III 2022. № 68 Згадка про цю подію також міститься у грамоті господаря Васіле Лупу від 1644 року, якою він підтверджуе колишньому вістіернику Йор-данію Бухушу, великому спатареві Егору, Дарію та Костянтину Стирчам та Драгушескулу село Гриманкауць у Хотинській волості, де мовиться, що вони заплатили встановлений штраф за знайдене на територіі Гриманкауцькоі садиби тіло вбитоі людини і зверх того втратили сімнадцять волів, з приводу вищезгаданого смертовбивства [15: 277]. Наведені вище приклади засвідчують присутність у звичаевому праві Молдавськоі землі принципу колективноі відповідальності за вбивство, в основі якого лежить не кровна спорідненість, а те-риторіальне сусідство, общинні зв'язки мешканців одного села або громади, які мали спільно платити за вбивство, скоене на іхній територіі. У випадку, якщо громада або землевласник були не в змозі знайти винного або сплатити штраф за знайдений на іх територіі труп, то земля відбиралася в господарський домен. Якщо сам власник або громада не могли заплатити судовий штраф за знайдений на територіі громади труп, його міг внести хтось інший. Проте, у такому випадку він набував прав власності над ціею землею. Натомість, коли тіло було знайдено на пустці, штрафу не було, але той, хто його сплатив, отримував право власності на цю землю. Тому виявивши на своій територіі труп, громада була змушена розшукати і представити на суд вбивцю, щоб уникнути штрафу, який збирали глобніки [4: 30]. Після того як в 1715 р. Хотинський цинут було відторгнуто від Мол-давіі і перетворено в турецьку райю (мілітаризовану зону), тамтешню османську адміністрацію очолював мухафіз - комендант фортеці Хотин [44: 100-101; 56: 142-145]. Публічну безпеку охороняли яничари гарнізону, а за порядок в селах Хотинськоі райі відповідали коман-дири османських військових підрозділів - алайбеі [10: 183; 27: 103]. Розповідаючи про поліційні функціі хотинських яничар, секретар арсеналу Хотинськоі фортеці у 1718-1728 рр. османський географ ібрагім Хамді-ефенді у своіх записках про Валахію і Молдавію 1740 року констатував, що «на північний захід від Хотина, через дорогу від колишнього Сванека (Жванця. - М.Ч.), у місцевості, званій Атак, хотинський дефтердар (фінансовий чиновник. - М.Ч.) Мустафа-ага заснував ярмарок і збудував для цього на березі Дністра великий караван-сарай, навіси для торговців, стайні для коней баришників. Там було 50 корчмів, в яких проживали музиканти-поляки та гарні дівчата. Двадцять яничарів охороняють там порядок. Ярмарок організовують сім разів на рік» [7: 140]. Автохтонному населенню Хотинськоі райі османська влада за-лишала певну адміністративну й релігійну автономію. Мешканці сіл обирали свого війта-ворника, який репрезентував населення перед История 29 османською адміністраціею, а також виконував над автохтонами су-дові функціТ. У правовому відношенні місцеве населення - руснаки і молдавани керувалося переважно власними звичаями [26: 78]. Про правовідносини в Хотинській райі кінця XVIII - початку ХІХ ст. залишив записи, зроблені на основі спогадів старожилів-русинів перед 1861 роком, російський публіцист і етнограф О. Афанасьев-Чужбинський. У своіх «Нарисах Дністра» він іх описував так: «Власне, наша Буковина, або, краще сказати, майже весь Хотинський повіт -це Райя, колишне володіння хотинського паші, через що і тутешні мешканці дотепер називаються райянами. Звичайно, тут уже не ли-шилося слідів турецького панування, але подекуди ще збереглися чудові турецькі сади і фонтани та де-не-де (у Клишківцях, Рухотині тощо) знайдеться кілька старих, які ще служили у турків. Вони роз-повідають про життя за колишніх часів - втрачене для нас через відсутність писемних пам'яток, проте цікаве. З іхніх оповідок можна зробити висновок, що селянам тоді жилося добре, і вони не зазна-вали жодних утисків, за винятком одного: ані вродливоі жінки, ані гарненькоі доньки несила було втримати вдома - турки неодмінно іх переманювали й навертали у магометанство. У Райі жили поміщики, які сплачували паші певну суму, і жили вони патріархально. Якщо ж з'являлися солдати з хотинського гарнізону, то не обходилося без насильства. Воно, утім, не минало безкарно, позаяк поміщик не мирився із втратою селянина, а іхав до Хотина і домагався у паші сатисфакціі. Та якщо приіздив якийсь чиновник із Константинополя і якщо цей чиновник бешкетував - на це вже не було ради, і на його пустощі дивилися крізь пальці. Без сумніву, такі чиновники приіздили рідко, й життя райян минало доволі мирно. £дине, за що турки переслідували та жорстоко карали, - це крадіж-ки і злодій, впійманий на місці злочину, неминуче потрапляв на шибе-ницю, яка постійно стояла у хотинській фортеці. Один дідусь, в якого я мешкав у Клишківцях, розповідав, що його родич якось поцупив на базарі просту глиняну люльку, і як не клопоталися за нього рідні, як не просив сам власник вкраденоі люльки - винуватця повісили. “Так-таки, хоч би вкрав цибулину, то одвезуть до Хотиня й завісять”, -підсумував дідусь і, махнувши рукою, пожалкував, що тепер не ві-шають злодіів і що нині обікрасти людину не вважаеться за гріх. У Хотині в той час жили евреі, які займалися торгівлею й не славилися доброчесністю у цій справі. Щойно хтось зайшов до еврейськоі крам-нички - а турок вже чатуе на покупця біля виходу. Довідавшись, що й скільки куплено, турок іде до крамнички турецькоі та переважуе товар: якщо все відпущено як слід, еврея не чіпають, але якщо покупця обважили, еврея забирають і, залежно від обставин, накладають 30 рая Ml vf < сі III 2022. № 68 пеню або б'ють по п'ятах; та якщо еврей попадеться вдруге - ведуть на шибеницю» [1: 3-4]. Після прилучення Хотинськоі райі до Російськоі імперіі в 1812 р., російська влада певний час зберігала на новонабутій територіі, яку офіційно назвали Бессарабіею, старі порядки, що були характерними для доби молдавського правління [3: 113-115; 28: 271, 280, 283]. Отже, у підсумку можна констатувати, що на теренах між Верхнім Сіретом, Середнім Дністром та Сучавою, які з середини XIV ст. увійш-ли до складу новоствореноі Молдавськоі держави, упродовж всього молдавського володарювання у Чернівецькій (до середини XV ст. Цецинській), Сучавській та Хотинській волостях (цинутах) спеціальних поліційних органів, у іх сучасному розумінні, не було. До останньоі чверті XVIII ст. функціі з охорони публічноі безпеки тут виконувалися молдавськими урядниками, куртенами та різними категоріями служи-лих людей - служиторів. Спершу найвищим урядником з поліційними функціями були командувачі війська - великий ворнік, а відтак портар Сучавою, який з кінця XVI ст. став називатися хатманом. На місцях, у цинутах Молдавськоі землі, зокрема, Чернівецькому, Сучавському та Хотинському, справа організаціі забезпечення правопорядку і, особливо, боротьби з розбійництвом на прикордонні, покладалася, насамперед, на старост- пиркелабів, які у XVIII ст. стали називатися ісправниками, керівників околів, ветавів міст, великих прикордонних капітанів, агів, полковників, армашів, апродів та підлеглих ім кур-тенів і служиторів цинутів (каларашів, арнаутів, биранів, стражерів, панцирів, доробанів), а також найманих бешліів. На рівні сільських громад правопорядок підтримувався двірниками та ватаманами села. До обов'язків громади входила також повинність «гоніння слі-ду» злочинця в межах іі «хотаря». Деякі села, зокрема монастирські, користувалися щодо ціеі повинності імунітетом, як і від втручання у справу розслідування і суду урядників молдавського господаря -глобників і душигубінарів. Післ

Скачать электронную версию публикации