“Where do we come from?”: politics of memory in Nash Lemko.pdf История 157 Украінська спільнота в Другій Речі Посполитій постала перед реальною загрозою втрати власноі самобутності внаслідок агресивноі національно! політики польських урядів. Йдеться про те, що нові го-сподарі украінських теренів колишньоі Австро-Угорщини заходилися за будь-яку ціну підважувати національний вибір найбільшоі мен-шини відновленоі Польщі. Це проявлялося у свавільному намаганні нав'язати вживання старого етноніму «русини» замість модерного «украінці», впровадити нову географічну назву «Східна Малопольща» замість традиційного для корінного населення топоніму «Галичина», зрештою, перманентному затягуванні з реалізаціею взятих на себе на міжнародній арені правових зобов'язань з украінізаціі нижчоі та середньоі школи і відкриття украінського університету. Втім, солідарні зусилля східногалицькоі громади дозволили знешкодити державні плани «розчинення украінства у польському морі». Значно жорсткіше така боротьба за право на власний національний вибір велася на периферій' етнічного розселення украінців у важкодо-ступному регіоні Східних Бескидів. Там, внаслідок незначноі щільності населення, низького рівня його грамотності та тривалого проживання в іноетнічному оточенні польська влада поводила себе особливо безцеремонно. Іі представники наполегливо підштовхували населення до переходу з уніатства на православ'я чи католицизм, цинічно полоніз-ували народну школу, свавільно забороняли діяльність украінських інституцій та поширення видань тощо. Розуміючи, що доля соборного украінства вирішуеться саме на теренах Лемківщини, представники західноукраінськоі інтелігенціі, передусім самі русинські активісти, вирішили протистояти такій Гвалтовній денаціоналізуючій політиці. При цьому цілком виправдано найбільш діевим інструментом обрали видання газети для народу, що була покликана освідомлювати лем-ківську громаду та надати ій необхідну ідейну протиотруту. Таким часописом став добре знаний фахівцям двотижневик «Наш лемко» (1934-1939). На сьогодні чимало написано про його різ-ноплановий вплив на русинську спільноту Другоі Речі Посполитоі [19; 20]. Натомість, надалі на периферіі дослідницьких інтересів перебувае проблема дискурсивних практик історико-краезнавчого плану редакторів видання Петра Смереканича та Юліана Тарнови-ча, які доклали чималих зусиль, щоб іхні земляки залишилися при украінському виборі. Тож недосліджене наразі питання історичноі політики видавців «Нашого лемка» постае актуальним для сучасноі історіографіі русинства. Опрацьовуючи численні матеріали часопи-су, ми використали такі методику та підходи, як-от систематичний, порівняльний і критичний аналіз джерельноі бази, представленоі великими текстовими масивами. Здійснити коректну інтерпретацію 158 рая Ml vf < сі III 2022. № 68 різножанровоі газетноі інформаціі уможливило застосування методики контент-аналізу. Головним завданням для редакторів «Нашого лемка» у річищі конструйованоі історичноі політики, було опонування тезам польсь-коі пропаганди про етнічну близькість русинів та поляків. Таке «від-польщення» лемківськоі історичноі свідомості відбувалося шляхом активноі популяризаціі ідеі органічноі пов'язаності історичноі долі русинства з украінським народом. На сторінках часопису чимало уваги приділялося поясненню читачеві маніпулятивного характеру тверджень польських шовіністів, що у своему бажанні заперечити приналежність лемків до украінства продукували щоразу дивовиж-ніші етногенетичні міфи на кшталт волоського походження лемків. Аргументовано заперечуючи антиукраінство пропагандистів Другоі Речі Посполитоі, «Наш лемко» на багатьох прикладах доводив істо-ричну едність русинів з іхніми побратимами з Буковини, Галичини, Волині та Наддніпрянщини. Послідовно утверджуючи соборницьку оптику в лемківській спільноті, редакція часопису наголошувала: «Лемківщину заселювали слов'яни такі самі як і Бойківщину, і Поділля, і Волинь, ті слов'яни мали ту саму віру і мову і звичаі і одежу, як і іх брати коло Львова і Киева. Ми не якісь волохи, лише перед тисячами літ наші деякі предки осідали на волоськім праві. А саме закладали оселі місцеві люди, що від непам'ятних часів жили на лемківськім Підкарпаттю, а приходили і поселювалися побіч них якраз браття з Поділля, Волині і Подніпров'я, а навіть з далекоі Чернігівщини» [12: 4]. Категорично відкидаючи будь-які посутні польські впливи на власну історію та культуру, редактори лемківського часопису постійно наголошували на тому, що русини від літописних часів - ідейно та економічно - оріентувалися винятково на східнослов'янські терени. Відзначимо, що подекуди такі цивілізаційні акценти носили відверто гіпертрофований характер, адже цілковито ігнорувалися очевидні зв'язки русинства зі світом західних слов'ян. Наприклад, один із авторів часопису під псевдонімом Лемко наголошував: «Як бачимо, Лемківщина все мала живі зв'язки тільки зі сходом. Твердження, що всі лемківські церкви побудували польські панове-шляхта також неправдиві. В церковних хроніках виразно записано, що лемки самі собі спільно церкви будували, а деякі церкви будували лемки-сол-тиси» [12: 4]. Принагідно відзначимо, що утвердженню соборницького почуття у лемківському середовищі, крім історичноі аргументаціі сприяла також мовна політика редакторів часопису. На відміну від москво-фільськоі газети «Лемко», котра принципово видавалася лише русин-ською говіркою [13], видавці украінофільського видання варіювали История 159 мовний дискурс у своій газеті. Частина дописів, котрі здебільшого мали внутрішньолемківське змістове навантаження, публікувалися русинським діалектом. Натомість статті більш широкоі культурно-ідейноі спрямованості подавалися літературною украінською мовою. Пояснюючи свою мовну політику, редактори зазначали: «Будемо в тій газеті писати письменницькою мовою і нашим лемківським говором. Письменницькою мовою тому, щоби дати читачам взірець поправноі мови, такоі, якою говорять коло Киева, якою писали наші поети, як: Тарас Шевченко, Іван Франко і нині пишуть всі письменники, та яку ми всі повинні знати. Читаючи статті написані письменницькою мовою, Лемки пізнають і пересвідчаться, що лемківський говір е і духом і складнею рідною дитиною загальноі нашоі рідноі письменни-цькоі мови, а не якоісь іншоі, чужоі» [4: 2]. Утверджуючи в свідомості свого читача розуміння одвічноі украін-ськості лемківського субетносу, редактори часопису спробували дати відповідь на важливе історіософське питання про особливість історичноі місіі русинства серед усіх інших відгалужень украінського народу. Експонуючи факт географічного розташування Лемківщини як найбільш західного регіону, такою місіею було визначено стати надійним бастіоном украінства на окраіні східнослов'янського світу. Знаний лемківський поет О. Костаревич так передав цю ідею: «Опершись о Татри високі стоіш на далекому заході наче на сторожі Великого Народу. Тілом своім стримуеш століття цілі захланний напір чужих племен» [9: 3]. Не меншу небезпеку від польськоі пропаганди, на переконання видавців «Нашого лемка», несла в собі москвофільська ідеологія. Пояснювалося це тим, що в лемківському середовищі традиційно популярними були старорусинські культурні впливи. З огляду на це, автори часопису переконували своіх читачів, що культурне слов‘я-нофільство галицьких будителів ХІХ ст. немае нічого спільного з агресивною ідеологіею модерного москвофільства. Його представ-ники, пояснювалося у багатьох дописах «Нашого лемка», у спілці з польськими чиновниками намагаються за будь-яку ціну зруйнувати зв'язок русинства з украінством, перетворивши лемків на етнічний матеріал для чужих культур [1: 7; І4: 4]. Один із активних авторів часопису під псевдонімом Всеволод Ярославич доводив своім читачам: «Москвофільські провідники й діячі на Лемківщині старалися всіми силами затемнити, викривити й цілковито погасити національну свідомість украінських Лемків» [1: 7]. Найбільш гостре ідейне протистояння видавців «Нашого лемка» з адептами москвофільства відбувалося довкола проблеми висвітлення Талергофськоі трагедіі - позасудового ув'язнення та масових страт 160 g J Ml 'Cl III 2022. № 68 галицького населення через здебільшого безпідставні підозри у його співпраці з російською розвідкою. Москвофіли звинувачували у цьому «пеклі галицькоі Украіни» свідомих украінців, котрі ніби то шляхом доносів австрійській владі спроваджували своіх ідейних опонентів на шибениці та до концтаборів. На численних прикладах, залучаючи свідчення очевидців, автори украінського часопису доводили, що справжніми призвідцями трагедіі були самі москвофіли, котрі гіпер-трофованою запопадливістю перед російськими чиновниками в часи окупаціі краю накликали на місцеве населення терор австрійськоі військовоі адміністраціі [8: 2]. Подіі на Наддніпрянщині в другій половині 1930-х років, коли сталінський режим розгорнув агресивну антиукраінську кампанію, жертвами якоі стали визначні украінські діячі, спонукав редакцію «Нашого лемка» до глибшоі історичноі рефлексіі над проблемою украінсько-російських взаемин. В багатьох публікаціях на цю тему, малознану для більшості лемків, російський імперіалізм вповні виправдано було співставлено із польським за небезпекою для ек-зистенціі украінства. Осмислюючи причини украінсько-російського протистояння, автори «Нашого лемка» вдавалися до метафори одвіч-ноі боротьби цивілізацій европейського Заходу та азіатського Сходу. Змальовуючи трагедію взаемин нашого народу зі своім східним сусідом, в редакційному дописі йшлося: «Украінсько-московське суперництво сягае давніх часів Украінськоі Киівськоі Держави й тяг-неться нерозривною ниткою через усі століття нашоі минувшини аж до теперішньоі хвилини. Москва записалася кривавими буквами на сторінках нашоі історіі. Москва несла нам стало пожари й руіну, знищення й загладу, на штиках багнетів несла нам братовбивчі кличі, що обеззброювали нашого духа, щоби відтак тим дужче затиснути петлю на нашій шиі» [24: 2]. Запорукою успішності формування проукраінськоі історичноі свідомості у лемківському середовищі, на справедливе переконання редакторів «Нашого лемка», було виховання читацькоі культури. З ціею метою вже від перших чисел часопису в його структурі було запроваджено постійну рубрику «Які книжки читати?», де найчастіше йшлося саме про найбільш популярні історичні праці. «Найперше треба знати, що маемо такі книжки, які остануть на все вогнетривки-ми стовпами, - йдеться у часописі. - Такою книжкою е наша історія нашого украінського Народу. Бачимо там усі діла та славні вчинки наших предків, бо історія це вчителька життя. Вчить нас добрих прикмет, вказуе, як уникати злих, некорисних діл та вчинків» [25: 2]. Зацікавленість читачів згаданою рубрикою підказала редакторам «Нашого лемка» ідею запровадити нову структурну частину часопису, История 161 присвячену суто історико-краезнавчій проблематиці. Обфунтовуючи потребу в новій історичній рубриці, видавці русинськоі' газети вка-зували: «На бажання наших читачів начинаемо з цим числом вести історичний куток, щоби дати кожному змогу познакомитися з рідною історіею. Людина, яка не знае свое!' історі'і', стае рабом, погноем чужих» [16: 5]. За задумом редакторів, створені досвідченими дослідниками історико-краезнавчі нариси були покликані виховувати у читача розуміння цінності власноі культурно! спадщини [11: 12] та едності історичноі' долі русинів з рештою украінського народу [2: 11]. Згада-ний історичний куток мав наступні рубрикаційні складові: «З рідних сіл», «З наших міст і сіл», «Мандруймо по рідних селах», «Пізнаваймо рідні села», «Мандруймо по рідній землі», «Подіі з історіі Украіни» та ін. Історична сторінка «Нашого лемка» найчастіше містила описи таких знакових для історіі нашого народу подій, як Володимирове хрещення Украіни [22: 2], Листопадовий зрив [3: 3], акт Злуки [15: 2], бій під Крутами [21: 2] та ін. Формувати історичну культуру свого читача «Наш лемко» також намагався засобами художнього слова. На сторінках часопису було опубліковано чимало історичноі белетристики, присвяченоі легендар-ній історіі Лемківщини. В ній головними героями постають відважні русинські князі (напр., Якун), котрі справедливо правлять своім народом і солідарно з ним протистоять захланним апетитам сусідів [23: 7]. Авторами цих історичних оповідань були такі знані русинські белетристи, як І. Филипчак, В. Качмарський, В. Косар, М. Кипарис та ін. Щодо новітньоі доби, «Наш лемко» регулярно друкував мемуари очевидців про трагічні подіі Першоі світовоі війни та героічні часи Украінськоі революціі на західноукраінських землях. Важливо, що редакція «Нашого лемка» не лише транслювала своему читачеві готові знання про минуле, але й закликала разом пізнавати історію рідноі землі. З ціею метою на сторінках часопису було опубліковано звернення до громадськості занотовувати від старожилів історичні свідчення, фіксувати обрядові практики та описувати топоніми і гідроніми своіх сіл [6: 3]. Запрошуючи до спів-праці читачів, редакція пояснювала: «Питання: Звідки ми Украінці Лемки найшлися у Карпатах і висунулися цим клином аж поза ріку Попрад - дуже цікаве. Щоб це питання як слід розв'язати та дати нашим ученим дослідникам відповідні до цеі розв'язки матеріали - всі мусимо взятися до цеі праці» [5: 3]. Для полегшення своім читачам історико-краезнавчих пошуків, редакція «Нашого лемка» розробила спеціальний питальник, періодично удосконалюючи і друкуючи його на сторінках часопису. Як свідчать численні дописи кореспондентів, уміщені під спільним заголовком «Земля свідком минулого», ідея 162 рая Ml vf < сі III 2022. № 68 залучити лемків до краезнавчоі роботи знайшла чималу підтримку у іхньому середовищі. Вагомим елементом історичноі політики е формування національ-ного Пантеону, постаті якого через загальну впізнаваність і прийнят-ність мають еднати спільноту усвідомленням спільних цінностей. В «Нашому лемку» бачимо доволі складну іерархію національних героів як регіонального, так і загальноукраінського рівнів. На вершину на-ціонального Пантеону вповні виправдано було поставлено культову для всіх украінців постать Тараса Шевченка. Редакція «Нашого лемка», подібно до того, як це зазвичай робили й інші тогочасні украінські ви-дання, перше березневе число завжди відводила вшануванню Кобзаря, атестованого в часописі «Пророком» та «апостолом нашоі правди і волі». При цьому стисло наводилася біографія поета з наголосом на його селянське походження, злиденне голодне дитинство та життеві поневіряння чужими краями. Це, вочевидь, мало викликати емпатію у русинського читача, що нерідко мав подібний гіркий життевий досвід. Шевченківські числа були багато ілюстровані портретами Кобзаря, замальовками пов'язаних з ним локацій, а також містили найбільш популярні поетичні твори украінського генія. При розкритті національного значення Шевченка, акцентувала-ся його місія як виразника страждань і сподівань всіх уярмлених украінців. Пояснюючи, ким для своіх співвітчизників е видатний поет, «Наш лемко» писав: «Як добрий батько за дітьми, так він за невинним народом, обстоював усім серцем, писав і мріяв про нашу минувшину, відважно ставив царям-катам перед очі народні кривди і грімкими словами домагався для братів волі. Як батько ганив свій народ за недобрі й хибні вчинки, але й навчав, як робити, щоби було добре. Він і наш учитель, бо навчав всіх братів Украінців, як любити свою землю й народ, щоби добути кращу долю» [18: 2]. З огляду на таку характеристику, часопис наполегливо радив своім читачам за-пізнатися з «Кобзарем», названим «найславнішою й найцікавішою книжкою, яку маемо». Поряд із Шевченком, на сторінках «Нашого лемка» слідно періодич-не вшанування ще одного поетичного генія украінства - Івана Франка. Подібно до практик відзначення Шевченкових днів, часопис відводив серпневі числа для демонстраціі національного подвигу Каменяра. Знайомлячи свого читача з національним служінням І. Франка, «Наш лемко» підкреслював, що саме галицький поет «серед хащів найди-кіших пробивав шляхи для інших, той каменяр, що довгі літа лупав скалу безідейності, байдужости, той, що крушив серця і сумління свого народу - був Мойсеем, що провадив нарід в обитувану краіну народнього щастя і впав на тім шляху...» [7: 3]. История 163 Серед визначних постатей новітньо! доби вповні очікувано домі-нували діячі Укра'і'нсько! революцій' з обох боків Збруча. При цьому персоналійні акценти нерідко визначалися подіями меморіального плану. Так, правдивою трагедіею для укра'і'нства було змальовано передчасну смерть в листопаді 1934 р. голови Центрально! Ради та «найбільшого і найславнішого нашого історика» Михайла Грушевсь-кого [17: 4]. Поряд із цим, чимало уваги на сторінках «Нашого лемка» було відведено постатям визначних русинських діячів. Причинами тако! уваги були ювілейні дати чи меморіальні поді!. Серед вшанованих часописом бачимо духовних пастирів (Р. Винницький, М. Денько, A. Малиняк), колишніх Укра'і'нських січових стрільців (В. Юрченко, B. Скрипчук), кооперативних (В. Полянський, Г. Баньківський), освітян-ських (М. Юрга, В. Чайківський, В. Яворський) та культурних (Б.-І. Анто-нич, В. Чайківський) діячів. У всіх дописах такого плану підносилося жертовне служіння згаданих осіб русинській громаді. Спонукаючи свого читача до плекання історично! пам'яті в регіональному та загальнонаціональному вимірах, редактори «Нашого лемка» звертали увагу на важливість творення історичних музеів. Так, коли постав перший Лемківський музей у Сяноці, редактори часопису звернулися до русинів із закликом збагачувати його колек-ці! власними речами, котрі мають антикварну цінність. Пояснюючи важливість існування таких культурних осередків, «Наш лемко» під-носив важливість !хньо! меморіально! місі!: «Такий музей ест барс потрібний. В нім як в зеркалі можна видіти нашу минувшину» [10: 4]. Відзначимо, що редактори часопису постійно інформували свого читача про справи рідного музею, заохочуючи до активно! діяльності по збагаченню його фондових збірок. Насамкінець відзначимо, що стосовно проблеми рецепці! читачами «Нашого лемка» особливостей наповнення історико-краезнавчо! складово! часопису ми не можемо сказати багато, адже збережений архів редакці! практично не містить кореспонденці!. Натомість, маемо чимало свідчень того, що владні чиновники зі значним неспокоем реагували саме на історичну політику русинсько! газети. Промовистим свідченням цього е рясні пусті шпальти, залишені цензорською рукою саме в тих рубриках, де містилися історичні нариси. На сьогодні ми маемо унікальну можливість реконструювати цензуровані частини дописів, адже у бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка заховався единий повнотекстовий примірник «Нашого лемка» з цензурного комітету. Його порівняння з цензуро-ваним варіантом дозволяе стверджувати, що найчастіше втручання зазнавали саме тексти історико-краезнавчого плану. Це е промови- 164 рая Ml vf < сі III 2022. № 68 стим свідченням слушності обраноі видавцями редакційноі політики. Підсумовуючи історичну політику редакторів «Нашого лемка» відзначимо П концептуальну продуманість, жанрову різноплановість і змістову насиченість. На сторінках часопису у численних науково-популярних дописах, краезнавчих розвідках, публіцистичних нарисах і художніх творах послідовно утверджувався одвічний зв'язок русин-ства з украінством. Ця соборницька ідеологія утверджувалася шляхом «відпольщення» і «відросійщення» історичноі свідомості лемків, що зазнавали Гвалтовного денаціоналізуючого впливу пропагандистів Другоі Речі Посполитоі. Поряд із цим, чимало уваги «Наш лемко» відводив вихованню місцевого патріотизму. Заохочуючи до глибокого пізнання власноі історіі та культури, редактори часопису спонукали енергійно перетворювати неприглядне сьогодення та виважено пла-нувати майбутне. Всі ці заходи мали важливий консолідуючий вплив на русинську спільноту напередодні складного випробування, яким виявилася Друга світова війна. Здебільшого завдяки такій історичній політиці лемки постали як одна з найбільш згуртованих еміграційних спільнот після вигнання з рідних земель.

Скачать электронную версию публикации