Молдавские походы украинских казаков в 70-х гг. XVI в | Русин. 2019. № 55. DOI: 10.17223/18572685/55/4

Молдавские походы украинских казаков в 70-х гг. XVI в

В статье освещаются походы украинских казаков в Молдавское княжество в 70-х гг. XVI в. Акцентируется внимание на причинах их активизации после создания реестрового войска в Речи Посполитой, казаки которого получили сословные права и привилегии. Реестровцы должны были нести службу на пограничье, но очень часто они вместе с запорожцами осуществляли морские и сухопутные походы на территорию Османской империи. Во время экспедиций казаки не только добывали т. н. «казацкий хлеб», но и освобождали с плена украинцев, а также вмешивались во внутренние дела соседних государств. При этом они имели поддержку со стороны местных урядников на южном пограничье, которые получали часть прибыли. После турецкого завоевания Молдавии там наблюдалась политическая нестабильность, обусловленная борьбой за монарший престол. Ярким примером вмешательства украинских казаков во внутренние дела государства было дело Ивана Подковы. По просьбе молдавских бояр, которые признали в нем брата убитого турками правителя Иоанна III Водэ Лютого, он организовал военный поход казаков. После захвата столицы государства Яссы Подкова был провозглашен монархом, а затем попросил султана утвердить его на молдавском троне. Однако Мурад III силами войск придунайских государств помог Петру VI Хромому вернуть престол. По возвращении на Украину Иван Подкова был арестован и по приказу короля Стефана Батория казнен во Львове. Но эта публичная казнь не остановила желания казаков вновь завладеть Молдавией.

Moldavian campaigns of Ukrainian Cossacks the 1570s.pdf Південні кордони новоствореної Речі Посполитої залишалися контактною зоною українського козацтва і народів держав-сателітів Османської імперії - Молдавії, Кримського ханства, Волощини та Трансільванії. Характер цих стосунків зумовлювався різними обста- Межэтнические взаимодействия в этноконтактной зоне 47 винами внутрішнього життя країн та зовнішньополітичними планами їх правителів. Водночас вони були вагомими факторами міжнародної політики у Південно-Східній Європі другої половини XVI ст. Головною причиною козацьких походів було так зване «здобуття козацького хліба», під час яких нерідко доводилося вступати у збройні конфлікти. Результатом експедицій інколи ставало звільнення українських бранців з неволі. Мало місце також втручання козацтва у внутрішні справи сусідніх держав. З'ясуванню останнього напрямку його діяльності щодо Молдавського князівства і присвячена дана стаття. Проблематика стосунків козацтва із південно-західними сусідами була присутня в цілому ряді тогочасних джерел: «Літопис Землі Молдавської» Григорія Уреке (Ureche 2006), «Хроніка польська» Мартіна Бєльського (Kronika 1856), «Хроніка Європейської Сарма-тії» Алессандро Гваньїні (Гваньїні 2009). Опис багатьох подій теми знайшов відбиток на сторінках румунських та українських збірників документів (Hurmuzaki 1900; Documente 1953; Історія 1986). Молдавсько-козацькі відносини 70-х рр. XVI ст. і, зокрема, постать Івана Підкови висвітлені в окремих наукових студіях українських, румунських та молдавських вчених (Стороженко 1904; Мохов 1957; Мохов 1961; Spieralski 1967; Хадшеу 1967; Яворницький 1990; Голобуцький 1994; Грушевський 1995; Леп'явко 1999; Ciobanu 2013; Мойсей 2014). Популяризації фігури славного атамана сприяли також художні твори. Разом з тим багато важливих аспектів тематики залишилися поза увагою дослідників, що диктує потребу формулювання нового погляду на дане питання. Запровадження реєстрового козацького війська в Речі Посполитій на початку 70-х рр. XVI ст., яке отримало суспільні привілеї, справило суттєвий вплив на свідомість «людей лицарських». Особливу активність козацтво проявило з приходом на престол войовничого короля Стефана Баторія в 1576 р. Він намагався використати українських козаків у війні проти Московської держави. Амбіції козацьких ватажків сягали також далеко за межі Речі Посполитої, оскільки через турецьку загрозу військова потуга запорожців цікавила багатьох європейських монархів. Зростанням чисельності козацтва та розширенням ареалу його діяльності помітно позначилося й на південно-західному напрямку. Значною мірою це було зумовлено внутрішньополітичним становищем Молдавії. Завоювання князівства за султана Сулеймана Пишного в 1538 р. призвело до визнання зверхності Оттоманської Порти із обов'язком сплати щорічної данини. Крім того, господар мав давати нерегулярні хабарі та подарунки турецьким чиновникам й утримувати османське військо на своїй території (Леп'явко 1999: 58). 48 JF’v/’iTHTBC-fl 2019, № 55 В умовах турецької зверхності в Молдавії постійно йшла запекла боротьба місцевої боярської верхівки за господарський престол. За його отримання претендент сплачував сюзерену по декілька сотень тисяч золотих, тому султанський двір був зацікавлений частою зміною господарів. Вочевидь нестабільністю в Молдавському князівстві намагалися скористатися й сусідні правителі та можновладці, що суттєво послаблювало державу. Зокрема, до цього долучився й Дмитро Вишневецький, родина якого за переказами мала сімейні зв'язки з господарем Стефаном Великим. Влітку 1563 р. український князь за намовою польського авантюриста Ольбрахта Ласького пішов до Молдавії, але під час битви поблизу Сучави був захоплений в полон і переданий туркам на страту (Винар 1992: 174). Діяльність Дмитра Вишневецького мала символічне значення для українського козацтва. Тому в обставинах, які склалися, воно виступило лише в ролі одного із учасників великої гри навколо Молдавського князівства, хоча й внесло в неї свої особливості. Характерним прикладом низки авантюр в 70-х рр. стала справа Івана Підкови, детально висвітлена сучасником - польським хроністом Мартіном Бєльським. Чимало інформації про неї містять також універсали та листи короля Речі Посполитої Стефана Баторія. Влітку 1577 р. на Запорожжі козаки активно готувалися до нового військового походу, оскільки татари під час чергового набігу на Волинь зруйнували багато сіл та містечок, чинячи насильство над мирним населенням. У середовищі січовиків перебував і учасник багатьох експедицій, відважний козак Іван Підкова, прозваний так, очевидно, за фізичну силу - міг легко ламати підкови (Гваньїні 2009: 430). Згідно з легендою, він був братом молдавського господаря Івана III Воде Лютого, вбитого турками 1574 р. (Мойсей 2014: 30). Дізнавшись про Підкову, на Запорожжя приїхали молдавські бояри із проханням прибути до Ясс і зайняти державний престол, на якому перебував посаджений турецьким султаном Мурадом ІІІ жорстокий правитель Петро VI Кульгавий. Задля запобігання невдоволення майбутнім походом уряду Речі Посполитої через чинне перемир'я з Туреччиною бояри направили листи, скріплені печатками впливових молдавських вельмож, на адресу київського воєводи Костянтина Острозького та барського старости Миколая Творовського. Вони просили посприяти Підкові у поході лише до Дністра, де чекатимуть його з військом (Гваньїні 2009: 430). Однак представники властей не підтримали козацьку експедицію, повідомивши про її підготовку короля Речі Посполитої. Вбачаючи у козацтві зростаючу силу, яка почала самостійно вступати у зносини із сусідніми державами, Стефан Баторій намагався не допустити її зміцнення. Межэтнические взаимодействия в этноконтактной зоне 49 Водночас соратником Івана Підкови у підготовці експедиції став один із учасників війни Івана Воде знаний у середовищі козацтва барський шляхтич Станіслав Копицький (Kronika 1856: 1430-1431). Він пообіцяв матеріальну підтримку і разом з молдаванином за походженням Чапою Волошиним зібрав загін із 330 козаків. Військовим керівником або ж гетьманом на раді був обраний досвідчений козацький ватажок Яків Шах, який привів Підкові 600 запорожців (Голобуцький 1994: 141). Однак перший похід виявився невдалим через перевагу сил Петра Кульгавого. Довелося відступити від Дністра і повернутися на Поділля (Гваньїні 2009: 431). Поблизу Немирова козаки зупинилися у маєтку брацлавського воєводи князя Януша Збаразького, який, очевидно, був цілком позитивно налаштований щодо запорожців. Невдала спроба Підкови зайняти молдавський престол збіглася у часі із завершенням турецько-польських переговорів про укладення миру між державами. Повертаючись із Стамбулу через Молдавію, польський посол галицький каштелян Ян Сенінський дізнався про справу Підкови і отримав відповідного листа від турецького чауша. Порушення козаками спокою у Молдавії трактувалося в документі як порушення миру з Туреччиною (Sokolowski 1886: 520). Перед польською стороною ставилася вимога покарати винних і більше не допускати подібних випадків. Відповідно король Стефан Баторій, отримавши дану інформацію, наказав польному гетьману Миколаю Синявському заарештувати Івана Підкову і звернувся до деяких «руських панів» посприяти у пошуку місця знаходження бунтівника (Kronika 1856: 1431). Для арешту Підкови до Немирова прибули три роти жовнірів на чолі з ротмістром Казимиром Боболецьким. Однак їм не вдалося піймати козацького ватажка, який почувався досить впевнено під прикриттям міського урядника. Таким аргументом Миколай Синяв-ський виправдовувався перед королем. Цьому сприяли і настрої серед жовнірів, а саме небажання розправи над «свавільними людьми» і козаками, з якими вони нерідко спільно боронили державні кордони. Король негайно прореагував на цей випадок, вживши заходів у відведених для нього правом рамках, що знайшло документальне підтвердження в наказах, надісланих на Поділля 5 листопада 1577 р. У листі до Януша Збаразького Баторій звинуватив князя в утриманні в своєму маєтку людей, які чинили напади на молдавські землі. Монарх вимагав видати Підкову спеціально посланому королівському дворянину Валентину Маковецькому (Poczqtki 1877: 229-230). Одночасно на південне прикордонні було послано королівського комісара Станіслава Бєлявського для забезпечення дотримання миру 50 JF’v/’iTHTBC-fl 2019, № 55 з турками. Він мав перевірити скарги з боку Молдавії, відшукати за поданими списками всіх турецьких в'язнів на території Речі Посполитої та винних у порушенні миру і покарати їх. У разі опору наказувалося комісару діяти відповідно «права посполитого» (Poczqtki 1877: 231). Все це мало забезпечити йому досягнення поставленої мети. Інші плани виношував Іван Підкова. У Немирові він провів ґрунтовну підготовку, і наприкінці листопада розпочалася нова військова експедиція до Молдавії. Підкова урочисто був проголошений господарем, і на шляху до столиці козаки не зустрічали серйозних перепон. За інформацією Мартіна Бєльського, «чернь прийняла його за пана» (Kronika 1856: 1433), звідки напрошується висновок, що в самій Молдавії була проведена боярами відповідна робота. Заволодівши добре укріпленою фортецею Сороки, Підкова швидко рушив до Ясс. Тим часом, заручившись підтримкою півтисячного загону турецьких воїнів, назустріч козакам виступив Петро Кульгавий. Вирішальна битва відбулася на р. Прут неподалік столиці. Гориста місцевість не дозволила туркам використати перевагу в артилерії. А вже перша їх атака призвела до численних втрат. Не вдалася спроба й оточення козацького табору, що змусило Петра Кульгавого прийняти рішення про відступ. Сам він покинув військо і втік до сусідньої Мультянії. Звідти господар надіслав Мураду ІІІ скаргу на Підкову і просив допомоги, але отримав грізний наказ самому розправитися з козаками (Kronika 1856: 1433). За повідомленнями від султана битва під Яссами тривала три дні і лише, переконавшись у переважанні сил козаків, Петро Кульгавий відступив (Исторические связи 1965: 146). На день св. Андрія 13 грудня 1577 р. Іван Підкова був офіційно проголошений у Яссах господарем. Він випустив кілька сотень українських в'язнів, які чекали на викуп, зокрема сина луцького судді Бокія. В подяку за звільнення сина батько послав на допомогу козакам двісті вершників. Своє оточення як господар Підкова сформував із довірених соратників. Маршалком став Чапа Волошин, Стефан Копицький -хотинським баркулабом, а Яків Шах - молдавським гетьманом (Kronika 1856: 1433). На найвищу адміністративну посаду логофета був призначений найвідоміший із молдавських бояр Василь Балтаца. Очевидно, саме він був ініціатором запрошення Івана Підкови на господарство (Леп'явко 1999: 66). Новий володар розпочав своє правління в руслі усталених традицій. Він видав кілька поземельних актів православним монастирям, а також надіслав листи до сусідніх придунайських володарів з пропозиціями про встановлення дружніх відносин (Мохов 1961: 59). Крім того, для утвердження на молдавському троні необхідно було заручитися згодою турецького султана. З цією метою Іван Підкова Межэтнические взаимодействия в этноконтактной зоне 51 відіслав до Стамбулу велике посольство, адже кожний новий господар, незалежно від обставин його появи на престолі, мав шанси знайти прихильність при султанському дворі, особливо при наявності грошей. Але по дорозі до столиці Османської імперії посланця Підкови було перехоплено, очевидно, людьми Кульгавого (Kronika 1856: 1433). З свого боку Мурад ІІІ наказав сілістрійському бею зібрати війська з придунайських володінь Туреччини і надіслав листа трансільванському воєводі Сигізмунду Баторію про допомогу Кульгавому (Исторические связи 1965: 145-146). З новими силами бей виступив до Ясс. Перший бій поблизу Доколина виявився невдалим через великий спротив і ефективні дії козацької кінноти. Проте з підходом війська Баторія ситуація кардинально змінилася. Іван Підкова змушений був повернутися до столиці і розпочати підготовку до відходу в Україну. Захопивши у Яссах багаті трофеї, серед яких і 14 гармат, на початку січня 1578 р. Підкова покинув Молдавію і через Сороки по засніженому шляху відступив на Брацлавщину (Гваньїні 2009: 433). Тим часом Стефан Баторій отримав грізного листа від Мурада ІІІ з вимогою покарати козаків, в іншому разі погрожував агресією. Реалізувати султанську вимогу король доручив князю Янушу Збаразькому. Він зустрів Підкову поблизу Немирова, але не наважився відразу вступити в бій, зважаючи на силу козацького війська. Згодом воєвода запросив до свого двору Якова Шаха з кількома старшинами і розповів про стурбованість короля козацьким походом до Молдавії, який дав привід турецькому падишаху порушити перемир'я. Він просив Шаха переконати Підкову поїхати до Варшави для заспокоєння короля, гарантуючи від себе особисту безпеку (Леп'явко 1999: 67). Згодившись на подорож до столиці Речі Посполитої, Іван Підкова зважав на традиції прикордонних свавільств, їх негласної підтримки в шляхетських колах, а іноді й в урядових. Він подарував Янушу Збаразькому дванадцять гармат, а потім разом з ним вирушив до резиденції польного гетьмана Миколая Синявського в Бар. Звідти Підкова відправився до Варшави, де за наказом короля був заарештований (Kronika 1856: 1435). На черговому засіданні вального сейму у Варшаві окремі сенатори висловлювалися за звільнення Івана Підкови, зважаючи на його авторитет серед запорожців та заслуги у боротьбі проти турецько-татарської агресії. Проте Стефан Баторій виношував далекоглядні плани війни проти Московської держави, тому прагнув миру з Османською імперією (Голобуцький 1994: 143). З цією метою він видав універсал, адресований місцевим урядникам, в якому йшлося про небезпеку козацьких походів в Молдавію. Водночас король створив спеціальну комісію на чолі з люблінським воєводою Яном Тарлом для пока- 52 JF’v/’iTHTBC-fl 2019, № 55 рання «свавільців» і їх посібників. Київському воєводі Костянтину Острозькому було наказано рушати на Дніпро, щоб вигнати звідти козаків. З південного напрямку до Запорожжя мали підійти кримські татари (Akta historyczne 1881: 31-37). Щоправда такий план був малореалістичний і свідчив про нерозуміння королем ситуації на південному прикордонні Речі Посполитої, де козаків підтримували місцеві урядники. Арешт Івана Підкови не міг принципово змінити ситуацію на молдавському напрямку, адже залишалися причини, які провокували нові виправи. Відважні авантюристи намагалися спиратися на запорозьке козацтво з підтримкою ласих до наживи шляхтичів. Так навесні 1578 р. двотисячний загін, переважно вихідців з-під Києва, Канева, Черкас і Брацлава, очолив новий претендент на молдавський престол Олександр, який видавав себе за брата Підкови. Гетьманом в черговий раз став Яків Шах, а найближчим соратником - Василь Балтаца, колишній логофет Підкови. Розгромивши військо Петра Кульгавого, Олександр зайняв Ясси і перебував на господарському престолі близько місяця (Мохов 1961: 62). Проте, як і в попередній раз, козаки не зуміли зорганізувати значних сил для належної відсічі ворогу та отримати належної підтримки з боку місцевої еліти. Це дозволило сілістрійському бею оточити їх в столиці і з допомогою турків та трансільванських підрозділів Сигізмунда Баторія остаточно розгромити. Під час одної з сутичок загинув Шах, а Олександр і 20 чол. з його оточення потрапили в полон. Турки зібрали близько тисячі відрубаних голів, серед яких була Олександра, Балтаци та якогось козака «з його барабаном та прапором», очевидно, соратника Шаха. Їх голови були відправлені султану як символ перемоги над козаками (Исторические связи 1965: 153-155). Мурад ІІІ направив листа до Стефана Баторія, в якому нагадав, що той став польським королем при допомозі турків. Але за короткий період його правління козаки неодноразово приходили на землі Османської імперії. Султан картав також короля за відсутність покарань керівників черкаської, канівської та брацлавської фортець, які були «гніздами» бунтівного козацтва. Мурад ІІІ наполягав на стриманні місцевих урядників від допомоги козакам і негайно стратити Івана Підкову, щоб цим залякати всіх інших порушників миру (Тверинтинова 1974: 295-308). У середині травня до королівського двору у Львові прибув турецький чауш і передав категоричну вимогу султана видачі Івана Підкови та Костянтина Лакусти, або їх голови. Останній ніби-то був сином молдавського господаря Стефана Лакусти. Король взяв з нього Межэтнические взаимодействия в этноконтактной зоне 53 обіцянку не покидати королівський двір і не вести власну політичну гру. Проте Стефану вдалося втекти, а Баторій прийняв рішення про страту Підкови, що викликало обурення багатьох сучасників, адже воно йшло в розріз із звичаями українського прикордоння. Король наказав коморнику Андрію Лозевицькому привезти козацького ватажка з містечка Рави, де той перебував під арештом, до столиці Червоної Русі. 16 червня 1578 р. перед львівською ратушею відбулася страта Івана Підкови. Детальний опис цієї події залишив тосканський дипломат Філіп Тальдуччі: «Барабанний бій і гамір юрби лунали на ратушній площі. Пройшовши двічі по місцю страти, погладжуючи бороду і поглядаючи на людей без страху перед смертю, Підкова просив народ заспокоїтись, і коли настала тиша, звернувся до нього з такою промовою: “Панове поляки, я приведений на страту і не знаю за що, оскільки не відаю за собою ніякої провини, яка б заслуговувала такої кари. Знаю лише одне, що я завжди боровся проти ворогів християнського імені і завжди дбав про користь для нашої батьківщини; бути оплотом проти невірних було постійною моєю думкою - утримати їх у межах і не дозволити їм переправлятися через Дунай„.”» (Listy Annibata 1852: 256-257; Історія Львова 1986: 42-43). Потім Підкова звернувся до побратимів із проханням поховати його за козацьким звичаєм. Тальдуччі зауважує, що після цих слів багато хто з присутніх заплакав. Іншого свідка розправи над козацьким ватажком польського ксьондза Яна Піотровського вразило прихильне ставлення львів'ян до Івана Підкови (Стороженко 1904: 61). Страта Підкови не зупинила подальших спроб козаків робити виправи у молдавські землі. Вже в липні з'являється новий претендент на господарський трон - Петро (Петрило), який називав себе сином господаря Олександра-Петра Лопушняну (Grabowski 1840: 467). Для відвернення походу Стефан Баторій вживає енергійних заходів. Король наказав польному гетьману Миколаю Синявському рушити до Бокоти для розгрому загону самозванця. Окремий універсал був надісланий з Варшави і на Запорожжя. Баторій вимагав від запорожців відмовитися від походу на Молдавію, погрожуючи в разі непослуху конфіскацією майна і смертною карою. Водночас повідомив, що він має намір найняти їх на службу для війни проти Московії, де кожен міг би мати плату і заслужити славу (Akta historyczne 1881: 130-132). У серпні король отримав повідомлення від молдавського господаря, що йому вдалося впіймати і стратити самозванця Петра, хоча козаки спалили Сороки і повернулися назад. Господар належно оцінив зусилля Баторія, зокрема, направлення до Молдавії трансільванських підрозділів і дякував йому за це. У листі до султана король вважав визначальним їх участь у розгромі війська нового претендента (Sprawy 54 JF’v/’iTHTBC-fl 2019, № 55 wojenne 1877: 124). Та перепочинок виявився нетривалим, бо вже незабаром загін, очолюваний козацьким гетьманом Петром Мітлою рушив до Молдавії. Але Петро Кульгавий отримав добру практику у відпорі таким набігам і швидко розправився із незваними гостями. Отже, походи до Молдавії в 70-х рр. XVI ст. свідчили про зростання військової потужності українського козацтва. Воно в черговий раз проявило послідовність дотримання головної орієнтації на війну проти всіх «неприятелів Святого Хреста». Яскравим проявом такої позиції стала справа Івана Підкови. Під час молдавських походів козацтво почало діяти як провідна сила, від якої залежав розвиток подій, тобто ставало суб'єктом міжнародних відносин у Південно-Східній Європі.

Ключевые слова

Молдавское княжество, казацкие походы, Иван Подкова, Турция, Речь Посполитая, Moldavian principality, Cossack campaigns, Ivan Pidkova, Turkey, Rzech Pospolita, Молдавське князівство, походи козаків, Іван Підкова, Туреччина, Річ Посполита

Авторы

ФИООрганизацияДополнительноE-mail
Щербак Виталий АлексеевичКиевский университет им. Б. Гринченкоv.shcherbak@kubg.edu.ua
Всего: 1

Ссылки

Винар Л. Князь Дмитро Вишневецький. Силуети епох. Дрогобич, 1992. 184 c.
Олександр Гваньїні. Хроніка Європейської Сарматії. Київ: Києво-Могилянська академія, 2009. 1006 с.
Володимир Голобуцький. Запорозьке козацтво. Київ: Вища школа, 1994. 439 с.
Грушевський М.С. Історія України-Руси. Київ: Наукова думка, 1995. Т. 7. 624 с.
Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів та матеріалів. Київ: Наукова думка, 1986. 320 с.
Исторические связи народов СССР и Румынии в XV - начале XVIII в. Документы и материалы. М.: Наука, 1965. Т. 1. 363 с.
Леп’явко С.А. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561-1591). Чернігів: Сіверянська думка, 1999. 212 с.
Антоний Мойсей, Аркадий Мойсей. Украинцы в этнокультурных стереотипах молдавских летописцев, румынских историков и писателей: образ Ивана Подковы - казацкого предводителя и молдавского князя // Codrul Cosminului. Annul XX. № 1. С. 25-48.
Мохов Н. Боевое содружество украинских казаков и молдаван в 70-80-х годах XVI в. и деятельность И. Подковы // Ученые записки Института истории, языка и литературы Молдавского филиала АН СССР. Серия историческая. 1957. Т. 6. С. 29-41.
Мохов Н.А. Очерки истории молдавско-русско-украинских связей. Кишинев: Штиница, 1961. 214 с.
Стороженко А. Стефан Баторий и днепровское казачество. Киев, 1904. 327 c.
Тверитинова А.С. Письмо турецкого султана Мурада III польскому королю Стефану Баторию // Восточные документы по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. М., 1974. Т. 3. С. 295-308.
Хашдеу Богдан. Иоан-Водэ чел Кумплит // Опере алесе. Кишинэу: Картя молдовеняскэ, 1967. Вол. ІІ. П. 7-137.
Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. Київ: Наукова думка, 1990. Т. 2. 558 с.
Akta historyczne do panowania Stefana Batorego króla Polskiego. Warszawa, 1881. 325 s.
Tiberiu Ciobanu, Ioan Nicoară Potcoavă, domn al Moldovei (1537-1558). URL: http//www.agerostuttgart.de/REVISTA-AGERO/ISTORIE/Ioan%20Nicoara%20Potcoava%20de%20 Tiberiu%20Ciobanu.htm (останній перегляд: 20 December 2013).
Documente privind istoria României (Moldova). Sec. XVI. Bucureşti, 1953, Vol. III, doc. 514. 425 p.
Eudoxiu Hurmuzaki. Documente privitoare la Іstoria Românilor. Bucureşti, 1900. XI. P. XXXIV. Note 3.
Grabowski A. Starożytnosci historyczne Polskie. Kraków, 1840. T. 2. 534 s.
Polska Marcina Bielskiego, ed. K. J. Turowski. Sanok, 1856. T. 3. S. 1223-1790.
Listy Annibała z Kapui, arcybiskupa Neapolitańskiego, nuncyusza w Polsce. Warszawa, 1852. 372 s.
Początki panowania w Polsce Stefana Batorego. 1575-1577 // Żródła dziejówe. Warszawa, 1877. T. 4. 292 s.
Sokołowski A. Kilka słów o tureckiej polityce Stefana Batorego // Ateneum. Warszawa, 1886 (R.11). T. 1. Zeszyt 3. S. 515-534.
Spieralski Zd. Awantury mołdawskie. Warszawa, 1967. 248 s.
Sprawy wojenne króla Stefana Batorego. Kraków, 1877. 210 s.
Ureche G. Letopiseţul Ţării Moldovei... De la Dragoş-Vodă până la Aron-Vodă // Letopiseţul Ţării Moldovei. Grigore Ureche. Miron Costin. Ion Neculce / Ed. by T. Celac. Chişinău: Editura Universul, 2006.
 Молдавские походы украинских казаков в 70-х гг. XVI в | Русин. 2019. № 55. DOI: 10.17223/18572685/55/4

Молдавские походы украинских казаков в 70-х гг. XVI в | Русин. 2019. № 55. DOI: 10.17223/18572685/55/4